Юрій IL

Юрій II. був сином мазовецького князя Тройдена та Ма­рії Юріївни, сестри Лева й Андрія. Як бачимо, північні зв’яз­ки Галицько-Волинської держави в тому часі безупину πpo∣- довжалися.

Про політику Юрія знаємо певно це одне: вона не від­бивала в ніякий спосіб його польського походження. Вза­галі треба звільнитися від думки, що Мазовше 14. століття було такою частиною Польщі, якою воно є тепер. Саме мазовецькі князі, в провінційному закутку Польщі, найдов­ше ставили опір об’єднуючим змаганням Володислава JIo- кетка, а ще в 16. столітті були можливості, що бодай частина Мазовша перейде до Великого Князівства Ли­товського... З тої самої причини не варто вважати Юрія II. носієм західніх чи католицьких впливів на Україні, а вже зовсім зайво підкреслювати, що саме за Юрія II. Сянік одержав магдебурзьке право. Все це напевне не мало ні­чого спільного з особистістю Юрія чи його походження, а просто було наслідком тогочасної ситуації, в якій Галиць­ко-Волинська держава находилася. Які- західні впливи міг з собою принести княжич одної з найменше розвинених польських областей, що радо змінив обряд, щоб вийти на широке поле східньоевропейської політики? До того, ви­ще було багато сказане саме про руські впливи на мазо- вецьких князів. Чому той процес, так добре видний в істо­рії східньої Европи, мав так нагло й радикально змінитися?

Від 1320. р. Польща стала об’єднаним королівством і увага української політики перенеслася на захід. У бо­ротьбі з хрестоносцями Юрій IL був заодно по стороні Ордену. Відомі його договірні грамоти з Орденом Хресто­носців з літ 1325, 1327, 1334, 1335.

Цілком у дусі давньої галицько-волинської політики ве­лася литовська політика Юрія II. 1331. року він жениться з дочкою Ґедиміна. Дещо перед тим син Ґедиміна, Любарт- Дмитро, жениться з дочкою якогось анонімового „володи- мирського князя”. Так поволі приготовлявся ґрунт під тіс­ніший зв’язок між землями й суспільством Галицько-Во­линської держави й Великого князівства Литовського.

Одначе справа зятівства Любарта-Дмитра зовсім неясна. Найновіший дослідник проблеми, проф. Кордуба, стоїть на становищі, що Любарт оженився з дочкою Андрія Юріє- вича. Цю думку розвинув, зрештою, ще в 1925. році проф. Пашкевіч. На постаті Андрія він спинився саме тому, що в Юрія II не було дочки в віці, відповідному до подружжя. Наші ж джерела говорять про подружжя Любарта з доч­кою саме „володимирського” князя, а перед Юрієм II. кня­зем у Володимирі був тільки Андрій Юрієвич.

Українську державність прямо випихають з середньоєв­ропейського простору агресивні сусіди: король польський Казимир і король угорський Карло Роберт 1338. року до­говорюються про спільну акцію для приєднання Галичини до Польщі та перехід польського королівства до угорської династії, якщо б Казимир не мав мужеського потомка. Для виконання своїх замірів угорський партнер послуговується нащадком Мстислава Даниловича, Володимиром Данило­вичем, може, тим самим, що брав участь у війні Ґедиміна з українськими князями, про яку була мова[§§§]). Бачачи на во- лодимирському столі потомка Романовичів лиш у жіночій лінії, Володимир, очевидно, палав жадобою захопити Га­лицько-Волинську державу в свої руки. В столиці Юрія II. вибухає палатна революція, самого Юрія отроюють. Це все діється в травні 1340. року. Майже рівночасно (що дуже характеристичне!) польські війська вступають у Галичину.

В незнаних ближче обставинах провід у Галицько-Во­линській державі пересунувся в руки Любарта-Дмитра Γe∣- диміновича. Відчуваючи силу Литовської держави, може й сам Дмитро Детько вважав розумним у боротьбі з Поль­щею опертися на Литву. В 1347. році лист царгородського патріярха виразно називає Любарта володарем цілої Га­лицько-Волинської держави.

В 1349. році Казимир напав з великим військом на Лю­барта й захопив не тільки Галичину, але й усю західню Во­линь. Від 1349. року по 1382. триває боротьба Любарта, що спирається на Волинь і Литву, як колись Данило, з Кази­миром та Людвиком угорським, за Галичину та південно- західню Волинь.

Галицько-Волинська держава, в такій формі, як ми її пізнали, перестає існувати. Це добре відмітили в усіх κi⅛ цях Европи: Новгородський літопис пише так про ці по­дії під 1348. роком: „прийшов король краківський з вели­ким військом, підступом забрав Волинську землю і, вчи­нивши багато лиха християнам, забрав святі церкви під ла­тинську, богопротивну відправу”. На протилежному кінці Европи сербський цар Степан Душан окремою грамотою перебрав 1349. р. опіку над руським монастирем на Святій Горі — Афоні, Руссіконом. В грамоті виясняв Душан свій поступок тим, що „Русь остаточно занедбала” манастир. Таким то відгомоном відбилося в Европі явище переміни форм української державности чи, як у нас прийнято го- ворити, упадок її.

Ми можемо говорити про кінець Галицько-Волинської держави такого виду, в якому вона існувала протягом ста п’ятдесяти літ, від 1200. по 1349. рік. Але ми не маємо пра­ва говорити про упадок української держави взагалі. Нав­паки, українська державність продовжила існувати, тільки в радикально зміненій формі, — під фірмою великого кня­зівства Литовського. Адже ми бачили, що зовсім недавно перед 1349. роком Галицько-Волинська держава була здіб­на впливати на східні українські землі, ми бачили, що за- хідньоевропейські джерела знали про її розтяглість на схо­ді аж по Сіверщину. Ми знайдемо ще один доказ виключ­ного зросту національної та державно-династичної свідо­мосте в титулятурі останніх галицько-волинських князів: вони вже не тільки галицько-волинські князі, воїни сувере­ни великого князівства („дукатус” у лат. термінології дже­рел) Руського. Початок дає король Юрій І — „Пан Юрій, король Руси”; „вел. княсь (дукс) Волині і пан Руси”. Юріє- вичі титулуються ще пізніше — „Божої ласки князі всієї Руської Землі, Галичини й Володимирії”. Юрій II. титулує себе „з ласки Божої уроджений князь і пан Руси”, „з ласки Божої князь і дідич Руси”, „князь усієї Меншої Руси”. Оче- видно, що такі титули не хапалися з повітря, а були ви­разником державної і династичної ідеології тодішнього українського суспільства. Хоч можемо допускати наглий залім у фізичній силі Галицько-Волинської держави після татарських і литовських воєн 1-ої четвертини 14. ст., не ма­ємо жадних даних думати, що ті події принесли з собою якесь зречення державницьких чи політичних аспірацій з боку українського суспільства. Далеко простіше було б вияснити події після 1340. року так, що у відповідь на злу- ку Польщі й Угорщини для спільної східньої експансії, Україна злучилася з Литвою (фактично Литво-Білоруссю) для спільної оборони. Не може бути більшої помилки, ніж ототожнювати Литву 14. століття з сучасною Литвою. То­дішня Литва — це, властиво, Білорусь з литовською ди­настією (Любавський, Лаппо-Данилевський, Станкевіч), а з нею Галицько-Волинська держава була в тісному контакті, як ми це бачили, бодай від 1219.

Підсумовуємо вищесказане: Галицько-Волинська держаг ва —• це лиш традиційна форма на означення української державности 14. століття, коли під напором Степу — укра­їнське населення зосередилося в півн.-західній частині укра­їнської території. Воно ніяк не є першою українською дер«- жавою, а навпаки, лиш одним із звен у розвої українського історичного процесу. Вона не належить якійсь окремій віт- ці українського народу, а є власністю українського народу, як цілости. Галицько-Волинська держава була частиною тодішньої духової Европи, Коммунітас Хрістіана, і, після подій середини 14. століття, продовжує існування в скла­ді Вел. Князівства Литовського, хоч Галичина дістається Польщі.