Східні справи. Київ і Подніпров'я
Грушевський сказав у своїй „Історії України-Руси”, що поширення впливу Галицько-Волинської держави на схід могло мати місце тільки в першій половині 14. століття, але нема у нас доказів, що таке поширення дійсно відбувалося.
Це була правда в часи Грушевського, але сьогодні маємо докази, що в 14. ст. і Юрій, і Юрієвичі вели активну східню політику, що під впливом Галицько Волинської держави опинилися й сіверські лівобережні землі, можливо, разом з Брянськом, а південні сіверські землі, Переяславщина та Новгород Сіверський з Путивлем, можливо, таки ввійшли в склад Галицько-Волинської держави. Тому можна догадуватися, що конфлікт Юріевичів з татарами за головну причину мав саме активну східню політику українських князів, яку мабуть започаткував ще Лев в останніх роках свого панування і яка причиново пов’язана з переїздом київського митрополита з Києва до Володимира, а відтак до Москви. Видно, в Орді дуже не хотіли, щоб залежні від Юрія чи Юріевичів князі сиділи в Києві чи й ще дальше на схід. Це могло служити товчком для всіх руських князів розпочати на широку скалю процес відпаду суздальських та інших руських васалів від Орди. З джерел відомо, що в російських князівствах (Ростові, Твері) в рр. 1320. і 1327. відбувалися поважні протитатар- ські виступи і можливо, вони причиново звя’зані з конфлію- том татарів та Юріевичів.Що, власне, відомо сьогодні про східну політику Юрія та його синів?
Не відомо майже нічого про її перебіг, але дещо знаємо про результати.
Знаємо, що в Києві в ранніх роках 14. століття „відродилася” княжавлада й окрема київська династія (Квашнін- Самарін, Зотов, подекуди Грушевський, Баумгартен). Знаємо, що та династія була путивельського походження, а з зовсім інших джерел відомо, що князь Лев мав зв’язки з путивлянами ще в кінці 13. ст. (гл. вище, про Андрія Пу- тивлича). Знаємо також, що більш-менш у тому самому часі наново появилися князі в Переяславі і що ті князі, скорше всього, були Новгород-сіверського походження (Грушевський).
Це треба вважати явищем дуже характеристичним, бо від 1240. р. в Переяславі напевне не було своїх князів. Дальше відомо, що в першій половині 14. ст. Брянськ у північній Чернігівщині з цілою волостю вважався межів- ною полосою, де зустрічалися галицько-волинські, суздальські, литовські й татарські впливи.На підставі аналізи цілого ряду даних т. зв. Любецького синодика, виданого вперше в 1860. рр. архиепископом Філаретом, відтак під кінець 19. ст. — Зотовим, Литовсько-руських літописів, Новгородського літопису та тзв. Уривків Бенешевіча, записок московського митрополита Teo- гноста десь з 1330. рр. можемо думати[***]), що в Києві в рр. 1300.-1360. сиділи такі князі: Володимир Іванович, син або брат його, Станислав-Терентій, Федір (чи не Станиславич?), і, можливо, що й Іван Станиславич. Переяславські князі відомі поіменно два, щоправда непевні, але й далеко мені ше важні. З згаданих київських князів перші два скорше всього були васалами, підручниками галицько-волинських князів. Щодо решти, то певних даних сьогодні ще нема. Є два основні джерела до історії Галицько-Волинської держави в ті часи: перше — це вістка Літопису Биховця й ін. про війну литовського князя Ґедиміна з лігою українських князів десь у 1320. рр.; друге — це цілком нове й донедавна невикористане українською історіографією еспанське джерело половини 14. століття, що однак зберегло багато даних про раніш! часи, згадана вже „Книга Знання”. В повісті про війну Ґедиміна з українськими князями згадані як во» роги Ґедиміна поруч себе такі князі: Володимир (у Володимирі Волинському), Лев луцький, Роман брянський, Станислав київський та Олег переяславський[†††]). Похід Ґедиміна мав два етапи: перший — це була боротьба з волинськими князями, в часі якої нібито згинув кін. Володимир, а князь Лев утік до свого зятя, Романа брянського; і другий, героєм якого є кн. Станислав київський, і який мав місце після Великодня слідуючого року. Князь Станислав очолював вужчу коаліцію наддніпрянських князів, Романа брянського і Олега переяславського, з якими „обослався” перед конфліктом.
До бою дійшло над річкою Ірпенем на Київщині. Бій закінчився перемогою Ґедиміна, але якось не надто певною, бо скінчилася та війна виразним компромісом, зовсім у дусі литовського „ми старини не рухаємо, а новини не вводимо”: білгородці й київляни присягали „служити” Ґедимінові, а він сам присягнув шанувати їхні права.Ця вістка про похід Ґедиміна каже нам багато про політичні відносини в Україні в 14. столітті, але треба мати на увазі, що саме джерело ще далеко не достаточно вивчене, і числити можна лиш на ті дані, що даються перевірити при помочі порівняння з іншими, як названим еспанським джерелом і Уривками Бенешевіча, — записками митр. Te- огноста, і т. д. Треба також погодитися, що ті дані вказують на Литву, а не татарів, як головного конкурента у краг їнської держави.
Все таки, з аналізи подій першої половини 14. ст. виразно видно, що Волинь була тоді ядром українських земель. Літопис Биховця не знає Галичини. Галичина, очевидно, тут теж покрита ім’ям Волині, як і в Житії Петра Pa- тенського, вістках Новгородського літопису під 1348. роком і т. з®. Списку руських городів. Від війни з волинськими князями, Володимиром та Левом, починається весь πo,- хід. Придніпрянські князі виступають разом з Левом, між іншим, нібито тестем брянського князя (так, очевидно, традиція зазначала залежне положення молодшого брянського князя). Станислав київський виступає на чолі союзних військ (тоді, коли Лев луцький утік до Брянська), і ніби як місцевий зверхник придніпрянських князів. Характеристична участь Олега переяславського в коаліції руських князів. Литовці ніколи не нападали на Переяславщину, і присутність Олега в протилитовському таборі вказує на його приналежність до описаної вище політичної системи.
Ми маємо сьогодні такі вістки про існування якоїсь „понадудільної” політичної системи в українському Подніпров’ї в дискутовані тут часи: в Житії митрополита Петра Ратенського Київщина згадана як цілість усіх українських земель між Галичиною — Волинню та суздальсько-московським князівством.
Це саме, по суті, говорить друге цікаве джерело з другої половини 14. ст., „Список руських городів”, яке знає городи київські, подільські, волинські й литовські; київські городи обіймають також і чернігівське та брянське князівства. До того, Новгородський літопис, в описі боротьби за псковське єпископство 1331. р., подає сильний натяк на те, що тодішній київський князь Федір володів і в сусідньому Чернігові. Очевидно, коли прийняти, що в середині 14. ст. в Подніпров’ї відбувалася широко закроєна стабілізація політичних відносин, треба пам’ятати, що Галичина уже тоді належала до Польщі-Угорь щини, а Волинь під проводом князя Дмитра-Любарта Ґеди- міновича боронилася всіми силами від польсько-мадярських зазіхань.Сьогодні відомі дві вістки про якусь залежність подні- прянських князівств від основних центрів Галицько-Волинської держави: в географічному трактаті „Книга Знання всіх Країв”, написаному еспанським францисканином у 1350. рр. (але він знає відносини такими, як вони існували в першій половині 14. ст.), виразно говориться про „Королівство Львів” (так він називає Галицько-Волинську державу), яке складається з п’яти земель-князівств: Львова (Галичина), Володимира (Волинь), Пинська (Турово-Пин- ське князівство), Києва (Подніпров’я) та Сівера. Що Сівер означає тут якусь частину (чи цілість?) Лівобережної України, годі сумніватися. Друга вістка — це цікаві, але неу- згляднені Грушевським дані про співвідношення між галицько-волинськими та лівобережними єпархіями. Знаємо, що в квітні 1332. р., при виборі чернігівського єпископа в місті Чернігові були присутні такі єпископи: Атанасій во- лодимирський (волинський), Федір галицький, Григорій холмський та Марко перемиський. В листопаді 1335. р. при виборі брянського єпископа були присутні згадані: Атанасій, Федір, Григорій та ще Трифон луцький і Іван смоленський. Про це знаємо з Записок про поставлення руських єпископів, знайдених Регелем у минулому столітті, а зре>- ферованих Головацьким у 1888. р. Друге, ще недостаточно вивчене джерело, Уривки Бенешевіча, виразно вказують, що галицький митрополит Гавриїл мав під своїм зарядом Брянську єпархію, правда, певно без санкції константинопольського патріярха, а впливи його сягали так далеко на схід, як Козельськ, а навіть Муром у Рязанському князівстві[‡‡‡]).
Про зв’язок Волині з Рязанським князівством говорить і вістка Літопису Биховця. Кучинський у своїй основній праці про Чернігівщину під литовською адміністрацією, коментуючи дані Регеля, сказав коротко, що „Той добір єпископів (самих західньоукраїнських, при виборі єпископів лівобережних, — П. Г.) щось таки означав”. Для нас він є черговим доказом, що ті українські землі, які опинилися в 14. ст. між Литвою та Ордою, творили якесь політичне й ідеологічне ціле, хоч ще не творили такого суспільного державного організму, якого вимагали обставини, і який одиноко міг би вдержатися в вирі подій, що наближалися. Дані з церковної історії України тим важніші, що в середньовіччі взагалі держава часто була лиш світським рам’ям Церкви й елементи церковної й державної політики були тісно пов’язані один з одним.Подані вище дані розсипані по цілій першій половині 14. століття, а війна Ґедиміна з руськими князями, наскільки її можна датувати, припадає лиш на 20-ті рр. цього століття. 1323. року Ґедимін заключив мир з хрестоносцями й Данією, а Літопис Биховця говорить, що Ґедимін пішов походом на Київ, коли замирився з західніми сусідами. Мир тривав до 1328. р., і коли прийняти, що Юрієвичі πo^ гинули десь у 1322-3. році, можна датувати Ґедимінів похід роками 1323-8. Все те добре вказує, що спільнота інтересів, коли вже не тісніше політичне об’єднання українських князівств, була важним чинником в східньоевропейській політиці, що вона перетривала війну з Ґедиміном у 1320. рр. та що вона перероджувалася в напрямі створення типової для пізнього середньовіччя національної монархії такого типу, який тоді витворювався в Литві, Польщі, Угорщині, Москві, Сербії. Та Галичина мала все забагато ворогів і цьому процесові творення об’єднаної української держави, політики „збирання українських земель”, веденої Юрієм та його синами, перешкодив удар ззовні по корінних землях Галицько-Волинської держави. Та це вже в’яжеться тісно з володінням останнього галицькоі-волинського князя, Бо- леслава-Юрія II.