1. Яґайло проти Bitobta: боротьба за Поділля у 1400-1434 PP.

1401

Документ князя Свидриґайла для кам’янецьких домініканців: «...Wasilio duce dicto Boszki, Rincone de Sokolecz, Damiano Werosub, Alberto Rowski, Wascone nostro marcalco>>^[255].

Про те, що Свидриґайло «не забув» про своє Подільське князівство і володіння ним у 1400-1401 рр., а вочевидь і не намагався цього приховати, свідчать документи, що показують географію юрисдикції великого князя Свидриґайла у 1432 р., є список міст, у якому бачимо окремо,виділені по­дільські замки Черкаси, Звенигород, Сокілець, Чорногрод, Качебіїв, Маяк, Караул і наприкінці переліку - Летичів^[256].

Князь виставив цілу низку документів для своїх бояр на села вже після подій початку 30-х років XV ст., коли, програвши боротьбу з братом за ве­ликокнязівський престол, він змушений був задовольнитися лише власним уділом на Волині.

Зокрема, 2 вересня 1437 р. в Острозі Свидриґайло надає своєму слузі пану Григорію Стреченовичу у нагороду за вірну службу села Біликівці та Слобідку у Летичівському повіті. Одним із свідків цього акта був подільський староста Свидриґайла Монивид¹. Ще одним документом, який виставляв у той час князь Свидриґайло, був привілей на села Уѵадова Гірка та Жоравка над р. Буг, що біля Хмільника^{[257] [258]. Цей документ представив 1469 р. під час ревізії Стефан або Стеч- ко з Влодовиць (Stephan alias Steczko de Wladowcze)[259]. Враховуючи, що Стечко з Влодовиць 1443 р. отримав від Владислава III ще й с. Курилівці у Хмільниць­кому повіті[260] і посвідчення його у джерелах як вихідця з Сілезії (Steezko Sz⅛zita de Zorawlye)[261], а також зважаючи на те, що топонім Влодовіце двічі фіксується в Сілезії (одне біля Завєрча, а друге Клодзко), можна припустити про прибуття батька Стефана з Сілезії в часи панування на руських землях Владислава ©поль­ського або підчас Спиткового володіння Західним Поділлям.}

Одним зі свідків цього документа був пан Влостовський. Прикметно, що Влостовський востаннє, за списком подільських урядників, згадується з ти­тулом кам енецького старости саме серед свідків документа Свидриґайла у Києві 17 жовтня 1437 р.^[262]

Ще 4 вересня 1437 р. у Львові Свидриґайло присягнув на вірність своєму племінникові, а насамперед польському королеві Владиславу III^[263]. Разом з ним присягнули йпредставники найближчого князівського оточення, серед нихвже знаний нам Монивид, який означений титулатурою кам янецького каштеляна і подільського старости (Monwid Camenecensis et Podoliae Capitaneus)¹.

Ще один документ Свидриґайла, який, можливо, існував, був датований 11 червня 1446 р. і робився для пана Свирча (рапи Szwierczu) на с. Мочу- линці, Оревче, Маниловці та Гнистовці в кам янецькому повіті (Moczulincze a Orewcze, Mannilowcze a Hnistowcze w Kamienieczkim powieczie). Цей до­кумент відомий з підтвердження, зробленого Сигізмундом II Августом на люблінському сеймі 1569 р., котрим він підтвердив володіння с. Мочулинці у Кам’янецькому повіті для Павла Скотницького^{[264] [265].}

Такий розлогий відступ у 1430-1440 роки показує нам спосіб розумін­ня тогочасними володарями своїх прав на колись підвладні їм території, від яких вони ніколи не відмовлялися. Приклад Свидриґайла є типовим і не від­різняється від того, як попередні володарі Поділля князі Коріатовичі, навіть після зречення у 1403 р. від своїх претензій на князівство, іменувалися по­дільськими князями.

Отже, нетривале (1400-1401 рр.) Свидриґайлове князювання на Поділ­лі демонструє нам за наявними документами, що останній зберіг майже ті самі практики щодо формування власного оточення (що й не дивно, зважа­ючи на його статус і час правління), які існували за попередніх володарів, а саме князів Коріатовичів та Спитка з Мельштина. І навіть не через те, що не прагнув їх змінити, а тому що не знав інших.

За браком документів складно дати бодай якусь відповідь на питання, пов’язані як з персональним складом (за винятком наведених), так і з прі­оритетами й уподобаннями, які мав князь серед тогочасного подільської зем’янсгва.

1.2. Перший період Яґайлового володіння (1402-1411). Особисті слуги короля

Панування Владислава II Яґайла на Поділлі поділяється на два різні за протяжністю і за змістом періоди: середину 1402-1411 р. і кінець 1430­1434 рр. Перший період починається від початку 1402 р., тобто від часу втечі Свидриґайла з Поділля та укладання ним у Мальборку союзу з Тев­тонським орденом, що й стало підставою відібрання у нього подільського лена¹. Стосовно кінцевої дати першого періоду, то тут дати чітку відповідь досить складно, але початок 1411 р., тобто поява першого намісника Bi- товта у Кам’янці, започатковує період Вітовтого панування над цілим Поді­ллям. Труднощі з датуванням зумовлені тим, що після переможної битви під Ґрюнвальдом (1410) Владислав ІІЯґайло 1411 р. відкликав свого намісника старосту Пйотра Влодковича з Харбіновиць і передав Вітовтові Західне По­ділля (яке було марковане під час надання частини краю Спиткові з Мель- штина) у дожиттєве володіння^{[266] [267], (див. підрозділ III. 1.3).}

Грицько Кірдейович (див. біограму Грицька), староста подільський кня­зя Свидриґайла (свідок двох документів князя, див. вище), 23 червня 1402р. зобов’язався передати Владиславов! II Яґайлові Подільську землю разом із кам’янецьким замком, а також рештою оборонних споруд у руки Дерславо- ві Конопці (котрий став першим тут намісником з рук Яґайла), висланому королем для виконання цієї акції. Водночас Грицько присягнув на вірність королеві^[268]. Цей акт для Грицька Кірдейовича був очевидним (Поділля йому було не чужою землею ще від 80-х років попереднього століття та зважаючи на його прозахідну орієнтацію), та й для Яґайла вирішення подільського’пи- тання було, мабуть, принциповим. Адже на той час було кілька претендентів на цю територію, а саме князі Федір та Василь Коріатовичі - на ціле Поділ­ля, яких аж ніяк не влаштовувала анексія їхнього спадкового князівства; на західну частину краю мала права, силою акта від 1395 р., вдова по Спитку з Мельштина Ельжбета разом з дітьми і, звісно, князь Свидриґайло, незва­жаючи на свою втечу, мабуть, вважав цю територію своєю. Отже, ситуація була складною і потребувала вирішення.

Протягом наступного року король залагодив справу з двома претенден­тами на Поділля в особі князів Федора і Василя Коріатовичів, які 1 та 9 лип­ня 1403 р. у Грубешові та Щекажеві склали акти присяги на вірність Яґай- лові та відмовилися від претензій на своє князівство¹. Щодо вдови Спитка, то принаймні 9 травня 1403 р. у Кракові вдова Спитка отримала 2000 кіп грошей за подільську землю від Стибора з Оґлендова з рук подільського старости Рафала (duo milia sexagenarum sibi de terra Podolie a Domino Raphaele Capitaneo Ibidempresentata_f recepisse apud Stiborium de Oglandow recongnouit)^{[269] [270].}

Втрата Лелівітами з Мельштина Західного Поділля сталася доволі спо­кійно і без особливих ексцесів^[271]. Адже пріоритетом для них були малополь- ські маєтки та посідання Самбірщини на руських землях, а далеке й не­безпечне Поділля (через яке наклав головою Спитко) після отримання компенсації було вже неактуальним.

Характерним є те, що після повернення Поділля під королівську руку одним із перших актів, які видав Владислав II Яґайло, було підтвердження кам янецьким домініканам та францисканцям, які отримали земельні воло­діння за Свидриґайла (див. IIL 1.1). Підтверджуючи ці документи, король, на відміну від свого брата, обійшовся своїм найближчим оточенням у по­свідченні цих двох актів^[272].

Не порушуючи певних правил суспільної поведінки у стосунках сюзе- рен-васал (адже йшлося про його королівський домен), Владислав ІІЯґайло зберіг певною мірою відносини, що існували на Поділлі до нього, за попере­дніх володарів Поділля - князів Коріатовичів - протягом другої половини XIV ст. або (ще ширше) були притаманні попереднім володарям території, яка становила його руський домен. Про обов'язки місцевого зем’янства за князювання Коріатовичів досить докладно відомо зі збереженої в оригі­налі грамоти князя Федора Коріатовича від 20 червня 1391 р. своєму слузі Гриньку на Сокілець із прилеглими селами¹.

Обов'язки Гринька тут формулюються так:

«...а пана Гриньковым людем не надобе поити ни на одну на нашю роботу: ани городовъ нашихъ ветошныхъ не потверживати, ани подвод давати, ани пово­за возити, одно его люде Гнилорудчане имеють помочи повоза возити и подводы давати, коли ся пригодит, а также то коли будем новый город рубити оу своей земли или в неприятельской Иже то, што жъ коли имуть ecu земляне дань да­

вати намъ или посла однимат, то пана Гринови людей также имеють данъ дати намъ и посла поднимати...»

Як видно, служебні обов'язки місцевого зем’янства передбачали ремонт ста­рих укріплень, повоз, надання підвод, участь у побудові нових міст як у своїй, так і в чужій землі, а також на них покладалася участь у війні та переслідуванні ворога, сплата данини та прийняття й утримування послів.

Якщо подивитися на послуги на користь верховного володаря, то певна типологічна схожість простежується й на сусідніх територіях. Картина буде трохи іншою, ніж на території Поділля. Для прикладу: Данило Дажбогович Задеревецький отримав від Владислава II Яґайла у 1394 р. кілька сіл у Га­лицькій та Жидачівській волостях за умови:

«воленъ продати заменити тако доброму яко коли самъ имаэтъ служити ис того всего намъ и нашимъ детемъ и нашимъ наместъкомъ и нашему щатку яко кторыи нашб землянин двема копьи а десятью стрелцов а даемъ и дали есмо со всеми оужитки...»^{[273] [274].}

Нічим не відрізняються й обов'язки Ходка Чемеровича, який у 1399 р. отримав від короля села Надієво та Кропивники. Відмінність лише в кіль­кості збройних людей, котрі він мав би виставити від цих двох сіл^[275], що за­вжди залежали від розміру маєтку, який надавався конкретній особі, а той натомість ніс службу з нього. Отже, імовірно, обов'язки у руському домені короля (не в подільській частині) не апелювали вже наприкінці XIV ст. до старовини попередніх володарів Руського королівства, що для цієї терито­рії було віддалене від руських правових реалій щонайменше у два покоління, а спиралися на нові традиції несення військової служби верховному волода­реві певною кількістю озброєних людей, що залежала від статусу та кількос­ті земельних володінь.

Як уже зазначалося, надавчі акти для Західного Поділля містять поло­ження, в яких ми можемо побачити не тільки місцеву специфіку (обов’язок резиденції реципієнта надання на Поділлі), а й посилання на давніші тра­диції, що усталилися тут за князювання Коріатовичів протягом другої по­ловини XIV ст. Зокрема, пряма відсилка до цього міститься у шести доку­ментах, як-от:

1403...quae antecessoribus nostris, ducibus Podoliae et possessoribus ipsius solvi Solitaefuerant...¹ [що нашим попередникам, князям Поділля і його власникам, зазвичай були зобов’язані...];

1406...que antecessoribus nostris ducibus et principibus Podoliae et possessoribus ipsius solvi Solitefuerant...^{[276] [277] [що нашим попередникам, князям і володарям По­ділля та його власникам, зазвичай були зобов’язані...];}

1407...quas praedecessoribus suis ducibus et principibus Podoliae ac possessoribus illius solvere consueverunt, exsolverent...^[278] [що нашим попере­дникам, князям і володарям Поділля та його власникам, зазвичай були зобов’язані...];

1409...A tye dani у tye roboty, sto byli za pirvich kniaziath, mayvt robity і platyti podlug toho, iakoynnich Ziemlian Iiudy robiat і placziat, koli bvdziet nam toho potrzebizna^{[279] [280];}

Подібні формули бачимо і в документах другого періоду:

1431...quae antecessoribus nostris, possessoribus Podoliae solvi solitatae fuarant...^s [що нашим попередникам, власникам Поділля, зазвичай були зобов’язані...];

1431...contributiones ducibus Podoliae, praedecessoribus nostris solvi solitae^[281] [да­нини князям Поділля, нашим попередникам, зазвичай платилися...].

З наведених прикладів видно, що у процесі роздачі земельної власності не було й не могло бути сліпого копіювання коронних звичаїв, адже Поділля мало свою історичну традицію, стосунки, що склалися протягом другої по­ловини XIV ст. Щоправда, зобов’язання шляхти не лише передбачали вра­хування давніх традицій служби, а й розширювало їх застосування, як видно з останнього прикладу. Якщо подивитися на документи з другого періоду володарювання Яґайла на Поділлі (що тоді обмежувалося вже Західним По­діллям), то впродовж нього така формула обов’язків шляхти трапляється лише двічі. Це, вочевидь, може свідчити про «забування» старих традицій і про поширення нових - коронних. А можливо, і про те, що більшість реци­пієнтів, котрі отримували за службу королю надання на Поділлі, були вихід­цями з інших етнічних територій і опосередковано в такий спосіб посприя­ли впровадженню тут відмінних від попередніх правових норм та практик.

Отже, «старі» традиції, які «виникли» тут з появою князів Коріато- вичів, на першу третину XV ст. поволі забуваються, а їх змінюють нові, які були проявом західного (коронного) способу осадження зем’ян-шляхги на цій території. Вони, у свою чергу, приносили на ці землі нові західні прак­тики земвлеволодіння.

На жаль, ми нічого не можемо сказати про те, якими були традиції у пер­шій половині ХГѴ ст. і чим вони відрізнялися від того, що окреслювалося в Яґайлових привілеях як «за старих княжих часів». Адже ці «старі кня­жі часи» пов’язувалися для Поділля лише з князями Коріатовичами. Нові практики, запроваджувані на цій території на початку XV ст. королем, ви­разно взорувалися на те, що ми бачимо у 1372-1378 рр., тобто під час уря­дування в руському домені короля князя Владислава Опольського¹.

Про те, що на той час Поділля сприймалося ззовні ще як окрема терито­рія серед руських земель королівського домену, свідчить документ молдав­ського господаря Олександра Доброго від 1407 р. для купців, де зазначено: «А то есмы оучинили купцемъ господаря нашего, короля полского, изъ оусей руской земли и съ подолской»^{[282] [283].}

Важливим свідченням дальшого існування певної ієрархії урядів, яку видно у попередній період, коли зверхність над Поділлям була в руках братів Коріатовичів, та певної структурованості привілейованого стану є документ від 18 листопада 1405 р., яким король засвідчує, що, згідно з ін­формацією подільського старости Флоріана з Коритніци та шляхти Поділь­ської землі (і), села Княже і Кольчовці є власністю Лавріна, інакше Шульги (Laurencium alias Suchlha) по його батькові Андрію (Adree dicti Suchlha), ко­трий загинув у битві з татарами¹. Тут уперше маємо інформацію про колек­тивне свідчення зем’ян і шляхти Подільської землі (terrigene et nobiles terre nostre Podolie), а також урядницької ієрархії, яка в документі представлена таким чином: старости, уповноважені, бурґграбії, воєводи, офіціали або урядники (capitaneis, procutatoribus, burgrabiis, woywodis, officialibusque terre nostre Podolie)^{[284] [285]. Отже, бачимо знайому картину, яку демонструють нам до­кументи із сусідньої території, яка через три десятиліття стане Руським во­єводством[286]. У цій справі може бути лише одне припущення. Можливо, що писар використав для цього документа сталий формуляр, у якому й були зазначені ці категорії шляхти.}

Питання, хто ж виступав суб’єктом поземельних надань, є одним з най­складніших для першої третини XV ст. Передусім це пов’язано з тим, що згадувані у привілеях шляхтичі (зем’яни, бояри) фіксуються джерелами вперше, особливо коли йдеться про місцеве зем’янство. Але для нашого дослідження це є вкрай важливим, адже саме завдяки цим документам ми можемо окреслити соціальну структуру шляхти, що отримувала земельні надання. Проблема полягає лише в тому, що шляхти стає більше і вона вже більш строката, як за майновим статусом, так і за етнічним походженням (хоча питання етнічності є доволі умовним і в нашому випадку може спира­тися лише на прочитання й інтерпретацію імені, прізвиська, прізвища або географічного об’єкта, з якого походить той чи той зем’янин-шляхтич, або яке він використовує як прізвисько або прізвище).

До імені майже кожної особи додавалися стандартні для того часу озна­чення, наприклад, fidelium obsequiorum strenui, fidelis noster, sludze naszemu, servitori nostro, котрі можна витлумачити як такі, що вказують на слуг або васалів короля. Це є підтвердженням того, що для короля Поділля було особистим доменом і що шляхта осаджувалася (або точніше, отримувала привілеї) на ленному праві. Через таке означення їхньої залежності вихо­дить розуміння статусу цієї території. Лише раз, у документі для Андрія з Бабшина, знаходимо окреслення nobilis (шляхетний). Отже, Владиславо- ві II Яґайлові йшлося про власний домен, де усі отримувачі поземельної власності окреслювалися означенням слуги і ставали ленниками короля на Поділлі, незважаючи на попередні васальні або радше клієнтарні стосунки на тих теренах, з яких вони прибули.

Питанням, яке завжди цікавить дослідників, є походження тієї або тієї особи, що згадується у документах. Не заглиблюючись особливо у про­блему етнічної складової, що не може бути задовільно вирішена за наяв­них джерел, спробуємо проаналізувати персональний склад осіб на пред­мет першої появи у джерелах за певною територією. Єдиним більш-менш стійким критерієм, який можна в цьому випадку застосувати (та й то не завжди), - є правопис імені та прізвиська тієї або тієї особи. Незважаючи навіть на те, що вряди-годи ми рідко маємо справу з оригінальними до­кументами, пізніші копіїсти намагалися не «спотворювати» первісної форми імен у копіях.

Умовно «русини» - Лаврін, інакше Шульга, Ходко, Якуш та Клементій з Маніковець, Василь і Грицько Андрониковичі¹, Грицько Кірдейович, Ан­дрій з Бабшина.

Умовно «поляки» - Пйотр званий Качорек, Пйотр Шафранець, Пйотр, званий Бялозорцем, Томек з Коморників, Фредро з Плешрвиць, Боґуслав або Ярант з Ґлухува, Імрам з Чуліц.

Умовно «волох» - Сенько, брат Волоса.

Умовно «угорець» - Степан (Стефан) Угрин.

Інші - Іоан (Іван) Пудло, Ісаак, Нічко (Мічко) Караульський.

Отже, як бачимо з наведених прикладів, є певний паритет русинів з прибульцями з інших етнічних територій. Якщо приглянутися ближче, то до умовно «русинів» зараховано тих, чиї імена, прізвиська та місце­вості, звідки вони були за документами, знаходяться на Поділлі або на теренах колишнього Руського королівства. Певне застереження щодо руського походження може викликати Нічко (Мічко, таку версію подали видавці документа) Караульський, адже Караул - це місцевість на березі Чорного моря (з великими припущеннями Януш Куртика висунув версію про виконання ним урядницьких функцій у Караульському замку^{[287] [288], який теоретично у той час міг перебувати під контролем Вітовта або й Владис­лава II Яґайла і де етнічна складова тогочасного місевого населення не надається до жодної верифікації).}

До умовних представників з польських етнічних територій зараховано 8 осіб. Якщо Пйотр Шафранець, представник відомої вже на той час родини герба Старий кінь, Фредро з Плешовиць герба Бонча, згадуваний вже ма- лопольський шляхтич Імрам з Чуліц, Томек з Коморників (як припускають видавці документа з Коморників біля м. Вілюнь), найімовірніше, не викли­кають заперечень. А зарахування до цієї групи Пйотра, званого Качореком, Пйотра, званого Бялозорцем, та Боґуслава або Яранта з Ілухува ґрунтуєть­ся на їхніх прізвиськах (Качорек, Бялозорець) та другого (?) імені Ярант і назви місцевості Ілухув - більшість населених пунктів з такою назвою роз­міщуються власне на польських етнічних територіях¹.

Ще одна особа, імовірно, є вихідцем з угорських земель, і можемо при­пустити, що цей Степан (Стефан) міг з’явитися на Поділлі ще за часів Kopi- атовичів та їхньої угорської васальної залежності. Належність Ісаака вста­новити важко. Можливим є його німецьке походження. Так само складно однозначно зарахувати до певної групи Яна (Іоана, Івана) Пудла лише за визначенням його патроніма чи прізвиська як неруського, зважаючи на ні­мецьке походження слова пудло^{[289] [290].}

Попри різне етнічне й територіальне походження згадуваних осіб, вони швидко ставали «своїми» на Поділлі. Прикладом може слугувати Фредро з Плешовиць (Плешовиці - село Перемишльської землі), котрий упродовж цього періоду спромігся отримати два надання з рук верховно­го володаря. І якщо у першому документі (котрий ми маємо у двох версі­ях - руській та латинській) його названо слугою «нашим» (див. таб. 1), то у другому документі від 1410 р. Фредро, хоч і означений таким, що по­ходить з Плешовиць Перемишльської землі, записаний вже як місцевий, тобто подільський зем’янин (generosus Fredro de Plessovicze terrigena noster)^[291]. Неможливо стверджувати, що така практика прив’язування до території, де отримувалося кілька сіл, була поширеною з огляду на стан збереже­ності джерел. Але те, що Фредро у наступних документах, які походять від 20-х років XV ст., більше пов’язаний з Перемишльською землею, під­штовхує до думки, що тут ішлося про формуляр документа, а не про певні практики укорінення. Та й сам документ, про який ідеться, був списаний не раніше 1423 р., як це видно з листа свідків^[292].

Таблиця 1.

Персональний склад осіб, які згадуються у поземельних наданнях, та обов’язки військової служби з них за Владислава II Яґайла у 1402-1413 рр. на Поділлі

Зазначені вище обов’язки зем’ян, котрі отримували земельні володіння на Поділлі, могли змінюватися, як це видно у документах із сусідньої терито­рії (майбутнього Руського воєводства). Юрій Зазуляку своєму дослідженні демонструє кілька таких прикладів, коли первісні надання для Ходка Лойо- вича, Миколая із Сопова від 1389 р., Міхала Авданця з Бучача від 1392 р. та ін. не містили обов’язку військової служби з маєтків, наданих у дідичне володіння, і лише у 1417 р., під час королівської ревізії, до цих документів були дописані ці обов’язки¹.

Те, що серед збережених документів на надання земельної власності, тільки в одному фігурує особа, що посідала земський уряд (а саме краків­ський підстолій Пйотр Шафранець), не повинно вводити в оману. Як ви­дно з переліку урядницької ієрархії, на руських землях поволі приживали­ся інститути як земських, так і двірських урядів, починаючи ще з середини XIV ст. Адже територія, про яку йдеться, повинна була мати й мала певні адміністративні та урядницькі структури, обов’язки котрих були пов’язані з виконанням розпорядження верховного володаря у конкретних справах та системи збору в тій або тій формі податків з підвладних територій. Піз­ніше засвоєння певних практик, пов’язаних з традиціями Угорського чи Польського королівства, наближувало руський домен короля до переходу на коронне (польське) право. Свідченням цього є документ королівсько­го уповноваженого перемишльського судді Костя (дата документа між 1386-1404 рр.), який у своєму листі до короля звітує про збір податків у Пе­ремишльській, Ярославській та Ланьцутській волостях, про різницю кме- тів на руському, земському та німецькому праві, а також про різноманітні обов’язки й оплати послуг за виконання певних робіт^{[294] [295]. Тобто бачимо функ­ціонування і, що головне, сприйняття та розуміння цього адміністративно­го апарату на руських землях. За браком подільських джерел можемо лише припускати, що певні практики, імовірно, існували на цій території ще за панування князів Коріатовичів та Спитка з Мельштина, але, напевно, мали б бути наново актуалізовані Владиславом II Яґайлом до 1402 р.}

Щодо номенклатури намісників короля, то серед подільських старост ми побачимо відомих і впливових людей з його оточення, які походили не тільки з малопольського панства. Перебування королівським намісни­ком, як видно з джерел, було для них усіх досить короткочасним. Серед них Дерслав Конопка з Кожухова герба Богория (1402), Рафал зі Слупо- ва і Влостовіц герба Леліва (1402), Пйотр Шафранець з П’яскової Скелі герба Старий кінь (1404), Флоріан з Коритніци герба Єліта (1405), Пйотр Карвацян з Радоміна герба Пєжхала (1407), Анджей з Тенчина герба Tonyp (1407-1410), Пйотр Влодкович з Харбіновець (1410-1411) герба Суліма¹. Як видно з наведеного переліку, король віддавав в адміністрування Поділля намісникам, які переважно походили з теренів Малопольщі й, насамперед, посідали земські уряди, причому дехто з них мав вже досвід старостування у сусідніх із Поділлям руських територіях, як-от Пйотр Влодкович, який був у 1401-1404 рр. старостою у Галичі^{[296] [297].}

Характерно що, крім Пйотра Шафранця, ми не знаємо (через брак дже­рел), чи хтось ще з королівських намісників отримав за службу на Поділлі земельні володіння (а швидше за все, вони всі цього прагнули і, можливо, посідали тут певні маєтки або комплекси маєтків) і таким чином у такий спосіб долучився до Мельштинських у просуванні своїх інтересів на нові для власне польського можновладства території. Але достеменно можемо відзначити одну рису: усі вони отримали аванс в урядницькій ієрархії то­гочасного Польського королівства^[298]. Варто висунути й таку тезу: зважаючи на походження усіх намісників Яґайла на Поділлі у той час, вони прийшли сюди з власним оточенням, як уже згадувана поява на Поділлі осіб, близь­ких до Спитка з Мельштина, а саме Дерслава Конопки. Та й Пйотр Шаф­ранець потребував для свого розлогого подільського маєтку довірених осіб, які, припускаю, не були місцевими, прийнамні на самому початку існування його латифундії.

Надання для Шафранця, на мою думку, є одним із ключових у «пост- спитківському» періоді для Поділля. Кількість і розлогість маєтків, які отримав цей краківській урядник у зовсім новій для нього землі, вражає, адже без знання цієї території важко собі уявити, як малопольський пан міг орієнтуватися у землевласницькій або навіть просто ситуації на далекому для себе Поділлі, яке перебувало щонайменше за 800 км від його дідичних маєтків, або в добрих двох тижнях дороги на Схід. Пйотр походив з впливо­вої малопольської родини, а його батько, також Пйотр, брав активну участь у посадженніЯґайла на королівський престолу 1385 р.

Отже, імовірно, коли справа з виплатою боргу вдові й нащадкам Спитка була врегульована, Пйотр, скориставшись своїм положенням при королів­ському дворі, де від 1399 р. він був надвірним підстолієм¹, спромігся отри­мати таке щедре надання на Поділлі. Це було певною мірою компенсацією за невдалу спробу викупити за 1000 гривень з рук вдови Спитка з Мельшти- на замок Рабштин з належними селами^{[299] [300].}

У свою чергу, Владиславов! II Яґайлові теж залежало на цьому. Адже, імовірно, надаючи Шафранцеві кам’янецьке староство, він у такий спо­сіб захочував його до загосподарювання нової як для себе (короля), так і для нього території. Можливо, йшлося і про спробу чіткого відмежуван­ня Поділля від північніших Волині і Київщини, про що може свідчити на­явність у цьому наданні маєтків в околицях сучасної Вінниці (с. Мізяків)^[301]. Також не слід забувати про те, що після втечі князя Свидриґайла терито­рією мав господарювати вірний прихильник короля, яким у той час був Пйотр Шафранець.

У своїх прагненнях закріпити Поділля під своєю владою Владислав II Яґайло спирався на вірних йому людей (Пйотр Шафранець, Флоріан з Ko- ритніци, Пйотр Карвацян з Радоміна, Анджей з Тенчина, Пйотр Влодкович з Харбіновіц), які ставали намісниками у краї на нетривалий термін. Дехто з них був досвідченим у руських та міжнародних справах (Пйотр Влодко- віц), а дехто мав чималий вплив при дворі монарха (Пйотр Шафранець). Не всі з них отримали, або ми про це не знаємо, маєтності на Поділлі. Винят­ком може слугувати лише велике надання для Шафранця.

Головною метою було підпорядкування стратегічної, на переконання короля, території та отримання документального підтвердження про зре­чення своїх прав на цю землю від братів Коріатовичів, що й було досягнуто у 1403 р. Ці події збіглися у часі з викупом Західного Поділля з рук вдови і спадкоємців Спитка з Мельштина.