2. Під владою Bitobta. Останній володар Великого Поділля перед 1569 р.

Отримавши з рук Яґайла право пожиттєвого володіння усім Поділлям, Вітовт не одразу зміг скористатися ним. То була друга, після 1394 р., спро­ба Вітовта дістати у своє володіння цю територію.

Прагнучи закріпити на міжнародній арені свій статус одного з геро­їв війни з Орденом, Вітовт після укладання Торунського миру наприкінці 1411 р. подався у подорож до Угорського королівства^{[302] [303]. Джерела фіксують присутність у почті князя новопризначеного подільського старости Ґеди- ґольда. Він брав участь у з’їзді угорських і польських панів[304].}

Але після передачі Вітовт зустрів тут опір місцевої шляхти. Двічі Яґайло змушений був звертатися до неї з проханням прийняти присягу на вірність Вітовтові, і лише з другої спроби у 1418 р. вона, шляхта (до якої король у своєму мандаті звертався ad nobiles Podolie: universis et singulis nobilibus, terrigenis, civibus et quibusquenque terre nostre Podolie), погодилася на омаж но­вому володарю^[305]. Цей процес розтягнувся щонайменше на кілька років, про що свідчать такі факти: по-перше, угода 1412 р. між Яґайлом та угорським королем Сигізмундом, в якій король (тобто Владислав II Яґайло) виступає володарем Поділля¹; по-друге, вже згадуваний вище королівський приві­лей від 1413 р. Андрієві з Бабшина на села Чорнокінці та Криве Скальсько- го повіту Подільської землі^{[306] [307].}

Уся ця історія, а також плутанина літератури XIX - першої половини XX ст. (незалежно від належності тій чи тій історіографії) заплутали хро­нологію історії Поділля у першій третині XV ст. та породили багато міфів, які живуть і донині. Ідеться насамперед про хронологію панування того чи того володаря на Поділля, а також перехід від одного до іншого та їхню по­літику щодо краю.

Те, що місцева подільська шляхта, як це видно, була розбавлена пред­ставниками з Малопольщі, Сілезії, Мазовії та не прагнула присягати новому володареві, опосередковано може бути підтвердженням переваги певних прозахідних настроїв у її середовищі. Тут варто пам'ятати й той факт, що ще не до кінця відбулося притирання прийшлих королівських намісників, прийшлої шляхти та місцевого зем’янства. І тому така опозиція Вітовтові, очевидно, була інспірована немісцевою шляхтою. Ще одним важливим чин­ником, який міг спровокувати їх на такий спротив, було те, що вони були, насамперед, слугами короля, власне від нього вони отримували привілеї на земельні володіння на новій для себе території і, зрозуміло, що не бажали приносити нову присягу Вітовтові.

Принагідно зазначимо, що перший серед відомих і чітко датованих до­кументів Вітовта, яким він записує 60 гривень на селах Лисівці та Набо- ківці Григорію з Давидівців, датовано 8 вересня 1418 р.^[309], а лист Яґайла до подільської шляхти з вимогою все ж таки присягнути на вірність Вітовто- ві - ЗО жовтня 1418 р. Тобто присяга місцевої шляхти і роздача земельної власності майже збігаються у часі. Хоча одразу, а саме з 1411 р., у джерелах згадується тогочасний намісник Вітовта у Кам’янці, староста Юрій (Єжи) Ґедиґольд (capitaneus Podolie)¹.

Як уже зазначалося, це був останній період в історії Поділля, коли воно опинилося під зверхністю одного володаря, до того ж не було, як це сталося потім, роз’єднане у правовому полі. Мається на увазі існування після 1569 р. на території Брацлавського воєводства інших правових норм, які відрізняли­ся від коронних, що діяли від 1434р. на теренах Подільського воєводства.

Складність ще й полягає у тому, що значна кількість документів Вітовта датована умовно, як це видно зі зроблених зіставлень. Особливо це стосу­ється теренів Східного Поділля, з якого ми майже не маємо документів, які збереглися б в оригіналі. Більша частина походить з документів значно піз­нішого часу, як, наприклад, велика акція з відновлення своїх прав на маєтки після пожежі 1580 р. у вінницькому замку, де місцева шляхта тримала (як їм видавалося, у безпечному місці) свої привілеї, що, за їхніми свідченнями, походили саме з часів князя Вітовта.

В історіографії від часів Никандра Молчановського склалася думка, ніби саме Вітовтові вдалося, нехай і на короткий час, припинити експансію поль­ської шляхти на територію Поділля (про це йшлося у попередньому пара­графі) і ніби у своїй політиці колонізації (термін тогочасної історіографії) пусток він віддавав перевагу вихідцям з Литви та руських земель. За сло­вами Молчановського: «Лишь могучему политику Витовту удалось пред­отвратить до конца своей жизни грозивший взрыв и остановить поступа­тельное движение польськой шляхты на западную половину нашей земли (Поділля. - В. M.). Такой успех был достигнут прежде всего тем, что после 1410 г. и вплоть до смерти Витовта пополнение рядов подольского землян- ства польскими выходцами, как можно думать, совершенно прекратилось, и наоборот, усилился приток выходцев из других земель, как литовских, так и русских»². Цю саму тезу майже через сто років повторив Тадеуш Трайдос, зазначивши, хоч і не так патетично, як Никандр Молчановський, що Вітов­тові йшлося головним чином про формування кола власних прихильників, на противагу польській (тобто коронній) шляхті, і що на це була спрямова-

Maleczynski K.

¹ Urz⅞dnicy podolscy XΓV-XVIII wieku. Spisy. - № 535. - S. 119.

² Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 г.: преимущественно по ле­тописным источникам. - К., 1885. - С. 318-319.

на його політика надання денних володінь в обмін за службу¹. Такої ж дум­ки дотримувався і Януш Куртика, аргументуючи це тим, що в руслі такої політики Вітовт викупив від краківського підкоморія Пйотра Шафранця розлогий маєток за 1000 кіп широких празьких грошів, наданий тому Вла­диславом II Яґайлом 1404 р. у дідичне володіння^{[310] [311]. Можливо, Шафранець не мав змоги утримувати такий великий маєток на далеких від Краківського воєводства територіях і, реально оцінивши ситуацію, продав його Вітовтові.}

Спробуємо докладніше розглянути це припущення, спершу показавши на таблиці перелік Вітовтових надань.

Таблиця 2

Надання Вітовта із зазначенням умови, суми застави та об’єкта надання

Як видно з цієї таблиці, землі надавалися переважно у заставу. Практика таких надань на Західному Поділлі була вперше застосована у 1418-1430 рр. і, швидше за все, мабуть, саме Вітовтові належить пріоритет у запроваджен­ні заставної форми землеволодіння, яка стала широко використовуватися на руських землях протягом XV-XVI ст. Це слугувало стабільним джерелом готівки для скарбниці, являло собою найприйнятніший спосіб винагороди за службу, не обтяжуючи видатками скарбницю верховного володаря (на­віть трохи поповнюючи) та певною мірою забезпечуючи охорону краю.

До речі, до Вітовтового правління Поділлям, а саме упродовж 1402­1413 рр., не зафіксовано жодного документа, який практикував би роздачу земельних володінь у такій формі. Видається, впровадження такої практики певною мірою вплинуло на подальшу структуризацію подільської шляхти, вона була виявом того, що значно збільшився відсоток тих, хто мав готів­ку або певні фінансові зобов’язання, які згодом використовувалися для отримання в заставу нерухомості. Та й нарощування власного маєтку, як то робили вже після 1430 р. пани з Бучача, Кірдеї, нащадки Бедриха з Бедри- ховець, Домарат зі Шлядков та ін., став засобом і поштовхом до майнової диференціації.

Об’єднавши під своєю владою усе Поділля, Вітовт намагався провадити таку надавчу політику, яка б міцніше прив’язала Західне Поділля до Вели­кого князівства Литовського. На думку Януша Куртики, свідченням цього є шерег надань не тільки у західних повітах Поділля - Червоногродському, Кам’янецькому, Смотрицькому Бакотському і Скальському, а й у східних - Летичівському, Брацлавському Вінницькому Хмільницькому тобто на всій підвладній йому на той час території¹.

Постає питання: якою була питома вага руського, переважно місце­вого та, можливо, литовського боярства серед реципієнтів надань на те­ренах Західного Поділля? У документах 1418-1430 рр. згадано лише 12 осіб. Деякі з них, як Григорій Бахавський, Миколай Бедрих, Теодорик з Бучача, є відомими постатями, про інших осіб інформації обмаль, а то й узагалі немає. Відштовхуючись тільки від імені, неможливо визначити етнічну належність Кудзея, чиє ім’я могло бути «зіпсоване» у процесі копіювання привілею щонайменше двічі, оскільки збережена копія зі згадкою про нього походить аж від 60-х років XVI ст. Наші дуже обе­режні припущення про етнічний склад отримувачів земельних надань подано у таблиці нижче.

Таблиця З

Гіпотетичний етнічний склад реципієнтів надань 1418-1430 рр.

Як видно з Таблиці 3, безсумнівні представники руської шляхти отри­мали 12 земельних маєтків, імовірні поляки -11, особа неясної етнічної належності (Волос) - 3 (можливо, це той самий Волос, брат якого Сень­ко 1410 р. отримав село Лядаву від Владислава II Яґайла^[317]). Ці пропорції спонукають до більш обережних висновків щодо проруського, проли- товського чи будь-якого етнічного спрямування надавчої політики Bi- товта на Західному Поділлі, які до цього часу домінують в історіографії. А коли взяти до уваги ще й політичну впливовість одного з польських реципієнтів цих надань (Теодорика з Бучача), то проблема постане дещо в іншому ракурсі.

Це домінування серед реципієнтів Теодорика з Бучача видається та­ким, що Вітовтові могло йтися про заспокоєння чільників так званої про- королівської частини місцевої шляхти. Адже, як покажуть подальші події, власне Теодорик з Бучача разом з братами Міхалом та Міхалом Мужилою і Грицьком Кірдеєм були рушійною силою блискавичного повернення цієї території під руку короля після смерті Вітовта наприкінці 1430 р.

Розвиваючи тему надань, проілюструємо її одним документом, який, як видається, може значно змінити наші уявлення про структуру управ­ління Вітовта на території Поділля у зазначений період та й, можливо, по­сунути далі в часі появу особливих функції намісників верховного волода­ря. Як відомо, починаючи від 1411 р., на Поділлі з титулом кам’янецького (подільського) старости присутні намісники Вітовта Єжи (Юрій) Ґеди- ґольд 1411-1423, Петро Монтиґердович 1424—1425 таЯн (Іван) Довґірд 1426-1430. Останнього з нихі було усунуто з Кам’янця після смерті князя шляхом відомої акції, яку очолили брати Бучацькі, Крицько Кірдейович та Кристин з Ґалова¹.

Інформації про виконання функції цих урядників надто мало, вона об­межується лише їхньою присутністю як свідків документів, а також згадка­ми у хроніках чи літописах про події того часу.

У Варшавському Головному архіві давніх актів зберігається пергамент­ний документ, який датований у Червоногроді 19 травня 1421 р. (Datum et actum in Czyrvanigrodferia Secundapostfestum Sancti triniteM' CCCC° XXI°). Його виставлено від імені Іедиґольда, який іменує себе генеральним поділь­ським старостою (Gedegoldi capita[nei] Podolie g[e]n[e]ralis), для Теодорика з Бучача (generoso Theodorico de Buczacz), котрому силою цього документа за 20 кіп грошів (viginti sexagen.) записується пустка Дрогичів (villam Vasstitas Drohyczow) уЧервоногродськомуповіті (волості) (districtu Czyrwonogrodensi) на річці Дністер (in fluvio Nyestr). Свідками документа (зважаючи на стан збереження) є шляхтичі (presentibus nobilibus) Щениць (?) із Новоселеці, Тишна з Берем’ян, Григорій Шип з Давидівців,... з Будявців, Петро зі Свенич, Олешко з Ластовець та Григорій з Бидлотозовців^{[318] [319]..}

Отже, маємо справу з єдиним на сьогодні документом, виставленим намісником князя Вітовта на території Західного Поділля. Найбільшою несподіванкою у ньому є титулатура Іедиґольда - генеральний поділь­ський староста! Чому так він себе назвав? Адже у знаних про нього дже­рельних згадках з титулатурою подільського старости немає інформації, що його староство генеральне. Це може бути певним підтвердженням тези, висуної раніше: як генеральне подільське староство було утворене 1442 р., а де-факто подільські королівські намісники у 30-ті роки вико­ристовували титулатуру кам’янецького (подільського) генерального ста­рости і навіть виставляли від свого імені документи на королівщини на певну суму грошей¹. Також маємо з цього часу приклади використання аналогічної титулатури із сусідньої території руського домену короля, де королівський намісник Спитко з Тарнова зазначений з титулатурою гене­рального руського старости (capitaneo HostroRussiegenerale (1422), protunc capitaneo nostro Leopoliensi generali (1424))^{[320] [321] і де специфіка території, під­контрольної руському старості, вивищувала його серед решти королів­ських намісників.}

Якщо пристати на те, що цей документ не є пізнішою підробкою і з’явився вже після 1442 р. та був потрібний Теодорику з Бучача для легітимізації сво­їх прав на це село, то можна зрозуміти, чому в документі вжито формулу Gedegoldi capita[nei] Podoliegeneralis_j але це видається малоймовірним.

Серед відчитаних свідків згаданого документа Ґедиґольда не викликає жодних заперечень Григорій Шип з Давидівців, відомий як тримач сілЛисів- ці та Набоківці в тому ж таки Червоногродському повіті. Решту свідків через ушкодження документа можна означити, пов’язавши їх з певним населеним пунктом, як то Олешка з Ластовець чи власників або посесорів з Новосели­ці й Берем’ян. Цікаво, що більшість цих населених пунктів е у Червоногрод­ському повіті, як і сам об’єкт запису - село Дрогичів (сучасна Дрогичівка). Та й низка надань для самого Теодорика з Бучача від імені Вітовта в тому ж таки повіті припадає на 20-ті роки XV ст. Вони стали основою його ма­єтку^[322]. Можливо, більшість свідків, які згадуються вперше у джерелах, були якимось чином залежні вже на той час від панів з Бучача, які однозначно шляхом запису великих сум на Червоногроді (замку, місту та повіті) за часів панування Владислава III на тривалий час повністю підпорядкували собі цю територію. Також варто зауважити, що саме Червоногродський повіт став основою подільського маєтку панів з Бучача, як з огляду на близькість до «родинного» гнізда, так і на ту кількість документів і суму, що позичалася королю за ці земельні володіння, які вони отримували протягом першої по­ловини XVct.

На завершення про намісників Вітовта на Поділлі. Варто згадати й про Ґедиґольда як кам’янецького старосту в подорожніх записках Жільбера де Лянуа, який описав прийом у Кам’янці 1421 р.¹ До того ж Ґедиґольд був однією з довірених осіб Вітовта у різноманітних міжна­родних справах того часу. Варто пригадати його участь у посольстві на соборі у Констанці^{[323] [324]. Та й те, що, власне, йому було доручено управлін­ня таким жаданим для князя Поділлям, може свідчити про його близьку співпрацю з ним.}

Цікаво, що той-таки Ґедиґольд був одним з арбітрів на з’їзді, який мав відбутися 11 листопада 1411 р. і на якому мали розглядатися супереч­ки між Польським та Угорським королівствами у поґрюнвальдський час. У відповідному документі його названо «подільським старостою Юрієм або Ґедиґольдом, радником брата нашого князя Олександра або Вітов­та» (Georgium alias Gedigolt Consiliarum fratris nostri ducis Allexandri alias Withawd capitaneum Podolie)^[325]. Востаннє як староста Поділля він згаданий у ґлейті, що його виставив король Сиґізмунд у Кежмарку для польських панів, котрі приїхали на з’їзд (Georgia alias Gedigoldus capitaneo Podolie)^[326].

Отже, незважаючи на інформаційну складність джерел щодо Вітов- тового володіння Поділлям, як не дивно, саме йому можемо приписати спроби зміни структури шляхетського середовища та й консолідацію місцевої, імовірно, прийшлої (або прозахідно орієнтованої) шляхти. Про це свідчать як денний спосіб осадження на землю за певну грошову суму, так і спротив прозахідної частини подільської шляхетської корпо­рації новому володарю, що тривав аж до 1418 р. Згадка про генерального старосту Ґедиґольда у 1421 р. наштовхує на припущення, що цей уряд, можливо, і в попередній час розглядався як ключовий з огляду на геогра­фічне розташування, а особа, яка була намісником верховного володаря, була з кола найближчих або довірених співпрацівників короля чи князя. Власне, номенклатура старост за часів Яґайла і Вітовта це й підтверджує. А сама формула (генеральний) могла бути спробою адаптації лантин- ською канцелярією Вітовта статусу великокнязівського намісника на Поділлі.