3. Повернення під владу короля (1430-1434)

В одній із судових записок галицького ґроду за грудень 1437 р. щодо татарської загрози, бачимо цікаве означений шляхти Галицької і Теребо- вельської земель та повітів. Присутні під час судового засідання суддя, каштелян, хорунжий (галицький і львівський), галицький бурґграбій та інші достойники означені як шляхетні й вельможні та пасовані земляни Галицької і Теребовельської земель (...per dominos infra descriptos puta magnificos et strenuos Ceterosque terrigenas districtus et terre Haliciensis et Trebowlensis...)^[335]. Означення «пасований» вживається на Поділлі ще й за часів Вітовтового володіння. Зокрема, у документі від серпня 1424 р. Теодорика з Бучача означено як пасованого (passowanemu Dzietrzichowi Buczaczkiemu), коли Вітовт надав йому два села у Червоногродському повіті (волості) Подільської землі^[336]. Аналогічно було позначено і свідків документа кам’янецького земського суду в 1444 р. (strenuus et nobilibus dominus)^[337]. Це свідчить про часте використання цього означення в доку­ментах першої половини XV ст.

Три документи, які походять з другої половини 30-х років XV ст., де­монструють нам подібну структуру шляхти на території не тільки Поділь­ського воєводства, але й інших руських земель. Важливим є те, що всі вони походять із зібрань як загальноруських, так і окремих уже воєводств. Пер­ший документ виставлений 10 липня 1436 р.

Два наступні документи походять від 1439 p., коли шляхта Руського і Подільського воєводств на сеймиках 14 квітня у Мостиськах та 23 черв­ня у Кам’янці вкотре присягнула на вірність королеві Владиславу III. Текст документів є ідентичним, тут шляхту окреслено такими означеннями у вступній частині: «прелати» (вищі достойники), «пани», «намісники»^[340], «лицарі», «достойники», «шляхта руських земель» (Nos prelati, barones, comites, milites, proceres, nobiles... terrarum Russie), а після свідків^[341] - «прела­ти», «пани», «рицарі» та «шляхта Подільської землі» (omnium prelatorum, baronorum, militum et nobilium terrigenarum Podolie). У свою чергу, як видно з формули, вжитої після листа свідків шляхти з Руського воєводства, струк­тура у сусідній території була дещо іншою, а саме: диґнітарії, пани, клієн­ти (або, можливо, в цьому випадку ленники) та шляхта {omnium dignitarium, baronum, clientum et nobilium terrarum Russie)^[342].

Дискусія щодо окреслення соціальної структури шляхетського ста­ну у середньовічному Польському королівстві є давньою і триває донині. Останніми впливовими дискутантами у ній є Амброзій Богуцький та Ген­рик Самсонович^[343].

Такий глибокий екскурс у сусідні з Поділлям території викликаний насам­перед браком такого типу документів з досліджуваної території та схожими процесами структуралізації шляхти, які, імовірно, проходили на всіх руських землях у той час Побіжний погляд дозволяє побачити, наскільки власне сама шляхта була стратифікофана за різноманітними ознаками, як майновими, так і службовими.

Хоча саме Подільське воєводство було утворене лише 1434 р., біль­шість осіб, що отримали надання після 1430 р., походили, очевидно, з ко­ронних земель і тому позначали себе як шляхетні, що для місцевого зем’янства могло слугувати за взірець (nobilis Pyechno Adamkovicz terrigena noster Podoliensis, nobilis Franczkonis terrigenae nostri Podoliae, nobili Biedrich de Biedrzichovicze terrigena, Johanni de Boriskowcze, terrigenis Podoliensibus, nobili Jurko Szwirzczowicz terrigenae Podoliensi) і бути метою власних домагань гід­ного місця у подільській шляхетській корпорації. Варто пам’ятати і про по­передній період Вітовтового володіння Поділлям, коли чимало зі згадува­них тут осіб отримали від нього земельні надання. Адже після 1430 р. ми не бачимо нікого з першого періоду Яґайлового панування.

Поруч з наведеними прикладами трапляються й позначення клієнтар- них стосунків нижчого рівня між місцевими можновладцями та їхніми слу­гами, як у випадку з двома слугами скальського старости Януша Кірдейови- ча, Станіславом і Махандеєм (familiari Janyssy Kierdyowicz, seruitorii Ianyssy Kerdeyowicz).

Таблиця 4 Персональний склад осіб, які згадуються у поземельних наданнях, та обов’язки військової служби з них за Владислава П Яґайла

у 1431-1434рр. на території Західного Поділля

Найбільш дражливим у вітчизняній історіографії, починаючи ще з другої половини XIX ст., є питання етнічної належності шляхти, яка отримувала від Владислава II Яґайла земельні надання на теренах Русі та, зокрема, Західного Поділля. Наприклад, Михайло Владимирський-Буданов у передмові до першо­го TOMyVII частини «Архива Юго-Западной России» так писав про політику Яґайла щодо роздачі земель на Поділлі після 1430 р.: «Польское правитель­ство поспешило тотчас же начать раздачу населенных мест Подолья польским шляхтичам (курсив наш. - В. М.) с условием неприменимы (hoc tamen adjecto specialiter et expresso), “чтобы они лично жили на Подольи и защищали его всеми способами", разумеется против литовско-русского государства»^[345].

І якщо за зовнішніми ознаками політика осадництва видається саме та­кою, то говорити про цілеспрямовану антируську кампанію заселення краю, маючи на увазі тільки прибуття вихідців з власне коронних земель, видаєть- ^r ся не зовсім коректним. Треба пам'ятати про те, що ми є заручниками тих джерел і тієї інформації, яку можемо прочитати й інтерпретувати. Тому вар­то говорити про те, що наявні джерела засвідчують певну домінацію серед подільської шляхти на середину 30-х років XV ст. представників неруського рицарства, які шукали можливості отримати земельний наділ, а також, бу­дучи вихованими у світі, де привілей верховного володаря на цей наділ був жаданішим і важливішим за іншу винагороду. Тож нічого дивного, що саме їх ми бачимо у збережених на сьогодні джерелах, пов'язаних з Поділлям. Більшість цих надань була платнею короля за участь у війні зі Свидриґайлом упродовж 1431-1432 рр. та прагненням Владислава II Яґайла забезпечити безболісну передачу влади своєму малолітньому синові Владиславу.

Може склатися враження, що це своєрідна «відповідь» на «проруську» орієнтацію Вітовта у попередній період, але, як показано вище щодо Захід­ного Поділля, воно не знаходить свого підтвердження у наявних джерелах. А роздача маєтків у східній частині краю, де справді переважав місцевий або руський елемент з певними вкрапленнями литовського, потребує подаль­шого вивчення.

* * *

У боротьбі за Поділля не виявилося абсолютних переможців, адже кож­на зі сторін конфлікту отримала більшу або меншу з частин краю. Разом з тим, залучаючи до боротьби татарські, волоські підрозділи, розбурхали у такий спосіб лігво, з якого на кілька століть виходила небезпека не тільки прикордоння, а й усього Центрально-Європейського регіону в цілому. По­ділля було територією на тогочасній карті Європи, де перетиналися інтере­си Польського королівства та Великого князівства Литовського, Угорського королівства, яке пам’ятало про васальну залежність братів Коріатовичів ще з 1377 р., а також Молдавського князівства, для якого ця територія пере­творилася на зручний плацдарм боротьби за владу і місце для політичного притулку для численних претендентів на його престол разом з їхнім при­хильниками у 40-х - 60-х роках XV ст.

Остаточно головних супротивників у боротьбі за Поділля примирило поєднання сином Владислава П Яґайла Казимиром IV у своїх руках двох престолів - польського і литовського. Цей владний дуалізм і фактичний по­діл краю після військових подій 1431-1432 рр. остаточно примирив дві сто­рони на спільному з’їзді у Парчуві аж у 1451 р.

У той час формується структура подільської шляхти. Зникають князі, а замість них ми бачимо лише prelatorum, baronorum, militum et nobilium, terrigenarum Podolie, що є спрощеним варіантом шляхетських груп у сусід­ньому Руському воєводстві. Така структура відображає не тільки майно­вий стан, а й насамперед посідання урядів, що розпочалося з 1434 р. - від моменту поширення положень Єдльненського привілею на руські землі Корони.

Характерною ознакою того часу є те, що на урядницьких позиціях ко­ролівських намісників - старост від 1402 р. і земських урядників від 1434 р. ми бачимо переважно немісцевих зем’ян-шляхтичів. Старостами ставали особи з королівського оточення, а урядниками - переважно прибульці. Що стосується останніх, то вже наступне покоління тих, хто прибув на Поділля наприкінці XTV - на початку XV ст., важалося цілком місцевим. Для власне подолян залишалася роль статистів в угрупованнях вищих урядників і мож­новладців або в силу обставин вони змушені були мігрувати до Великого князівства Литовського чи Молдавії.