ВЗАЄМИНИ КНЯЗІВСТВ ПІВДЕННО-ЗАХІДНОЇ РУСІ З МАЛОЮ ПОЛЬШЕЮ І МАЗОВІЄЮ в другій половині 40-х — першій половині 50-х років XIII ст.

В 1246 р., невдовзі після успішної подорожі Данила до сто­лиці Улусу Джучі Сараю, де він зустрівся і провів переговори з ханом Бату^[266], до волинського князя прийшов посол від угорсько-

в умовах нової політичної ситуації, що невдовзі склалася в Цен­тральній Європі (війна за спадщину Бабенбергів^[267]), та збережен­ня потенційної небезпеки для Королівства Угорщина з боку мон­гольської держави хана Бату в Східній Європі був зацікавлений у впровадженні виваженої політики відносно Південно-Західної Русі, налагодженні нормальних стосунків з державою Данила та Василька Романовичів.

Перехід до розгляду подій, що були пов’язані із життям Центральної Європи в другій половині 40-х років і в 50-ті роки XIII ст., вимагає перш за все констатації того, що внаслідок роз­грому монгольськими нападниками польських та угорських зе­мель в Центральній Європі виникає нова політична ситуація, а

саме тут відбувається помітне підсилення Чеського королівства. Володарі цієї держави в 40-50-х роках здійснювали успішні війни із сусідами, перш за все з Угорщиною, а чеський король Пршемисл Отакар II (1253-1278 рр.) завоював Штірію, поширив свою владу на Австрію, Каринтію, Крайну, Істрію, не без успіхів втручався у міждинастичні конфлікти на Піренеях, активно допомагав при­балтійським хрестоносцям у боротьбі проти пруссів і литовців^[268].

Перемога князів Романовичів під Ярославом вплинула на вну­трішньополітичне життя в Польщі. Приблизно наприкінці осені - на початку зими 1245 р. до Ленчиці, яка тоді належала мазовець- кому князю Конраду, прибула місія на чолі з францисканським монахом Іоанном де Плано Карпіні^[269]. Тут у останнього відбулася зустріч як з Конрадом, так і з краківською княгинею (ймовірно, матір’ю Болеслава «Сором’язливого» княгинею Гремиславою) та краківським єпископом Яном Прандотою, а також з волинським князем Васильком Романовичем.

Одним з пріоритетних для розвитку держави Романовичів в цей час стає північний напрямок міжнародної діяльності. І раніше холмська адміністрація багато робила для встановлення сприят­ливої для себе ситуації в Побузькому регіоні, налагодження пози­тивних для Волині взаємин з литовцями і ятвягами^{[271] [272]. В середині XIII ст. ситуація у прибалтійському регіоні суттєво змінюється. На ятвязькому політичному театрі дії Волинського князівства за формою і характером мало відрізнялися від попередніх часів. Але різко піднялася їх інтенсивність. Це було пов’язано з появою в прибалтійському ареалі орденських держав, що хотіли повніс­тю підкорити племена пруссів, литовців, куршів, ливів, латгалів та естів. В цей час фактично йшло змагання між державою Рома­новичів, Мазовецьким і Куявським князівствами та Тевтонським орденом за оволодіння прусськими землями.}

До цих перегонів тоді приєднався ще один суб’єкт міжнарод­ного життя. В середині XIII ст. на базі частини литовських пле­мен виникає Литовська (точніше Аукштайтська) держава князя Міндовга^[273]. Ця держава не тільки протистояла агресивним діям хрестоносців, а і сама прагнула провадити експансивні зовнішні заходи, спрямовані на підкорення як інших литовських племен, так і сусідніх територій Північно-Західної Русі і Ятвягії^[274].

Взимку 1248/9 р. Данило Романович організував великий по­хід проти ятвягів.

128 ПСРЛ. - T.2. - Стб. 815.

ських володарів тим, що вони були незадоволеними результатами для себе завершення попередньої війни з ятвягами^[275]. А.Тетерич- Пузьо схиляється до думки, що означена війна взагалі закінчила­ся невдачею для волинсько-мазовецької коаліції^[276].

Невдачі на першому етапі війни примусили князя Міндовга до проведення активних дипломатичних дій. Він не тільки вста­новив союз з провінційним магістром Лівонії Андреасом Штир- ландом, а за посередництвом останнього звернувся до папи Інокентія IV з пропозицією здійснити християнізацію Литви^[277]. Навернення Міндовга і його підданих в першій половині 1251 р. привело к розвалу коаліції на чолі з Романовичами: ризький єпис­коп не міг надалі перебувати в союзі з «язичниками» Товтивілом, Єдивілом, жемайтами (жмудінами) та ятвягами проти неофіта Міндовга, володіння якого папа Інокентій IV буллою від 17 липня 1251 р. взяв під юрисдикцію Апостольського престолу^[278]. Приєд­нання до союзу з Міндовгом лівонських хрестоносців створило проблеми для спроб волинських князів зміцнити свої позиції в районі Понімання. До того ж невдовзі на бік Міндовга перейшли ятвяги. Проте виснажливі бойові зіткнення все ж таки примусили Міндовга наприкінці 1252 - на початку 1253 рр. просити Данила про укладання миру. Не дивлячись на відмову волинського князя підтримати цю пропозицію, військові дії між Литвою і Волинню протягом 1253 р. майже не велися.

В цей час перед Романовичами постали інші складні завдан­ня. Перша з них була викликана посиленням загрози зі сходу, де на початку 50-х років починає чинити ворожі дії проти східних районів держави Романовичів володар монгольських володінь в Причорномор’ї Куремса (Куремиша). Більшість дослідників вва-

В червні 1253 р.

Військо волинського князя Данила Романовича на початку літа 1253 р. пройшло через південну Польщу, де до нього приєд­налися загони польських князів згаданих вище Болеслава і Вла­дислава. Головні сюжети кампанії обмежилися діями волинсько­го і польських князів, спрямованими на захоплення моравського міста Опави. Проте тривала його облога не принесла позитивних результатів. Автор докладної розповіді Галицько-Волинсько­го літопису, який, вірогідно, був учасником військового заходу, прагне у невдачах кампанії звинуватити польських союзників Данила Романовича, особливо князя Владислава, які начебто не хотіли воювати проти чехів, часом заважали у вирішальні момен­ти діям волинян, виправдати невдале керівництво Данила Рома­новича, якому, як пише книжник, взяти Опаву завадила хвороба очей^[281].

Саме це дає підставу не погодитися з думкою В.Т.Пашуто про якусь тодішню зраду польських князів і прийняти версію Н.Міки і Д.Домбровського про значну заангажованість інформації дав­ньоруського книжника про похід Данила Романовича в Чехію^[282]. Водночас слід відзначити можливість певного неузгодження в діях союзників - волинян і поляків, що і позначилось негативно на результатах виправи.

підтримувалися^[286]. Через деякий час саме в 1252 р. Інокентій IV вперше посилає до Данила Романовича легата з пропозицією при­йняти корону. Саме під час переговорів із папськими представ­никами князь Данило поставив питання про надання допомоги курії в організації хрестового походу проти монголів.

14 травня 1253 р. римський папа Інокентій IV підписав свою відому буллу до християн Чехії, Моравії, Сербії і Померанії. Перш за все слід звернути увагу, що означений документ папа підготу­вав як реакцію на звернення до нього Данила, який писав пон- тифіку про ворожі наміри монголів. Інокентій, докладно висві­тивши питання про велику небезпеку для християнського світу з боку монголів, наголошує на необхідності створення населенням означених країн потужного війська для боротьби з ординцями. Для здійснення дій щодо організації хрестового походу проти монголів папа надав великі повноваження «dilectumfilium abbatem de Mezano virum morum honestate conspicuum, praeditum scientia Iitterarum ас nobis etfratribus nostris merito suae probitalis acceptum (люб’язному брату абату із Мезано, людині дивовижної чесності, який ознайомлений з вказаними посланнями (мова йде про отри­ману римською курією від Данила інформацію про монгольську загрозу.

За метою і змістом папське послання від 14 травня 1253 р. було буллою типу Cum hora Undecima (дослівно грамота «Одинадцятої години»). Вперше подібну буллу надав в 1235 р. папа Григорій IX (час понтифікату 19 березня 1227 р. - 22 серпня 1241 р.) доміні­канському монаху Гійому де Монферрату, який відправлявся з мі­сіонерською виправою на Близький Схід. Грамота римської курії такого типу наділяла її власника величезними правами, зокрема давати причастя, навертати до віри, робити відпущення гріхів та відлучати від церкви, і стосувалася країн «схизматиків і єре­тиків». В грамоті папи Інокентія IV, яка була підготовлена на по­чатку 1254 р. і яка так і називалася Cum hora undecima, конкретно перераховувалися народи, на які поширювалися дії таких грамот. До них, крім мусульман і язичників, відносилися греки, вірмени, грузини, копти, несторіани, мароніти та ін.^[288]

Повертаючись до розгляду грамоти від 14 травня 1253 р., за­значимо, що сам перелік країн, до населення яких звертався в цій буллі Інокентій IV, в свій час сприймався нами як прояв неба­жання папи реально займатися організацією хрестового походу проти монголів^[289]. Насправді в документі мова йшла про країни, з якими в умовах тодішньої жорстокої боротьби за «Австрійську спадщину» понтифік підтримував добрі стосунки і яким, що голо­вне, потенційно загрожувала монгольська небезпека. Адресатами Інокентія IV були чеський король Вацлав І, моравський маркграф Пршемисл Отакар (а з вересня 1253 по серпень 1278 рр. король Че­хії Пршемисл Отакар II), сербський король Стефан Урош І (роки правління 1242-1273, помер в травні 1277 р.)^[290], поморський князь Святополк (час правління 1220 - січень 1266 рр.), тобто володарі, які перебували в таборі тодішніх союзників чи контрагентів рим­ської курії.

Викликає запитання факт відсутності згадки в буллі Угор­щини і польських князівств. Є підстави думати, що це не було пов’язано з тим, що ці країни знаходилася в таборі противників римської курії. Скоріше за все відсутність згадки про Угорщину в папському документі пояснюється тим, що проведення можли­вого хрестового походу було реакцією на звернення угорців (як, до речі, і русів) до європейських країн з проханням допомоги проти можливої загрози з боку монголів. Згадаємо, що тодішнє відновлення контактів папства з двором князів Данила та Василь-

[1] CDH. -T.4,v.2. -Р.144.

164 Gołąb K. Opat Obizo і jego Iegacje. - S. 113-142.

165 ПСРЛ. - T.2. - Стб.826.

166 Гудавичюс Э. История Литвы с древнейших времен до 1569 года. - Москва, 2005. - С.24.

167 Historica Russiae Monimenta. - Т.1. - №82. - Р.73-74; №84. - Р.75; №85. - Р.75-76.

168 Gudavicius Е. Mindaugas. - Vilnius, 1998. - Р.211-240.

В Густинському літопису і хроніці Мацея Стрийковського відзначається, що урочистий захід відбувся в місті Новогруд- ку¹⁶⁹. Ця інформація виглядає досить вірогідною. Як відзначав К.Квятковський, саме місце коронації свідчило, про прагнення литовців утримувати свої позиції в Поніманні¹⁷⁰. До цього можна додати, що рішення Міндовга провести коронацію в західнорусь- кому місті свідчило не тільки про претензії литовського володаря на Чорну Русь (Понімання), а і про існування взагалі в цьому аре­алі великої напруженості між Литвою і державою Романовичів¹⁷¹.

В другий раз Оппізо зустрівся з Данилом десь в жовтні 1253 р. в Холмі, проте і тоді папський легат не досяг своєї мети. Цікаво, що до цього часу мають відношення документи Оппізо, де він себе згадує як папського легата в Польщі. 28 вересня 1253 р. в двох листах легат пише своє ім’я як «Fr.Opizo monasterii S.Pauli de Mezano abbas, apost. Sedislegatus (брат Оппізо, абат монастиря св. Павла в Мазано, легат апостольського престолу)», а 19 жовтня 1253 р. в такого ж типу листі - як «Fr.Opizo monasterii S.Pauli de Mezano Abbas, per Polonium apost. Sedislegatus (брат Оппізо, абат монастиря св. Павла в Мазано, легат апостольського престолу в Польщі)»¹⁷².

В цей час Данило готувався до військової виправи на північ проти ятвягів, у зв’язку з чим в грудні 1253 р. у Дорогичині зу­стрівся із своїми союзниками мазовецький князем Земовитом і краківським князем Болеславом «Сором’язливим». Невдовзі до міста прибув Оппізо, який знову почав переконувати і агітувати волинського князя прийняти корону. На рішення Данила дати

169 Густынская летопись // ПСРЛ. - Т.2. - Санкт-Петербург, 1843. - С.342; Stryjkowski М. Kronika polska, litewska, źmudzka i Wszystskiej Rusi. - T.l. - Warszawa, 1846. - S.228.

170 Kwiatkowski K. Przeciw Batu-chanowi czy Mendogowi - okoliczności, wymowa i znaczenie polityczne koronacji Daniela Romanowicza Halickiego na krola Rusi w 1253-1254 roku // Klio. Czasopismo poświecone dziejom Polski i powszechnym. - Toruń, 2004. - №5. - S.44-45.

171 Bartnicki M. Polityka zagraniczna ksiecia Daniela Halickiego w latach 1217- 1264.-S. 174.

172 Preufiisches Urkundenbuch. Polische Abtheilung. - Bd. 1, h.l. Ed. LPhilippi, C.Woelky. - Konigsberg, 1882. - №276,277, p.207-208; №278, p.209.

Буркхард фон Хорнгаузен провів переговори з королем Данилом Романовичем і мазовецьким князем Земовитом. За результатами цих переговорів Буркхард фон Хорнгаузен видав у мазовецькому місті Рачонж грамоту, згідно якої погодився передати «excellenti viro Danieli primo regi Ruthenorum, et Hlustri principi Szamovito duci Mazowie et eorum Hberis (ясновельможному пану Данилові, першо­му королю Рутенів, і найяснішому принцепсу Земовиту, князю Мазовїі, та їх дітям)» третину ятвязької території^[291]. Зміст дого­вору між тевтонцями, мазовшанами і волинянами щодо Ятвягії свідчив, що це була домовленість про наміри щодо майбутнього завоювання зазначеної землі, угода про поділ її на зони інтер­есів і визначав напрямки подальшої взаємодії в ході здійснення експансії.

Протягом 1254 р. римська курія продовжила проповідь про­ведення хрестового походу. Важливим кроком на шляху до його організації і здійснення стало підписання в Буді 3 квітня зазначе­ного року мирної угоди між запеклими ворогами угорським ко­ролем Белою IV і чеським королем Пршемислом Отакаром II^[292]. Допомога у вирішенні австрійського питання папою на користь чеської корони зобов’язала Пршемисла Отакара II взяти актив­ну участь у майбутній виправі хрестоносців^[293]. 17 травня 1254 р. папа Інокентій IV звернувся до прусського архієпископа Альбер­та, якого перед тим, у березні, призначив своїм спеціальним лега­том на Русі, з вимогою організувати виступ хрестоносців проти монголів^[294]. 19 травня Інокентій IV звернувся із закликом до цер­ковних ієрархів Лівонії, Естонії і Пруссії з вимогою активізувати підготовку до походу проти монголів^[295].

В грудні 1254 р. військо хрестоносців було зібране, проте свої зусилля воно спрямувало не проти монголів, а проти пруссів. М.Гладиш і Р.Хаутала пояснюють цей вибір тим, що тоді загроза з боку ординців не була великою^[296]. Здається, що рішення про ви­користання війська хрестоносців проти прибалтів було обумов­лено загальною позицією римської курії і верхівки Тевтонського ордену щодо проведення великої військової кампанії перш за все проти пруссів. Хроніст хрестоносців, автор «Хроніки землі Прус- ської» Петро з Дусбурга пише, що в Пруссію «excedebat питегит Ix тїїііит pugnatorum (вступило більше 60 тисяч воїнів)»^[297]. Одно­значно, що цій цифрі, яка є великим перебільшенням, не можна довіряти^[298]. Протягом 1254-1255 рр. військо хрестоносців, у скла­ді якого були також рицарі з Чехії, Моравії, Австрії і Бранденбур­гу, на чолі із чеським королем Пршемислом Отакаром II провади­ла активні бойові дії в Прибалтиці^[299]. Внаслідок цих дій, зокрема, в 1255 р. на правому березі р. Преголь великим магістром Тевтон­ського ордену Поппо фон Остерном і Пршемислом Отакаром II було засновано місто-фортецю Кенігсберг^[300]. Цікаво відзначити, що першим комтуром Кенігсбергу став Буркхард фон Xopnray- зен^[301], союзник князів Данила і Земовита, який незадовго до цього часу підписав з цими володарями угоду про поділ Ятвязької землі. Як відзначав Г.Лябуда, Кенігсберг і дещо раніше заснована Клай­педа стали головними бастіонами панування тевтонців у східній Пруссії^[302].

В 1253-1254 рр. стосунки між державою Романовичів і Лит­вою були напруженими. Є підстави думати, що паралельно з підготовкою до виправи на ятвягів князь Данило восени 1253 р. займався питаннями зміцнення волинської присутності в По- німанні. Десь на початку 1254 р. до Холму прибув син Міндовга Войшелк^[303], який від імені батька передав сину Данила Роману, який повернувся з Австрії, як васальне володіння Новогрудок, Слонім і Волковиськ. Угода була скріплена шлюбом дочки литов­ського князя Міндовга і іншого сина Данила Романовича Швар-

взяв у полон і тримав під сторожею)»^[304]. Наступного року, а саме 1255 р., згідно інформації цього ж джерела, Казимир не тільки звільнив брата, але і уклав з ним угоду^[305]. На підставі цього чима­ло авторів переносять дату походу на час після звільнення Земо- вита, а саме на зиму 1255/56 р.^[306]

На наш погляд, взагалі не має підстав занадто довіряють хро­нології Великопольській хроніки. Зокрема, в розділі 106, який да­тується також 1254 р. йдеться про похід краківського князя Бо­леслава і опольського Владислава разом з руськими військами під Опаву, але ця подія насправді мала місце роком раніше, а саме в 1253 р.^[307] Отже, хронологія цієї пам’ятки не дозволяє встановити правильно час подій.

Отже, у нас не має особливих підстав довіряти хронології Великопольської хроніки, а тим більше на її підставі реконстру­ювати перебіг подій. Але є можливість розглядати зазначені по­дії на підставі свідчень великопольського (познанського) роч- ника, де зазначеної неточності з приводу походу під Опаву не має, оскільки він датується правильно 1253 р.^[308] М.Ф.Котляр, згадуючи арешт Земовита взимку 1254/55 р., наголошував, що давньоруський книжник через кілька десятиліть, знаючи про постійну участь мазовецького князя у виправах Дани­ла проти ятвягів, «дописав його ім’я до числа учасників походу

підкорення і організації збору поборів до Ятвягії король Данило Романович направив свого боярина Константина Положишила^[309]. Частина ятвязької данини тоді була передана каштеляну Болес­лава «Сором’язливого» Сенгневу^[310]. Розглядаючи питання про ят- вязьку політику волинського князя Данила, Л.В.Войтович звертає увагу, що для волинської адміністрації вкрай важливою була да­нина, яку почали отримувати волиняни після вдалих походів до Прибалтики від ятвягів (хутро, мед і віск)^[311].

Через рік після укладення договору між Пршемислом Отака- ром II і Белою IV в Буді, а саме влітку 1255 р. нормалізувалися стосунки чеського короля з іншими учасниками походу під Опаву 1253 р., а саме Болеславом «Сором’язливим» і Данилом Романови­чем. Ініціатива щодо відновлення мирних стосунків між названи­ми володарями походила від чеського короля, який залучив до ве­дення мирних переговорів краківського єпископа Яна Прандоту. Десь до середини літа 1255 р. мирна угода була підписана.

Інформацію про неї можна знайти в регестрах Чеського коро­лівства, де йдеться про грамоту від 19 липня 1255 р., в якій йдеть­ся: «Przemyśl rex Bohemiae mediante Prandota episcopo Cracoviensi concordat cum principibus Poloniae пес non Daniele rege Russiae, qui terras euis, praesertim territorium Oppaviense, devastaverunt (Прше­мисл король Богемії за посередництвом краківського єпископа Прандоти помирився з польськими князями, а також з королем Ру­сії Данилом, котрі його землі, в особливості Опавську територію, розорили)»^[312]. Втой же день 19липня 1255 р. улистідоєпископаЯна

Прандоти чеський король пише про образи, які вчинили поляки відносно його земель, про розорення його володінь, перш за все Опавської землі, та вимагає повернення чеських полонених, яких захопили в 1253 р. і утримували в польських землях^[313]. На думку Н.Міки, цей лист був спрямований на вирішення питань норма­лізації стосунків Пршемисла Отакара II з польськими князями, перш за все краківським князем Болеславом «Сором’язливим»^[314]. А.Барчак вбачає у змісті листа також прагнення чеського короля, використовуючи авторитет Яна Прандоти, розсварити Болеслава з Данилом Романовичем і угорським королем Белою IV^{[315] [316].}

3.