ПІBДEHHOPУCbKI І ПОЛЬСЬКІ КНЯЗІВСТВА в першій половині 40-років XIII ст.

Кінець 30-х - початок 40-х років XIII ст. стали у значній мірі важливою часовою межею, від якої розпочинається нова доба в історії Східної і Центральної Європи. Причини набуття нових ознак у розвитку східноєвропейського регіону були викликані факторами зовнішньополітичного характеру, а саме наслідками масштабних вторгнень монгольських військ¹ взимку 1237/38 р., ^[208] спочатку до країн і народів Східної, а через три роки на початку зими та весною 1241 р.

Назва цієї політичної структури, яку до 1255 р. очолював хан Бату, в перші роки існування не є чітко визначеною. Досить часто джерела називають її «країною кипчаків», «країною Дешт- і-Кипчак», «Улусом Джучі», «Улусом Бату». В 70-х роках XIII ст. з’явилося найменування «Орда», а назва «Золота Орда», якою до­сить часто називають монгольське державне утворення в XIII ст., почала насправді поширюватися не раніше XIV ст.^[209] Саме факт іс­нування цього формування, яке на межі 50-х - 60-х роках XIII ст. стане повноцінною суверенною державою, негативно позначить­ся на історичній долі переважної частини народів Східної Європи. Воно та пов’язані з ним татарські політичні структури протягом десятиліть будуть нести загрозу центральноєвропейським держа­вам - Королівству Угорщина, польським князівствам (з початку XIV ст. - Королівству Польща), Болгарії, тривалий час будуть по­роджувати острах для багатьох інших народів Західної Європи, Північної Африки, значної частини Азії, яким вдалося зберегти в той час незалежність від монголів.

З утвердженням монгольських завойовників в Східній Євро­пі відбулася певна трансформація взаємин руських і польських князівств, володарі яких у своїх зовнішньополітичних діях тепер були вимушені постійно враховувати можливу реакцію з боку ор­динців.

Вперше інформацію про монголів, їх військові дії, як вважає дослідник їх історії Р.Хаутала, населення Європи отримало на початку 20-х років XIII ст.^[210] Як нам здається, на Русі і у Волзькій Болгарії чутки про Монгольську державу на чолі із Чингізханом (роки життя 1162-1227) почати надходити дещо раніше, оскіль­ки зазначені країни здавна підтримували інтенсивні торговель­ні стосунки з Хорезмом, який в 1219 р. зазнав жахливих ударів з боку монгольських полчищ. В першій половині 1223 р. відбулися перші дипломатичні контакти південноруських володарів з мон­голами^[211], а потім зіткнення об’єднаних контингентів половців і Русі з полками монгольських полководців Джебе-нойона і Субе- дея. Аналіз обставин тієї війни дає підстави вважати, що зазна­чені полководці тоді виконували наказ Чингізхана на завоювання країн Східної і частково Центральної Європи^[212], проте виявилися не готовими реалізувати намічений монгольським володарем план. Не дивлячись на перемогу над військами південноруських князів і причорноморських половецьких ханів у вирішальній бит­ві на р. Калка 31 травня 1223 р. та повний розгром суперника, Cy- бедей і Джебе-нойон швидко після того припинили військові дії у Причорномор’ї і відійшли на схід. На зворотному шляху вони вступили у боротьбу з волзькими болгарами, але зазнали від них поразки. Джебе було вбито, а Субедея важко поранено, внаслідок чого він втратив око^[213].

До реалізації масштабного плану завоювання Східної і Цен­тральної Європи монгольська верхівка повернулася в середині 30-х років XIII ст. Слід звернути увагу, що на той час державно- політичне формування монголів істотно відрізнялося від такої ж їх структури початку XIII ст.

Разом з тим, величезна Монгольська імперія на чолі із сином Чингізхана кааном (великим ханом) Угедеєм (роки правління 1229-1240) вже мала в своєму розвитку певні елементи стриму­вання щодо проведення наступних потужних військових кампа­ній. Серед факторів цього стримування стояли складні питання утримування у покорі вже завойованих країн. Важливим момен­том, який заважав консолідації Імперії, стало поступове підсилен­ня улусів - адміністративно-територіальних округів, намісники яких тяжилися центральною владою і прагнули стати одноосіб­ними, незалежними від каана (імператора) володарями^[214]. Поділ Монгольської держави на улуси розпочав Чингізхан, який виді­лив володіння своїм синам Джучі, Угедею і Толую. В 1207-1208 рр. Чингізхан надав Джучі підкорені сибірські землі, а згодом Хорезм і землі половців - Дешт-і-Кипчак. Пізніше цьому нащадку вели­кого хана були призначені величезні території Східної і Централь­ної Європи, які монголи планували завоювати під час майбутніх військових кампаній.

Серйозним негативним чинником, який стояв на заваді у проведенні подальшої експансії, був фактор особистий. З само­го початку існування монгольської держави в її житті унікальну роль відігравала особистість Чингізхана. Його смерть в 1227 р. по­родила проблеми, оскільки однозначно лідера такого рівня серед нащадків володаря не було. В останні дні життя Чингізхан мав вирішити питання, хто здатен був успадкувати його владу, але це можна було зробити при умові, що це призначення не призведе до розладу і конфліктів в його численній родині. Державі була потрібна людина, яка могла більш-менш задовольнити і консолі­дувати найвищу верхівку монголів.

В 1235 р.^{[217] [218] в Каракорумі під головуванням Угедея відбува­ється нове зібрання (курултай) вищої монгольської верхівки, на якому, зокрема, приймається рішення про проведення величезної військової кампанії, метою якої мали б стати розгром і підкорен­ня народів Центральної і Східної Європи11. Учасники зібрання, за словами Абдаллаха ібн-Фазлаха, вирішили тоді «спрямувати пе­реможний меч на голови руських і аських вождів»[219]. Необхідно за­значити, що питання про продовження активних військових дій проти народів Східної Європи піднімалося на попередньому ку­рултаї 1228-1229 рр. Наприкінці 20-х- в першій половині XIII ст. на східноєвропейських теренах відбувалися бойові дії монголів, але для отримання позитивних результатів в цих зіткненнях вій­ськам, які представляли лише Улус Джучі і які очолювали внуки Чингізхана і сини Джучі Бату і Орду (сам Джучі помер ще за жит­тя батька приблизно в 1225-1227 р., його вірогідно було отруєно), явно не вистачало сил. Для реалізації програми завоювання наро­дів Заходу рішеннями курултаю 1235 р. були залучені великі вій­ськові контингенти і досвідчені полководці з усієї Монгольської імперії.}

Зазначимо, що мотивація до участі у майбутньому Західному поході у різних його лідерів була відмінна. Однозначно, що для них всіх вкрай важливим, спонукальним був момент захоплення військової здобичі. Не останнє значення, що примушувала всіх його учасників серйозно поставитися до військового заходу, були жорстка дисципліна, наказ каана і рішення курултаю.

Протягом другої половини 1235 - початку 1236 рр. йшла ак­тивна підготовка майбутньої військової кампанії. Крім сина Бату, якого призначити керівником кампанії, окремими контингента­ми монгольського війська мали командувати брати Бату - Орду і Шейбан, сини дядьків Бату: Угедея - Гуюк і Кайдан, Чагатая - Байдар, Толуя - Мунке (тюркський варіант імені - Менту), а також онук Чагатая - Бурі.

Під час майбутньої кампанії монгольському війську треба було підкорити чимало суперників, але головними серед них були угруповання половців, Волзька Булгарія, Владимиро-Суздальська земля, південноруське об’єднання князів Данила і Василька Рома­новичів, державне формування на півдні Польщі на чолі з князем Генріхом II «Побожним» (так звана «Монархія сілезьких Генріхів») і Королівство Угорщина. Готуючись до виступу на захід, Бату і його оточення прекрасно розуміло складності завдання, яке вони повинні були вирішити. Пам’ятали вони і про результати попере­дньої виправи Джебе-нойона і Субедея-баатура до Східної Євро­пи в 1 222-1223 рр. (для участі в новому поході останнього як дуже досвідченого воєначальника і людину, яка знала театр майбутніх військових дій, спеціально відкликали з Китаю).

Тут важливо зазначити, що на підставі ознайомлення з уза­гальнюючими і популярними працями складається враження про якусь слабкість половців у боротьбі з монголами, проте така по­зиція потребує істотного уточнення. Монголи вели з угрупован­нями половцями боротьбу постійно протягом багатьох років^[221], захоплені половці ставали головним поповненням для знекров­лених у боях полків Чингізидів, мобільні в степах половці могли стати союзниками інших суперників монголів, чого останні вкрай не хотіли допустити.

Зазначимо, що після того, як на курултаї в Каракорумі було прийнято рішення про проведення масштабної військової кампа­нії на Захід, каан Угедей заявив про своє бажання особисто очо­лити і взяти участь у поході. Рашід ад-Дін з цього приводу пише: «Оскільки окраїни держави ще не були підкорені, а в інших облас­тях діяли шайки бунтівників, він вирішив зайнятися вирішенням цих справ. Кожного з родичів він направив в якусь країну, а сам осо­бисто вирішив направитися в Кипчацький степ»^[222]. Однозначно, що верховний володар монголів не тільки заявив про бажання очолити виправу, а і засвідчив головний напрямок кампанії - бо­ротьбу проти половців. Але невдовзі хан Мунке переконав свого дядю Угедея відмовитися від такого задуму, пояснивши, що він як верховний володар має займатися іншими, більш важливими справами, а не «переносити тяготи і труднощі походів»^[223].

Цей виступ, вірогідно, був зроблений на користь того, щоб керівником кампанії був Бату, з яким у Мунке були дружні сосун­ки. Нагадаємо, що в 1251 р. не тільки Толуїди, а і Джучиди підтри­мали обрання Мунке великим ханом Монгольської імперії. Тоді, за словами того ж Рашід ад-Діна, Бату заявив: «З усіх царевичей лише Менгу-хан (Мунке. - авт.) має талант і здібності, які по­винні бути у хана, оскільки він бачить добро і зло в цьому світі, в різних справах вкусив гіркого і солодкого, не один раз ходив про­ти різних країн на війну і при цьому на відміну від всіх проявив розум і здібності»^[224]. Поряд з цим слід погодитися з думкою на­уковців, що з позиції тогочасних ідеологічних і політичних уяв­лень монголів саме хан Угедей був легітимним керівником мон­гольських військ, які воювали в Східній і Центральній Європі в 1236-1241 рр., а Бату, інші Чингізиди, Субедей були виконавця­ми волі монгольського володаря під час здійснення військової кампанії^[225].

Досить серйозними суперниками монголів у майбутній війні були Волзька Булгарія і Владимиро-Суздальське князівство. Бул- гари вели, починаючи з 1223 р., з певними перервами війну з мон­гольськими полками, часом завдавали суперникам дошкульних поразок. Проте на середину 30-х років XIII ст. Волзька Булгарія і її союзники в Поволжі були виснажені в цих протистояннях. Одно­значно, що потенційний союз із сусідньою Владимиро-Суздаль- ською землею міг би допомогти у відсічі агресії, проте володарі зазначеного князівства не знаходили мови не тільки з ісламською Волзькою Булгарією, пов’язаними з нею народами Поволжя (на­приклад, з Мордовською землею)^[226], а і сусідніми Рязанським і Чернігівським князівствами.

Складна ситуація була на півдні Русі. Там на момент нападу монголів начебто завершилася тривала виснажлива міжкнязів- ська війна^[227], але велике за розмірами державне утворення князів Романовичів, що тоді тільки повстало (до Волинського князів­ства^[228] були приєднані в 1238 р. Галицька земля, а в 1240 р. - Київ), не було консолідованим, його роздирали протиріччя між різними частинами об’єднання, а тому вряд чи у військовому плані було спроможне протистояти нападу зі сходу.

Аналогічна ситуація була і в Польщі: на межі 1240/41 рр. біль­ша частина цієї країни (Сілезія, половина Великої Польщі, Кра­ківське князівство) начебто перебувала під владою сина Генріха І «Бородатого» Генріха II «Побожного» (роки правління в Кракові 1238-1241), проте в Кракові володар залежав від місцевих вель­мож на чолі з воєводою Теодором (він взяв собі титул, що був схожий на князівський - «з Божої ласки воєвода краківський»), а у Великій Польщі сильну опозицію Генріху очолював гнезненський архієпископ Пелка, який у протистоянні із світською владою, апе­лював до римського папи Григорія IX^[229]. Коли монгольські війська вступили до Польщі, проти них з польських князів воювали лише Генріх II «Побожний» і опольсько-рацибозький князь Мешко (роки князювання 1230-1246).

З державних формувань, з якими згодом вступлять у війну монгольські війська, найбільш потужним було Королівство Угор­щина. В історичній літературі під впливом певних свідоцтв дже­рел можна прочитати про необізнаність в цій країні про ситуацію, що склалась в Східній Європі після вторгнення сюди монголів, або безпорадність в діях по організації оборони Угорщини короля Бели IV напередодні нападу на цю країну завойовників. Зокрема, такі характеристики діяльності угорського короля можна прочи­тати в творах магістра Рогерія і Фоми Сплітського, які докладно розповіли про обставини нападу монгольських полчищ на Коро­лівство Угорщина^[230], або в листуванні володарів сусідніх країн.

Зокрема, германський імператор Фрідріх II (роки правління 1212-1250, імператор з 1220 г.) писав 3 червня 1241 р. англійсько­му королю Генріху III (роки правління 1216-1272): «Quorum rex desesu et nimis secures per Tartarorum nuntios et Hteras requisitus, ut si suam vitam cuperet et suorum, per suam et regni sui deditionem eorum gratiam festinus praeveniret; nec sic perterritus aut edoctus suis vel aliis praestitit documentum, ut ipse et sui se maturius ad eorum protecti praemunirentur incursus (їх король (Бела IV - авт.) ледачий і надзви­чайно безтурботний, у котрого татари вимагали через посланців і листування, щоб він, якщо бажає збереження життя собі і своїм (наближеним. - авт.), терміново почав шукати їх прихильності шляхом передачі себе і свого королівства, проте цим такий наля­каний і насторожений, він не подав прикладу ні своїм, ні чужим у

тому, щоб разом з підданими почати ретельним образом готува­тися до оборони і захисту від набігів)»^[231].

Але при ознайомленні із згаданими і подібними іншими до­кументами варто пам’ятати, що вони писалися людьми, які вкрай негативно ставилися до угорського монарха. Лист імператора Фрідріха II був абсолютно нещирий. Відомо, що король Бела IV звертався за допомогою і до нього, і до папи Григорія IX, і до ін­ших європейських володарів, проте ніхто не прийшов на підтрим­ку угорцям. Папу Григорія IX і імператора Фрідріха II тоді перш за все турбував конфлікт, який мав місце між ними. Більш того, австрійський герцог Фрідріх II Бабенберг, використав катастро­фічну для сусідньої Угорщини ситуацію, щоб захопити частину її території^[232].

Зазначеним характеристикам бездіяльності і слабкодухості угорського короля суперечать не тільки факти збирання угор­ським королем війська напередодні вторгнення завойовників, встановлення союзу Бели IV з половцями хана Котяна, орда якого буда запрошена до Угорщини, укріплення за наказом короля засік на Карпатських перевалах, але і маловідома експедиція угорців і половців до Криму восени 1239 р., щоб не допустити проникнен­ня на півострів монголів^[233]. Можливу небезпеку для себе створен­ня і зміцнення спільного війська з угорців і половців відчували і керівники монгольської армії. Саме цим пояснюються їх листи до угорського короля Бели IV, які були спрямовані на руйнацію по­тенційного угорсько-половецького союзу.

Оскільки в цій книзі не розглядається історія вторгнення монгольських полків до Угорщини, зазначимо, що, на жаль для

Королівства Угорщина, сподівання Бели IV на можливу ефек­тивну відсіч монголам не справдилися. Карпатські перевали не стали на заваді проникненню нападникам, загони угорців, які збиралися на початку 1241 р. біля Пешту, виявилися не підго­товлені для боротьби з високопрофесійною монгольською армі­єю, а їх керівники - барони - перебували у стані гострого про­тистояння з угорським королем, в момент, коли завойовники зі сходу появилися на угорських землях, стався конфлікт угорців з половцями хана Котяна (під час нього половецького хана було вбито), а тому замість надійного союзника в особі цих кочівни­ків угорці отримали ще одного ворога^{[234] [235]. В.Т.Пашуто, оцінюю­чи дії в той час короля Бели IV, не без підстав писав: «Не вина, а біда короля, що не здійснився його намір використати половців, яких він, не дивлячись на ханські перестороги, вирішив поселити в Угорщині»23.}

Говорячи про характерні ознаки функціонування монголь­ської військово-політичної структури в Східній Європі^[236], крім чи­сто військової компоненти, необхідно відзначити налагоджений мобілізаційний механізм, який дозволяв відносно швидко попо­внювати воїнами армію, дипломатичні дії, серед яких важливим інструментом було стравлювання між собою майбутніх суперни­ків, блискучу організацію розвідки і системи поштового зв’язку. Правда, тут слід відзначити, що середина XIII ст. була взагалі пі­ком збирання інформації усіма ворогуючими сторонами.

Так збіглося, що активна тогочасна місіонерська діяльність угорських домініканців у Східній Європі, привела їх представни­ків в ареал Верхнього Поволжя саме в момент, коли монгольські війська після розгрому Волзької Булгарії знаходилися в стані го­товності, щоб вирушити у похід проти Рязанського і Владимиро- Суздальського князівства. Фактично друга виправа до Поволжя керівника місії брата Юліана виявилася «поліфункціональною». Домініканець не добився значних успіхів у своїй пропагандист­ській діяльності, але зібрав інформацію про ситуацію в Північно- Східній Європі, виконав важливі дипломатичні завдання: передав за дорученням владимиро-суздальського князя Юрія Всеволодо­вича лист монголів (вірогідно, від Бату) до Бели IV^[237], а також по­слання до угорського короля самого руського князя, де останній попереджав Белу про те, що головним об’єктом подальших вій­ськових дій монголів буде саме Угорщина.

В поході на захід монгольський імператор Угедей, його на­ближені на чолі з ханом Бату задіяли значні військові континген­ти. Зазначимо, що у виправу до Східної Європи була спрямовані полки загальною чисельністю біля 100 тис. чоловік. Основна маса цих контингентів біля 60-ти тис. воїнів спочатку в 1236 р. вою­вала проти Волзької Булгарії, а у грудні 1237 р. вдерлася до Пів­нічно-Східної Русі^[238]. Решта полків воювала проти народів Повол­жя, половців, народів Північного Кавказу і Криму. Зазначимо, що потенційний сумарний військовий ресурс суперників монголів однозначно був набагато більшим, але тут відзначити наступне. На відміну від нападників їх противники мали тримати свої за­гони в різних місцях, за рівнем підготовки їх армії поступалися війську Чингізидів. Величезним негативом була розрізненість військових сил різних держав, що боролися з монголами. На мо­мент вторгнення Південна і Південно-Західна Русь була виснаже­на тривалими внутрішніми війнами і її володарі виявилися не­здатними протистояти завойовникам.

Проте необхідно звернути увагу, що досить серйозний опір монгольським полкам було вчинено у Владимиро-Суздальській землі, не дивлячись на певну не зібраність і неорганізованість оборонців. Підчас боїв у Північно-Східній Русі монголи втратили майже половину свого війська, що примусило хана Бату в 1239 р. докладати значних зусиль для відновлення чисельності своєї ар­мії^[239]. Певних втрат монгольське військо зазнало в ході походу через Придніпров’я, Волинь. Особливо тут слід зазначити впер­ті бої, що точилися під час штурму чорноклобуцьких фортець у Пороссі^[240], взяття Києва, Володимира, Берестя та інших міст. На момент вступу монгольської армії до Центральної Європи її чи­сельність дорівнювалася приблизно 35-40 тис. воїнів, з яких при­близно 12 тис. вдерлися до Польщі, а інші полки - до Королівства Угорщина.

Хронологія підкорення монгольськими військами трьох го­ловних міст у Придніпров’ї (Переяславль - 3 березня 1239 р., Чер­нігів - 18 жовтня 1239 р., Київ - 6 грудня 1240 р.) начебто свідчить про певну повільність дій завойовників на півдні Русі у порівнянні з подіями вторгнення в Північно-Східну Русь (зима 1237/8 р. - вес­на 1238 р.), проте ця «повільність» мала свої причини^[241]. В періоди між завершенням походу до Владимирсько-Суздальської землі і штурмом Переяславля, та у періоди між завоюванням Переяслав­ля і підкоренням Чернігова, зайняттям Чернігова і оволодінням Києва війська Бату вели бойові дії в степах Причорномор’я, в По­волжі і на північному Кавказі та відновлювали сили для здійснен­ня нового наступу на захід, спочатку на Волинь і Прикарпаття, а потім в Центральну Європу.

Саме цей наступ і розпочався в другій половині грудня 1240 р., і знов ми бачимо досить швидке просування завойовників земля­ми Південно-Західної Русі, що дозволило монгольським полкам вже на початку 1241 р. розпочати бойові дії в Центральній Європі. Говорячи про причини зміни тактики монголів, які не затримува­лися для повного підкорення населення Південно-Західної Русі, треба відзначити, що однією з них було прагнення не допусти­ти зміцнення мілітарних позицій саме центральноєвропейських країн, перш за все Угорщини. Галицько-Волинський літописець розповідає, що під час маршу на Захід колишній воєвода Дани­ла Романовича Дмитро, який очолював у грудні 1240 р. оборону

38 ПСРЛ,- Т.2. - Стб. 785-786.

39 Про князя Лева Даниловича див.: Войтович Л. Князь Лев Данилович. - Львів, 2012. - 181 с.; його ж. Лев Данилович, князь галицько-волинський (бл.1225 - бл.1301). - Львів, 2014. - 314 с.

40 ПСРЛ,- Т.2. - Стб.786.

41 Там же. - Стб. 783.

42 Там же. - Стб. 784.

43 Мова в літописній звістці йде про місто Шьрода-Шльонська в Сілезії між Вроцлавом і Легницею. Див.: Майоров А.В. Михаил Черниговский в Силе­зии и битва под Легницей П Древняя Русь. Вопросы медиевистики. - 2015. - №2(60). - С.23; KronikaHalicko-Wołyńska. Kronika Romanowiczow. Tłumaczenie, wstep i komentarze D. Dąbrowski i A. Jusupovic. - Krakow, Warszawa, 2017. - S.327, np.685.

44 ПСРЛ. - T.2. - Стб.784.

45 Майоров А.В. Михаил Черниговский в Силезии и битва под Легницей.- С. 23- 35; Kronika Halicko-Wołyńska.- S.732, pr.163.

46 Włodarski В. Polska i Ruś: 1194-1340. - Warszawa, 1966. - S.121.

47 ПСРЛ. - T.2. - Стб.788.

Люблін і Завихост, а сама операція нападників тривала не більше двох тижнів. Під час вторгнення в лютому монгольське військо після короткої облоги взяло Сандомир (13 лютого) і в той же день розбило польські загони під Турськом. Після цього переможці, за­хопивши велику здобич і полонених, повернулися на Волинь.

Головна кампанія монголів у Польщі розпочалася в березні, коли до південно-східної Польщі увійшов потужний монголь­ський контингент на чолі з Байдаром (Пайдаром). Йому допома­гав керувати військами старший брат Бату Орду^[242]. 18 березня в районі Хмельника військо Орду розбило загони краківсько-сан- домирських рицарів на чолі з воєводами Пакославом «Молод­шим» і Владзімежем^[243] і рушило на Краків, який 28 березня, не дивлячись на відчайдушний спротив місцевого населення, був захоплений і спалений. Паралельно інший контингент монголів здійснив рейд у мазовецькі землі. 1 квітня нападники підійшли до Вроцлава, проте взяти його не зуміли, а 9 квітня розбили армію великопольських та сілезьких рицарів, яким допомагали невеликі загони хрестоносців (тамплієрів, іоаннітів та тевтонів) під Легни- цею. В бою загинув керівник польського війська краківсько-си- лезький князь Генріх II «Побожний»^[244]. Чеський король Вацлав І (час правління останнього 15 грудня 1230 - 23 вересня 1253 рр.), який йшов з військом на допомогу полякам, запізнився на марші на один день і в битві участі не взяв. В фіналі польської кампанії військо завойовників взяло в облогу місто Рацібож, але підкори­ти його не змогло. 16 квітня за наказом Бату монгольські війська покинули Польщу і направилися на з’єднання з головною армією монголів в Угорщині^[245].

На завершення викладу цього сюжету надамо слово людині, яка, на думку науковців^[246], була свідком наведених нами жахли­вих для Польщі подій - автору хронологічно відповідної подіям частини Рочника краківського капітулу: «1241. Tarthari Cracoviam intrantes ecclesias succedιmt, populum sine delectu etatis et sexus interficiunt, milites mιιltos Cracovienses in congress cum ipsis, maxime ob prede avariciam, que Polonis prelio est innata sub astu callido occidunt, multa preda secum asportant. Tandem Zlesiam ingressi et cum duce Henrico et suo exercitu congressi ipsum ducem et de exercitu ipsius neci plurimos addiderunt, et sic multo excidio cedibus atque damphis Polonis crudeliter Hlatis, Hlesi ad propria per Hungariam, totum mundum ex sua Crudelitate, gravi horrories Percellentesformidine redierunt (1241. Тата­ри, увірвавшись до Кракова, палять церкви і вбивають населення, не звертаючи увагу ні на вік, ні на стать; численних краківських рицарів, через велику любов поляків до багатства, забивають в битві за допомогою хитрих трюків; великі багатства увозять з собою. Нарешті, вдершись до Сілезії, зустрілися з князем Генріхом і його військом, самого князя і багатьох з його війська вбили, отже, вимордувавши багатьох в різанині і нанісши Полякам жорстокої шкоди, відправилися до своїх в Угорщину)»^[247].

Загибель великої кількості людей, розорення міст і сіл - все це було справжньою катастрофою як для Південної Польщі, так і Південно-Західної Русі. Додатковим негативним моментом у розвитку Польщі стала загибель під Легницею князя Генріха II «Побожного». Нещодавнє отримання в 1238 р. влади цим князем після смерті батька Генріха І «Бородатого» викликало велике не­вдоволення як у Малій Польщі, так і у Великій Польщі. Тепер на спадщину сілезьких Генріхів з’явилося набагато більше претен­дентів. Одна тільки Сілезія розпалася на сім володінь. Польща як країна вступила у вир глибокої удільної роздробленості, в ній від­новилися численні міжкнязівські протистояння.

Зразу ж після смерті Генріха II «Побожного» до влади у Кра­кові прийшов його старший син Болеслав «Рогатка», який наділив у межах підконтрольних йому володінь уділи молодшим братам Генріху, Владиславу, Конраду і Мешку, проте проти влади родини Болеслава невдовзі почалися виступи як у Великій Польщі, так і у Кракові. Автор Великопольської хроніки пояснював причини невдоволення населення Болеславом його нелюдськими схиль­ностями, жорстокістю, заграваннями з німцями. Внаслідок ви­ступу проти князя Болеслава «Рогатки» сини Владислава Одонича Пшемислав і Болеслав завоювали собі Велику Польщу^[248]. В другій половині 1241 р. мазовецький князь Конрад завоював собі Кра­ків^[249]. Сталося це до 18 вересня означеного року, бо саме в цей день князь видав грамоту, яку підписав як «Conradus Dei gracia dux Cracovie (Конрад Божою милістю князь Кракова)»^[250]. Проте влада його тут не була стабільною, оскільки до міста прагнув поверну­тися Болеслав V «Сором’язливий», а у самого Конрада були сер­йозні проблеми у стосунках з краківськими магнатами, чимало з яких було Конрадом ув’язнено. Серед прихильників Болеслава, які хотіли його повернення до Кракова, були магнатські родини Грифітів, лідером яких був воєвода Клеменс, Одровонзів на чолі з єпископом Яном Прандотою і Авданьців, якими керував Пакос- лав «Старий»^[251]. Більш того, у Конрада невдовзі виник конфлікт з краківським єпископом Яном Прандотою, який, погодивши свої дії з гнезненським архієпископом Пелкою, відлучив князя від церкви за злочини проти єпископської власності^[252].

В 1241-1242 р. країни, які постраждали від монгольських нападів поступово почали відновлювати своє державне життя. Зокрема, жахлива ситуація була в Угорщині. Половина населен­ня країни була знищена, чимало міст і інших населених пунктів лежало в руїнах, в багатьох районах був страшний голод. Проте невдовзі король Бела IV не тільки добився відновлення ситуації в своїй державі, а і розпочав вести активну зовнішню політику. Говорячи про той час в Угорщині, угорський історик Й.Бертеньї вважав, що, «напад татар не ослабив значно Угорщину у військо­во-політичному відношенні»^[253]. В своїх зовнішньополітичних діях угорський король почав не тільки допомагати своєму зятю Болес­лаву V «Сором’язливому», який прагнув повернути собі Краків, а й вирішив надати підтримку колишньому галицькому князю Рос­тиславу Михайловичу.

Ще весною 1242 р. Ростиславу за допомогою галицького єпис­копа Артемія вдалося зайняти галицький стіл, проте його звідси вибили князі Данило і Василько Романовичі. Ростислав Михайло­вич покинув Галич, і лише, за словами літописця, звістка про по­вернення монголів з Центральної Європи дозволила князю Рос­тиславу врятуватися від переслідування з боку військ волинських князів. Тоді ж двірський князя Данила Романовича Андрій вигнав із Перемишля воєводу Костянтина, якому Ростислав Михайлович доручив обороняти місто^[254]. Князь Ростислав знайшов притулок у угорського короля Бели, який, як вище згадувалося, вирішив ви­користати його зазіхання на Галич у реалізації своєї східної полі-

тики. В 1243 р. Бела IV погодився нарешті віддати руському князю руку своєї доньки Анни^[255].

Д.М.Александров вважає, що король Бела IV тоді хотів ство­рити на сході васальну від Угорщину державу, яка мала викону­вати функцію заслону від монголів^[256]. На наш погляд, угорці в дусі того часу вирішили скористатися складною після монгольської навали ситуацією в Південно-Західній Русі, щоб поширити свої впливи на схід.

Допомагати Ростиславу Михайловичу боротися за Галич про­ти волинських князів вирішив і сандомирський князь Болеслав V «Сором’язливий», який був одружений на іншій дочці угорського короля Кунігунді^[257]. Союзником Романовичів у Польщі став мазо­вецький князь Конрад, який в цей час вів боротьбу з Болеславом за Краківську землю^[258].

Весною 1243 р. Болеслав V «Сором’язливий», спираючись на своїх численних прихильників з кола краківських магнатів, орга­нізував велику коаліцію (король Бела IV прислав на допомогу зя­теві загін на чолі з комесом Богомером^[259]) і завдали у битві під Су­ходолом 25 травня 1243 р. нищівної поразки мазовецькому князю Конраду, якого тоді було важко поранено. Краківська і Сандомир- ська землі повернулися до Болеслава «Сором’язливого». За участь у виправі Богомер отримав після походу бенефіцій від короля^[260].

75 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.796.

76 Андріїв - населений пункт біля міста Холма. Останній після повернення кня­зів Данила і Василька Романовичів із Мазовії в 1241 р. став столицею держави Романовичів.

77 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.796.

78 Там же.

79 Rocznik świetokrzycki nowy И MPH. - Т.З.-Р.72; див. також: Rocznik kapitulny krakowski.- P804.

80 Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae.- L.7-8. - P.43.

81 Włodarski B. Polska i Ruś. - S.126.

87 ПСРЛ. - Т.2. - Стб. 800; Хрусталев Д.Г. Русь: от нашествия до «ига» (30-40-е гг. XIII в.). -С.235.

88 Палаузов С.Н. Ростислав Михайлович, русский удельный князь на Дунае в XIII в. - С.17-21; Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. - Москва, 1950. - С.232-233; його ж. Героическая борьба русского народа за свою независимость (XIII в.). - Москва, 1956. - С.194-197; Хрусталев Д.Г. Русь: от нашествия до «ига». 30-40-е гг. XIII в. - С.235-242; Федорук А. Ярос­лавська битва 1245 року: реконструкція вирішального зіткнення у бороть­бі за «галицьку спадщину» П Przemyśl i ziemia przemyska w strefie wpływow ruskich X - połowa XIV w. Colloquia Russica. - Series II, vol.I. - Krakow, 2013. - C. 125-143; Войтович Л.В. Галич у політичному житті XI-XIV століть. - Львів, 2015. - С.200-202; Волощук М.М. Просопографічні студії битви під Ярославом 17 серпня 1245 року // Colloquia Russica. - Series II, vol.3. - Данило Романович і його часи. - Івано-Франківськ, Краків, 2017. - С. 103-122; Xapdu ДМтинерари) Ростислава Михайловича. - С.76-85.

змагання опиралися»^[261]. Величезні зусилля князів Романовичів по зміцненню безпеки своєї держави нарешті дали свої плоди. До цього необхідно додати, що в цей час волинським володарям вда­лося зміцнити свої позиції в пінському регіоні, вони нанесли по­разку литовським князям Айшвнові Рушковичу та Дековнієві, які вдерлися до руських земель^[262]. М.Бартніцький пише, що остання акція литовців була здійснена в рамках реалізації експансіоніст­ської програми литовського князя Міндовга відносно Русі^[263]. Як здається, таке трактування подій є безпідставним, оскільки су­перечить інформації джерел^[264]. В той час Міндовг був союзником Романовичів (до нього волинські князі зверталися по допомогу в ході конфлікту довкола Ярослава влітку 1245 р.), а тому є під­стави думати, що напади на Русь і Айшвн Рушкович, і Лековній здійснювали на свій страх і ризик. Як відзначає О.К.Кравцевіч, в середині 40-х років XIII ст. Литва не була єдиною, а володарі її зе­мель провадили самостійну зовнішню політику^[265].

2.