ПРИБАЛТИКА, ВОЛИНСЬКЕ І МАЗОВЕПЬКЕ КНЯЗІВСТВА НАПРИКІНЦІ 30-х РОКІВ XIII ст.
Наступного 1237 р. мазовецький князь Конрад вирішив у своїй східній політиці використати нових союзників. Ще в 1226-1228 рр. мазовецький князь Конрад та плоцький єпископ Гюнтер розробляють план створення спеціального духовно-рицарського ордену, який вони хотіли використати проти пруссів.
В «Хрониці землі Прусській» Петра з Дусбурга повідомляється, що прусський єпископ Християн висвятив на рицарів цього ордену знатного рицаря Бруно та чотирнадцять його соратників, а Конрад побудував для них замок Добжинь і надав алод, який називався Седльце, у Куявській землі[359]. Кожний рицар, природно, мав власний загін численних слуг і зброєносців. Зазначимо, що відзначена хроністом невелика кількість рицарів - засновників Ордену - не повинна нас сильно насторожувати, оскільки, наприклад, добре відомий Орден мечоносців до 1210 р. також мав не більше десятка рицарів[360]. Мазовецький князь Конрад та плоцький декан Вільгельм передали 2 липня 1228 р. хрестоносцям володіння єпископства, що знаходилися в районі До- бжиня[361]. Передача земель Конрадом, а також його синами Болеславом, Земовитом і Казимиром рицарям відбулася на підставі грамоти 4 липня 1228 р., в якій також зафіксована надання хрестоносцям сіл, що знаходилися у власності зазначеного вище єпископа Гюнтера та плоцьких каноніків, а також інші володіння, що входили до Добжиньської землі[362].В книзі з історії русько-польських відносин X - першої третини XIII ст. ми писали, що в 1228 р. з ініціативи мазовецького князя Конрада в його володіннях був заснований з рицарів-мечоносців орден, який за місцем перебування в м. Добжині отримав назву Добжиньського[363]. Проте ця думка у подальшій історіографії дещо невірно інтерпретувалася, а саме проголошувалося, що ми вважаємо Добжиньський орден відгалуженням Ордену меченосців, що не є правильним розумінням нашого погляду[364].
Водночас зазначимо, що відомий дослідник історії Прибалтики Л.О.Арбузов (роки життя 1848-1912) дійсно вважав, що наприкінці 20-х років XIII ст. серед членів Ордену мечоносців виникли чвари, внаслідок яких частина рицарів на чолі з Bpyno покинула організацію. Історик у зв’язку з цим писав: «Так, в 1228 р. рицар Бруно відділився разом з 15 другими рицарями і отримав від Конрада, герцога мазовецького, Добринську (Добжиньську. - авт.) область»[365].
На нашу думку, інформація Петра з Дюсбурга не дає підстави категорично стверджувати, що «Брати Христові» перебували у складі Ордену мечоносців, проте вони однозначно брали участь у діях останніх в Лівонії, а згодом використали Статут та шати останніх як зразок для творення відповідних установчого документу та одягу для своєї духовно-рицарської організації. В основу статутів Добжиньського ордену і ордену меченосців, було покладено статут ордену тамплієрів, або «бідних рицарів Христа і Соломонова храму», який виник на початку XII ст. в Єрусалимі. Як відомо, сам статут тамплієрів був написаний патронатом та за участю відомого католицького діяча Бернарда Клервоського і затверджений в січні 1129 р. на церковному соборі у французькому місті Tpya[366].
Не може вважатися беззаперечною думка багатьох досліджень, у тому числі і наших праць, що вперше рицарі, які заснували Добжиньський орден, прибули до Мазовії наприкінці 1228 чи на початку 1229 р.[367] Як пише дослідниця історії військово-духо- вних орденів у Прибалтиці М.Старнавська, аналіз документів про цих хрестоносців не дає підстав для висновку, що поява їх у володіннях мазовецьким князем і полоцьким єпископом і заснування ордену Добжиньських рицарів відбулися одночасно[368].
Попри величезну лапідарність джерельної бази, варто згадати про інформацію Старої Олівської хроніки, де розповідається про передачу Конрадом «воїнам Христа» замку Добжинь з метою оборони ними його володінь від нападів «поганих» ще до 1224 р.[369] Одна з перших дослідниць історії цієї військової організації В.Полковська-Марковська писала, що «рицарі Христові» брали участь у хрестових походах польських князів у Пруссію 1222 та 1223 рр.[370] Вище вже відзначалось, що в 1221 р.
прусси здійснили особливо масові напади на північнопольські землі. Реакцією цього стала підготовка виправи польських князів у Прибалтику. Папа римський Гонорій III, про що вище ми вже писали в попередньому розділі, 20 квітня 1221 р. в спеціальному зверненні до вищої польської світської та духовної еліти звернув особливу увагу на існуючу небезпеку з боку пруссів і був вимушений дозволити польським рицарям не брати участі у підготовці до чергового хрестового походу на схід, проте мусили здійснити аналогічну виправу проти прибалтів[371]. Крім «рицарів Христових», до виправи приєдналися члени організації рицарів кастильського Ордену Кала- трава, конвент яких перебував під патронатом поморського князя Святополка і знаходився в місті Тимаві (нижня течія Вісли)[372].Оскільки означені загони хрестоносців нічого не зробили ефективного для опору нападам прибалтів, після наради з прус- ським єпископом Християном Конрад направив послів до великого магістра Тевтонського ордену Германа фон Зальца з пропозицією для рицарів цього ордену переселитися до Прибалтики і взяти участь у протистоянні з пруссами. Після переговорів з посланцями великого магістра, які розпочалися наприкінці 1225 р., мазовецький князь після наради з наближеною до нього знаттю вирішив передати у володіння тевтонцям Хелмінську та Любав- ську землі[373].
Ще у середині 20-х років в середовищі польської еліти виникають нові плани боротьби з пруськими племенами. Особливу увагу серед можливих потенційних союзників з прибалтійськими племенами тоді привернув Тевтонський орден. Необхідно зазначити, що Тевтонський орден на початку XIII ст. мав володіння не тільки в Сірії, Кілікійській Вірменії, але в Іспанії, Франції, Німеччині, Італії. Проте, як справедливо зазначає російська дослідниця В.І.Матузова, з самого початку свого існування цей орден прагнув «до створення власного територіального володіння (розвитку цієї тенденції сприяв верховний магістр Герман фон Зальца (1209-1239рр.) на окраїнах християнського світу...»[374].
В 1211 р. регіоном, де отримали великі земельні володіння тевтонці, стає угорське Семиграддя. Угорський король Андрій II надав їм тут Землю Борца[375]. Вона лежала на східному прикордонні Королівства Угорщина і сюди здійснювали напади кочівники - половці. Саме від них мали захищати угорські землі хрестоносці, які тут отримали 12 тис. кв. км як королівський бенефіцій, а також низку економічних та судових привілеїв. Хрестоносці зразу ж побудували низку замків на чолі з Марієнбургом. В 1212 р. місцева організація хрестоносців отримала звільнення від платежів на користь церкви. Пізніше землі, що належали хрестоносцям були перетворені на окреме єпископство, що ущемляло інтереси власне угорського семиградського єпископа. В 1222 р. папа Гонорій III (час понтифікату - 1216-1227) надав новому єпископу право на посвяту духовенства з урахуванням думки керівництва Ордену.Не дивлячись на спротив семиградського єпископа, в квітні 1224 р. Гонорій III підкорив новостворене єпископство, яке контролювало Землю Борца, безпосередньо римській курії. У зв’язку з цим, ЗО квітня 1224 р. папа видав буллу, згідно якої проголошував свою владу над вказаним ареалом. Фактично це означало вихід Землі Борца з-під влади угорського короля. Тому наступник престолу Бела разом із семиградським єпископом Регінальдом звернулися до угорського короля Андрія з вимогою провести контрзаходи. Андрій II звернувся до папи з проханням відмінити рішення про надання хрестоносцям неналежних їм прав, а також про визнання рицарями над собою королівської влади. Водночас угорська армія вибила гарнізон хрестоносців з Кревсбургу. В 1225 р. Андрій II повністю звільнив Землю Борца від тевтонців. Всі спроби останніх відновити свою владу в Угорщині завершилися для хрестоносців невдачею[376], тому тевтонці підтримали пропозицію мазовецького князя Конрада, висловлену в тому ж році, перебратися до Прибалтики і почати боротьбу з пруссами. Конрад пообіцяв магістру Герману фон Зальца у володіння міста Кульм та Добжин.
Проте процес переселення рицарів Тевтонського ордену з Угорщини до Пруссії затягнувся на декілька років. Це було пов’язано, на нашу думку, не тільки з організаційними проблемами, а й тим, що керівництво Ордену вирішило, враховуючи негативний досвід перебування в Семиградді, підготувати грунт для свого закріплення в Прибалтиці в юридичному плані. Так, у березні 1226 р. германський імператор Фрідріх II підтвердив надання тевтонцям, зроблені мазовецьким князем Конрадом і розширив привілеї хрестоносцям[377]. В 1228 р. Конрад надав тевтонцям Хелмьську землю і село Орлово в Куявії[378], а єпископ Християн передав їм право збирати у наданих землях церковну десятину[379]. В 1230 р. князь Конрад передає хрестоносцям замок у Нешаві і підтверджує ще раз надання Хелмської землі, а наприкінці року надання цих володінь польським володарем було затверджено
папою Григорієм IX[380]. Безпосередньо діями тевтонців у Прибалтиці керував віце-магістр Ордену в Пруссії Герман фон Балк.
Повторне звернення у 1228 р. до «воїнів Христа» Конрада та Християна, вірогідно, була пов’язана з певним зволіканням керівництва Тевтонського ордену в їх намірах переселитися до Прибалтики. Це зволікання, на нашу думку, було викликано двома причинами. Перша була обумовлена участю у черговому хрестовому поході патрона тевтонців Фрідріха II в 1228-1229 рр., а друга носила суто меркантильний характер. Маючи гіркий досвід контактів із світською королівською владою в Угорщині, де вони перебували в 1211-1225 рр.[381], тевтонці своєю дипломатією вичікування прагнули перед переселенням на нові землі отримати максимально можливі привілеї від мазовецького князя Конрада та прусського єпископа Християна[382]. Відомо, що у січні 1230 р. у Влоцлавку Християн уклав з хрестоносцями з Тевтонського ордену багатопланову угоду про взаємодію[383]. Саме після цих подій у володіннях польського князя, вочевидь, і появилося згадане вище угруповання рицарів.
Зазначимо, що в той час в особі великого магістра Германа фон Зальца Тевтонський орден мав дуже авторитетного керівника, який підтримував одночасно тісні особисті стосунки як з германським імператором Фрідріхом II, так і з його суперниками римськими папами[384].Підтримка мазовецькою верхівкою добжиньських рицарів була у значній мірі реакцією на постійне прагнення германського імператора та римської курії взяти процес утвердження Тевтонського ордену в Прибалтиці під свій вплив, що не давало змогу світській владі Польщі взяти під контроль прибульців. Дещо інакше увагу Конрада до «воїнів Христа» пояснює М.Старнавська, яка вважає, що після появи тевтонців вже не було потреби у збереженні присутності добжиньців у Пруссії, а тому мазовецький князь князь вирішив використати їх для інших потреб і надав їм володіння в своїх землях[385].
На нашу думку, поява опорного центру «воїнів Христа» в Мазевії не є переконливим аргументом щодо неможливості їх участі в хрестоносних діях у Прибалтиці. Забігаючи наперед, зазначимо, що у березні 1237 р., коли частина «воїнів Христових» (колишніх добжиньців) переселилася до північноволинського міста Дороги- чина, в установчій грамоті надання нових володінь, яку підписав мазовецький князь Конрад, зазначалося, що хрестоносці мають захищати землі означеного володаря від «hereticis et Pruthenis (єретиків і пруссів)». Таким чином, навіть у відносно віддаленому від Пруссії Дорогичині «воїни Христові» мали виконувати завдання і по захисту володінь Конрада від нападів пруссів[386].
Отже, наприкінці 20-х років XIII ст. рицарями на чолі з Бруно було утворено Орден прусських рицарів Христових, який серед науковців отримав визначення як Добжиньський орден. В документах він називається «Magister et fratres militie Christi contra Prutenos in Masovie» або «milites Christifratres in Dobrin»367. Але Доб- жиньський орден не мав достатніх ресурсів для ведення виснажливої боротьби з прибалтами, а тому не виправдав сподівань своїх засновників, бо не став потужною мілітарною силою у боротьбі із язичниками і досить швидко зазнав низки поразок від пруссів.
P. 421.
В 1230-1232 рр. починають активно діяти у Пруссії рицарі Тевтонського ордену. Тоді ж у 30-х роках XIII ст. папська курія здійснює низку послідовних кроків, спрямованих на підсилення позицій тевтонських рицарів. З серпня 1234 р. папа Григорій IX в італійському місті Ріеті взяв під опіку престолу св. Петра всі землі, що належали Тевтонському ордену, у тому числі і Хелмінську землю, а також і всі землі в Пруссії, які завоюють хрестоносці[387] [388]. Проте тевтонців цікавили не тільки землі войовничих язичників - пруссів, а й землі та майно християнських сусідів Ордену. По відношенню до захоплення власності одного з них пруського єпископа Християна орденцям допоміг випадок. В 1233 р. авторитетний церковний діяч, який в 20-х - на початку 30-х роках був лідером місіонерської діяльності католицької церкви в Прибалтиці, був захоплений пруссами у полон, де він пробув п’ять років. За цей час Християн втратив не тільки всі свої політичні позиції, а і майже всі володіння. У квітні 1235 р. з ініціативи легата папи римського Григорія IX домініканського монаха Вільгельма Моденського відбулася інкорпорація Тевтонським орденом До- бжиньського ордену разом із його володіннями. З цього приводу 19 квітня того ж року римський понтифік видав спеціальну буллу, де підтвердив факт цієї інкорпорації[389]. Чернівецький історик О.М.Масан вважає, що плани про проведення інкорпорації добжиньців до складу Тевтонського ордену залишилися лише тільки намірами[390]. Наявна інформація джерел, перш за все згадана папська булла від 19 квітня 1235 р., дає підставу думати, що тоді тевтонцям не тільки вдалося включити до своєї організації частину рицарів Добжиньського ордену, а і захопити територію, яку цьому Ордену надав мазовецький князь Конрад[391]. Природно, що такий розвиток подій викликали велике незадоволення у мазовецького володаря. Згодом Конраду через суд вдалося повернути собі Добжинь з округою. Про це красномовно свідчить грамота від 17 жовтня 1235 р. папського легата Вільгельма, куявського єпископа Михайла, інших представників духовенства, яка не тільки фактично підтверджує факт захоплення Добжиня тевтонцями, а і докладно висвітлено механізм подолання конфлікту. Хрестоносці, за угодою з мазовецьким князем, повернули йому місто, а Конрад передавав Ордену чимало земельних володінь, у тому числі соляні копі поблизу Слоньська[392]. 12 січня 1236 р. папа Григорій IX затвердив цю угоду мазовецького князя з тевтонцями[393]. Мазовецький князь взяв під свою опіку тих рицарів Добжиньського ордену, які не захотіли приєднатися до Тевтонського ордену або покинули останній після 1235 р. Саме цих рицарів на чолі із згаданим магістром Бруном і вирішив невдовзі мазовецький князь Конрад використати для реалізації своєї східної політики[394]. Взимку 1237 р. Конрад запропонував рицарям Добжиньського ордену поселитися в побузькому місті Дорогичині, що належав Данилові Романовичу. Про належність Дорогичину волинському виправу Данила проти хрестоносців не дає підстав думати, як це вважає О.М.Масан, що і оволодіння Дорогичина добжиньцями, і його звільнення від хрестоносців відбулося майже одночасно в березні 1237 р.[407] Слід вважати, що у березні 1237 р. мазовецький князь Конрад зробив спробу відновити Добжиньський орден, передавши йому землі північноволинського міста Дорогичина, проте вже через рік у березні 1238 р. після походу на північ волинського князя Данила Романовича цей духовно-рицарський орден перестав існувати, його рицарі були захоплені у полон, а Дорогичинська волость повернулась до володінь Романовичів. Завершуючи цей сюжет, необхідно зазначимо, що доля не склалася належним чином і у тих добжиньців, які приєдналися в 1235 р. до Тевтонського ордену. Через певний час (орієнтовно у 1237 р.) у них з тевтонцями виник конфлікт, останні їх вигнали з своєї організації, а тому колишні добжиньці мусили приєднатися до невеличкого об’єднання іоаннітів (офіційна назва «Орден кавалерів святого Іоанна (Ordo Equitum Sancti Johannis)»), яке мало якісь невеликі володіння на нижній Віслі. Проте це об’єднання реально не відігравало помітного впливу у політичному житті прибалтійського Помор’я. Відомо, що іоанніти і тамплієри, що мешкали у Польщі, а також якісь загони тевтонських рицарів прийшли на допомогу польським полкам князя Генріха II «Побожного» весною 1241 р., і більшість з них загинула 9 квітня 1241 р. у битви під Легницею проти монгольських ратей. Отже, у битві з цими східними завойовниками, вірогідно, і була записана остання сторінка історії «добжиньських братів», частина братів яких знаходилась в лавах іоаннітів, а інша - тевтонських рицарів[408]. 418 Ростислав Михайлович (роки життя 1219-1262 рр.), син чернігівського князя Михайла Всеволодовича! дочки галицького князя Романа Мстиславича Олени, внук Всеволода Святославича «Чермного». В 1238 р. недовгий час князював у Галичі. В 1241-1245 рр. неодноразово робив спроби захопити галицький стіл. У подальшому мешкав і діяв на території Королівства Угорщина. Про князя Ростислава Михайловича див.: Палаузов С.Н. Ростислав Михайлович, русский удельный князь на Дунае в XIII в. - Санкт-Петербург, 1851. - 55 c.; Xapdu Tj- Итинерарщ Ростислава Михайловича. - Нови Сад, 2019. - 160 с. 419 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.778. 420 Włodarski В. Polska і Ruś.- S. 112-115; Dąbrowski D. Stosunki polityczne miedzy krolem Wegier Belą IV, niektorymi książetami polskimi i Romanowiczami w latach 1242-1250 (ze czszegolnim uwzglednieniem kwestii matrymonialnich) // Polska w kregu polityky, kultury i gospodarki europejskiej. Ksiega pamiątkowa z okazji 70-lecia urodzin Maksymiliana Grzegorza. - Bydgoszcz, 2007. - S.59; Xapdu Tj.ЙтиHcpapiij Ростислава Михайловича. - С.34-40.
