ПОХІД ВОЛИНСЬКИХ КНЯЗІВ ДАНИЛА ТА ВАСИЛЬКА РОМАНОВИЧІВ ПІД КАЛІШ (1229 р.). РУСЬКІ І ПОЛЬСЬКІ КНЯЗІВСТВА В 30-х РОКАХ XIII ст.

В процесі дослідження перебігу певних періодів політичної історії Польщі першої половини XIII ст. науковці стикаються із значними труднощами, пов’язаними із станом джерельної бази^[267].

Тому при відтворенні багатьох сторінок політичного життя Польщі означеного часу вчені активно залучають всю можливу інформацію, яку можна отримати з коротких свідчень польських анналів (рочників), даних актового матеріалу, а також матеріа­лів іноземних джерел, зокрема свідчень Галицько-Волинського літопису^[270]. Останні переважно стосуються дій польських князів на Русі, відтворюють механізм східної політики Малопольського

лий час (з 1217 по 1266 рр.) володарював у Гданському Помор’ї. Союзник Святополка Владислав Одонович - це внук Мешка III «Старого», син великопольського князя Одона Мешковича, який був князем калішським та познанським, ворогував із своїм дядь­ком великопольським князем Владиславом «Лясконогим» та сі­лезьким князем Генріхом «Бородатим». Владислав Одонович був одружений на сестрі Святополка. Вірогідно, через негативний для себе перебіг згаданих вище переговорів у Гонзаві Владислав Од­онович переконав Святополка, що Владислав «Лясконогий» і кра­ківський князь Лешко готують проти того змову.

Природно, що смерть Лешка «Білого» зразу ж призвела до виникнення гострої суперечки щодо подальшої належності кра­ківського столу. За заповітом Лешка опікуном його малолітньо­го сина Болеслава (майбутнього Болеслава V «Сором’язливого») став Владислав «Лясконогий», який направив до Кракова як на­місника Генріха «Бородатого». Мати Болеслава і вдова Лешка Гре- мислава в той час обрала своєю резиденцією Сандомир. Невдовзі брат Лешка мазовецький князь Конрад після невдалої спроби в 1228 р. відвоювати Краків здійснив викрадення Генріха («Henricus dux Zlesie captus est a duce Conrado ( Генріх, князь Силезії, був за­хоплений князем Конрадом)»^[272], якого було ув’язнено у столи­ці Мазовії Плоцьку. Згодом Конрад, добившись від суперника відмови від претензій на Краків, звільнив Генріха, але столицю Малої Польщі на той час вже зайняли прихильники Владислава «Лясконогого».

В таких умовах Конрад не тільки уклав союз з суперником Владислава «Лясконогого» у Великій Польщі Владиславом Одоно- вичем, а і звернувся за підтримкою до волинських князів. Кон­рад запропонував Данилові і Васильку здійснити похід до Вели­кої Польщі. «По с.їїрти врдтд своего. Кондрлтъ прига Данила и

[1] ПСРЛ. - Т.2. - Стб.754.

[1] Котляр М.Ф. Коментар до літопису. - С.204.

[1] Włodarski В. Rola Konrada Mazowickiego w stosunkach polsko-ruskich. - S.16; idem. Polska i Ruś: 1194-1340. - S.103.

вали між собою»^{[307] [308].}

Похід князів Романовичів у Польщі був для них вкрай важ­ливим, перед усім тим, що в цей час фактично змінилася ситуа­ція у взаєминах руських і польських князівств. Тепер не польські володарі, а князі Волині починають переважати в цих відноси­нах. М.С.Грушевський писав, що «війни малопольських і велико- польських князів відвернули увагу польських князів від руських справ»^[311]. Як відзначав В.Т.Пашуто, тоді Волинь і Польща «поміня­лися ролями»^[312]. На велике значення походу 1229 р. для зміцнення позицій Романовичів звертає увагу і Д.Домбровський^{[313] [314].}

обумовлено і не суперечило вищенаведеному тексту мирної уго­ди. Після завершення кампанії 1229 р. мазовецький князь Конрад

На завершення цієї теми слід звернути увагу на те, що, на превеликий жаль, ні оповідання Галицько-Волинського літопису під ЄПУ1 р., ні інші пам’ятки не дають якоїсь чіткої відповіді на два важливі запитання.

О.В.Майоров, коментуючи події цього часу в Південно-Захід­ній Русі, вважає, що протягом тривалого часу після смерті Мстис­лава Мстиславича володимирський князь Данило Романович ва­гався розпочинати війну з угорським королевичем Андрієм, який сидів у Галичі^[326]. Але в цьому «ваганні» були певні причини. В дру­гій половині 20-х років Волинське князівство Данила та Василь­ка Романовичів значно зміцнилося за рахунок приєднання Пере- сопниці, Луцька та Чорторийська, але в Західній Волині в Белзі продовжував сидіти суперник Романовичів амбітний Олександр Всеволодович.

В цей же час Південно-Західна Русь знову стає предметом прискіпливої уваги з боку князів інших земель Русі, які після смерті авторитетного на Русі Мстислава Мстиславича хотіли по­ширити свій вплив на Волинь і Прикарпаття. Ще у 1228 р., як ми вище писали, волинські князі боролися проти нападу придні­провських князів, а весь майже 1229 р. Романовичі були зайня­ті походом до Польщі. На межі 20-х - 30-х років Галицька земля знаходилася під контролем з боку Королівства Угорщина, став­леник якої королевич Андрій як зять померлого князя Мстис-

значалося вище, знайшов аргументовані заперечення у інших науковців^[333].

Необхідно зазначити, що з цього часу для волинської дипло­матії доволі гостро встає питання про можливу орієнтацію на по­тенційних союзників серед польських володарів, оскільки в 30-х роках Польща знаходилася в стані внутрішнього протистояння. Саме це стало причиною того, що в умовах жорсткої боротьби за повернення Галича, участі Романовичів в міжкнязівській боротьбі в Придніпровській Русі протягом декількох років ми не спостері­гаємо якоїсь активності польських володарів на сході.

В 1233 р. цей князь підписав угоду з Конрадом, згідно якої той визнавав владу Генріха в Кракові і регентство останнього над Бо­леславом V «Сором’язливим» в Сандомирі. В 1234 р. Генріх при­єднав до своїх володінь половину Великої Польщі. Таким чином, в Польщі утворилося велике політичне формування, яке історики назвали «Монархією сілезьких Генріхов». Володар цього утворен­ня Генріх «Бородатий» протягом декількох років у дипломатич­них зносинах з германським імператором Фрідріхом II і римським папою Григорієм IX вирішував питання про надання королівської корони своєму сину князю Генріху «Побожному», але смерть Ген­ріха «Бородатого» в 1238 р. і ворожнеча між Фрідріхом і Григорієм стали перепоною у вирішенні цього питання^[334].

В 1235 р. якимись польськими загонами була надана допомога князю Васильку Романовичу, яку він використав проти угорців,

Мстиславич, з якими волинські князі вели виснажливу боротьбу в 1235 р.³³⁹

ніч, де північніше Берестя йшов процес підсилення впливів Во­лодимира (на Волині) на територію басейна ріки Західний Буг в районі міста Дорогичина.

Після смерті Романа Мстиславича Забужжя стає об’єктом зазі­хань різних політичних сил. Зокрема, на ці землі претендує белзь- кий князь Олександр Всеволодович і краківський князь Лешко «Білий». В 1219 р. володимирський (на Волині) князь Данило Ро­манович відвоював міста та фортеці на крайньому заході Волині, які (приблизно біля 1213 р.) були захоплені князем Лешком^[343].

І.П.Крип’якевич, на нашу думку цілком справедливо, вважав, що на початку XIII ст. між Західним Бугом та польським кордо­ном виникає волость, ймовірним центром якої був Угровеськ^[344]. В літературі питання про локалізацію Угровеська є дискусій­ним. Найбільш популярною до недавнього часу була точка зору О.О.Андріяшева, який вважав, що місто знаходилося на лівому березі р. Західний Буг на північний схід від сучасного міста Холм біля с. Волі Угруської^[345]. Луцький дослідник С. Д. Панишко нещо­давно прийшов до висновку, що локалізацію міста слід пов’язувати з городищем на правому березі Західного Бугу біля села Новоу- грузьке Любомльського району Волинської області^[346]. Відзначимо, що в часи князя Данила Романовича тут виникло єпископство^[347], тобто Угровеськ був не тільки світським, а й церковним центром ареалу. Процес побудови або зміцнення фортифікаційних споруд у Побужжі мав велике значення в часи зростання експансії литов­ських та прусських (ятвязьких) племен на волинські землі.

Про наявність двох забузьких (Угровеського та Берестейсько­го) ареалів у складі Волинської землі-князівства, які безпосеред­ньо перебували під владою Данила та Василька Романовичів, на нашу думку, свідчить і запис Галицько-Волинського літопису під 1229 р., де відзначається доручення Данила мешканцям Берес­тейської та Угровеської волостей обороняти Берестьє від нападів ятвягів^[348]. У зв’язку із всім наведеним ми не можемо погодитися з думкою істориків, які вважають, що територія Забужжя з міс­тами Угровеськом, Верещином, Столпьєм і Комовим були північ­ною частиною адміністративного округу Волинського князівства з центром у Червені^[349].

Наприкінці 20-х років XIII ст. Волинське князівство в умовах загострення боротьби між князями Польщі за владу починають провадити активну політику відносно сусідньої країни. Саме тоді мазовецький князь Конрад звернувся до Данила та Василька Ро­мановичів з проханням допомоги у конфлікті з великопольським володарем Владиславом Одоновичем. В цій політиці значну роль відігравав Угровеський регіон. Звідси весною 1229 р. у великий похід у Польщу відправилося військо Данила, до якого в Малій Польщі приєдналися полки Конрада та краківські загони на чолі з воєводами Пакославом і Мстиуєм. Після повернення з походу Данило перебував саме в Угровеську, коли отримав інформацію від своїх прихильників з Галича із пропозицією здійснити похід до Прикарпаття^[350].

В другій половині 30-х років XIII ст. на політичній арені Га­лицько-Волинського князівства постає місто Холм, яке швидко стає головним центром Угровеського регіону. Сам факт заснуван­ня цього міста свідчить про велику увагу князя Данила до цього регіону, який мав велике значення як у тодішньому внутрішньо­політичному розвитку держави Романовичів, так і в її взаєминах з Польщею. Дослідники вважають, що місто було збудовано в

1237-1238 рр.^[351] Складається враження, що наприкінці 30-х років Холм почав вже відігравати лідируючу роль на Волині, оскіль­ки саме звідси з військом восени 1238 р. направився Данило Ро­манович у виправу до Галича, в результаті чого Галицька земля остаточно стала його володінням^[352]. С.Д. Панишко звертає увагу на дуже важливу обставину - одночасно з Холмом на політичній арені Забужжя в той же час появилася низка інших міст - Бусов- но (1234), Охожа (1234), Влодава (1241), Щекотів (1242), Андріїв (1244), Дороговськ (1245)^[353].

Дещо інакше історія виникнення Холму наводиться в творах польських дослідників. Вони вважають, що місце, де виникло міс­то, почалося активно заселятися принаймні з XI ст., хоча у них є версії, що Холм був одним з «Червенських градів», які були заво­йовані в 981 р. київським князем Володимиром, а в 1018-1031 рр. належали Польській державі. На початку XIII ст. місто, на думку вказаних авторів, було знищене під час війн, а князь Данило Рома­нович його повністю відновив^[354].

Природно виникає питання, чи реально побудову замку, а че­рез дуже короткий час зведення потужних, на що звернув увагу М.Ф.Котляр, фортифікаційних споруд великого міста можна було зробити в умовах високої активної політичної діяльності Рома­новичів в 1238-1241 рр., в час, коли вже почалося вторгнення монголів у Східну Європу? До цього слід додати, що аналізувати відомості Галицько-Волинського літопису вкрай складно, осо­бливо такі, що побудовані на більш пізніх згадках, і лише згодом прив’язані до конкретних подій.

Археологічні дослідження свідчать, що якісь поселення на місці Холму існували в XI-XII ст. Нам здається, що інформацію про прихід Конрада у Забужжя, який, до речі на нашу думку, стався весною 1237 р.^[355], не можна вважати категорично як по­яву мазовецького князя в якійсь незаселеній людьми пущі. Там дійсно в першій третині XIII ст. не було ще у фортифікаційному значенні міста («града», оборонних споруд довкола поселень), проте скоріше за все вже існував якийсь укріплений замок (або фортеця). Довкола цього замку були неукріплені поселення, які саме в 1237-1238 рр. і були оточені за розпорядженням Данила фортифікаційними спорудами^[356]. Польський археолог А.Буко, зо­крема, відзначає, що ключовим у становленні Холму моментом було будівництво Данилом не тільки свого двору, а й єпископ­ського центру з собором Божої матері. Археологічні дослідження городища Холму (район Високої Горки) дало підстави зафіксувати наявність тут монументальної палацової споруди і сакрального об’єкту, який можна ідентифікувати із згаданою у літопису церк­вою Іоанна Златоуста^[357]. Сам князівський палац, на думку вче­ного, було збудовано на руїнах більш раннього, «доданилового» граду^[358].

5.