ДЕРЖАВА РОМАНОВИЧІВ, ПОЛЬСЬКІ КНЯЗІВСТВА І ЛИТВА ПІД ЧАС ПОХОДІВ МОНГОЛЬСЬКОГО ВОЄНАЧАЛЬНИКА БУРУНДАЯ ДО СХІДНОЇ ЄВРОПИ І ПІВДЕННОЇ ПОЛЬЩІ (друга половина 50-х - початок 60-х років XIII ст.)
Паралельно з веденням бойових дій в Прибалтиці король Данило Романович, починаючи з 1252 р., вів боротьбу на сході з татарським воєводою Куремсою і його союзниками. Ще під час зимового походу 1254/55 р.
проти ятвягів, Романовичі були вимушені
ської курії, що проявилося у негативному ставленні нового папи по відношенню до Русі. Олександр IV став активно підтримувати в Східній Європі інших суперників Романовичів.
6 березня 1255 р. Олександр IV підготував послання Min- довгу, в якому заявив, що у відповідь на його прохання, він згоден, не дивлячись на заперечення деяких католиків, передати під владу литовському королю підкорені останнім землі королівства Русі, якими Міндовг до цього заволодів[317]. В історичній літературі поширений погляд, що означена булла стосувалася земель Волинського князівства і була спрямована проти короля Данила[318].
Підтримка Олександром IV короля-неофіта Міндовга, що викликало заперечення навіть в середовищі найближчого оточення папи, засвічує, що папа не був вкрай догматичним у питаннях релігійних, як це вважають деякі науковці[319], коли йому треба було вирішити питання політичні. Зміст листа не дає підстав думати, що він був спрямований проти Данила, з яким, як вже відзначалось, на початку 1254 р. король Міндовг і його син Войшелк підпишуть союзницьку угоду. Як справедливо пише М.Чубатий, розрив між курією і королем Данилом відбудеться пізніше, на думку історика в 1256 р.[320] Нам здається, що цей розрив стався внаслідок конфлікту між волинянами і литовцями другої половини 1255 р.
і його можна датувати кінцем 1255 - початком 1256 рр.Однозначно, що папа Олександр IV в своїй політиці на сході підтримував литовського короля Міндовга і куявського князя Казимира[321]. Зазначимо принагідно, що брат останнього Земовіт після звільнення з-під арешту весною 1255 р. знаходився під впливом Казимира і декілька років не брав участі в якихось спільних заходах з Романовичами. Можливо, це пояснюється тим, що самі волинські князі в 1255-1257 рр. не проявляли активності у прибалтійській політиці і в основному займалися проблемами взаємин з ординською державою. Відомо також, що в 1255 р., коли великопольські князі Пшемислав і Болеслав разом з куявським князем Казимиром здійснили похід до поморської фортеці Накло, їм на допомогу свої полки прислали краківський князь Болеслав «Сором’язливий» і мазовецький князь Земовит[322].
Проте в 1259 р. (скоріше за все в першій половині року) проти куявського князя Казимира виникає велика коаліція, до якої входять великопольський князь Болеслав, краківський Болеслав «Сором’язливий», мазовецький князь Земовіт. Великопольська хроніка звертає увагу, що серед нападників був «Romanus filius Danielis regis Russie, qui venerat in auxilium Semouito duci predicto (Роман, син Данила, короля Русі, який прийшов на допомогу зазначеному князю Земовиту)». Казимир, не маючи можливості чинити опір суперникам, був вимушений скоритися їх волі і під час проведення переговорів повністю задовольнив претензії противників[323]. Зазначимо, що роком раніше в 1258 р. на Мазовію здійснив напад литовський князь Тройден[324].
Говорячи про дії папи Олександра VI в Східній Європі, треба пам’ятати про вплив на них більш широких, можна сказати геополітичних аспектів політики папства, що проявлялося в постійній увазі римської курії до подій на Близькому Сході. Тут з моменту захоплення Єрусалиму 23 серпня 1244 р. мусульманами-хорезмійцями справи у хрестоносців йшли вкрай погано226. Сподіватися про відновлення позицій християн в регіоні силами лише європейських армій не приходилося, а тому католицька верхівка припускала можливість використання проти мусульманських володарів монголів.
Підстави для таких проектів зросли в середині 50-х років XIII ст., оскільки в цей час монголи розпочинають активний наступ на Близькому Сході проти мусульман. В 1258 році їх війська на чолі з ільханом Хулагу захопили Багдад, а через рік вийшли на східний берег Середземного моря. Ільхану Хулагу в цьому наступові певний час допомагали загони поволзького володаря Бату, а після смерті першого - Берке227. Невипадково в 1258 р. папа заборонив місіонерам вести пропаганду хрестового походу проти ворогів Данила - монголів228.Означена тенденція в діях папства на Близькому Сході, відсутність будь-якого бажання допомагати князям Романовичам у боротьбі проти загрози із сходу стали причиною появи демагогічних за суттю листів Олександра IV із звинуваченнями на адресу руського короля в невиконанні якихось зобов’язань щодо Апостольського престолу. Проте на межі 50-х - 60-х років відбувається чергова метаморфоза в східноєвропейській політиці курії, що було, у значній мірі запізнілою, реакцією на події, які мали місце в 1257-1260 рр. спочатку у Східній, а потім у Центральній Європі.
В 1257 р. владу у приволзькій Орді, як зазначалось, захопив брат Бату Берке. З самого початку правління останнього Сарайсь- ка адміністрація прагне підсилити позиції Орди по відношенню до сусідніх країн і народів. Регіони Русі, які перед цим знаходилися під реальним контролем монголів, з цього часу зазнають нових утисків, в них сарайські чиновники здійснюють перепис населення, в підконтрольних князівствах і землях встановлюється
226 В історичній літературі можна зустріти різні дати втрати Єрусалима християнами. У зачній мірі це обумовлено тим, що нападники увірвалися до міста 15 липня, але бої в самомі місті тривали до другої половини серпня 1244 р. Остаточно спротив оборонців було придушено 23 серпня, про що йдеться в листі одного з оборонців до папи Інокентія IV, надісланого у вересні 1244 р. Див.: Cronica de Mailros. Ed. J.Stefenson. - Edinburgi, 1835. - P. 160.
227 Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в XIII-XIV вв. С.195-196.
228 Матузова В.И., Назарова Е.Л. Крестоносцы и Русь. - С.369.
система контролю в формі влади баскаків, відбувається придушення антиординських виступів в низці міст Північно-Східної Русі[325].
Водночас в ханській ставці розробляється програма, спрямована на підкорення тих земель і країн, влада над якими у монголів була номінальною або взагалі не існувала. Для реалізації цього плану були відмобілізовані значні військові ресурси. На чолі монгольського війська був поставлений досвідчений полководець Бурундай, якому Берке передав у володіння колишні землі Куремси. Володар Орди, як відзначає Л.В.Войтович, мав «провести цю військову операцію з мінімальними втратами й у максимально короткий час», оскільки йому загрожувала війна на Кавказі з ільханом Хулагу[326]. В ході масштабної акції монгольска верхівка перш за все прагнула нанести удар по тим державам, які реально могли заважати реалізації їх планам зміцнення системи підкорення населення Східної Європи, перш за все це стосувалося Литовської держави і держави князів Романовичів.
Молода Литовська держава тоді поступово ставала потужною силою в Східній Європі. Її володарі не тільки прагнули захопити північно-західні землі Русі, а і фактично реалізовували «свій варіант консолідації Русі»[327]. В таких умовах монголи діяли за принципом «розділяй та володарюй». Вони вирішили, що краще нанести удар по Литві, ніж по володіннях Данила, оскільки останні мали добре укріплені міста та фортеці, а на допомогу Данилові могли прийти союзники - володарі Польщі і Угорщини. Бурундай застосував відносно волинських князів тактику «вимушеного союзництва»[328], примусив взяти участь у поході проти Литви во- линян, став вимагати прибуття до нього князя Данила Романови-
Докладний опис навали військ Бурундая на південну Польщу зберігся в Галицько-Волинському літопису[329].
За його даними, монголи пройшли повз Люблін і Завихост, переправилися біля останнього через Віслу, і обложили Сандомир. Бої за місто продовжувалися чотири дні, після чого Сандомир внаслідок штурму було захоплено. Чимало сандомирян було виведено завойовниками з міста, і вони протягом двох діб знаходилися в болоті на березі Вісли. Проте через два дні нападники всіх їх винищили. Про активну участь волинських учасників виправи Бурундая літопис нічого не повідомляє[330].В Рочнику свентокшиському розповідається про те, що обороною Сандомиру керував очільник гарнізону Петро з роду Крампів, який вступив у переговори з монголами, запропонував їм угоду і пообіцяв виплату данини, проте нападники його захопили в полон, а інших сандомирян перебили. В пам’ятці відзначено, що завойовниками були «Tartari Subiugatis Bersabeis, Lithwanis, Ruthenis et aliis gentibus (Татари, які привели Волохів, Литвинів, Рутенів та інші народи)»[331]. В повідомленні Рочника краківського капітулу про участь русів нічого не говориться. Проте звертається увага на те, що Сандомир було захоплено скоріше хитрістю, ніж силою. В цьому ж творі підкреслюється, що навала Бурундая нанесла Польщі більші втрати, ніж вторгнення монголів на початку 1241 р.[332] Ця інформація дає підставу думати, що її автор мав на увазі невиконання Бурундаєм обіцянок, які той дав сандомирянам, але не виконав. В цьому джерелі йдеться також про розорення монголами, після захоплення Сандомиру, Сандомирської і Краківської земель[333]. Про обман сандомирян монголами повідомляєтьсяі в Каталозі краківських єпископів[334].
В Великопольській хроніці стверджується, що мешканців міста обманули князі Русі «Wasilko, frater Danielis regis Russie, Leo quoque et Romanusfilii predicti (Василько, брат короля Русі, Лев і Роман, сини останнього)», які умовили їх здатися, пообіцявши милість монголів, проте останні сандомирян перебили[335]. В хроніці Яна Длугоша (XV ст.) зведена інформація всіх польських джерел.
В цій пам'ятці є цінна інформація про втечу краківсько-сандо- мирського князя Болеслава «Сором’язливого» в Угорщину і про те, що після захоплення Сандомиру монгольські війська ще три місяці (десь до початку лютого 1260 р.) перебували на території Польщі, дійшли до Кракова і сілезького міста Битому. Зазначимо, що Ян Длугош помилково вважав, що монгольські війська очолював не Бурундай, а Телебуга і Ногай, які насправді напали на польські землі в 1289 р.[336]Необхідно зупинитися на розповіді Великопольської хроніки про начебто підступні відносно мешканців Сандомиру дії Василька та його племінників Лева та Романа (якого, вірогідно, в той час вже не було на світі). Ц.Краковський заперечував цю інформацію і писав, що сандомирці припинили опір не через якусь зраду, а у зв’язку із загрозою голоду та епідемії[337].
В 2006 р. в нашій книзі «Корона Данила Галицького» ми висловили припущення, що розповідь Великопольської хроніки є тенденційною вигадкою автора цього твору. По-перше, його інформація не підтверджується більшістю джерел (польськими рочниками та Галицько-Волинським літописом), по-друге, волинським князям було вкрай невигідне розорення польських зе- мель[338]. Р.Урбаньський, порівнявши свідоцтва різних польських джерел про події в Сандомирі, також звертає увагу на вкрай тенденційну в негативному плані і недостовірну розповідь автора Be- ликопольської хроніки щодо участі в розправі над мешканцями міста волинських князів і їх підданих. Як пише науковець, «русини стали татарськими парламентарями, не маючи, можливо в тій справі великого вибору»[339].
Згідно погляду Б.В.Черкаса, під час переговорів з сандомир- цями Бурундай фактично ухилився від своїх обіцянок, запропонувавши мешканцям Сандомиру за посередництвом Василька Романовича придатні умови капітуляції, які потім не виконав[340]. Нагадаємо, що подібні дії були характерними для монгольської дипломатії. Таким же чином вони поступили після битви на Калці в травні 1223 р., коли за посередництва бродника Плоскині також обіцяли помилувати київського князя Мстислава Романовича і його воїнів, а потім розправилися з ними[341]. Аналогічно Бурундай прагнув діяти і по відношенню до мешканців Холму, проте останні не піддалися на його провокацію.
Участь князя Василька у виправі Бурундая, на думку Б.Влодарського, не зіпсувала добрих стосунків Романовичів з Польщею[342]. Н.І.Щавелєва також відзначала, що «татарам не вдалося надовго розсварити сусідні держави». Швидке відновлення стосунків між волинськими та польськими володарями після нападу Бурундая на малопольські землі свідчить, що участь руських князів в кампанії не призвела до загострення стосунків між Волинською державою і Польщею[343].
С. 314.
руських джерелах про князя інформація більше не зустрічається, проте про його участь у поході до Польщі разом з Васильком і Левом згадує (скоріш за все помилково) Великопольська хроніка[344].
Визнаючи певні успіхи дій в контексті східноєвропейської політики Бурундая наприкінці 50-х років, необхідно звернути увагу на те, що монгольський полководець не зміг у повній мірі реалізувати накази свого володаря Берке. Не було знищено найбільш укріпленого міста князів Романовичів Холму, а саме головне, монголам не вдалося нанести достатньо потужного удару по Польщі.
Г.Вернадський справедливо писав, що монголи прагнули помститися Данилові за попередні свої невдачі[345]. Але слід погодитися з думкою тих вчених, які заперечують факт підкорення на межі 50-60-х років XIII ст. держави Романовичів владі Орди[346]. Зокрема, М.Ждан відзначав, що і тоді монголи не створили в Південно-Західній Русі якоїсь системи контролю над володіннями Романовичів, а король Данило продовжував залишатися сувереном своєї держави[347]. С.М.Соловйов, узагальнюючи діяльність короля Данила, підкреслював: «Данило зробив для Південної Русі все, що можна було від нього очікувати при тих важких обставинах... Фортеці були зриті за наказом татарського баскака, проте Холм був збережений, і взагалі відносини монгольські не були тяжкими на півдні, гроза Бурундаєва начебто пройшла повз...»[348]. А.М.Насонов писав, що джерела, розповідаючи про похід Бурундая на захід, практично нічого не говорить про підкорення Галицько-Волин-
ського князівства Орді[349]. Тут варто відзначити, що подальший регрес у розвитку Волині і Галичини в 60-х - 70-х роках XIII ст. відбувся в більшій мірі не внаслідок навали Бурундая, а через загострення внутрішньополітичної боротьби, яке сталося після смерті короля Данила Романовича (1264 р.), а ще більше кончини його брата князя Василька Романовича (1269 р.) і початку жорстких конфронтацій між їх нащадками.
Військові акції Бурундая в Європі припинилися так само неочікувано, як і дії полків хана Бату за двадцять років до цього. Причиною припинення військової експедиції Бурундая до Польщі стала гостра потреба поволзької Орди переорієнтувати свої зусилля на південний напрямок. Її володар Берке вступив в конфлікт за володіння Закавказзям з монгольським улусом Іль- ханів, який у другій половині 50-х років утвердився на Близькому Сході.
В цей же час спостерігається загальне погіршення відносин Риму з монголами, що стало наслідком провалу планів курії використати наступ ільхана Хулагу проти мусульман на Близькому Сході[350]. Походи Бурундая проти Литви та особливо розорення його військами Польщі наприкінці осені 1259 - на початку весни 1260 рр. вкрай налякали католицькі країни Європи. Саме цими обставинами слід пояснити чергові метаморфози у східній політиці папства. 17 грудня 1259 р. папа Олександр VI закликає рицарів Тевтонського ордену до війни проти монголів[351]. 25 січня 1260 р. понтифік заявляє про опіку престолу св. Петра над всіма володіннями Тевтонського ордену, обіцяє його рицарям - учасникам походу проти монголів, що планувався, передати всі руські землі, які вони під час походу завоюють, але при умові добровільної відмови від них руських
князів[352]. 21 березня та 8 квітня папа повторив зазначені звернення в листах до ландмейстера Тевтонського ордену в Пруссії Гарт- муда фон Грюнбаха[353].
Відомо, що тоді у відповідь на заклик папи Олександра VI в Пруссії розпочинається цілком реальна підготовка до військової експедиції проти монголів, у зв’язку з чим сюди прибувають загони хрестоносців. Весною 1260 р. хрестоносний контингент, який створювався тут із прибулих з різних католицьких країн рицарів, очолює Гартмуд фон Грюнбах. У вересні 1260 р. папа звертається до володарів Чехії та Бранденбурга, німецьких єпископів з вимогою провадити активне залучення нових хрестоносців для участі в акції проти ординців[354].
Проте повстання пруссів проти Тевтонського ордену, яке розпочалося наприкінці вересня того ж року внаслідок великої поразки хрестоносців на чолі з тодішнім ливонським ландмейстером Буркхардом фон Хорнхаузеном (призначений керівником Ливон- ського ордену в 1257 р.) і маршалом Пруссії Генріхом Ботелєм (обидва орденські керівники в битві загинули!) від війська литовського племені жемайтів (жмуді) на озері Дурбе 13 липня 1260 р.[355], примусило рицарів направити свої зусилля проти виступу прибалтів. Однак в січні 1261 р. прусси на чолі з Геркусом Мантасом (Гер- кусом Монте) нанесли хрестоносцам поразку біля селища Покар- віс, а жемайти на початку лютого розбили рицарів поблизу замку Ліелвард[356]. Як реакцію на ці події слід розглядати спеціальну буллу папи Олександра IV 8 квітня 1261 р. єпископам куявському і кульмському, де понтифік доручав вказаним ієрархам направляти рицарів, які мали йти у похід проти монголів, на допомогу хрестоносцям в Прибалтиці[357]. На думку Р.Урбаньського, епістолярна діяльність папи Олександра IV не мала реальних наслідків, «їїрезультат був один - марнослів’я»[358].
Вторгнення Бурундая і розорення Волині, безумовно, негативно позначилися на зовнішній політиці держави Романовичів, яка на межі 50-60-х років відмовилася від активних дій в Прибалтиці. Таку ситуацію перш за все відчуло на собі Мазовецьке князівство, князь якої Земовит не міг вже розраховувати у боротьбі з братом куявським князем Казимиром на допомогу від тестя. 15 червня 1260 р. ландмейстер Тевтонського ордену в Пруссії Гартмуд фон Грюнбах уклав у Грошині угоду із Земовитом, в якій була зафіксована передача мазовецькому володарю одної шостої ятвязьких земель, наданих тому за рацибожським договором 1254 р.[359] Як відзначає Г.Лябуда, перед цим 4 серпня 1257 р. Казимир і Земовит у Вроцлавку зреклися від претензій на південні землі Прусії[360]. Нові домовленості Земовита з Орденом були також направлені проти куявського князя[361]. Мазовецько-орденський союз мав негативні наслідки для Земовита, оскільки в конфлікт проти нього незабаром знову вступили прусси і литовці.
В 1260 р. відновилася війна за спадщину Бабенбергів. На початку березня 1260 р. чеський король Пршемисл Отакар II вирушив із військом у напрямку кордону з Угорщиною. На допомогу Белі IV прийшли половецький хан Альпа, польські володарі краківсько-сандомирський князь Болеслав «Сором’язливий» і син куявського князя Казимира Лешко «Чорний», король Данило Романович. До табору Пршемисла Отакара II увійшли бранден- бурзький маркграф Оттон, карінтійські герцоги Ульріх і Філіп, вроцлавський князь Генріх і опольсько-раціборський князь Владислав[362]. Як справедливо зазначають дослідники, участь Данила Романовича в цій війні носила у певній мірі випадковий характер, оскільки волинський володар в той час знаходився у вигнанні, не мав значних власних військ і не був зацікавлений в результатах конфлікту між Чехією і Угорщиною[363].
12 липня 1260 р. біля австрійського села Кресенбрунн армія Пршемисла Отакара II розбила військо угорців і їх союзників половців[364]. 8 жовтня 1260 р. Пршемисл Отакар II написав розлогого листа до папи Олександра IV, в якому розповів про свій конфлікт з угорським королем Белою IV, перемогу над суперником, великі трофеї, які були захоплені після битви. Наприкінці послання чеський король звертає увагу на те, що він не хотів знищення і підкорення сусіднього королівства, оскільки це створювало небезпеку захоплення з боку монголів як для Угорщини, так і його держави[365]. 31 травня 1261 р. між ворогуючими сторонами у Відні була укладена мирна угода, за умовами якої Бела IV відмовився від претензій на Штірію і заплатив данину у розмірі 11 тис. гривень срібла[366].
В 1261 р., за інформацією Великопольської хроніки, військо «christianorum Theutonicorum et Polonorum (християн тевтонців і поляків)» напали на Литву і інші балтські народи, але зазнали
Вірогідно, що це сталося наприкінці травня - на початку червня 1264 р.[367]
З першої половини 60-х років XIII ст. розпочинається новий період у політичному житті країн Східної і Центральної Європи, який знаменувався в історії Польщі підсиленням об’єднавчих тенденцій, а в історії Русі прагненням її населення протистояти експансіоністським планам сусідів, перш за все Орди і Литви.