ВСТУП

Усередині XIV ст. Поділля виходить на арену історії як територія, котру литовські князі Коріатовичі відвойовують у татар. Протягом двох сто­літь ця земля перетворюється на одну з найцікавіших контактних зон у тогочасній Європі.

Часи, про які йтиметься у цьому дослідженні, охоплюють період три­валістю понад два століття - від перших писемних згадок про появу бра­тів Коріатовичів у цій частині Європи, а це, за різними джерелами, 40- 60-ті роки XIV ст., і аж до смерті останнього Яґеллона Сигїзмунда II Августа, тобто до 1572 р. Якщо з першим часовим репером усе більш-менш зрозумі­ло (поява джерел для цієї території), то другий репер потребує пояснення.

Перебування цієї території у сфері впливу Польського королівства від середини XIV ст. було остаточно закріплено прагненням Владислава II Яґайла прив’язати принаймні Західне Поділля до своєї нової держави. Па­нування його синів, Владислава III та Казимира IV, остаточно інкорпорува­ло цю територію як повноцінну адміністративну одиницю у складі Корони Польської. Подальша доля Західного Поділля, а точніше Подільського во­єводства, за панування синів Казимира IV - Яна-Ольбрахта, Олександра І та Сиґізмунда І - це доля прикордонної території, своєрідного antemurale. Christianum.

Спроби реформування королівства за Сиґізмунда II Августа завершу­ють собою той оспіваний у наступні часи «золотий вік» «старої і доброї» історії, передаючи естафету зовсім іншій епосі, іншим героям, а насамперед іншим виборним верховним володарям - королям Генріху Валуа, Стефану

Баторію й Сиґізмунду III Вазі та його синам.

Географічне положення цієї території - межа лісостепу і степу - ви­значило наперед історичну долю Поділля як контактної зони, своєрідного кордону, місця, де не тільки одна кліматично-географічна зона переходить в іншу, а й закінчується осяжна на той час Європа. Недаремно на більшості мап кінця XV-XVII ст. Поділля є останньою європейською провінцією на кордоні з Азією¹. Територією, де землеробство зустрічалося зі скотарством. Не дивно, що тут випасалися великі стада волів^{[I] [II]. Місцем, де Захід бачив Схід в обличчя і не боявся його, бо знав, контактував та співіснував з ним. Місцем, звідки починався шлях східних товарів у Європу і де вірмени зна­йшли собі нову Вітчизну. Місцем, про яке давні хроністи писали як про рай на землі, оспівуючи родючість цієї землі. Але й місцем, що першим брало на себе удар зі сходу. Все це Поділля.}

Якщо спробувати окреслити межі Поділля, то дуже просто буде визна­чити південну межу - це долина річки Дністер, багатовіковий кордон між слов'янами та дако-фракійським населенням межиріччя Дністра і Прута. Не буде особливих складнощів і з північним кордоном, який проходив по водо­ділу Південного Бугу і річок басейну Прип’яті, власне, там, де починається лісова кліматично-географічна зона. Східним кордоном великого Поділля, найімовірніше, слід вважати річку Дніпро^[III]. Описуючи свою подорож до святих місць Греції та Палестини, інок Троїце-Сергієвого монастиря Зоси- ма (1419-1422) зазначив цю територію як «Велики Дол»^[IV]. А от найбільшу складність із визначенням меж Поділля становить якраз західний кордон. Тут ми маємо справу з багатьма кордонами - етнографічним, який сягає сучасних міст Золочів, Бережани; адміністративними за часів існування Подільського князівства та відмінним від нього після приєднання у 1395 р.

Варто пам’ятати і про власне «великий» внутрішньоподільський кор­дон між Західним та Східним Поділлям, який виник у 30-ті роки XV ст. і проіснував до другого поділу Речі Посполитої 1793 р.

Подільське князівство - Західне Поділля - Подільське воєводство - це та територія, про яку йтиметься у цьому дослідженні. У першій частині, де мовитиметься про князів Коріатовичів, Спитка з Мельштина, Свидриґай- ла, Вітовта, викладено історію цілого Поділля, адже складно щось поділити, коли ми маємо справу з такою «великою» кількістю безпосередніх джерел, що вистачить пальців на обох руках, аби перелічити їх. Коли йтиметься про часи після смерті Вітовта й утворення 1434 р. Подільського воєводства, по­ширення тут коронного права, то увага буде повністю зосереджена на тери­торії новоствореної адміністративної одиниці.

Подільське князівство Коріатовичів з їх діархічною системою правлін­ня більше нагадувало перенесення власне литовських практик управління на руські землі, хоча й історія Галицько-Волинського князівства, а пізніше Руського королівства, знала подібні приклади. Утвердившись на середину XIV ст. у цій частині Європи, князі Коріатовичі спробували провадити, як це видається з наших уявлень, цілком успішну як внутрішню, так і зовніш­ню політику. Щодо останньої, то тут маємо набагато більше інформації, ніж про справи місцевого характеру. Зрозумівши складність незалежного існу­вання, Коріатовичі протягом 50-80-х років XIV ст. вдало лавірували у не­трях васальних стосунків і з польським королем Казимиром III, і його на­ступниками Людовиком І Угорським та його донькою Ядвіґою. Лише поява на польському престолі родича Яґайла пришвидшила потребу вибору і змі­нила подальшу історію князівства.

Зміна статусу і «дивне» Спиткове володіння Західним Поділлям пере­рвали, можливо, спокійний процес визначення і вибору Коріатовичами сво­го покровителя, адже на початку XV ст. Поділля стає яблуком розбрату між Короною Польською і Великим князівством Литовським.

Складні взаємини з Вітовтом, ще одним потужним гравцем на шахівниці Центрально-Східної Європи того часу, змусили Яґайла після перемоги під Ґрюнвальдом у 1410 р. передати Поділля у довічне володіння. Для самого Поділля це був останній період існування під владою одного володаря і в межах однієї правової системи. Ця подія надовго розвела місцеву людність по різні боки протистояння між двома державними утвореннями.

Смерть Вітовта наприкінці 1430 р. й активна участь у долі цього іфаю місцевої шляхти (руської і польської), а також воєнні дії початку 30-х ро­ків XV ст. привели до появи 1434 р. Подільського воєводства у складі Ко­рони Польської. Центром новоствореної адміністративної одиниці став Кам’янець - природне місто-фортеця.

Період панування синів Яґайла - Владислава і Казимира - став часом до­кументування права на земельну власність у межах новоствореного воєвод­ства. Служила шляхта з усіх частин Корони за службу королеві отримувала у володіння подільські села, створивши певну ілюзію колонізації Західного Поділля прийшлим елементом. Але справа виглядала дещо інакше. Не було б трьох подільських хоругв, про які писав Ян Длуґош у своєму описі битви під Ґрюнвальдом 1410 р., пояснюючи це великою кількістю населення Поділ­ля, - не було би спротиву подільської шляхти присягнути Вітовтові у 1414 та 1418 рр. Адже хтось тут був, і цей хтось виходить на арену історії лише у XVI ст., коли масові джерела являють нам на світ тих бояр-шляхтичів, що служили на кордоні протягом багатьох поколінь, приймаючи на себе пер­ший удар з оборони кордону від татарських і волоських наїздів. Саме вони і становили найбільшу частину подільської шляхти.

XVI ст., окрім появи великої кількості нових дійових осіб, ознаменува­лося також і новими правилами гри. Статут Олександра 1505 р., котрий забороняв роздачу землі з королівського домену, згодом спричинив залу­чення подільської шляхти до екзекуційного руху. Відхід старих і поява но­вих можновладців призвели до переформатування місцевих еліт і місцевої

шляхти, яка орієнтацію на магнатів з руських воєводств Корони поступо­во змінила орієнтацією на короля і перших осіб держави, насамперед - на коронного і польного гетьманів. Цей процес набув небувалого пришвид­шення з унормуванням місцевих сеймиків у 70-ті роки XVI ст. Але то вже інша історія Поділля. ‘

Життя подільської шляхти на кордоні та з кордону (адже не слід забува­ти і про чималий зиск) привело до того, що місцева шляхта набула своєрід­них ознак, про які буде мова далі. Ці ознаки, на мою думку, можна звести до такого означення, як еластична спільнота, тобто спільнота, відкрита для прийняття нових членів, нових правил гри, нових обставин життя; спіль­нота, яка швидко реагує на виклики, що приходять як із Заходу, так і зі Схо­ду; спільнота, в якій формуються нові соціальні групи, такі, як професійні спільноти вояків і злодіїв. Для них контактна зона кордону давала шанс на успіх і в соціалізації, і в банальному збагаченні.

Якщо вести мову про соціальну структуру подільської шляхти від се­редини XIV до другої половини XVI століть, умовно можемо виокремити декілька періодів. Перший період - це час існування Подільського князів­ства, де, окрім князів, ми бачимо бояр і зем’ян. Другий період припадає на першу половину XV ст., коли зустрічаємося з людьми, котрі окреслюють себе терміном - «шляхтич» (nobilis). Саме тоді виринає з писемних дже­рел більшість відомих нам подільських родин - і місцевих, і прийшлих. Тоді і з’являються перші можновладці на Поділлі - пани з Бучача, Кірдеї, Одро- вонжі зі Спрови. Вони одразу посідають вищі щаблі у місцевій ієрархії, адже саме з них король вибирає своїх намісників - старост, надає їм уряди воєвод і каштелянів.

Третій період найтриваліший, але й найскладніший для упорядкуван­ня соціальної структури подільської шляхти. Від середини XV ст., місцева шляхта починає поступово формуватися у групи, які характеризуються за такими ознаками: 1) статок; 2) належність до урядницького прошар­ку; 3) належність до того чи того клієнтарного угруповання; 4) родинні зв язки. Ці ознаки стають основними у становленні місцевої шляхетської корпорації і на середину XVI ст. витворюють уже цілком усталену систему її функціонування. Щодо певних пропорцій, то, як уже вище зазначалося, від початку XVI ст. ми маємо справу з великою кількістю дрібної осілої шляхти, яка несе службу з охорони кордону. Чисельність і статок цього прошарку подільської шляхти характеризують ревізії старости другої половини XVI - початку XVII ст., коли у селі Поповці, приписаному до Барського замку, мешкало 70 шляхтичів Поповських, на коня могло сісти до 70 осіб, а тяглих селян було троє і ще п ятеро городників^[V].

Зумисне у цій класифікації не використано етнічної складової. Адже важко розділити цю строкату групу, яка формувалася не тільки з місцевої (не факт, що цілковито слов’янського елементу), але й з прийшлої шляхти, їхні імена, патроніми, прізвища ставлять перед нами більше запитань, ніж дають відповідей. Усе тому, що джерела говорять до нас різними мовами: руською, латиною, польською. І не завжди легко визначити, хто стоїть за Іванком, Ioanem, Iohanem або Janem у кожному конкретному випадку. До того ж поява у другій половині XVI ст. перших гербовників, зокрема Барто­ша Папроцького, що подають нам родинні легенди про походження того чи того роду, настільки заплутує нас у пошуках коріння подільської шляхти, що часто годі шукати тут бодай щось правдиве.

Для прикладу, родині Ярмолинських геральдична традиція приписала хорватське походження, створивши легендарну історію, що перший пред­ставник цієї родини - Ходко, «прибувши» з Хорватії, отримав 1407 р. с. Ярмолинці від Владислава II Яґайла у дідичне володіння. То чи є Ходко хорватським іменем? Родина Володийовських створила історію про мос­ковське коріння свого роду, звідки у середині XVI ст. їхній предок начеб­то «прибув» до Корони Польської. Слід зазначити, що обидві ці родини користувалися гербом Корчак. Отож пошуки етнічного коріння зазвичай є складними і часто-густо не дають нам достатньо інформації для подаль­ших міркувань.

Ще одним аспектом у вивченні подільської шляхти є визначення релігій­ної належності її представників. Адже тут теж є багато варіантів. Католики, православні, мусульмани, можливо, протестанти (від 50-60-хроків XVI ст.). Як нам визначити їхню конфесійну належність?

Історія будь-якої конфесії на території Поділля до XVII ст. є надто ма­лозабезпеченою джерелами, а отже, й малознаною дослідникам. Простіше, мабуть, з католицькою церквою, яка внаслідок удокоментованості та, воче­видь, протекції з боку верховних володарів і можновладців Корони Поль­ської краще досліджена. Але це не означає, що вона має кількісну перевагу. Хоча ще на початку XX ст. Леон Бялковський у своїй роботі, присвяченій іс­торії Поділля XVI ст., спробував розкласти усіх знаних йому представників шляхетської корпорації за етнічною складовою - «русини» та «поляки», і отримав співвідношення приблизно 1:3. Його висновки є досить повер­ховими і здебільшого базуються на ономастичному аналізі імен та прізвищ. Хоча відомо, що ім'я, а тим паче прізвисько або прізвище, нічого нам не го­ворить про конфесійну належність того чи того шляхтича. І тому кожен ви­падок є по-своєму унікальним.

Православній церкві геть не пощастило із джерелами, але точно може­мо стверджувати, що за кількістю парафій вона настільки переважала ка­толицьку церкву, що й годі виводити якісь співвідношення. Відповідно до поборів Подільського воєводства у 60-ті роки XVI ст. майже кожне з вели­ких подільських сіл мало свою церкву. А щодо чисельності католицьких па­рафій, то їхня кількість, поза Кам’янцем, обмежувалася містами, які були центрами старих замкових повітів, таких як Червоногрод, Скала, Гусятин, Смотрич, Зіньків, Летичів, Бар^[VI]. Тому вести якісь предметні дискусії щодо переваги саме католицької церкви можна лише в тому, що, вочевидь, вона домінувала серед прийшлої шляхти з власне етнічних польських земель, а також поволі знаходила нових вірних у змішаних шлюбах. Ці припущен­ня настільки обережні, наскільки промовистими є для нас подільські дже­рела з того часу.

Що ж до протестантів серед шляхтичів-подолян, то до початку 70-х ро­ків XVI ст. вони переважно знаходили собі вірних серед урядницької шляхти. Прикладом може бути родина Потоцьких у другій половині XVI - на початку XVII ст., зокрема, подільський генеральний староста Миколай Потоцький (пом. 1571 р.) був протестантом (кальвіністом). Татарський або мусульманський чинник серед шляхти був значним, але, знову-таки, все видається настільки складним і умовним до подібних верифікацій, що робить наші припущення дуже обережними. Ми можемо посилатися лише на ономастичні та сфрагістичні джерела, які, на жаль, не дають нам вичерпної відповіді.

Ще одним етнічним фактором, яким не можна нехтувати, була присут­ність у подільській історії волохів - вихідців з Молдавського та Валасько- го князівств. Певна кількість подільської шляхти мала волоське коріння, це було пов’язано із сусіднім статусом, васальною залежністю Молдавського князівства від Корони Польської, політичною нестабільністю в цих князів­ствах, де одним зі шляхів еміграції була саме втеча на Поділля тощо. Для подільської шляхти справи молдавські були одними з головних серед низки зовнішніх питань і їх можна поставити чи не на одному щаблі з татарськи­ми^[VII]. І хоча численні приклади контактів маємо ще з другої половини XIV ст., коли одного з князів Коріатовичів - Юрія, було запрошено на князювання до Молдавського князівства, вони, на жаль, мало висвітлені в історіографії. Власне на Поділлі знаходили притулок політичні вигнанці з Молдавії.

Щоб краще зрозуміти, як формувалася місцева шляхетська корпорація, варто звернути увагу на структуру шляхетського землеволодіння. Землю, за яку постійно точилася боротьба. Землю, яка була об’єктом домагань будь- якого шляхтича. Землю, яка була небезпечною, зважаючи на свій прикор- * донний статус. Але насамперед вона була такою жаданою.

Спочатку були надання у дідичну і пожиттєву власність. Тривав процес звичайного удокоментування стану володіння. Тому ми так мало знаємо про те, хто ж насправді був «законним» (чи краще сказати - «першим») по­сідачем подільської земельної нерухомості. Навряд чи ми зможемо відпові­сти на це запитання для ХГѴ та й певною мірою для XV ст. І це попри те, що, порівняно з іншими українськими землями (окрім Руського воєводства), маємо справу з певним масивом джерел, який дає змогу в той чи той спосіб проілюструвати стан володіння землею на різному праві на території По­дільського воєводства.

Коли землі стало мало, її почали обліковувати. Адже 2 гроші зі шляхет­ського лану були мізерною ціною, яку шляхта мала сплачувати своєму ко­ролеві. Занепад на початку XVI ст. такого важливого суспільного явища, як посполите рушення, зробив обов’язок виставляти від свого земельного во­лодіння певну кількість озброєних вояків (кінних і піших) досить умовним і таким, що мало впливав на життя шляхти. Для шляхти, яка не приписана служити певному замку, на перший план виходить служба у військових під­розділах з оборони кордону королівства.

У «боротьбі за землю», тобто за право нею володіти, пройшло майже все панування Сиґізмунда І та Сиґізмунда II Августа, вінцем чого стало проведення ревізії листів на володіння 1564 р. та першої люстрації коро- лівщин в 1564—1565 рр. Водночас Скарб Корони Польської провів ревізію всіх дідичних маєтків у 1563 та 1565 рр. Завдяки цьому ми маємо унікальну можливість проаналізувати персональний склад подільських шляхтичів- землевласників на той час.

Пройти повз екзекуційний рух, коли у XVI ст. маєш справу з поземель­ними відносинами та ще й королівщинами, які розміщені на самому краю великої за розмірами країни, практично неможливо. Починаючи зі статуту Олександра і пройшовши через «мовчазний спротив» протягом першої половини XVI ст., ця проблема, яка насамперед стосувалася статусу коро- лівщин у руських воєводствах Корони Польської, набула вибухового харак­теру за панування Сиґізмунда II Августа. Щоразу на сеймах порушували питання наведення ладу в земельних справах, що і виявилося у рішеннях т. зв. екзекуційного сейму в Пйотркові, який відбувся у 1562-1563 рр. Ба, навіть доленосний Люблінський сейм 1569 р., коли вирішувалося питання про унію Польського королівства з Великим князівством Литовським, біль­ше уваги приділив власне вирішенню земельних питань, які постали після проведення першої люстрації у 1564—1565 рр.

Екзекуція земельних володінь зумовила появу місцевого регіоналізму і проявів корпоративної незгоди руської шляхти на Варшавському сеймі 1565 р. Бо коли постало питання представити свої аргументи на володіння, то ми почули від подільської шляхти те, що вона знала не тільки про свої володіння, а й про місце їх знаходження. І така невелика за розмірами тери­торія Подільського воєводства, яка на той час складалася з одного судового земського повіту, отримує стільки різних кутів, закутків і цілий шерег ста­рих замкових повітів, про які шляхта знову дізнається з текстів привілеїв, а на сеймах виборює право на свою відмінність, особливість і примушує зважати на це. Саме тоді розумієш, що шляхетська корпорація Подільсько­го воєводства остаточно утверджується в 60-ті роки XVI ст. як цілком са­мостійний політичний, військовий, економічний гравець серед рівних собі братів-шляхтичів з Корони Польської. І нехай голоси її були тихими і почас­ти кволими, нехай у своїх політичних стратегіях подоляни завжди шукали високого покровителя або діяли солідарно з більш численною і політично зрілою шляхтою Руського воєводства. Саме участь в екзекуційному русі сформувала подільських шляхтичів в окрему регіональну спільноту.

Зміст роботи

Традиційний, як для будь-якого історичного дослідження, перший роз­діл - про джерела та історіографію - не оминув і цієї книжки. У ньому сказано про основні роботи, в яких до сьогодні робилася спроба описати історію Західного Поділля. Частина розділу, де представлено основні гру­пи джерел, містить загальні характеристики тих типів джерел, що було ви­користано для цього дослідження. Варто зазначити, що тут не подано всіх праць та всіх джерел, котрі цитуються у відповідних місцях роботи. Багато нюансів розкрито у підрядкових примітках. ₄

У другому розділі йтиметься про Подільське князівство за часів пануван­ня братів Коріатовичів (кінець 40-х років XIV ст. - 1394 p.). На підставі ана­лізу відомих на сьогодні князівських документів зроблено спробу окреслити князівське оточення. Окрему увагу приділено васальним стосункам князів з королями Казимиром III та Людовиком І Угорським, які є важливими для розуміння перебігу тогочасних подій. Адже чому князі з литовської динас­тії Ґедиміновичів відійшли від розлогої родини і не знайшли порозуміння з Яґайлом після 1386 р.? Адже у посадженні останнього на королівський престол у Кракові вони відіграли не останню роль. В окремому параграфі розповідається про краківського воєводу і старосту Спитка з Мельштина - «нового князя» Поділля у 1395-1399 рр.

Третій розділ присвячено тривалій інкорпорації Поділля у першій тре­тині XV ст. до складу Польського королівства. Саме в той час шляхта, яку ми знаємо з джерел, починає процес укорінення й організації у місцеву по­дільську шляхетську корпорацію.

У четвертому розділі подано історію успіху некоронованих володарів Поділля у XV ст. - родини панів з Бучача, котра за розмахом своєї діяльності, імовірно, могла би створити власне удільне князівство, якби вони народили­ся князями.

П’ятий розділ демонструє зміну пріоритетів і нову номенклатуру імен серед місцевої шляхти. Запровадження військових підрозділів у 70-х роках XV ст. для охорони кордону призвело до появи нових людей на Поділлі - як ззовні, так і (хоч це видається дивним) з середини. Тут ітиметься про но­вих прибульців, що тукали щастя на південно-східному кордоні Королів­ства, а також про дрібну шляхту, що лише з появою масових джерел вийшла з «пітьми» джерелу середині XVI ст.

В останньому, шостому, розділі на прикладах показано особливос­ті еластичної спільноти - подільської шляхти другої половини XIV - 60-х років XVI ст. Виокремлено три періоди - своєрідні хронологічні зрізи, що дають змогу зробити проміжні висновки. Особливу увагу приділено важли­вому питанню, як місцева шляхта уявляла свою територію і чи було це уяв­лення першим виявом місцевого подільського регіоналізму? На прикладах кар’єр вищих урядників воєводства підтверджено, що мілітаризація терито­рії була чи не основним чинником суспільного життя краю та слугувала їх кар’єрному просуванню. А на підставі аналізу поборових реєстрів показано структуру тогочасного шляхетського соціуму Подільського воєводства.

У додатку подано ітінерарії подільських воєвод, каштелянів і старост за доби пізнього Середньовіччя.