1. ІСТОРІОГРАФІЯ

Г f ожен історик, починаючи свої студії на будь-яку історичну тему, спо­дівається написати у новій роботі щось нове, маючи для цього певну L Ѵсуму знань, набутих як з власних архівних пошуків і читання джерел, так і з опрацювання доробку своїх попередників.

Брак літописів і хронік з XIV-XVI ст., які походили б з теренів Поділля, призводить до певного джерельного вакууму. Його заповнюють наші ве­ликі попередники, як-от Ян Длуґош, Бернард Ваповський чи Марцін Кро­мер. Власне «Історія або хроніка славетного Польського Королівства» Длуґоша є чи не основним джерелом до подієвої історії другої половини XIV ст. і до 1480 р. Якщо події за часів панування Казимира III, Людови­ка Угорського, Ядвіґи та більшої частини правління Владислава II Яґай- ла запозичені з праць попередників, як події середини і другої половини

XIV ст. переважно з хроніки Янка з Чарнкова, то вже події 30-70-х років

XV ст. були йому як сучасникові знайомі. Длуґошеві належить чи не пер­ший опис Кам’янця як столиці Поділля - він приділив місту увагу з огляду на природне розташування, зауваживши, що його неможливо бачити, не увійшовши в нього¹. Ми нічого не знаємо про можливе перебування хро­ніста у Кам'янці, але цей опис могла написати людина, яка бачила це на власні очі.

У менш розлогій праці Кромера, яка структурою значною мірою взо- рувалася на роботу Длуґоша, автор лише коротко подає інформацію про столицю Поділля як місто, що укріплене самою природою, але при цьому він зазначає, що лежить воно за ЗО миль від Львова, і подає географічні координати в градусах, взоруючись, найімовірніше, на працю Барнарда Ваповського, який був першим картографом цієї частини Європи, що на­родився тут^{[8] [9].}

Вельми цікавий у Кромера опис полювання на зубра «Bisontium venatio», який своїм ритуалом нагадує кориду на Піренейському півост­рові, коли мисливці використовували спеціальну тактику, аби збити з пан- телику звіра і в такий спосіб знесилити його. Інший спосіб полювання полягав у побудові спеціальних лож для заможної шляхти у вигляді амфі­театру, де відбувалася «вистава полювання», причому одним з елементів була ряднина червоного кольору (rubrum pannum), якою виводили звіра з рівноваги^[10].

Вивчення історії набуло нового імпульсу вже у XIX ст., коли поруч з історико-географічними творами, що були певним продовженням примітивних «енциклопедій» доби Просвітництва, з’являються перші спроби описати цю територію. Тут варто виділити двотомову робо­ту Олександра Пшездецького¹, котра тривалий час залишалася одним з найпопулярніших нарисів з історії всієї Правобережної України. Її ав­тор, збирач і видавець джерел, якому, між іншим, завдячуємо публіка­цією «Історії» Яна Длуґоша, у вигляді подорожніх нотаток розповідає про минуле цього краю. Ще однією роботою, до якої зверталися як до вичерпного на той час джерела, була праця Міхала Балінського й Тим- отеуша Ліпінського (у трьох томах), де містилися короткі нариси про історію земель і населених пунктів давньої Речі Посполитої^{[11] [12]. Це був своєрідний прототип історико-географічного словника-довідника, по­пулярного в Європі від середини XVIII ст.}

В українській історіографії на академічний рівень дослідження Поділля виходить у 80-τi-90-τi роки XIX ст. з появою молодої генерації дослідни­ків, науковим керівником котрих був професор Київського університету Володимир Антонович. Як слушно зазначав свого часу Дмитро Дорошенко, «з-поміж своїх учнів витворив Антонович цілу школу вчених, що взялися до монографічного оброблення історії окремих областей України й Біло­русі або окремих моментів української історії. З цієї “школи” Антоновича вийшли проф. Д. Баталій, проф.

Опублікована 1885 р. праця Никандра Молчановського була першою академічною роботою, присвяченою історії давнього Поділля. І хоча біль­шість цього дослідження стосується історії Поділля до кінця XTV ст., де автор виявляє свій дослідницький хист у роботі з літописним матеріалом, відносно невелика прикінцева частина, присвячена першій третині XV ст., є взірцем тогочасної історіографії. Вона свідчить про глибоку обізнаність автора з предметом дослідження, знання усієї тогочасної як вітчизняної, так і зарубіжної історіографії, що, у свою чергу, давало йому підстави го­стро полемізувати з сучасними йому істориками не тільки на сторінках роботи, але й у розлогих підрядкових примітках.

Власне Молчановський дав у першому параграфі своєї роботи кри­тичний аналіз інформації про Поділля як географічну територію, слушно зауваживши брак такої назви у давньоруських літописах XIII ст.¹

Використавши практично всі відомі на той час джерела до історії Поділля від найдавніших часів і аж до середини XV ст., Молчановський у своїх висновках був досить категоричний щодо негативного впливу «польских порядков» (нагадаймо, що своє дослідження він завершує 1434 р. - часом запровадження коронного права та утворенням Поділь­ського воєводства)^{[14] [15]. З другого боку, він позитивно оцінює період Вітов- тового володіння краєм (1411-1430), коли, на його переконання, припи­няється поповнення місцевого зем’янства вихідцями з польських земель.}

Цьому ж дослідникові належить перша спроба зібрання й систе­матизації саме надавчих документів Владислава II Яґайла та Вітовта, котрі він розмістив у розлогих примітках в останньому розділі своєї праці^[16]. Він спробував дати характеристику умов, на яких роздавалася ця земельна власність, виділивши її головні сторони - осадницьку та військову^[17].

Професор Київського університету та багатолітній редактор «Архива Юго-Западной России» Михайло Владимирський-Буданов у своїх грунтов­них передмовах до перших двох томів сьомої частини «Архиву» чимало уваги приділив Західному Поділлю у XV ст.^[18] Зокрема, цікаві та слушні його спостереження щодо способу володіння землею боярами Хмільницького замку, котрі «захищають свій ґрунт (приписані до замку) in commune, як спільний для них»^[19]. Дослідник також дав характеристику землевласниць­кій колонізації (усталений термін тогочасної історіографії) степу в XV ст., назвавши її військово-цивільною і зауваживши, що «а) землю отримували місцеві служилі люди, зобов’язані до захисту місцевого замку; б) отримува­ли (землю) під умовою служби, котру вони несли не тільки нарівні з іншими класами, а й маючи перевагу»¹. Підсумовуючи свої роздуми, учений, дохо­дить висновку, що «боротьба за Поділля з Польщею після смерті Вітовта сприяла розоренню цього краю і затримала колонізацію. Роздача поділь­ських населених місць польським шляхтичам, що відбувалася тоді у великих розмірах, не має нічого спільного з колонізацією краю»^{[20] [21]. Цей скепсис іс­торика видно з його ж коментаря до умов роздачі землі після 1430 р., коли «польський уряд поспішив одразу ж розпочати роздачу населених місць Поділля польським шляхтичам з обов’язковою умовою (hoc tamen adjecto specialiter et expresso), аби вони особисто жили на Поділлі та захищали його всіма способами, очевидно, що проти литовсько-руської держави»[22].}

Подільська тематика була головним полем діяльності молодого історика Михайла Грушевського у 90-х роках XIX ст. - на початку XX ст.^[23] Великий обсяг джерел склав основу не тільки його магістерської роботи про Барське староство, а й з незначними змінами був згодом використаний у написанні IV-VI томів «Історії України-Руси».

Загалом історик негативно оцінював політику польського уряду (при­наймні так традиційно писалося у той час, модернізуючи уявлення про систему влади у Польському королівстві) щодо колонізації на Поділлі, власне, у його розумінні ці процеси дістали такі означення. На його пе­реконання, політика польських королів на Поділлі мала тенденційний характер порівняно з привілеями Вітовта і Свидриґайла, наголошуючи на етнічній належності суб’єктів надання. «В той час, як пожалування остан­ніх (Вітовта і Свидриґайла. - В. М.) роздаються представникам туземно­го, українського населення (Василь Карачевський, Васько Буцень, Кузь, Гринко Стреченович, Есько Нешевич, Козловські), пожалування поль­ських королів отримують, головним чином, поляки та їх партизани, тузем- ні й прийшлі: пригадаємо Шафранця, Франчка, Стахніка Урбановича, Яна Фіоля, Дедриха (Теодорика. - В. M.), Рея (Стоґнєва Рея герба Окша. - В. M.), Свентослава de Zadowya, Мик. Виндику, Мрочка, Цьолків, Бучацьких, Одровонжів. Правда, й туземці не були зовсім забуті при пожалуваннях, тільки тут помічається одна різниця - в той час як поляки та їх прихильни­ки отримують villas, туземці отримують vastitates*, таким чином польська шляхта обрала собі шляхетну частину в культурній місії, надавши право проводити колонізацію туземцям»¹. Як буде показано нижче, такий стан речей не зовсім відповідав кількості маєтків, які отримували пани з Бучача принаймні з рук князя Вітовта, а про Свидриґайлові впливи на ці процеси годі й говорити.

Серед істориків, що звернулися до матеріалів подільських актових книг та приватних шляхетських аріхівів, одним з перших розпочав у сво­їх дослідженнях вивчати подільську шляхту Казімєж Пуласький. Його історичні розвідки, що публікувалися на шпальтах періодичних видань у 1880^[25]-1905 рр., були пізніше зібрані у чотирьох серіях під загальної назвою «Szkice і poszukiwania historyczne>>^[26]. Головним об’єктом уваги історика були заможні шляхетські родини (генеалогії та землеволодін­ня), котрі проживали на середньовічному Поділлі: Шаравські, Претви- чі, Свирчі, Щуковські та ін. Використавши уперше в своїх студіях книги кам’янецького земського суду, дослідник ввів до наукового обігу чималу кількість документів, що допомагають пролити світло на розміри по­дільських латифундій Миколая Бедриха з Нового Двору, Кристина Щу- ковського, власників Шарівки тощо, зокрема привілеї кам’янецьких ге­неральних старост¹, дільчі акти (наприклад, про поділ розлогого маєтку Свирчів наприкінці XV ст.) тощо.

Два невеликі за розмірами, але досить ґрунтовні дослідження із се­редньовічної історії Поділля належать відомому львівському історику та видавцеві джерел Антонію Прохасці. На противагу литовсько-руському чинникові у заселенні краю, на чому наполягала тогочасна українська іс­торіографія, Прохаска зробив наріжним каменем свого дослідження ленні стосунки подільських князів Коріатовичів з польським королем Казими­ром ПІ Великим. Якщо перша зі згаданих робіт (≪Podole Iennem Korony. 1352-1430»^{[27] [28]) є схемою політичної історії краю, то друга («Lenna і manstwa na Rusi і Podolu») - це власне дослідження тієї політики, котру проводили володарі Русі й Поділля у справах роздачі земельної власності (право, умови тримання і пов’язані з ним обов’язки несення служби). Підсумовуючи свої спостереження над генезою лену в руських землях, дослідник пише: «Ро­зуміння лена на Русі й Поділлі є подекуди ключем до розв’язання багатьох питань у внутрішній історії Русі та Поділля в тих часах»[29]. Ця теза Прохаски залишилася поза увагою українських дослідників, а критика Грушевським концепції вченого призвела до її цілковитого забуття та нехтування в укра­їнській історіографії на довгий час.}

Таке представлення історії Поділля зумовило тривалу дискусію ще на­прикінці XIX ст. Зокрема, Грушевський у своїй рецензії на першу з цих ро­біт Прохаски закинув йому ігнорування належності Поділля до Великого князівства Литовського. Головні зауваження були спрямовані проти тези автора щодо васальної залежності князів Коріатовичів від польських ко­ролів (див. II. 2)^[30]. Рецензент закидав авторові вживання західних означень Servicium, feodum на окреслення стосунків подільських князів із Казими­ром III: «І взагалі уживання тих термінів феодальних для наших зносин, як в сій розправі, може лише затемнити справу і привести до несвідомого пе­ренесення західних форм на наші події, тим часом як існування феодалізму в західних його формах у нас незнане»^[31]. Як показує подальша історія краю, власне Прохаска мав більше рації, ніж його опонент Грушевський. Адже лише усталення послідовності подій історії Поділля після вигнання князів Коріатовичів засвідчує слушність тез львівського історика, а те, що він ви­користовує західні означення, виходило як з практики канцелярії Владис­лава II Яґайла, так і з сутності нових процесів. Ішлося про досить пізню, як на тогочасні європейські реалії, феодалізацію великої території колишнього Руського королівства та Поділля.

На окрему згадку заслуговують праці історика, видавця джерел Олек­сандра Яблоновського, який, з огляду на колосальну обізнаність у джерелах XIV--XVII ст., був прискіпливим рецензентом практично всіх студій, що сто­сувалися історії Поділля. Свій погляд на історію Поділля у другій половині XIV-XVI ст. він виклав у низці досліджень та ґрунтовних рецензій на робо­ти М. Владимирського-Буданова та М. Грушевського¹. Зокрема, у своїй ре­цензії на роботу Грушевського він говорить: «Щодо становища, з якого він розв’язує історичну долю Поділля загалом, подібно як і багато його попе­редників, перед приходом Бони і навіть у віддаленому минулому, то вигля­дають вони як натуральні і виключно руські; примат, через який він бачить там плин історії, теж руський. Як русинові, очевидно не робимо йому з цьо­го найменшого закиду. Але поза все, мусимо зазначити, що місцями втра­чається загалом твереза об’єктивність його суджень. Вона є меншою, коли стає він скрізь на протилежному боці польських впливів і польської влади (resp. на литовсько-руському боці), але бачить прояви полонізації - навіть у стислому, дуже окресленому значенні - там і тоді, коли і не було то навіть наміром і навіть можливим. Не раз гіперболізує значення відірваних фактів

1 бере їх у передвзяту систему, бачить в виключно політичних чи економіч­них актах натуру, прагнення зумисного переслідування тубільного паро­стку і т. п. наміри»^{[32] [33]. Така характеристика старшого колеги може видаватися дещо зверхньою. Але Яблоновський досить тонко помітив одну з головних вад Грушевського - залежність оповіді від наперед визначеної конструкції, яку він згодом розвиває у відому всім схему всієї української історії.}

Леон Бялковський у своїй роботі «Поділля у XVI ст. Нариси суспіль­ного й економічного життя»¹ докладно, на актовому матеріалі київського архіву зробив першу спробу написати історію Подільського воєводства у XVI ст. Основними питаннями, висвітленими ним, були етнічні стосун­ки на Поділлі, шляхетське землеволодіння і селяни (окремо розглянуто пи­тання про втечі селян), сільське господарство, загрози від наїздів, питання церкви. Три останні параграфи присвячено шляхті - шляхта і Камянець, риси шляхетської культури і перелік шляхетських родин на Поділлі у XVl ст. Цей реєстр подільської шляхти, укладений на основі збережених судових книг кам янецького земського суду та Коронної Метрики, і до сьогодні не втратив свого наукового значення та є взірцем і основою для подальшого вивчення персонального складу місцевої шляхти.

Загалом тематика питань, порушених Бялковським, є доволі традицій­ною і, на превеликий жаль, зумовлена станом збереження подільських дже­рел, коли історик може говорити лише про те, що дійшло до нас, і на підставі цього робити обережні спостереження.

Серед робіт Леона Бялковського, присвячених подільській тематиці, варто виокремити невелику розвідку, що побачила світ українською мовою 1920 р., - «Поріччя Мурахви в XV-XVI ст.»^{[34] [35] Розвідка стала однією з пер­ших, де було розглянуто процеси осадництва на пограниччі Подільського воєводства. Йому також належить перший перелік подільських урядників XVl - початку XVII ст.[36] Такі хронологічні межі цього переліку виходили з його роботи над монографією про Поділля в XVI ст. Бурхливі зміни на по­літичній карті Центрально-Східної Європи, пов’язані з Першою світовою війною та Національними революціями у регіоні, змусили Бялковського пе­реїхати до Любліна, де він тривалий час був директором архіву, але й тут він працював, хоч і не так активно, над подільською історією[37].}

У міжвоєнний час, поза спорадичними згадками, Поділля як об’єкт до­слідження надовго зникло з кола наукових інтересів українських та поль­ських істориків. Відновлення систематичних студій починається у I960 роках працями львівського дослідника Миколи Крикуна, автора низки ґрунтовних досліджень з демографії, історичної географії, системи місце­вого управління Подільського воєводства, де на великому фактичному ма­теріалі розглянуто проблеми історії цього прикордонного краю¹. Особливо важливою є розвідка, присвячена адміністративному устрою Подільського воєводства протягом XV-XVI ст. На підставі обрахунку відомих дослідни­кові джерельних згадок про повіти на території воєводства він відтворює тогочасний повітовий устрій. Головним джерелом у вивченні цієї проблеми є саме надавчі привілеї, в локаційних формулах яких подається повітова на­лежність об єкта надання^{[38] [39].2002 р. побачило світ ґрунтовне дослідження про кількість і структуру поселень Подільського воєводства в першій половині XVII ст.[40]1 хоча хронологічно воно виходить поза межі цього дослідження, але є надзвичайно цінним у роботі над локалізацією населених пунктів, ко­трі упродовж століть неодноразово змінювали свою назву.}

Важливою подією в українській історіографії, стала поява монографії Наталі Яковенко «Українська шляхта з кінця XTV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)»^[41], яка спровокувала зацікавленість до вивчення привілейованого стану на українських землях у XIV-XVII ст.^[42] Сфокусувавши свій дослідницький інтерес на тій частині етнічних укра­їнських земель, котрі від середини XIV ст. потрапили до сфери впливу, а пізніше були інкорпоровані до складу Великого князівства Литовського, авторка запропонувала своє бачення структури тогочасної шляхти, що проживала на Волині, Київщині та Східному Поділлі. Відмінністю остан­ньої території, яка не входила до руських земель Корони Польської, була наявність князівської верстви, кілька родин якої впливали на все суспіль­но-політичне життя цієї території. Запропонувавши трирівневий поділ шляхти на цій території (князі, пани, зем’яни-шляхтичі), авторка досліди­ла генезу і суспільні практики кожної з цих груп, окресливши тим самим коло питань, які варто досліджувати.

Пізньосередньовічне Поділля протягом останніх 15 років перебувало у полі дослідницьких інтересів сучасного польського історика Януша Кур- тики¹. Першим досвідом стала робота над томом урядників Подільського воєводства в XIV-XVIII ст., де йому належить більша частина передмови та усталення урядників до 1572 р. (разом з Анною Сохацькою)^{[43] [44]. Це видання стало одним із найкращих у серії «Урядники давньої Речі Посполитої XII­XVIII ст.», започаткованої 1985 р. за редакцією Антонія Ґонсьоровсько- го. Принциповим моментом у виданні тому, присвяченого Подільському воєводству, був той факт, що 1994 р. Казімєж Пшибось видав поза цією серію, але на таких самих засадах том, присвячений цій території[45]. Том, виданий Пшибосем, спирався переважно на опубліковані джерела та на невелику кількість тих, що зберігаються в польських архівах[46]. На відміну від нього, том, виданий у серії, містить актовий матеріал з Центрального державного історичного архіву в м. Києві (книги кам’янецького земського і ґродського судів).}

Захопившись новою для себе територією, Куртика упродовж наступно­го десятиліття публікує грунтовні статті та джерельні матеріали з поділь­ської тематики. Серед них «Поділля між Польщею і Литвою в XIV і першій половині XV ст.»¹, яка була своєрідним підсумком дослідження історії Поділля у польській, українській, російській історіографіях і мала стати од­ним з розділів ненаписаної ним монографії про Поділля у Яґеллонську епо­ху. У джерельній розвідці «З історії боротьби руської шляхти за рівноправ’я: репресії з 1426-1427 і сеймики у 1439 р.»^{[47] [48] він публікує список подільської шляхти з докладними коментарями й біографіями учасників цього зібран­ня, які зібралися на сеймик у Кам’янці 1439 р. Це перший відомий дотепер перелік подільської шляхти, на сеймику, а також найраніший колективний перелік місцевих урядників, які зібралися у центрі воєводства.}

У наступній роботі, присвяченій Поділлю, він опублікував, на підставі зіставлення багатьох копій, найстаріші документи для кам’янецьких фран- цискаців з 1400-1402 рр.^[49] На підставі аналізу цих джерел йому вдалося під­твердити свідчення Яка Длуґоша про старостування на Поділлі старости Рафала (про це див. далі). У цій статті він уперше зазначив цікавий з огляду на численні псевдонаукові теорії факт, що саме 1400 р. ми маємо першу до­кументальну згадку про замковий міст у Кам’янці.

Влучна назва «Змінне (ротаційне) прикордоння», яку він дав своїй ан­гломовній публікації про Поділля^[50], стала певного мірою ключовою в його спробі оцінити ті процеси і особи, які творили історію в цій частині «хрис­тиянської Європи». Для нього Поділля було дуже пізнім, як на європейські реалії того часу, експериментом із запровадження нових суспільних прак­тик. Він це називав чистим феодалізмом західного зразка, який прийшов на ці землі у другій половині XIV ст. Цим дослідник відновив через 100 років підхід А. Прохаски до вивчення історії руських земель у складі Польського королівства.

Двічі він звертався до однієї з ключових постатей подільської історії се­редини XV ст. - Теодорика з Бучача герба Абданк. Опублікований ним при­вілей для Теодорика на генеральне Подільське староство є тим документом, який дає змогу побачити механізми осадження й передачі контролю верхов­ним володарем своєму намісникові широких повноважень на прикордонні, перекладаючи на нього з-поміж інших обов’язків такі, як роздачу вільних королівщин та сплату щорічних упоминків ханові¹.

Працюючи над монографічним дослідженням, присвяченим історії По­ділля, 2004 р. Януш Куртика опублікував реґести всіх відомих йому доку­ментів від середини XIV і до 1430 р. (часу остаточного переходу Західного Поділля під владу короля Владислава II Яґайла). Ґрунтовні коментарі, ви­черпна джерельна і бібліографічна інформація, зробили цю працю унікаль­ною в сучасній історіографії^{[51] [52].}

Протягом останніх років він же був керівником групи краківських дослід­ників, які працювали у Центральному державному історичному архіві у м. Ки­єві над описом судових книг з ХѴІ-ХѴШ століть. Він був ідеологом і рушій­ною силою цій' грандіозної за обсягом програми^[53].1 хоча в останні кілька років через зайнятість на посаді голови Інституту Національної Пам’яті він менше приділяв уваги цьому проектові, але згодом, передбачаючи своє переобрання на посаді голови Інституту, планував активно долучитися до цієї справи...

Його останньою публікацією (зокрема й поділлєзнавчою) була піонер­ська розвідка «Вірність і зрада на пограниччі. Боротьба за Брацлав у 1430­1437 рр.»^[54] На підставі аналізу титулатури свідків одного не відомого рані­ше документа він зробив низку фундаментальних для історії цієї території висновків, які дали змогу хронологічно впорядкувати наявні свідчення, пе­реважно з «Хроніки» Яна Длуґоша.

У річницю смерті Януша Куртики більшість його поділлєзнавчих до­сліджень було опубліковано окремим томом «Поділля в Яґеллонських часах». Разом із ними, до цієї збірки було включено попередній варіант другої частини «Repertorium» подільських документів за 1430-1447 рр.^[55]

Окремі аспекти історії Поділля і сусіднього з ним Руського воєводства відображені також у дослідженнях Тадеуша Трайдоса¹, Єжи Сперки², Ма­цея Вілямовського³. Варто згадати вельми важливу роботу Є. Сперки про оточення князя Владислава Опольського, яка вийшла 2006 р. і де подано біограми всіх відомих дотепер осіб, яких можна зарахувати до князівського кола. Серед них бачимо багато тих, хто був пов’язаних з руськими землями Корони Польської (наприклад, Міхал Авданець, діти якого були активними діячами на цій території у першій половині XV ст.)⁴.

Останніми на сьогодні узагальнюючими публікаціями у польській іс­торіографії про шляхту на території руських земель, є низка статей, вмі­щених у збірнику, присвяченому родам Сілезії, Малопольщі і руських земель у добу Середньовіччя і ранньомодерному часі. Серед них важли­вими є теоретична праця Марка Цетвінського⁵ про те, як писати гене­алогічні дослідження та узагальнюючі праці Анджея Янечека⁶ і Ренати Травки⁷ про участь шляхти в колонізаційних процесах в XIV-XV ст. - на території руських земель.

¹ Trajdos Т. Kosciol katolicki па ziemiach ruskich Korony і Litwy za panowania Wladyslawa II Jagietiy (1386-1434). - S. 137-168. Див. також прим, у вступі.

² Sperka J. Szafrahcowie herbu Stary kon. Z dziejow kariery і awansu w poznoSredniowiecznej Polsce. - Katowice, 2001. - S. 335-336.

³ Wilamowski M. Powstanie і pocz¾tki hierarchii urz⅞dow Ziemskich wojewodztwa ruskiego і Podola. Z dziejow elity politycznej Polski pierwszej polowy XV wieku // Rocznik Historycz- ne. - 1998. - R. LXIV. - S. 105-128; Ejusdem. Familia dworska Piotra і Andrzeja Odrow¾z6w Sprowskich, wojewodow і Starostow ruskich // Polska і jej s⅞siedzi w poznym Sredniowieczu, red. K. Ozog і S. Szczur. - Krakow, 2000. - S. 273-322. Український переклад цієї статті див.: Молода нація. - K., 2001. - № 3. - С. 85-148; Ejusdem. Magnate Territories in Red Ruthenia in the Fourteenth and Fifteenth Centuries. Origin, Development and Social Impact // On the Frontier of Latin Europe. Integration and Segregation in Red Ruthenia, 1350-1600 - An der Grenze des Iateinischen Europa. Integration und Segregation in Rotreussen, 1350-1600. - War­saw, 2004. - P. 81-118.

⁴ SperkaJ. Otoczenie Wladyslawa Opolczyka w Iatach 1370-1401. Studium о elicie wladzy w re- Iacjach z monarchy. - Katowice, 2006. - 478 s. Див. також його останню роботу: Ibidem. Stan badan nad rodami rycerskimi w Sredniowiecznej Malopolsce // Rody па Sl¾sku, Rusi Czerwonej і w Malopolsce: Sredniowiecze і czasy nowozytne. Stan badan, metodologia, nowe ustalenia / Pod. red. W. Zawitkowskiej і A. Pobdg-Lenartowicz. - Rzesz6w, 2010. - S. 42-58.

⁵ Cetwinski M. Jak pisa6 rozprawy genealogiczne? // Stan badan nad rodami rycerskimi w Sre- dniowiecznej Malopolsce Rody na Slqsku, Rusi Czerwonej i w Malopolsce: Sredniowiecze і czasy nowozytne. Stan badan, metologia, nowe ustalenia. - S. 9-19.

⁶JaneczekA. Udzial Szlachtywkolonizacji Rusi Czerwonej: migracje rodδwi ich nowa wlasnoSd (XIV-XV w.). Proba uj⅞cia Syntetycznego // Ibidem. - S. 59-91.

⁷ Trawka R. Z dziejow migracji na Wsch6d. Stan і kierunki badan nad szlacht⅞ Rusi Czerwonej w poznym Sredniowieczi і wczesniej еросе nowozytnej // Ibidem. - S. 92-130.

Серед українських істориків нині плідно працює над соціальною істо­рією сусіднього з Подільським Руського воєводства XV ст. Юрій Зазуляк¹. Зроблені ним важливі спостереження про процеси застави земельної влас­ності за часів Владислава III на території Руського воєводства, певні типо­логічні подібності процесу викупу Кам’янця з рук родини панів з Бучача та утворення львівської конфедерації 1464 р. дають змогу провести паралелі між тогочасною ситуацією на Галицькій Русі й Поділлі^{[56] [57] та окреслити типо­логію феодалізму на руських землях[58].}

Мої скромні зусилля у цьому напрямі, зумовлені тематикою дисерта­ційного дослідження про королівські та князівські документи на землю у XV ст., були спрямовані насамперед на вивчення поземельних стосунків протягом XV - початку XVI ст., що зумовило появу низки публікацій про надавчу політику володарів Західного Поділля для шляхти^[59].

Підсумовуючи виклад історіографії, можемо зауважити, що після ро­біт кінця XIX - першої чверті XX ст. Західне Поділля не перебувало в колі інтересів дослідників. Поодинокий інтерес до цієї території виникає в українській історіографії з 60-х років XX ст., і пов’язаний переважно з на­уковою діяльністю Миколи Крикуна. У польській історіографії простежу­валася фрагментарна увага до цієї території, а дослідження розпочалися від середини 90-х років XX ст., що було зумовлено як появою двох видань спис­ків урядників Подільського воєводства, так і заанґажуванням у подільську тематику Януша Куртики.