ЄВРОПЕЙСЬКА ПОЛІТИКА РУСІ НАПРИКІНЦІ 60-х - В 70-х РОКАХ XI ст.

Середина XI ст. у політичному житті Європи знаменувалася значним зростанням ролі як могутньої сили римської курії. В цей час католицькі понтифіки прагнуть допідкорення своїй владі мо­нархів католицьких країн, до творення величезної церковної над­держави й теократичного володарювання в тодішньому світі.

39 Канторович Э. Два тела короля. Исследование по средневековой политиче­ской теологии. - Москва, 2015. - C.289.

40 3 середини X ст. германські монархи з моменту сходження на трон називали­ся «римськими королями», при цьому для забезпечення спадковості у владі часто разом із своїм батьком - старим королем правив його нащадок - моло­дий король. Для того, щоб стати імператором Римської імперії, кожен з «рим­ських королів» мав здійснити подорож до Італії і бути коронований імпера­торською короною римським папою.

41 Вязигин А.С.

Візантійська імперія з середини XI ст. все більше і більше відчуває на собі тиск з боку народів сходу. Мова, зокрема, йшла про племена огузів, які наприкінці IX ст. ще мешкали в Північ­но-Східному Прикаспії. Протягом X ст. відбулося поступове пе­реселення значної маси цих кочовиків на захід, якому переду­вав процес розкладу єдиного огузького етнічного масиву. Одна частина огузів мігрувала через Іранське нагір’я до Малої Азії, де у другій половині XI ст. утворилася держава турків-сельджуків. Інша група огузів, відома з давньоруських літописів під назвою торків, наприкінці X ст. починає витісняти з причорноморських степів печенігів, а з середини XI ст. більшість з них пересуваєть­ся з Північного Причорномор’я на Балкани⁴². Таким чином, ві­зантійцям довелося вести війни «на два фронти» - на півночі (на Балканах) і на сході (в Малій Азії) - фактично з одними й тими за етнічним походженням ворогами. Зазначимо, що перебуван­ня торків на Балканах в XIII-XV ст., ймовірно, полегшило про­веденню сюди експансії їх єдиноплемінників із Малої Азії, помо­гло останнім у їх завоюванні Балканського півострова і сприяло утворенню Османської імперії. Союзниками торків і одночасно ворогами візантійців в XI ст. були також згадані вище печеніги, а дещо пізніше половці⁴³.

Володарі Візантії, відчуваючи нестачу власних сил чинити опір загрозі зі сходу, починають вести переговори із верхівкою католицьких країн на тему проведення спільної «священної» ві­йни проти невірних, за повернення Святої землі. Римська курія зустріла схвально ці пропозиції, за позитивною реалізацію яких папство не тільки планувало поширити свій вплив на землі язич­ників і православних, а й добитися утвердження абсолютного ав­торитету престолу св.

42 Васильевский В.Г. Византия и печенеги И Васильевский В.Г. Труды. - Т.1. - Санкт-Петербург, 1908. - С.26.

43 Князъкий И.О. Половцы в Нижнем Подунавье И Вопросы истории. - 2000. - №3. - С. 121-129; Бибиков М.В. Сведения Ипатьевской летописи о печенегах и торках в свете византийских источников XII в. И Летописи и хроники. 1980 г. В.Н.Татищев и изучение русского летописания. - Москва,1981. - С.55-68; его же. Византийские источники по истории древней Руси и Кавказа. - Санкт- Петербург, 2001. - С.199-264.

Першим ідею проведення походу до Святої землі висловив у 1074 р. папа Григорій VII (Гільдебранд) (роки понтифікату 1073— 1085), і тільки гостра боротьба за реалізацію клюнійської рефор­ми (особливий опір папі з боку значної частини духовенства ви­кликали вимоги введення безшлюбності священників!), а згодом за домінування в католицькому світі проти «римського» короля Генріха IV (він став офіційно імператором 24 березня 1084 року) не дозволила реалізувати цей задум. Потім тема допомоги гре­кам розглядалася 1-5 березня 1095 р. в ході церковного собору у П’яченці, під час якого папа Урбан II зустрівся з візантійськими послами. В листопаді того ж року у Клермоні Урбан II виступив із закликом розпочати похід за звільнення Святої землі⁴⁴.

Одним із союзників римської курії у європейському конфлік­ті XI ст. була Польща. В середині XI ст. польська правляча верхівка добилася значних успіхів у подоланні кризи 30-х років XI ст., від­новленні територіальної єдності своєї держави. З кінця 50-х років XI ст. князь Болеслав II «Сміливий» (роки правління 1058-1079) прагне досягти подальшого зміцнення своєї держави. Програма польського володаря передбачала відновлення власного архієпис- копату в країні, який би підкорявся безпосередньо тільки Риму, а також здійснення власної коронації королівськими інсігніями (від них в 1032 р. через складну ситуацію відмовився його дід ко­роль Мешко II)⁴⁵. Для досягнення мети польська адміністрація підтримувала стабільні зв’язки з римською курією, вела активну боротьбу з союзником Германської імперії Чеським князівством, надавала допомогу антиімперським силам в Угорщині⁴⁶.

44 Frankopan P. The First Crusade: The Call from the East. - London, 2012. - P.99- 111. Переклад на російську мову: Франкопан П. Первый крестовый поход. Зов с Востока. - Москва, 2018. - С. 147-161.

45 Annales Hildesheimenses // MGH SS. - Т.З. - Hannoverae, 1839. - P.90; Brun- Vilarensis monasterio fundacio H MGH SS. - Т.П. - Hannoverae, 1854. - Р.403; Го­ловко О.Б. Внутрішньополітична боротьба в Польщі та її вплив на міжнародні відносини у другій половині 20-х - першій половині 30-х років XI ст. 11 Про­блеми слов’янознавства. Історія зарубіжних слов’янських народів. - Вип.38. - Львів, 1988. - С.69-76.

46 Wojciechowski Т. Szkice historyczne XI wieku. Wyd. 2. - Warszawa, 1970. - S.158- 172; Historia Polski.- TI, cz.l. - S.207-214 (автор розділу - М.Счанецъкий);

Напружена міжнародна ситуація у Центральній Європі ви­магала від адміністрації Болеслава II «Сміливого» проведення політики збереження дружніх або хоча б нейтральних відносин з Руссю. Після смерті київського князя Ярослава Володимировича в 1054 р. там склалася система так званого «князівського тріум­вірату», коли, крім нового верховного київського князя Ізяслава Ярославича, важливу роль в управлінні Руссю відігравали його брати чернігівський князь Святослав і переяславльський Всево­лод Ярославичі. Хоча за своєю суттю система «князівського трі­умвірату» була нестабільною формою керування державою, вона проіснувала без ускладнень півтора десятиліття. Цьому сприяли як міжнародні, так і внутрішньополітичні фактори. Перш за все у 50-х - 60-х роках XI ст. для Південної Русі виникає загроза з боку нових хвиль кочівників: спочатку торків, а дещо згодом половців. Ця обставина вимусила синів Ярослава Володимировича утри­муватися від конфліктів між собою, здійснити низку військових експедицій до степу. В самій Русі «тріумвірам» треба було проти­стояти багатьом суперникам, серед яких особливе місце займав полоцький князь Всеслав Брячиславич.

Відносна стабільність центральної влади зазнала першого удару наприкінці 60-х років XI ст.

Для польського монарха було важливо зберегти міцний тил в умовах можливого продовження протистояння в Центральній Європі. Весною 1069 р. польська армія на чолі з Болеславом II «Сміливим» разом із князем Ізяславом Ярославичем вступила в

Grudziński Т. Polityka papieża Grzegorza VII wobec państw Europy Środkowej i Wschodniej. - Toruń, 1959. - S.4-5.

47 ПСРЛ. - T.l. - Стб.167-173.

межі східнослов’янських земель⁴⁸. Зазначимо, що у літературі, по­чинаючи з праць істориків XIX ст., нерідко між цією виправою і більш давнім походом прадіда Болеслава II «Сміливого» князя Болеслава І «Хороброго» ставиться знак рівності⁴⁹. Сама ж поява Болеслава II «Сміливого» на Русі розглядається багатьма автора­ми як польська збройна інтервенція (або польсько-руська війна), одним з результатів якої стало відновлення влади князя Ізяслава на київському столі⁵⁰. Вивчення обставин подій весни 1069 р., на нашу думку, дає підстави скорегувати вказані вище оцінки.

Головним джерелом про перебування поляків Болеслава II «Сміливого» на Русі є стаття під 1069 р. «Повісті временних літ». В ній йдеться про прихід польського війська разом із Болеславом і Ізяславом Ярославичем на Русь, про звернення киян до Святосла­ва і Всеволода Ярославичів із проханням вступити у переговори з Болеславом і Ізяславом з метою недопущення кровопролиття у столиці. Стаття нічого не говорить про якісь зіткнення між пред­ставниками правлячих сил на Русі, а завершується розповіддю про покарання учасників повстання 1068 р. загонами сина Ізяс­лава Мстислава⁵¹.

48 Про події на Русі кінця 60-х років XI ст. див.: Ткаченко М. Повстання в Києві в 1068-1069 рр. // Наукові записки Інституту історії і археології. - Кн.1. - Уфа,1943. - С.145-154; Мавродин В.В. Народные движения против иностранных захватчиков. - Ленинград, 1945. - С.28-31; Тихомиров М.Н. Крестьянские и городские восстания на Руси XI-XIII вв. - Москва, 1955. - С.82-129; Брайчевсъкий М.Ю. Повстання 1068-1069 рр. у Києві И Український історичний журнал. - 1979. - №1. - С.75-83; Кучкин В.А. «Поучение» Влади­мира Мономаха и русско-польско-немецкие отношения 60-70-х годов XI в. И Советское славяноведение. - 1971. - №2. - С.21-34; его же.«Слово о полку Игореве» и между княжеские отношения 60-х годов XI века И Вопросы исто­рии. - 1985. - №11. - С.19-35; Головко О.Б. Київ і політична боротьба на Русі (кінець 60-х - перша половина 70-х років XI ст.) 11 Український історичний журнал. - 1982. - №2. - С.76-82; та ін.

49 Karłowicz J. Wyprawa kijowska Bolesława Chrobrego. - Poznań, 1872. - 32 s.; Лин- ниченко И.А. Взаимные отношения Руси и Польши до половины XIV ст. - 4.1. Русь и Польша до конца XII в. - Киев, 1884. - С.85-87; Шахматов А.А. Разыскания о древнейших летописных сводах. - С.440; та ін.

50 Ткаченко М. Повстання в Києві 1068-1069 рр. - С.148-149; Римм Б.Я. Папство и Русь в X-XV вв. - Москва, 1959. - С.60-61; Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. -С.41; та ін.

51 ПСРЛ. - Т.1. - Стб. 173-174.

РОЗДІЛ II. Кінець 30-х років Xl — перша третина Xll ст.

РОЗДІЛ II. Кінець 30-х років Xl — перша третина Xll ст.

пізніх свідчень хроніки Яна Длугоша (XV ст.) і вільного переносу даних Галла Аноніма про похід Болеслава І «Хороброго» на події 1069 р. (який вперше було здійснено польським істориком XIX ст. Я.Карловичем⁶⁸) вважають, що Болеслав II «Сміливий» знаходив­ся у Києві 10 місяців⁶⁹. Не має у сучасних подіям джерелах свід­чень про захоплення на початку 70-х років XI ст. поляками Пе­ремишля (1071 р.), а згодом території Волині, про що писав Ян Длугош⁷⁰. Авторитетний дослідник твору середньовічного хроніс­та А.Семкович ще наприкінці XIX ст. беззаперечно довів, що ці його данні не є достовірними⁷¹.

В літературі під впливом гіперболізації так званого розколу християнства в 1054 р. часто перебільшуються релігійні супер­ечності між русами і поляками в період перебування військового контингенту останніх у Східній Європі весною 1069 р.⁷². Матеріал джерел не дає підстав стверджувати, що суперечності між кон­стантинопольською патріархією і римською курією отримали тоді якийсь широкий резонанс в середовищі руського духівництва, для якого головним завданням і в середині XI ст. була боротьба з проявами язичництва. Не є аргументами і свідоцтва антилатин- ських трактатів, які з’явилися в той час на Русі, оскільки вони мали, як справедливо висловився їх дослідник А.М.Попов, «мало

68 Karłowicz J. Wyprawa kijowska Bolesława Wielkiego. - Poznań, 1872. - S. 18-32.

69 Kuczyński S. M. Nieznany traktat polsko-ruski roku 1039. - S.130; Manteuffel T. Polska wśrod nowych państw Europy // Polska pierwszych Piastow. - Warszawa, 1970. -S.31.

70 Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti regni Poloniae. - L.3-4. -Varsaviae, 1970. - P.103-105, 110-111.

71 Semkowicz A. Krytyczny rozbior dziejow polskich Jana Długosza. - Krakow,1887. - S.130-131. Аналогічний погляд щодо інформації Яна Длугоша також див.: Małecki A. Z przeszłości dziejowej. Pomniejsze pisma. - T.l. - Krakow, 1897. - S.80; Benyskiewicz K. Jan Dlugoszjako kronikarz dziejow Podniestrza w I połowie XII wieku // In Gremium. Studia nad historią, kulturą i polityką. - R.10. - Zielona Gora, 2016. -S.41-42.

72 История Польши. - T.l. Изд.2, дополи. - Москва, 1956. - С.53 (автор розділу - ВД.Королюк); Ильин Н.И. Летописная статья 6523 года и ее источник. Опыт анализа. - Москва, 1957. - С.176-177; Рамм Б.Я. Папство и Русь в X-XV вв.- С.60-61; CeidepcbKuii Ю.Ю. Боротьба Південно-Західної Русі проти католиць­кої експансії в X-XIII ст. - Київ, 1983. - С.66; Норвич Дж. Нормандцы в Сици­лии. Перевод Л.А.Игоревского. - Москва, 2005. - С.109-118.

РОЗДІЛ II. Кінець 30-х років Xl — перша третина Xll ст.

РОЗДІЛ II. Кінець 30-х років Xl — перша третина Xll ст.

березні 1073 р., із свідоцтвом германського хроніста Ламбер­та Герсфельдського, який відзначив прибуття в січні 1075 р. до Майнцу до двору германського короля Генріха IV колишнього ки­ївського князя Ізяслава Ярославича⁸².

Вочевидь, матеріал про перебування князя Ізяслава у Поль­щі був внесений до літопису тільки після повернення того на Русь наприкінці 1077 р. Джерелом інформації літопису була роз­повідь або самого князя, або когось з його наближених. Причину самого відходу князя Ізяслава з Польщі до Германії, як здається, слід вбачати в тому, що Ізяслав, який протягом тривалого часу не отримував допомоги від Болеслава II «Сміливого», вирішив на свій страх і ризик найняти армію в Польщі, чим викликав на­прикінці 1074 р. обурення у польського володаря (який на той час активно займався угорськими справами). Причину вигнання Ізяслава Ярославича з Польщі давньоруський книжник пояснює чітко - це спроба руського князя за допомогою казни найняти військо⁸³. Порівняння повідомлення «Повісті временних літ» під 1073 р. з літописними звістками під 1018, 1069 та 1077 рр. про підтримку польськими князями своїх вінценосних родичів на Русі приводить до висновку, що автор літопису не випадково ак­центує увагу на спробі Ізяслава найняти воїнів у Польщі як на винятковому, що не мав прецеденту в дипломатичній практиці давньоруського династичного дому, випадку⁸⁴. О.В.Назаренко вважає, що вигнання Ізяслава з Польщі було пов’язано із змі­нами у міжнародних контактах польського двору, який взимку 1074/75 р. налагодив добрі стосунки з київським князем Святос­лавом Ярославичем⁸⁵.

Отже, князя Ізяслава Ярославича було вигнано з Польщі, а гроші, які були виділені ним на наймання воїнів, конфісковані. Ця конфіскація не призвела до повного розорення Ізяслава (про

82 ПСРЛ. - Т.1. - Стб.182; Lamberti Annales, pars II // MGH SS. - Т.5. - Hannoverae, 1844. - Р.219.

83 ПСРЛ.-Т.1.-Стб. 183.

84 Там же. - С.142-143, 173, 199.

85 Назаренко А.В. Древняя Русь на международных путях. - С.529.

що, здавалось, можна зробити висновок із літописної інформації про перебування князя у Польщі), оскільки на момент прибуття до Германії він мав значні коштовності (під час зустрічі з Генрі­хом IV, за свідоцтвом Ламберта Герсфельдського, князь Ізяслав вручив королю багаті дари)⁸⁶.

В Майнці в ході переговорів з королем Генріхом IV Ізяслав Ярославич, вочевидь, розповів як про ситуацію в своїй країні, так і про обставини конфлікту з Болеславом II «Сміливим». Розповідь про Русь зацікавила короля, який невдовзі направив туди своє посольство. Германське посольство очолив настоятель соборного храму в Трірському монастирі св. Симеона Бурхард, який був бра­том дружини Святослава Ярославича Оди Штаденської. На думку О.В.Назаренка, Святослав одружився з Одою (це був його другий шлюб) біля 1070 р. і укладення цього династичного союзу було спрямовано проти родича Ізяслава Болеслава II «Сміливого»⁸⁷. Як нам здається, думка історика, що цей матримоніальний союз міг реально стати на заваді у проведенні активної східної політики польського князя, є деяким перебільшенням, проте знайомство Бурхарда з Святославом, безумовно, мало б сприяти проведенню у подальшому переговорів германської делегації з київським во­лодарем.

На час здійснення посольства Ізяслава Ярославича за дору­ченням короля Генріха IV мав опікувати саксонський маркграф Деді⁸⁸. Як свідчать подальші події, германський монарх насправді хотів використати Русь для реалізації своїх зовнішньополітичних планів, перш за все у зв’язку із підготовкою походу проти Поль­щі⁸⁹, а тому тема надання реальної допомоги руському прибульцю у короля так і не постала.

86 ПСРЛ. - Т.1. - Стб. 183; Lamberti Annales, pars II. - Р.219.

87 Назаренко А.В. Древняя Русь на международных путях. - С.508, його ж. Изгнанный печерский игумен в Выдубицком монастыре, или Когда и почему в Киеве возникли монастыри Святослава и Всеволода Ярославичей И Куль­турний шар. Статті на пошану Гліба Юрійовича Івакіна. - Київ, 2017. - С.326- 327.

88 Lamberti Annales, pars II. - P.219.

89 Назаренко А.В. Древняя Русь на международных путях. - С.518.

90 Lamberti Annales, pars II. - Р.219.

91 ПСРЛ.-Т.1.-Стб. 198.

до Тевтонського королівства. За таку ціну король Русі хотів ку­пити одне - щоб король не надавав проти нього допомоги бра­ту, якого він вигнав із королівства. Але він (володар Русі. - авт.) міг цього добитися і даром, оскільки той (тобто Генріх IV. - авт.), зайнятий внутрішніми та домашніми війнами, не мав можли­вості вести війни з народами настільки віддаленими. Подарунок, цінний сам по собі, виявився особливо вартісним, що був зробле­ний у необхідний момент. В цей час через недавню війну (в Саксо­нії. - авт.) королівська казна була спорожнілою, а рицарі вперто і настійливо вимагали плати за нещодавно здійснений похід; якщо б він (тобто Генріх IV - авт.) не задовольнив їх вимог з королів­ською щедротою, то він не міг розраховувати на їх відданість у подальшій частині дій, які, як здавалось, мали бути вкрай важкими»⁹².

Про перебування володаря із Русі в Германії розповідає і французький хроніст Сигіберт із Жамблу (провінція Намюр), який пише, що прибулець «interpellat Heinricum imperatorem, se et Regnum Russorum ei submittens, si eius auxilio regno restitueretur (звернувся за допомогою до імператора Генріха, пообіцявши підко­рити йому себе і Королівство Pyccie при умові, що той допоможе йому повернутися на трон)»⁹³.

Обережна германська дипломатія київського князя Святос­лава Ярославича пояснюється тим, що, вірогідно десь наприкінці 1074 - на початку 1075 рр., тобто вже після вигнання князя Ізяс- лава Ярославича з Польщі, була підписана угода між Краковом і Києвом про здійснення спільного русько-польського походу в Че­хію, володар якої князь Врати слав II (роки правління 1061 - 1092) був союзником Генріха IV Таким шляхом Святослав Ярославич розраховував добитися відмови польського князя від можливих ворожих дій щодо Русі⁹⁴.

92 Lamberti Annales, pars II. - Р.230.

93 Chronica Sigeberti Gemblacensis Ed. D.L.C.Bethmann // MGH SS. - Т. 6. - Hannoverae. 1844. - Р. 362.

94 Очерки истории СССР. Период феодализма. IX-XV вв. Под ред. Б.Д.Грекова, Л.В.Черепнина, В.Т.Пашуто. - 4.1. - Москва, 1953. - С.184 (автор розділу - Б.Д.Греков).

наприкінці липня - на початку серпня це військо вже воювало в Сілезії та Чехії.

Відволікання сил короля і його прибічників від бунтівної Саксонії мало певне позитивне значення для антиімперських сил в Центральній Європі. Так, невдовзі після цих подій папа Григо­рій VII відлучив Генріха IV від церкви, а в самій Германії ворожі Генріху князі проголосили в березні 1077 р. королем (антикоро- лем) швабського герцога Рудольфа «Рудого». На Різдво 1076 р. польський князь Болеслав II «Сміливий» був коронований коро­лівськими регаліями, що мало зміцнити міжнародний авторитет Польської держави.

В історіографії на підставі інформації з «Історії Російської» В.М.Татищева, можливо почерпнутої з якогось пізнього літопи­су¹⁰¹, робиться висновок про невдачу русько-польського походу в Чехію¹⁰². На наш погляд, більш правильним є позиція російського історика М.Е.Шайтана і польського вченого Т.Грудзинського, які вважали, що військова акція Польщі і Русі була вдала, що, зокре­ма, сприяло проведенню зазначеної вище коронації Болеслава II «Сміливого»¹⁰³.

Ще під час здійснення посольства Бурхарда до Києва Ізяслав Ярославич, відчуваючи, що король Генріх IV теж навряд чи змо­же відстояти його права на Київ, здійснив черговий політичний крок. Не чекаючи повернення Бурхарда з Русі, Ізяслав Ярославич направив свого сина Ярополка до Риму. На думку М.Чубатого, пораду щодо здійснення цієї поїздки Ізяславу дав маркграф Деді, який знав про тісні союзні стосунки римського понтифіка з поль­ським та угорським дворами¹⁰⁴.

101 Татищев В.Н. История Российская. - Москва, Ленинград, 1963. - T.2. - C.91.

102 Линниченко И.А. Взаимные отношения Руси и Польши до половины XIV ст. - С.119; Соловьев С.М. История России с древнейших времен. - Кн.1. - Москва, 1960. - С.559; Янин ВЛ. Русская княгиня Олисава-Гертруда и ее сын Ярополк. - С. 158.

юз Шайтан М.Э. Германия и Киев в XI в. И Летопись постоянной историко­географической комиссии. - Ленинград, 1927. - С.8-9; Grudziński T Polityka papieża Grzegorza VII wobec państw Europy Środkowej i Wschodniej. - S.96.

104 Чубатий M. Історія християнства на Руси-Україні. - Т.1. Від початку до 1353 р. - Рим, Нью-Йорк, 1965. - С.ЗОЗ.

В Римі Ярополк звернувся до папи Григорія VII з проханням допомогти батькові повернути київський престол. Добре знаючи вселенські претензії римської курії, Ярополк Ізяславич, здається, пообіцяв підкорити Русь престолу св. Петра. Така пропозиція, можливо підкріплена переходом Ярополка до католицизму¹⁰⁵, спо­добалася римському папі, який зацікавився проблемами далекої від Італії Русі. В квітні 1075 р. Григорій VII надіслав листи Ізясла- ву Ярославичу (17 квітня) і Болеславу II «Сміливому» (20 квітня). Першому папа пообіцяв надати допомогу. В листі до польського володаря, присвяченому реформі церкви у Польщі, він наполягав на поверненні Болеславом руському князю конфіскованих поля­ками коштів¹⁰⁶.

В історичній літературі інколи перебільшується загроза, яка начебто виникала від переговорів Ярополка Ізяславича з папою Григорієм VII, для зовнішньополітичного суверенітету Русі¹⁰⁷. На­уковці часто звертають при цьому увагу на події середини липня 1054 р., коли начебто відбувся офіційний розкол християнського світу, який стався після того як папські посланці на чолі з карди­налом Гумбертом в Константинополі прокляли патріарха Михаїла Керуларія і відлучили від церкви всіх його послідовників¹⁰⁸. Проте значення цієї події в історії міжрелігійних відносин багатьма іс­ториками перебільшено. Суперечності між римською і констан­тинопольською церквою існували задовго до середини XI ст., і ча­сом вони досягали великої гостроти. Зразу ж у перші десятиліття після «розколу церков» релігійні суперечки не створювали нездо­ланних перешкод між православними і католицькими країнами:

105 Янин В.Л. Русская княгиня Олисава-Гертруда и ее сын Ярополк. - С.160-161.

106 Gregorii P. VII ad Demetrium Regem Russorum et reginam uxorem ejus∕/ Historica Russiae Monimenta, ex antiquis exterarum gentium archivis et bibliothecis dempromta, ab AJHurgenevio (далі - HRM). - T.l. - Petropoli,1841. - №1. - P.l; Gregorii P VII ad Boleslaum ducem Poloniae // HRM. - №2. - P.2-3.

107 Рамм Б.Я. Папство и Русь в X-XV вв. - С.67-69; Свідерський Ю.Ю. Боротьба Південно-Західної Русі проти католицької експансії в X-XIII ст. - С.66.

108 Acta et scripta quae de Controversiis Ecclesiae Graecae et Latinae saeculo undecimo composite extant. Ed. C.Will. - Leipzig, Marpurg, 1861. - P. 150; Войтович Л., До- мановський А., Козак H., Лильо I., Мельник М, Сорочан C., Файда О. Історія Візантії. Вступ до візантиністики. - Львів, 2011. - С.359-363 (автор розділу - М.Мельник).

теологічна полеміка часто вичерпувала себе, і починались пере­говори по відновленню єдності християнського світу.

Полеміка з «латинцями» мала відгомін і на Русі, але в умовах, коли давньоруська верхівка прагнула підтримувати стосунки із західними сусідами, теологічні суперечки не знаходили належної підтримки в середовищі світської влади¹⁰⁹. Коливання між Римом і Константинополем як релігійними центрами проявлялися у між­народній політиці багатьох держав - Венеції, Хорватії, Угорщини, Болгарії, Сербії та ін., і не позначалися істотно на їх політичному житті¹¹⁰. Тим більше не міг мати якихось наслідків для розвитку східнослов’янського суспільства поодинокий епізод контактів римської курії з представником князівської династії Рюрикови- чів, який, до того ж, був позбавлений реальної влади на Русі.

Розглядаючи питання про поширення королівської титулату- ри на Русі, А. Великий висловив думку що володарі Русі задовго до офіційної коронації князя Данила Романовича у середині XIII ст. визнавалися на Заході королями¹¹¹. Проте згадки в хроніках і ан­налах про володарів Русі княгині Ольги, князя Володимира та ін. як носіїв королівських титулів не є підтвердженням такого їх офі­ційного статусу, а були свідченням визнання їх як повноцінних монархів - суверенів¹¹². Складнішою, здавалось, є ситуація з Із-

109 Головко О.Б. Зовнішня політика і міжнародні зв’язки Давньоруської держа­ви 11 Запровадження християнства на Русі. - Київ, 1988. - С.154-156.

по Соколов Н.Н. Образование Венецианской колониальной империи. - Саратов, 1963. - С.202,216; Коларов X. Титулатура и полномочия владетельской власти в Болгарии И Etudes balkaniques. - 1978. - №3. - S.96-97; Ostrogorsky G. The Byzantine Emperor and the Hierarchical World Order H The Slavonic and East European Review. - Vol.35. - № 84. - 1956. - P.10-11.

іи Великий A.Γ. Проблема коронації Данила H Корона Данила Романовича. За­писки Наукового товариства ім. Шевченка. - TCLXIV. - Рим, Париж, Мюн­хен, 1955. - С.7-16.

112 AndrusiakM. Kings OfKievandGalicia (Onthe Occasion of the 700-th Anniversary of the Coronation of Danilo Romanovich) // The Slavonic and East European Review. - Vol. 33. - No. 81. - 1955. - P.342; Головко О.Б. Титулатура носіїв державної влади на Русі в контексті середньовічних імперських доктрин // Феодалізм на Україні. - Київ, 1990. - С.49; його ж. Некороновані і короновані королі Південно-Західної Русі // Княжа доба: історія і культура. - Т.9. - Львів, 2015. - C. 192-193; Ісаєвич Я.Д. До історії титулатури володарів Східної Європи // Княжа доба: історія і культура. - Вип.2. - Львів,2008. - С.7,10.

яславом Ярославичем, його дружиною Олісавою-Гертрудою та їх сином Ярополком, оскільки їх королівський статус начебто визна­чений у згаданому листі папи Григорія VII «ad Demetrium Regem Russorum et reginam uxorem ejus ( до Деметрія, короля Русі, і коро­леви, дружини його)»¹¹³. Дмитро («Demetrius, Деметрій») - це хрис­тиянське ім’я київського князя Ізяслава Ярославича. Слід зверну­ти увагу, що зазначене найменування його королем не може також вважатися свідченням офіційного визнання, не дивлячись на те, що таким чином його іменує в листі римський понтифік.

Дещо іншою є тема із визначенням титулування на Заході дружини та сина Ізяслава. Справа в тому, що Олісава-Гертруда була донькою польського короля Мешка II і сестрою польського князя Казимира І «Відновителя»¹¹⁴. Відомо, що Мешко II в 1032 р. відмовився від королівської корони, проте його дружина і мати Олісави-Гертруди Ріхеза поїхала до Германії і там до кінця життя зберігала за собою титул королеви¹¹⁵. Проте навряд чи її донька Олісава-Гертруда успадкувала цей титул. Складнішою є питання про королівське визначення сина Ізяслава і Олісави-Гертруди. Перш за все в листі не вказується його ім’я. З джерел відомо, що у вигнанні Ізяслава супроводжували два сини Ярополк та Свято­полк¹¹⁶. М.П.Кондаков довів, що переговори з римським першо- ієрархом вів Ярополк¹¹⁷.

В першій частині листа йдеться про те, що учасники перего­ворів обговорили питання про входження Русі (інша справа на­скільки князь-вигнанець Ярополк міг це робити!) під опіку пре­столу св. Петра. Чи означало це, що молодий князь при цьому на необхідному релігійно-політичному рівні був коронований папою? Відповіді на це питання в тексті листа нема, а сам його из Gregorii P. VII ad Demetrium Regem Russorum et reginam uxorem ejus. - P.l.

114 Gorski K. Gertruda czy Olisawa? H Acta Universitatis Nicolai Copernici. - Historia. - T.XXIV. - Nauki humanistyczno-społeczne. - Z.204. Ksiega ku czci Bronisława Włodarskiego. - Toruń, 1990. - S.73-76.

115 Brunvilarensis monasterio Iundacio. - P.403.

116 ПСРЛ. -T.9. - C.100.

117 Кондаков Н.П. Изображения русской княжеской семьи в миниатюрах XI века. - Санкт-Петербург, 1906. - С.84.

зміст все ж таки стосується не перемовин папи з молодим князем, а особистих взаємин Григорія VII з Ізяславом Ярославичем. Кида­ється у вічі, при всій риторичності листа, що він написаний вкрай дипломатично. Папа напряму натякає на те, що значну інформа­цію Ізяслав має отримати під час зустрічі з папськими посланця­ми¹¹⁸. Не роз’ясняє ситуацію і лист папи до Болеслава II «Сміливо­го», направлений через три дні, оскільки в ньому (стосовно Русі) йшлося лише про вимогу папи повернути Ізяславу Ярославичу захоплене польським князем майно¹¹⁹. Дослідник діяльності Гри­горія VII харківський історик А.С. Вязигін відзначає, що папа був вкрай обережним у веденні дипломатичних стосунків і важливу інформацію не вміщував у текст своїх листів, а передавав її адре­сату через посланців¹²⁰.

Цікавим джерелом з історії взаємин Ярополка з папою Гри­горієм VII є зображення з Трірського псалтиря. Псалтир був створений наприкінці X ст. ченцями абатства Райхенау (знахо­дилося на однойменному острові на Боденському озері в Півден­ній Німеччині) для архієпископа Егберта з міста Tpip. Пізніше власницею манускрипту стала княгиня Гертруда, жінка Ізяслава Ярославича. Саме на замовлення княгині пам’ятка була допо­внена текстами молитов і п’ятьма мініатюрами, на двох з яких зображені члени давньоруської князівської родини¹²¹. На одній з мініатюр зображені Ярополк Ізяславич і його жінка Кунігунда

118 Gregorii P. VII ad Demetrium Regem Russorum et reginam uxorem ejus. - P.l.

119 Gregorii P. VII ad Boleslaum ducem Poloniae. - P.2-3.

120 Вязигин А.С. Григорий VII. - С. 58. Про життя і наукову діяльність А.С.Вязігіна див.: Лиман С. Історія середніх віків у творчості професора харківського уні­верситету Андрія Сергійовича Вязігіна (1867-1919): до 150-річчя від дня на­родження 11 Наукові праці Кам’янець-Подільського університету. Історичні науки. - Том 27. До 70-річчя від дня народження професора Валерія Степан­кова. - Кам’янець-Подільський, 2017. - С.160-177.

121 Кондаков Н.П. Изображения русской княжеской семьи в миниатю­рах XI века. - С.2-3; Айналов Д.В. К истории древнерусской литературы. I. Эпизод из сношений Киева с Западной Европой И Труды Отде­ла древнерусской литературы Института литературы. - Вып. III. - Москва, Ленинград, 1936. - С.9; Жишкович В. Кодекс Гертруди - яскравий взірець культурно-мистецького синтезу середньовіччя И Наукові зошити. - Серія мистецтвознавча. - Львів, 2014. - №6 (120). - C. 1189-1190.

(донька графа Оттона Веймарського, на якій він одружився під час свого приїзду до Германії в 1075 р., мала православне ім’я - Ірина), які одягнуті у князівські шати; вони протягують руки до св. Петра, а мати Ярополка Олісава-Гертруда цілує ногу апосто­ла¹²². На іншій зображено Icyca Христа, який в присутності св. Пе­тра і св. Ірини вінчає Ярополка і його жінку стеммами (коронами).

М.П.Кондаков з цього приводу, що саме використання цього типу вінця є свідоцтвом того, що тут зображено вінчання Яропол­ка на велике княжіння, яке може бути порівняним до царства¹²³. Можна погодитися з відомим істориком мистецтва, що цей акт передбачав перебування Ярополка тоді у лоні католицької церк­ви, проте вчений нічого не пише, чи означало це вінчання реальне надання князю римським папою королівської гідності. Водночас варто враховувати і думку К. Рурського, що для того часу Яропол- ку зовсім не було потреби переходити до католицизму, оскільки тоді зберігалася єдність християнської церкви, що надавало при визнанні примату римського папи можливість для дотримування відмінних від прийнятих на заході обрядів¹²⁴.

Так чи інакше, але слід констатувати, що події, пов’язані із перебуванням Ярополка в Римі, не знайшли у подальшому яко­гось резонансу на Русі. Вірогідно, після повернення додому, пе­ребуваючи в іншому релігійному середовищі, князь однозначно перебував у православ’ї (після смерті він був канонізований, а пам’ять його відзначається православною церквою 5 грудня). За­значимо, що в той час чимало європейських монархів (правда, в основному, невеликих держав), перейшло під опіку св. Петра, але це ніяким чином не вело до королівської коронації цих волода­рів¹²⁵. Д.В.Айналов вважав, що Ярополк Ізяславич одружився на Кунігунді після повернення з Риму, і саме нова система стосунків

122 В.Т.Пашуто пише, що Ярополк одружився з Кунігундою «біля 1073 р.», проте тоді руського князя в Германії ще не було (Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. - С. 124).

123 Кондаков Н.П. Изображения русской княжеской семьи в миниатюрах XI века. - С.84.

124 Gorski К. Gertruda czy Olisawa? - S.76.

125 Вязигин А.С. Григорий VII. - С.52-54.

князя з главою римської церкви, що склалися внаслідок недав­ніх переговорів з папою, відбилася на сюжеті мініатюр Трірської псалтирі¹²⁶.

Деякі історики вважають, що повернення Ізяслава Ярослави­ча з Германії до Польщі було пов’язане з наведеними вище лис­тами, а його відновлення на київському столі наприкінці 1077 р. було здійснене за допомогою польського князя Болеслава II «Смі­ливого» під тиском римської курії¹²⁷. Однак таке твердження, на наш погляд, не можна вважати правильним. І для цього висно­вку важливим аргументом є не тільки мовчання з цього приводу зазначених папських листів. Польща за правління Болеслава II «Сміливого», як про це пише С.Кентжинський, провадила полі­тику на міжнародній арені, виходячи з власних інтересів, а не під тиском вимог римської курії¹²⁸. Про це ж красномовно говорить той факт, що між згаданими вище посланнями Григорія VII і по­верненням Ізяслава Ярославича на батьківщину пройшло майже два роки, за час яких руське військо політичних суперників Ізяс­лава Святослава і Всеволода Ярославичів і польська армія Болес­лава II «Сміливого» здійснили похід до Чехії.

В грудні 1076 р. у Києві помер князь Святослав Ярославич, внаслідок чого головний князівський стіл Русі виявився вакант­ним. Розуміючи необхідність збереження стабільних русько- польських відносин, Болеслав вирішив знову (як у 1069 р.) до­помогти Ізяславу повернутися додому¹²⁹. Ситуація для реалізації цього плану була сприятлива. На Русі, зокрема у Києві, старший син Ярослава Володимировича мав чимало прихильників. Все­волод Ярославич, який одночасно був київським і чернігівським володарем, вів боротьбу з князями Борисом В’ячеславичем і Оле­гом Святославичем і потребував сильного союзника, а не нового суперника. Сприятлива ситуація зробила зайвим особисту участь

126 Айналов Д.В. К истории древнерусской литературы. І. Эпизод из сношений Киева с Западной Европой. - С. Ї0-12.

127 Рамм Б.Я. Папство и Русь в X-XV вв. - С.54.

128 Ketrzyński S. Polska X-XI wieku. - Warszawa, 1961. - S.571; Юрасов М.К. На западных рубежах Руси. - Санкт-Петербург, 2018. - С.76.

129 ПСРЛ.-Т. L-Стб. 199.

Болеслава в експедиції на Русь: він надав Ізяславу збройний загін. Зустрівшись на Волині з Ізяславом, Всеволод Ярославин без осо­бливих заперечень повернув Київ старшому братові.

Т.Василевський вважав, що під час повернення на Русь кня­зю Ізяславу Ярославичу допомагав найманий загін польських во­їнів. Згадка про смерть в 1078 р. якогось (не названого на ім’я) володаря Русі в «Рочнику краківському давньому анналах» («гех Ruthenorum in prelio interfectus est (король рутенів в битві був вбитий)»¹³⁰) дала підставу польському історику зробити висно­вок, що інформацію автору монастирських записів надали поль­ські рицарі, які, на думку Т.Василевського, знаходилися на Русі до загибелі Ізяслава в битві на Нежатиній ниві (місцевість поблизу сучасного міста Ніжина Чернігівської області) 3 жовтня 1078 р.¹³¹.

У посмертному панегірику літописець записав про поневі­ряння по чужих світах руського князя-емігранта Ізяслава Ярос­лавича: «Пакті, же б^ата кго прогнлстл и. и ходи по чюжей земли БЛ\"ДА...»¹³².

3.