Володимирко й об’єднання Галичини
Васильковичі повмирали скоро. Не знаємо, як вони княжили й яку вели політику. 1141. р. Володимирко Волода- ревич захопив собі спадщину Васильковичів і переніс свою столицю до Галича, що відтоді надовго переріс усі інші галицькі міста, а по об’єднанні всього Підкарпаття в руках саме галицького князя надав ім’я всій країні.
В 1140. рр. Володимирко мав уже певний досвід у захоплюванні спадщин, — коли його брат Ростислав, з яким ще в 1120. рр. Володимирко вспів і пересваритися, і повоювати, помер десь 1133-4. р. Володимирко не дав його си- мові Іванові засісти в батьківському Перемишлі, а сам забрав його собі. Іван Ростиславич пішов до ще недавно Bo- лодимиркового Звенигорода, але й там не вдалося йому довго посидіти.
1140. рр. — це час якихсь поважних, хоч ближче не знаних, соціальних рухів у Галичині. Ми знаємо, що Галич, усе таки головне місто країни, не бажав собі Володимирка. Галичани воліли Івана Ростиславича. Чому?
Треба сказати, що найкращу дотепер аналізу соціальних відносин у тогочасній Галичині, прихильно відмічену українською критикою (проф. Крупницький), подав Пашу- то в своїх,,Очерках по Истории Галицко-Волинской Руси”. Та ще перед ним українські вчені, розвиваючи погляди Гру- шевського, займали становище в тій справі. Сьогодні можна собі вияснити галицькі події половини 12. ст. так: вже вище сказано, що саме вокняження Ростиславичів у Галичині відбулося за згодою місцевої політичної та економічної верхівки. Існування такої політично сильно активної галицької аристократії відмітили з недавніх дослідників Іван Холмський та росіянин Насонов. Можна думати, що бодай спершу Ростиславичі були щирими приклонниками співпраці з „землею”, репрезентованою боярсько-торговельною верствою населення. Та ледве чи був таким і Володимир. Зв’язки з Візантією, і його батька Володаря, і Воло- димиркові власні (він продовжив ідею союзу з Візантією проти Угорщини, що була в союзі з небезпечним для Володимирка князем волинсько-київським Ізяславом), напевно, розбуджували в нього намагання забезпечити собі княжу власть вищого, візантійського, типу, таку, де княжа воля, а не голос землі й земських інтересів, були б міродай- ним чинником державної політики. Ми знаємо, що Воло- димирко 1144.
року три тижні облягав Галич, де заперся був Іван Ростиславич, на запрошення самих таки галицьких горожан. Видно, Іван Ростиславич, щиро або під примусом обставин, був представником інших поглядів, кон- сервативніших, на відношення між землею та княжою владою, або будучи просто слабшим партнером, був іграшкою в руках галицької міської аристократії. Остаточно Bo- лодимирко переміг і, взявши Галич, правда, без Івана, що завчасу втік, багато людей вирізав, а багато покарав тяжкими карами, за висловом літописця. Знаємо теж, що 1145. р., коли Звенигород, недавню базу і столицю уділу князя Івана, облягав київський князь Всеволод, горожани на вічу рішили піддатися Всеволодові, лиш лояльний супроти Володимирка воєвода Іван Халдіїв (ще Грушевський звернув увагу на це дивне ім’я; може це був чужинець) придавив бунт.З того ясно, що влада Володимира була тяжкою для міст, з яких правдоподібно він стягав тяжкі грошеві контрибуції на фінансування, головно, своїх, не надто щасливо ведених, воєн. Цілком правдоподібно, що при тому, з природи речі, виплив наверх льояльний до князя військовий елемент, служебне боярство, яке очікувало від князя земельних наділів, як матеріяльної бази для несення військової служби. Ще по смерті Володимирка, за його сина Ярослава, згадували Володимирові бояри його, як князя,,,що нас любив і кормив”. Так захитувалася рівновага між поодинокими станами населення, а придавлення міст, хоч, мабуть, не ослабило економічної сили краю, довело до того, що боярство вже в другому поколінні після описуваних подій виросло князям понад голову, і аж король Данило зумів величезним зусиллям відбудувати силу й вплив міста в галицькому суспільстві.,
Ми залишили Івана Ростиславича при перебранні Звенигорода по смерті його батька Ростислава. 1144. р. стався згаданий епізод з покликанням Івана до Галича. З Галича Володимирко його вибив, не без великого зусилля, а віддам Іван утік „на Дунай”, звідти до Києва.