Галицько-київський конфлікт. Ізяслав. на Волині

У Києві володів тоді Всеволод Ольгович, з князів черні­гівських, безсумнівний політичний талан, але наскрізь від’ємного типу, що, до того, мріяв про захоплення Волині для свого сина, а також задумував викинути Володимирка з Галича й посадити там Івана Ростиславича, як свого са­теліта.

Та Всеволод, що хотів у тій чи іншій формі опанувати цілу Правобережну Україну по польську границю й Кар­пати, не мав солідної бази навіть на Київщині, де все таки просидів 7 літ. Коли Всеволод помер у 1146. році, кияни не тільки повстали проти Всеволодового адміністраційного апарату, але й заявили категорично, що не хочуть бути спадщиною Ольговичів (чернігівських князів). Київ пере­йшов тоді до внука Володимира Мономаха, Ізяслава Мсти- славича, від 1135. р. князя володимирського (волинського). Зміни на княжому київському столі того часу для Галичи­ни мають мале значення: всі київські князі, як правило, по­падали в конфлікт з галичанами, що просто панічно боялися об’єднання Волині й Києва в одних руках, бачачи в тому перший крок до проковтнення Києвом невеликої, але ба­гатої галицької землі. Щодо Волині, то вона в ті часи не грала самостійної ролі, хоч її потенціяльне значення все бу­ло дуже велике (вистарчить сказати, що людські й мате­ріальні ресурси Волині нераз дозволяли нащадкам Моно­маха здобувати собі Київ проти сильних княжих коаліцій) і, кінець кінців, таки з Володимира вийшла та політична концепція, що зреволюціонізувала зовсім політичні відно­сини в східній Европі, — ідея — створити чисто вже укра­їнську державу, не втрачаючи сили на захват Києва, а з’єд­нати сили Волині з силами Галичини, а тоді вже йти на схід. Та до того всього далеко ще було в половині 12. століття.

Конфлікт Володимирка галицького з Ізяславом волин­сько-київським розпочався ще за життя Всеволода Ольго- вича, але розгорівся надобре, коли тільки Ізяслав одержав Київ по смерті останнього. Суть конфлікту лежала в тому, дою, або будучи просто слабшим партнером, був іграш­кою в руках галицької міської аристократії. Остаточно Во­лодимирке переміг і, взявши Галич, правда, без Івана, що завчасу втік, багато людей вирізав, а багато покарав тяж­кими карами, за висловом літописця. Знаємо теж, що 1145. р., коли Звенигород, недавню базу і столицю уділу кня­зя Івана, облягав київський князь Всеволод, горожани на вічу рішили піддатися Всеволодові, лиш лояльний супроти Володимирка воєвода Іван Халдіїв (ще Грушевський звер­нув увагу на це дивне ім’я; може це був чужинець) прида­вив бунт.

З того ясно, що влада Володимира була тяжкою для міст, з яких правдоподібно він стягав тяжкі грошеві кон­трибуції на фінансування, головно, своїх, не надто щасли­во ведених, воєн. Цілком правдоподібно, що при тому, з природи речі, виплив наверх льояльний до князя військо­вий елемент, служебне боярство, яке очікувало від князя земельних наділів, як матеріяльної бази для несення вій­ськової служби. Ще по смерті Володимирка, за його сина Ярослава, згадували Володимирові бояри його, як князя, „що нас любив і кормив”. Так захитувалася рівновага між поодинокими станами населення, а придавлення міст, хоч, мабуть, не ослабило економічної сили краю, довело до то­го, що боярство вже в другому поколінні після описуваних подій виросло князям понад голову, і аж король Данило зумів величезним зусиллям відбудувати силу й вплив міста в галицькому суспільстві.,

Ми залишили Івана Ростиславича при перебранні Зве­нигорода по смерті його батька Ростислава. 1144. р. стався згаданий епізод з покликанням Івана до Галича. З Галича Володимирко його вибив, не без великого зусилля, а БІД- там Іван утік „на Дунай”, звідти до Києва.