Галицько-київський конфлікт. Ізяслав на Волині

У Києві володів тоді Всеволод Ольгович, з князів черні­гівських, безсумнівний політичний талан, але наскрізь від’ємного типу, що, до того, мріяв про захоплення Волині для свого сина, а також задумував викинути Володимирка з Галича й посадити там Івана Ростиславича, як свого са­теліта.

Та Всеволод, що хотів у тій чи іншій формі опанувати цілу Правобережну Україну по польську границю й Кар­пати, не мав солідної бази навіть на Київщині, де все таки просидів 7 літ. Коли Всеволод помер у 1146. році, кияни не тільки повстали проти Всеволодового адміністраційного апарату, але й заявили категорично, що не хочуть бути спадщиною Олеговичів (чернігівських князів). Київ пере­йшов тоді до внука Володимира Мономаха, Ізяслава Мсти- славича, від 1135. р. князя володимирського (волинського). Зміни на княжому київському столі того часу для Галичи­ни мають мале значення: всі київські князі, як правило, по­падали в конфлікт з галичанами, що просто панічно боялися об’єднання Волині й Києва в одних руках, бачачи в тому перший крок до проковтнення Києвом невеликої, але ба­гатої галицької землі. Щодо Волині, то вона в ті часи не грала самостійної ролі, хоч її потенціяльне значення все бу­ло дуже велике (вистарчить сказати, що людські й мате­ріальні ресурси Волині нераз дозволяли нащадкам Моно­маха здобувати собі Київ проти сильних княжих коаліцій) і, кінець кінців, таки з Володимира вийшла та політична концепція, що зреволюціонізувала зовсім політичні відно­сини,в східній Европі, — ідея — створити чисто вже укра­їнську державу, не втрачаючи сили на захват Києва, а з’єд­нати сили Волині з силами Галичини, а тоді вже йти на схід. Та до того всього далеко ще було в половині 12. століття.

Конфлікт Володимирка галицького з Ізяславом волин­сько-київським розпочався ще за життя Всеволода Ольго- вича, але розгорівся надобре, коли тільки Ізяслав одержав Київ по смерті останнього. Суть конфлікту лежала в тому, що Володимирко заєдно тримав сторону Ізяславового во­рога, конкурента в київських справах, сина Володимира Мономаха, Юрія Довгорукого, князя суздальського. Воло­димирко боявся зросту сили князів волинсько-київських, хто б вони не були. Таку політику одідичив вія по своїх предках, і зайво його за те винуватити, бо тяжко міряти політичні потягнення наших князів у 12. столітті модерною мірою. Зрештою, Ізяслав прийняв поведінку Володимир­ка, як щось зовсім нормальне, і змісця вступив у союз з угорським королем Ґейзою. З черги, Юрій Довгорукий був у союзі з чернігівськими Ольговичами, що здавна,ненави­діли Мономаховичів і мали свої власні претенсії на Київ, і з Володимирком. Син Володимирка, відомий пізніше Яро­слав Осьмомисл, одружився з дочкою Юрія, Ольгою.

Угорський король Ґейза II. був спершу прихильний Bo- лодимиркові, але ставши зчасом шурином Ізяслава київ­ського, змінив політику. Він відбув два походи на Галичи­ну, традиційним шляхом на Перемишль: раз у 1150. р., коли Володимир,не дав його військам з’єднатися з військами Ізяслава, і другий, у 1152. р. Тут виразно йшло про те, щоб Володимирка знищити, зліквідувати Галичину як окре­му волость та поділити її між Угорщиною й Києвом. Це була б дуже радикальна спроба розв’язати галицьке пи­тання, і не диво, що Володимирко боронився, як міг, від такої,,розв’язки”; боронився, зрештою, зовсім успішно.

В 1943. р. появилася в журналі „Зоря-Гайнал”, видавано­му Карпатським Науковим Обществом, під мадярською оку­пацією, велика праця, каїрпатоукріаїнського історика Гарай- ди, присвячена галицькій політиці угорських королів 12- 13. століть, Арпадовичів. На основі багатого джерельного матеріалу він довів, що угри намагалися придбати терито­ріальні здобутки на українському боці Карпат та створити мадярську секундоґенітуру в Галичині, побічне королівство, де володіли б молодші члени королівської династії Угор­щини.

Та як тільки небезпека минула, Володимиркові й не в го­лові було звертати забрані міста чи коритися Ізяславові. Цей пробував декілька разів переговорювати з Володимир- ком про виконання умови, але нічого не виходило. Врешті Ізяслав вислав до нього нове, спеціально урочисте, посоль­ство, під проводом Петра Бориславича, що відбирав від Володимирка присягу послуху в Перемишлі рік перед тим. Петро віз з собою виготовлені тоді присяжні грамоти, з інструкцією „покласти” їх перед Володимирком, якби він і на цей раз не схотів виконати присяги. Це означало б, згід­но з руською дипломатичною практикою, зірваная перего­ворів та виповідження умови. Літописець дуже докладно передав зміст переговорів Петра з Володимирком. Взагалі ця частина літопису донині вдаряє нас своєю кольорит- ністю й близькістю до реального життя, своїми драматич­ними портретами українських державних мужів 12. сто­ліття. Повний зміст її поданий у 2-му томі „Історії України- Руси” Грушевського та на стор. 222-3. в „Великій Історії України” Крип’якевича-Голубця. Тут подам лиш 2 місця, що вказують, ким був Володимирко, як людина. Коли Петро пе­редавав Володимиїркові докори Ізяслава ізза недотриман­ня присяги, цей відповів: „Скажи йому так: брате, висте­ріг ти час на мене й навів на мене короля (угорського, Ґей- зу II.). Але я хіба б не жив, то або не наложив би головою, або не пімстився за себе”. Тоді Петро закинув йому зло- мання присяги, недодержання „хресного цілування”. На те Володимирко глумливо відповів: „І що може мені вчинити хрест той малий?”...