ВОЛОДИМИР Сочинський Чужинці ПРО УКРАЇНУ

В XV і XVI ст. про Україну починають вже писати досить часто різні подорожники, що переїздили з західної і південної Європи на Схід. Були це переважно італійці, що вза­галі багато подорожували по світу і які мали спеціальні зв’язки з нашим Чорноморським побережжям, де було багато генуезьких і венецьких купців та цілі їхні колонії.

До 1473 р. відноситься подорож посла Венецької Республіки Амвросія Контаріні до перського шаха. Він їхав шляхом через Німеччину, Польщу, Україну, Литву, Крим, Грузію і далі. З по­воротом А. Контаріні їхав разом з послом від московського великого князя Івана III до Москви, а звідти в 1474 р. повернувся до Венеції. Вперше опис подорожі А. Контаріні опубліковано у Венеції в 1483 р. під заголовком: “Il viaggio del Magnifico М. Ambrosio Contarini ambasciadore della illustrissima Signorie de Venetia al gran Signore Ussun-Cassan di Persia nellanno”.

Оповідаючи про Польщу, посол пише, що польський король Казимир наказав дати йому двох провідників — одного для Польщі і другого для Русі (Rossia bassa), аж до самого Києва (Chio), або Маграмана (Magraman)¹ — міста, що лежить поза володінням його величності, на Русі. Дня 19 березня А. Контаріні був у Любліні, а “20 березня виїхав я з Польщі і вступив до Малої Русі, що є підвладна також польському королю. Аж до 23 дня їхали ми майже без перерви лісом, спиняючись для відпочинку або в невеликих замках, або в селищах, і нарешті приїхали до Луцька (Lusch) — міста, що має доволі добру, хоч і дерев’я- ну твердиню, де і спинилися до 24 дня з деякою небезпекою; бо всі мешканці, з нагоди відбутого там весілля, повпивалися і легко могли нас образити. Тут загалом не п’ють вина, але вживають напиток, зроблений з меду, котрий значно міцніший від вина.

Дня 25 виїхали ми з Луцька і до вечора того самого дня прибули до Житомира (Aitomir), укріпленого міста, в котрому загалом усі будови дерев’яні. Виїхавши звідти у дальшу путь, їхали ми весь день 29 березня лісом, дуже небезпечним через всякого роду волоцюг, які його наповнювали, а до ночі, не знай­шовши ніде місця для нічлігу, змушені були зупинитися в лісі, без страви, і виставити для безпечності варту.

Дня ЗО прибули ми до Beligraoch (правдоподібно Білгородка коло Києва) — білого города, з королівським замком, в котрому я заночував дуже неспокійно.

Дня 1 травня 1474 р. вступили ми до міста Києва, або Marpa- мана, що лежить поза межами Малої Русі і кермований поляком- католиком на ім’я пан Мартін (pan Martin)². Почувши від королівських провідників про мій приїзд, він негайно звелів дати мені приміщення, досить зрештою погане, як і всі тамтешні меш­кання, і прислав велику кількість харчів. Місто Київ лежить на кордоні Татарії. Сюди з’їздиться сила купців з горішньої Русі (Rossia alta) з різними хутрами, що їх вони караванами спровад­жують до Кафи, але ці каравани, подібно вівцям, дуже часто наражені на напади татар. Київ переповнений хлібом і всякого роду м’ясом. Мешканці звичайно проводять час ранком до третьої години за справами, а потім ідуть до шинків, де залиша­ються до самої ночі і нерідко, понапиваючись, починають бійку". (Як пояснює професор П. Клепатський, перебування киян такий довгий час по шинках було в тісному зв’язку з урядовою заборо­ною держати світло в приватних домах).

“Дня 2 травня пан Мартін прислав до мене кількох своїх шляхтичів, запрошуючи мене на обід. Я пішов на його заклик, і після перших привітів він пропонував мені різні послуги, при тому зголосив, що його (королівська) величність наказав йому шанувати і охороняти мене від всякої небезпеки і понад тим дати мені засоби для вільної їзди у Кафу через татарський степ. Дяку­ючи йому за дружню пропозицію, я запитав його, яким саме способом він міркує виконати цей наказ, і дістав відповідь, щодо Києва очікують приїзд литовського посла, який їде з подарун­ками до татарського хана, котрий повинен вислати 1200 кін­нотників для його охорони в дорозі.

Київ лежить над рікою, яку мешканці називають Дніпром (Danambre), а ми кличемо JIересою (Leresse) і котра вливається до Чорного моря. Пробувши тут 10 днів в очікуванні зазначеного посла, ми, не гаючись після його прибуття, зібралися в путь і в самий день нашого виїзду вислухали всі разом Службу Божу. Після її закінчення пан Мартін підвів мене до посла, котрий був уже попереджений про мене, і, з’єднуючи наші руки, промовив з запалом:

— Він для нас те саме, що і особа нашого короля, і тому ти зобов’язаний в цілості довести його до Кафи”.

Посол відповів на те, що воля його величності дорожча для нього від власної голови і тому все, що трапиться зі мною, не мине і його самого. Після цих слів ми попрощалися з паном Мартіном, котрому я подякував, як вмів і міг, за його опіку. І дійсно, під час нашого перебування у Києві він дуже часто заходив до мене і безперестанку присилав різні харчі. На прощання я подарував йому німецького інохідця з числа тих коней, на котрих ми виїхали з Местри; решту (коней) як непотребу наказав кинути і взяти на їх місце місцевих коней. Провідникам його королівської величності, які під час цілої дороги були до нас дуже уважні, подякував я також пристойним способом.

Дня 11 рушили ми в дорогу разом зі згаданим послом. Я їхав у тому самому возі, в котрім приїхав у Київ з Ленчиці, бо через біль ноги ніяк не міг сісти на коня. Доїхавши до селища під назвою Черкаси (Cercas), що також належить його величності королю, ми пробули тут до 15 числа, себто до прибуття туди відділу татар, і потім під їх охороною пустилися в дорогу далі степом.

Дня 26 ще вдосвіта рушили ми далі і коло вечірні прибули до міста Кафи, дякуючи всесильному Богу, що врятував нас від стількох небезпек. Зупинившись коло одної церкви, я негайно послав мого перекладача для розшуку нашого консула, котрий зараз же прислав до мене свого брата з проханням, щоби я дожидався до вечора і потім нишком пробрався до його мешкан­ня.

Я не можу тут сказати нічого особливого про місто Кафу, бо через цілий час мого перебування в ньому майже нікуди не виходив з дому, боячись, щоби мене не пізнали, а тому скажу про нього тільки те, що мені пощастило бачити самому або почути від інших. Це місто лежить на березі Чорного моря (mare maggiore), провадить значну торгівлю, населене мешканцями усіх знаних нам країн і славне своїм багатством”.

З Кафи А. Контаріні поїхав через Батум, Кутаїс і т. д. до Персії, де мав припоручення від свого уряду намовити перського шаха на війну з турками. Тим-то і пояснюється його страх перед татарами та крайня обережність у Кафі.

До початку XVI ст. відноситься лист Альберта Кампензе до папи Климента VII про справи Московії, писаний коло 1523— 1524 рр. Сам А. Кампензе не був у Московщині, а зложив свого листа на підставі оповідань свого батька і брата, які довший час були на Московщині і взагалі знали усю Східну Європу.

Московщину, себто московське князівство, А. Кампензе не інакше називає, як “Московія” (Moscovia), кажучи, що “їїзасе- люють численні народи: югри (Iugri), карельці (Corelli), печо- рани (Periszani), вогуличі (Vahulszeni), башкирці (Baschirdi), черемиси (Czeremissi)...” “...На захід від (татар), в напрямку до Прусського моря, живуть також у сусідстві до москвитян — роси (Rossi), литовці і самогети (себто Жмудь). Просторінь поміж країною, що її займають татари, і Прусським морем складає коло тисячі італійських миль, а саме від Києва (Chiovia) — бувшої руської столиці — до Вільна — литовської столиці — п’ятсот миль, а від Вільна до Прусського моря — коло трьохсот п’ятнад­цяти миль; решта простору, що недостає до зазначених нами IOOO миль, лежить за Києвом, у східному напрямку. З часів Ягайла, першого великого князя литовського, самогети і литовці є під владою Польщі. Цей володар, прийнявши християнську віру і ставши польським королем під іменем Владислава, похрестив своїх литовців і самогетів.

Свої претензії московські князі грунтують на тому, що Русь, підвладна тепер польському королю, так само як і Львів (citta Leopolina) і ціла частина Польщі, що лежить на північ і північний схід від Сарматських гір, притримується непохитно грецької віри і визнає над собою царгородського патріарха”.

До початку XVI ст. відносяться цікаві записки С. Герберш- тайна (1486—1566 рр.). Народився він у слов’янській Штирії і закінчив університет у Відні. Визначний дипломат, “вірний служитель-дорадник чотирьох цісарів”, був незвичайно спосте­режливий та обережений у своїх висновках. Двічі їздив до Мос­ковщини (1517 і 1526 рр.) і був у Литві та, можливо, і в Україні. З тих двох подорожей залишив свої “Записки”, що витримали багато видань у Базелі (найкраще видання 1556 р.), Відні та ін., мають мапи та різні ілюстрації. (Віденське видання 1549 р. під заголовком “Rerum Moscoviticarum Commentarii”).

Дуже обширні відомості подає Герберштайн головно про Мо­сковщину, скрізь називаючи її “Московітією”, а москалів — "московитами". Чимало місця уділяє також Литві, тоді як про Україну зустрічаємо порівняно небагато звісток, очевидно тому, що його шлях лежав головно через Литву.

С. Герберштайн про Україну каже: “Мешканці по Борисфену (Дніпру) черкасці-руські відрізняються від тих (черкасців), про котрих я сказав вище (кавказькі черкеси), що вони живуть у горах Понта. Тепер їх вождем був Євстафій Дашкевич (котрий, як я вже говорив вище, виступав проти Московії разом з ханом Махмет-Гіреєм) — муж дуже досвідчений у військовій штуці і славний визначною хоробрістю⁴. Хоч він не раз ішов з татарами, але ще частіше нищив їх, мало того, він часто ставив перед великою небезпекою і самого царя московського, у котрого колись був у полоні. В той рік, коли ми були у Москві, він розт­рощив москвинів завдяки незвичайним хитрощам. Ця справа, мені здається, достойна того, щоби була тут записана. Він привів у Московію татар, вдягнених у литовський одяг, знаючи, що москвини сміло кинуться на них ніби як на литовців. Сам він (зі своїм військом) приготував засідку у зручному місці, чекаючи помститися москвинам. Спустошивши частину північних зе­мель, татари впадають до Литви. Коли москвини довідалися, що вони змінили шлях і зайняли Литву, то подумали, що це литовці, негайно, палаючи жадобою помститися, з зухвалим натиском впадають у Литву. Коли, спустошивши її (Литву), вони вер­талися, переобтяжені здобиччю, то Євстафій оточив їх із засідки і перебив усіх до одного”.

Герберштайн добре розрізняв українців і москвинів, нерідко згадуючи одних і других. Кажучи, наприклад, про місто Люблін, пише, що тут з’їздяться на ярмарки “люди з різних сторін світу: московити, литовці, татари, лівонці, прусси, русини, німці, угорці, вірмени, валахи і жиди”.

Пишучи про Литву, Герберштайн зауважує, що “більша частина мешканців цієї країни складається з русинів”. Про Волинь інше пише: “Волинь (Vuolinia) зі всіх князівств Литви населена найбільш войовничим народом”.

Торкаючись географічного положення України, подає ко­роткі інформації про Дніпро, Дністер і Дон. Цей останній називає “Fl. Don Ruthenice”, як це зазначено і на мапі (видання “Записок” 1556 р.).

З міст згадує Стародуб, Брянськ, Новгород-Сіверський, Чернігів, Путивль, Київ, Канів, Черкаси, Бересте, Камінець на Берестейщині, також подає деякі відомості про Татарію (Чорно­морські степи), Крим і Кубань.

Про Стародуб пише, що це “одно з найславніших міст Сіверського князівства”.

Про Новгород-Сіверський, чи “твердиню Сівери”, каже, що “ще не так давно був столицею сіверських князів, доки не був загарбаний Василем” (московським князем).

Про Камінець на Берестейщині зауважує, що це “місто з кам’яною вежею, з дерев’яним замком”.

Більше подає відомостей про Київ:

“Київ (Chiovuia) — старовинна столиця Русі. Пишність і справді королівська велич цього міста підтверджується самими його руїнами і пам’ятками, від котрих залишилися рештки. Ще і досі на прибічних горах помітні сліди спустошених церков і мо­настирів, крім того багато печер, в котрих є дуже давні гробівці і в них ще не зотлілі тіла”. Про деякі звичаї подає такі відомості:

“Кияни мають закон, по котрому майно чужинецьких купців (котрі там випадково вмруть) переходить або до короля, або до його намісника, що дотримується також у татар і турків у відношенні до померлих у них киян. У Києві є гора, через котру купці мусять переїздити трохи тяжкою дорогою; коли по в’їзді на неї випадково заломиться яка-небудь частина воза, то речі (май­но) , що везлися цим возом, забирають до державного скарбу⁵. Все це оповідав мені пан Альберт Гастольд, віденський палятин і намісник короля на Литві”.

... Особливо цікавий щоденник подорожі Михайла Литвина (по походженні справді литвина), що в 1550 р. був в Україні, подав цінні відомості про Київ та особливо багато — про грунт і природні багатства Києва, Київщини і цілого Придніпров’я. Про Київ пише:

“Нам (литвинам) належить славнозвісний замок і місто Київ; подібно іншим замкам, утримується недбало... Він займає пер­шорядне місце серед інших замків і країв і розташований над рікою, на кордоні степу і Полісся... В Києві збереглися ста­ровинні церкви, прекрасно побудовані з шліфованого мармуру та іншого чужоземного матеріалу і покриті циною і міддю, інші з позолоченими банями; є також пребагаті монастирі. Особливо славний монастир, присвячений Діві Марії, з підземними галере­ями і печерами”⁶.

- Та найбільше дивує М. Литвина родючість та багатство землі: “Грунт Київщини до такої міри родючий і зручний для обро- бу, що лан (земля), виораний тільки раз парою биків, дає великий урожай; навіть необроблене поле дає рослини, які году­ють людей своїм корінням і стеблом. Тут ростуть дерева, що дають різноманітні ніжні овочі, плекається виноград, що дає великі грона винограду, а місцями на схилах зустрічається дикий виноград (себто звичайний виноград для їжі, що сам собі росте). В старих дубах і буках, в котрих зробилися дупла, обильно во­дяться рої бджіл з щільниками меду, який відзначається чудовим кольором і смаком. Диких звірів і зубрів, диких коней і оленів така сила по лісах і полях, що на них полюють тільки задля шкіри, а м’ясо через велику їх кількість викидають, окрім спинної частини; ланей і диких кабанів навіть зовсім не вжива­ють. Дикі кози в такій великій кількості перебігають зимою з степів до лісів, а літом назад, що кожний селянин забиває їх до тисячі на рік. По берегах річок у великій кількості зустрічаються оселі бобрів. Птиць така дивовижна сила, що весною хлопчаки назбирують цілі човни яєць диких качок, гусей, журавлів і ле­бедів, а пізніше їх виводками наповнюють курники. Вірлят зачиняють до кліток задля їх пір’я, котре чіпляють до стріл. Псів годують м’ясом диких звірів і рибою, бо ж річки переповнені неймовірною кількістю осетрів та іншими великими рибами... Тому багато річок називають ’’золотими", особливо Прип’ять, котра в одному місці коло Мозиря при гирлі Тури, в час напов­нення свіжою водою з джерел, щорічно з початком березня на­повнюється такою силою риби, що кинутий до неї спис насаджується (на рибу) і стоїть повисно, ніби встромлений у землю,— так густо збивається там риба. Я би не повірив тому, коли б сам не бачив частенько, як відтіль без перерви черпали рибу і наповнювали нею за один день до 1000 возів, що належали купцям, котрі щорічно з’їздяться в цьому часі.

Борисфен (Дніпро) — найбільша і найбагатша ріка цієї країни, по ній спроваджують до Києва безмірну кількість риби та іншого краму”.

По всіх допливах Дніпра, пише М. Литвин, “спроваджують до Києва рибу, м’ясо, хутра, мед, сіль з таврійських лиманів, де навантаження сіллю цілого корабля коштує 10 стріл”.

Далі подорожник говорить про Дніпрові пороги і переправи Дніпра. “Цю ріку називають текучою медом і молоком тому, що вона у своїх верхів’ях тече лісами з багатством бджіл, а нижче по степах з випасами, а тому доставляє силу меду і молока для свого населення”.

Про українську торгівлю М. Литвин пише:

“Київ переповнений чужоземним крамом, бо ж нема шляху більш знаного, як старовинна, бита і добре відома дорога, що веде з Чорноморського порту — міста Кафи (Феодосія) через ворота Таврики на гаванський перевіз на Дніпрі, а звідти до Києва; по цьому шляху спроваджують з Азії, Персії, Індії, Арабії і Сірії на північ до Московії, Пскова, Новгорода, Швеції і Данії цілий східний крам, як — дорогоцінне каміння, шовк і шовкову тканину (матерії), ладан, парфуму (пахучі олії), шафран, пе­рець та інше коріння. По цьому шляху йдуть і чужоземні купці — цілйми караванами (валками)... Раніше збирали мито з тих караванів на переправі через Дніпро у Тавані, а тепер мито збирають у Києві”.

У Києві “така велика кількість дорогих шовкових одягів, до­рогоцінного каміння, соболів та ін. дорогоцінних хутер, що мені самому траплялося бачити шовк, що коштував дешевше, ніж у Вільні льон, а перець дешевше солі”.

Над Дніпром та його потоками, каже М. Литвин, живе багато народу, тут багато міст і сіл. Мешканці відзначаються хоробрістю і вправністю, тому “в цій країні дуже легко набирають добрих вояків”.

При найбільших вигодах Києва є і його недостачі: напади татар, люди хворіють “на пропасницю, що приходить через ден­не спання та від надмірного уживання риби і овочів; хворіють коні від затруєної рибами трави; засіви нищить сарана; по лісах і берегах річок цілі рої оводів, комарів і мух, що годуються людсь­кою кров’ю”.

Блез де Віженер (Blaise de Vigenere), дослідник і археолог, у своїй книжці “La description du Royaume de Pologne”, виданій в Парижі в 1573 p., у великій частині говорить про Західну Україну і Правобережжя як “Штати Польського королівства”. До книжки долучено мапу Польського королівства і рисунки тура, лося і полювання на зубра. Найбільше торкається автор історії окремих країв, але чимало відомостей дає також географічних, етнографічних і з виробництва України.

Про Червону Русь (Галичину) пише, що вона є частиною цілої Русі і займає місце поміж Сарматськими горами (Татрами) по р. Дністер до малої Польщі (Краківщини), до р. Бугу, з містами Любліном і Львовом (головним містом краю). “Ця країна дуже добра, дуже плодюча, добре заселена і була б ще більше залюднена, якби не набіги татар... Зрештою, на кордонах Поділля і Волині в напрямку Кам’янця, Дунаївців, Вишнівця утримуються звичайно добрі залоги (війська) з метою їх стримати...”

Про Волинь каже, що це “один народ з червоноруським”, займає землі поміж Случем, Бугом і Литвою. Головне місто — Луцьк, інші міста — Володимир, Холм, Бересте, Белз, Олесько, Кремінець, Городно, Лопатин, Ратно та ін.

Про Поділля Блез де Віженер каже, що воно служить немовби коридором для татар, які через Поділля роблять набіги на Волинь, Галичину і навіть Польщу. Якби не татари, то Поділля “безсумнівно було б найкращою і найплодючішою країною серед ряду інших через тс, що грунт дає тут скрізь виноград і шовк без особливої опіки людини”. Про народ на Поділлі каже, що він той самий, як на Волині і Галичині, а “їх мова, побут і звичаї майже тотожні з такими ж на Червоній Русі, Волині і Литві”. На Поділлі згадує замки: Кам’янець, Хотин, Цекинівка, Бакота, Межибіж. Про плодючість Поділля пише:

“Кажуть, що грунт цієї країни такий добрий і плодючий, що коли залишити в полі плуг, то він протягом двох чи трьох днів так заростає травою, що знайти його важко. Країна наповнена медом і воском і могла б прогодувати величезну кількість отар, коли б була можливість їх розводити”.

“Головне місто Кам’янець, де є кафедра єпископа; місто це скоріше може бути приєднане до Червоної Русі, бо лежить на самому кордоні (до Червоної Русі) ”. З інших боків Поділля обме­жується Бугом, Дністром і Чорним морем.

Про звіринність Правобережжя, Волині і Галичини Блез де Віженер згадує тура, зубра і лося. Тур водиться на кордонах Мазовії і Литви, причому вже тоді була охорона цього звіра у штучних огорожах.

“Тур є породою дикого бика, але без порівняння більший від домашнього (бика) і серед усіх звірів менший лише від слона. Ціла його шерсть чорного кольору, і тільки вздовж хребта йде біла смуга... Тури можуть єднатися з домашніми коровами, але в такому випадку їх вже не приймають потім ніколи до загальної череди (турів); їх виганяють з великою впертістю і навіть іноді б’ють до смерті... М’ясо тура не гірше і не краще від звичайного волового м’яса, найбільше ціниться їх шкіра, особливо для пасів”. (Цей опис тура сплутано з зубром).

“Зубр, чи бізон,— тварина дика і сердита. Зверху шерсть зубра нагадує лева, але в одміну від нього він має на підборідді велику довгу бороду; голова його невелика, очі великі, вогнисті, погляд косий і дикий, лоб широкий, величезні роги так розведені, що поміж їх кінцями могли б уміститися троє грубих чоловіків. На спині — високий горб, як у верблюда, покритий довгою хвилястою шерстю”. Далі описує де Віженер полювання на зубра як дуже небезпечне.

“Лось, чи повод, має досить довгу шерсть, вуха подібні ослячим, велике воло, морда довга, верхня губа сильно видається вперед; дуже швидко бігає і випереджує оленя; шкіра виробле­на — дуже міцна”.

ІталієцьГамберіні в 1584 р., за словами якогось українського старшини, так характеризує українських козаків:

“З козаків можна зібрати 14 000 — 15 000 добірного, добре озброєного війська, жадного більше слави, як наживи, готового на всяку небезпеку. їхня зброя — шаблі й рушниці, яких у них ніколи не бракує. Добрі вони до війни пішої й кінної... дають собі добре раду на морі. Мають усякі човни й на них їздять у походи на чорноморські землі”.

У записках курляндського герцогського гофрата Л. Міллера про часи Стефана Баторія?, що були видані в Лейпцігу в 1585 р. ("Sententzionalische Historien, oder warhaffte Beschreibung der Jilrnembsten polnischen, Iifflandischen, moscowitertschen, Schwedischen ιmd andern Geschichten"), знаходимо цікаві дже­рельні відомості про Івана Підкову? та його арешт і страту:

“Підкова був знаменитою людиною, наділений незвичайною силою. Нову, не уживану підкову він міг зломати руками, як якийсь прутик. Цього Підкову приграничні козаки (на кордоні Молдавії і Валахії) обрали собі за провідника (гетьмана) і жор­стоко громили турків. Тоді король (що був у добрих відносинах з Туреччиною) придумав, щоби які-небудь добрі приятелі Підкови написали до нього листа з запрошенням приїхати на умовлене місце, або місце для переговорів, і в листі запевнили Підкову, що король обіцяє зберегти за ним його честь і віру. Підкова, як чесний вояк, вірить і їде до цих своїх добрих приятелів (не називаю їх зі скромності), котрі йому зараз же і проголосили королівський наказ залишити козаків і їхати до його королівської величності, запевняючи, що і волосок з голови його не впаде...”

Про Київ читаємо: “Місто Київ у стародавні часи мусив бути чудовим і величезним містом. Видко це по старовинних мурах, що оточують його на вісім миль, і по чудових великих церквах. У цих церквах є гарні, прекрасні підземні склепи (печери)... великі кам’яні колони, ніби моноліти... З цього можна уявити собі, яким чудовим було місто Київ у старовину”.

Про Чорноморські степи Міллер пише: “Трава там росте така висока і така густа, що їхати по ній у возі неможливо: трава заплутує колеса і не пускає воза. У лісах там на деревах сила бджіл...”

Epix Лясота

ЩОДЕННИК

Київ із давніх часів є знаменитою столицею й окремим князівством, що мало своїх власних князів (яких звали “царями” й “князями”) з роду теперішніх великих князів руських або мо­сковських. Він був дуже просторий і добре захищений, прикра­шений чудовими церквами й будинками, як громадськими, так і приватними, що ще видно по валах, які оточували місто на горі і, як тут кажуть, простягалися на 9 миль, і по старих руїнах. Особливо чудовим тут був гарний і пишний храм, званий Свята Софія, настільки великий і просторий, що рівного йому не може бути, збудований царем Володимиром за зразком храму Святої Софії у Константинополі. Нині він ще якось стоїть, але вже валиться. Верхнє склепіння, особливо посередині, прикрашене тонкою мозаїчною роботою, підлога внизу викладена гарними кольоровими камінцями, храм угорі має галерею (або хори), ажурні арки якої від одної колони до другої витесані з суцільних плит голубуватого каменю. В одній з них просто навпроти висо­кого вівтаря є круглий отвір заввишки в півліктя, тепер закиданий вапном. Кажуть, що там колись містилося дзеркало, у якому за допомогою мистецтва магії можна було побачити все, що замислиш, навіть за кілька сотень миль¹. Але якось один київський цар вирушив у похід і довго не повертався, його дружина, скучивши за своїм паном, скористалася з дзеркала і щодня дивилася у нього, щоб побачити, що робить її чоловік і як йому ведеться. Але якось побачивши, що він кохається з поло­нянкою, вона так розсердилася, що розбила дзеркало. Нагорі ще можна побачити темну келію, у якій Володимир наказав замуру­вати свою жінку. З верхньої галереї також ведуть круті східці до маленької вежі, про яку кажуть, буцімто Володимир мав звичку скликати там ради, і яку звали “Володимирова гридниця”. У храмі можна побачити гробницю княгині Ольги, Bo- лодимирової матері. Крім того, у дерев’яній скрині показують тіло митрополита, якому відрубали голову татари². Воно ще й досі не зіпсувалося, в чому, зрештою, я сам переконався, дотор­кнувшись руки й голови крізь лляний саван, яким накрите тіло. Ще показують одну гробницю, де в залізній труні похована донь­ка якогось царя. В іншій каплиці лежить у гарній труні з білого алебастру князь Ярослав, син Володимира, разом із своєю дружиною. Гробниця заввишки на людський зріст і ще не пош­коджена, настільки міцно була зроблена. Ще в іншій каплиці біля собору була гробниця Іллі Муромця, знаменитого героя, або, як його називають, богатиря, про якого оповідають багато ле­генд. Гробниця тепер уже зруйнована, але в тій же каплиці ще також зберігся гробівець його товариша.

Біля храму показують також місце, де поховані ті, хто буду­вав собор, але жодного пам’ятника немає. Неподалік від Святої Софії була церква Святої Катерини, сьогодні зовсім зруйнована, залишився лише шматок муру. Ще можна побачити руїни гарних воріт, які ще й нині служать як ворота. Деякі кажуть, що вони називалися Золотими, а інші — що Залізними. Це була гарна й показна споруда, про що свідчать залишки, які ще збе­реглися. З інших старих будівель не залишилося нічого, крім церкви Святого Михайла, що також стоїть на узгір’ї. Це гарна будівля з круглою вежею посередині, яка має позолочений дах. Хори всередині також прикрашені мозаїкою, а підлога викладена кольоровими камінчиками. Якщо заходити в церкву дверима навпроти високого вівтаря, по ліву руку в дерев’яній труні той, хто був ще живим, ліг біля нього й тут же помер, залишившись і мертвим біля нього. Крім того, у довгих вузьких дерев’яних ночвах лежать якісь останки, що припливли Дніпром від Смоленська і тут, біля монастиря, пристали до берега. Також дванадцятеро, котрі будували монастир⁴. Ще один, якого за­стрелили далеко від Києва і так, застрелений, сам сюди прийшов, ліг і поховав себе. У головах Чобітька лежать батько з сином, обидва дуже високі на зріст, у яких ще видно волосся зверху на голові й бороди. У цій печері є два вівтарі, де щосуботи відправляється служба. Там, де стоїть другий вівтар, запалася земля під святим Антонієм. Розповідають, що святий Антоній був одним із ченців цього монастиря. Одного разу він покликав усіх своїх братів і, давши їм останні накази, нагадав про багато речей, а особливо закликавши до братерської єдності, попрощав­ся з ними. Коли ж він опинився, де стоїть нинішній вівтар, то земля між ним і його товаришами запалася, розділивши їх. Коли ж вони почали копати в цьому місці, шукаючи його, із землі вдарив вогонь і відкинув їх. Незважаючи на це, вони пішли ліворуч і знову почали копати, але на них ринув сильний потік, і якби вони не облишили свого, усі б потонули. І ще сьогодні видно сліди, зроблені водою, коли вона з силою ринула. Навпроти цього вівтаря стоїть дерев’яна колона, яка сягає від підлоги до стелі, завтовшки така, що людина може обхопити її двома руками. Кажуть, що коли прив’язати до неї того, хто страждає на тяжку хворобу й залишити так прив’язаного на ніч, він видужає й поз­будеться цієї хвороби. У цій печері є десь ще одне тіло, з руки і з зуба якого за рік виступає кілька краплин олії і внизу стоїть склянка, у яку вона стікає. Кажуть, що ця олія помагає у ба­гатьох випадках. Але мій провідник забув мені сказати, що, йдучи у цю печеру, кожен повинен узяти з -собою воскову свічку, бо там дуже темно, і серед багатьох ходів можна заблудитися. Там є також багато тріщин і проходів, викладених і підпертих деревом, бо інакше вони б завалилися й зникли. Вхід зроблений так, як звичайно роблять в’їзди до гірських заводів.

Мартін Груневег

З ПОДОРОЖНІХ ЗАПИСОК

18 жовтня вранці прибули ми в славетне місто Київ і заїхали до вірменина на ім’я Абрагам (який відморозив собі ноги під час подорожі в Москву і тому ходив лише на ьолінах). Щоб ти не здивувався, як це ми могли в одного міщанина поміститися з такою великою кількістю возів, знай, що це місто забудоване не так, як це в нашій батьківщині Польщі. Вони всі живуть в дворах, за турецьким способом або, правильніше, за способом греків, від яких вони мають релігію, їх наслідують у будівництві та звичаях, подібно до того як ми охоче йдемо за італійцями.

У Греції, або теперішній Туреччині, мури прикрашають місто і вулиці. А тут, у Києві, йдеш між дерев’яними будівлями і пар­канами неначе у багатолюдному селі, покрученими, нерегу­лярними вулицями. Кожен двір має власний великий садок, город і багато будівель для худоби та людей. Все це розкидане тут і там, неначе гониться одно за другим. Кожен дім має свою лазню за таким зразком, як у нас платні лазні, але розміром як мала кімната. Вони палять в них майже щодня на зразок московитів, які постійно купаються, але без [їхніх ] церемоній [... ]. Пар­кани при будинках гарно збиті з стоячих дощок. І все місто, хоч і дерев’яне, добре забудоване. Лише рідко трапляються приміщення з кахлевими грубками. Будинки криті гонтами, які вдвічі більші, ніж гонти у Польщі,— слушніше їх було називати дошками.

Місто розташоване на Дніпрі — річці, розміром подібній до Дунаю. Дніпро латини називають Бористеном. Річка багата на рибу. Вона протікала через Литву і Русь, впадаючи у во­лодіннях польського короля в Евксінське море. Її охороняють козаки, яких у Києві повно. Те, що вони здобувають у своїх сусідів-турків, татар чи московитів, тут все вони охоче за­лишають.

Київ лежить у глибокій долині, між високими горами. Він простятся на три сторони, одну сторону трикутника становить Дніпро. Дві інші сторони впираються у гори. З одної сторони є трохи вільного місця між горою і містом, яке тут захищене де­рев’яними хрестовинами. З другої сторони місто притиснене до стрімкої гори і тому там не потребує іншої охорони. А зі сторони річки воно має замість муру паркани городів.

Коли ми з’їжджали з гори, ліворуч залишали гарну площу, рівну ринкові, де живуть переважно польські католики. Там стоїть костьол і монастир з ченцями нашого домініканського ордену. Костьол був заснований святим Яцентієм, але не на теперішньому місці, а на іншому, яке тепер далеко залишилося за містом. Його ще й тепер можна бачити — мурований, але цілком спустошений.

Теперішні костьол і монастир дерев’яні. Але ті, які я бачив, коли там був, згоріли через необережність кілька років тому, коли пріором був Йорданії! Ковальковський. На його місце ченці хотіли поставити мене, але після посвяти їм послали патера Фелікса Бухаке (Булгака?), який, після закінчення будови кос­тьолу і монастиря, там похований. У той час там жило ледве чотирьох ченців, але тепер вдвічі більше, і (монастир) росте день у день.

На ринку стоїть Богородична церква, мурована, але мала й стара, до того ж у кількох місцях пошкоджена (мабуть, під час пожежі).

Вона крита гонтами і має посередині баню з дощок, грецького зразка. Її дзвіниця також дерев’яна. Навколо церкви є крамниці. Поблизу цієї мурованої стоїть також дерев’яна церква, а від неї недалеко карвасар для купців, споруджений з дерева. Над містом на високій горі¹ лежить замок, великий, але поганої бу­дови, з дерева, обмазаного глиною. Там живуть знатні люди, які не так стягають данини з купців, як деінде. Одна з важливих причин цієї доброти — те, що дружина пана була вірменкою, хоч і католичкою (а пан був польським шляхтичем).

У Києві мешкає досить вірмен, які мають там також свою церкву з дерева. Але.мало хто з них знає вірменську мову, більшість володіють лише українською і одружуються з ук­раїнцями, що, між іншим, дуже суперечить їхнім законам. Далі (за Києвом) уже не живе жодний вірменин.

...Від замку до Дніпра простяглася далі гора, дещо вища², так що замок лежить неначе на окремій горі, яка виросла з другої гори. Якщо хочеш зрозуміти розташування цих гір, то знай: місто тягнеться вздовж високої крутої гори, а від неї відокремлена гора, на якій замок, так що між замком і великою горою пролягла долина. На вищій горі є широка рівнина, частина якої від сторони міста відокремлена валами і ровами (всередині них приблизно стільки простору, як займають зерносховища в Гданську). Мешканці називають це оточене ровом місце “містом” (die Statt), але, очевидно, це старий замои^ навколо якого будувалося місто в усі сторони,— на горі, а також, як тепер,— внизу.

500 років після Різдва Христового збудував це місто руський князь Кий³, від якого воно отримало назву Києва. Це слово — прикметник: Київ, тобто Кия (des Kyes).Оскільки це слово по- польськи означає “кий”, жартівливо називають мешканців міста “києносцями”.

Пізніше, року 990, Володимир (також руський князь, при якому зріс цей край і особливо місто) послав до Василія і Кос­тянтина, східних імператорів, щоб одружитися з їх сестрою. Коли отримав відмову як негідний того поганин, погодився він на хрещення. Коли ж прибув до Константинополя приймати хрест, осліп. В такому горі послав до нареченої, щоб сказали, що вона буде нещасною. На це вона відповіла: “Як тільки він охреститься, позбудеться сліпоти”. І Бог це здійснив. Отже, він радісно повернувся до своєї країни, де своїх підданих привів до хрещення. Вони були охрещені в Дніпрі. Греки, як і вірмени, занурюють дитину повністю в купіль. І русини слідують у цьому за греками дотепер.

Цей Володимир привів з собою з Греції різних майстерних ремісників, за допомогою яких він спорудив у своїй країні багато гарних церков і монастирів. На згаданій вище горі, яку тепер називають старим київським городом, спорудив він гарну велику церкву за прикладом і назвою св. Софії константинопольської. Вона стоїть в переважній частині і нині.

19 жовтня пішов я з Стефаном на гору, щоб оглянути старий город, і особливо церкву св. Софії. Цей згаданий Стефан — ве­селий, доброчесний і богобоязливий юнак мого віку — врод­жений вірменин з Києва. Його батько побожний і, як і син, справедлива та гарна людина. Король Сигізмунд за гідні діяння зробив його шляхтичем і надав йому село поблизу Києва. Без шкоди для своєї шляхетської честі він узявся за фірманство і віз тоді також товар синового хазяїна. Сам він не знав ні слова по-вірменськи, натомість син Стефан добре володів цією мовою, а до того і турецькою. Ці мови він вивчив у Кам’янці у одного вірменина, до якого батько його віддав ще малим [... ].

Подібно до того як єпископ Оніас збудував в Єгипті храм на зразок єрусалимського, так і згаданий князь Володимир цією церквою Софії наслідував константинопольську. За своєю фор­мою київська подібна до константинопольської, хоч не за розмірами, красою чи коштовністю. Святий мученик Ісидор був тут архієпископом. Теперішнього часу церква стоїть на пустому місці, далеко від людей, і ми не знали, як туди увійти. На мій погляд, пощадили цю церкву під час війн не лише християни, а й татари, бо вона стоїть ще ціла, і там їхнє духовенство в певний час проводить богослужіння. Довкола протікає туди дощ. Там завалилося не що інше, а тільки змурована навколо церкви гале­рея, над якою йде ще одна галерея. Двері не мають замків — тільки забиті поганими дошками. На щастя, ми знайшли діру, де випала частина муру. Через неї ми вийшли на верхню галерею, з якої ще там і тут стоять цілі частини, і з них можна уявити, який був вигляд церкви, коли вона була цілою. Константинопольська церква не має такої зовнішньої галереї, можливо, що її зруйну­вали турки. З цієї галереї можна пройти до галереї у церкві, яка кінчається при вівтарі таким самим способом, як у Константино­полі.., за винятком того, що колони у зв’язку з браком матеріалу збудовано лише з цегли, яка, за грецьким зразком, має такі розміри, як у нас кімнатні плитки. З зовнішньої галереї до цієї внутрішньої ведуть троє дверей посередині, з однієї сторони. Вони в церкві з чотирьох боків викладені були мармуровим каме­нем. Поза тим не видно в церкві більше мармуру. Тільки ще в усіх чотирьох кутках церкви є круглі вежі з гвинтовими сходами, вони викладені гарними плитками з червоного мармуру, але жорсткого, неполірованого⁴. Ці плитки, які досить великі, тяг­нуть люди на кладовища і прикрашають ними могили. Поза тим внутрішня галерея викладена цеглою, але дуже майстерно, гарними старофранкськими узорами. Зовнішня галерея в такому поганому стані, що рештки хідника прогинаються аж на вулиці. Але внизу церква майстерно викладена різнобарвним глазуро­ваним камінням. Четверо згаданих гвинтових сходів, здається мені, вели на непокриту галерею, чи, як це по-іншому зветься, на плоский дах, який був над зовнішньою галереєю. На ньому, мабуть, люди ходили собі для забави. Всередині церква ще стоїть непорушна, всюди коштовно розмальована і щедро позолочена. Там, де високий вівтар, на стіні є образ Марії, майже такої висоти, як уся церква. Виглядає він таким новим, як ніби був зроблений сьогодні. Під образом є вівтар з дерев’яним дашком на чотирьох стовпах, щоб з галереї не можна було вільно туди дивитися. З цього можна зробити висновок, що так само було і в константинопольській Софії. З-перед вівтаря вже забрали не­бесні врата до іншої церкви, але залишили там дві гарні великі ікони. На одній зображено Спаса, на другій Богородицю, за грецьким звичаєм. їх через великі розміри нелегко було б за­брати до іншої церкви. Що дивно, то це те, що на всіх склепіннях цієї церкви є керамічні глечики⁵. Спершу на склепінні є шар цегли (грецького зразка [тобто квадратної форми ], а не [прямо­кутної ], як у нас), відразу на ньому встановлено глечики горлом вниз, з’єднані вапном. Глечики білі і тверді, у всьому подібні до звичайних глечиків, що коли один глечик взяти з склепіння, то можна на його місце вставити інший. Баня посередині церкви ще має хрест і вкрита свинцем, в інших місцях свинець забрано і замість нього зроблено покрівлю з дощок. Над великими цер­ковними дверима (зі сторони спуску) вміщено великий зелений камінь, подібний до дзеркала. Про нього в народі дивна легенда, а саме, що у цьому дзеркалі видно те, що вважалося таємним, і про це розповідають різні історії... У цьому краю нема мармуру, порфіру і алебастру, і привезти їх неможливо без нечувано великих витрат, тому прикрасили цю церкву за допомогою май­стерних грецьких гончарів гарними глазурованими камінчи­ками. Таке ще й тепер поширене у греків [... ].

У розташуванні старого Київського замку знаходиться св. Софія. Проти неї йде велика вулиця з однієї брами від великої церкви, як Гданська ратуша від Кушнірської вулиці. Вона називається Золотою брамою. Двері відтіля мають бути в Гнєзно, в кафедральному соборі. Твердять, що вони зроблені з поганого золота. Я вважаю ймовірним, що вони були зроблені з корінфської міді і позолочені, як це прийнято серед греків. Ко­роль Болеслав Хоробрий, коли він узяв це місто і замок, вищербив на цій брамі свого меча. Меч, яким він наніс по ній удар, зберігають у вежі в Гнєзно і називають Щербиць, бо він від того удару вищербився. Як пишуть, цей меч, принесений ан­гелом з неба, в багатьох бідах порятував цього короля.

1074 р. Болеслав Сміливий облягав Київ так довго, що місто, напіввиголодніле, піддалося. Коли він в’їжджав у замок, ударив у ворота, як його попередник.

Тоді 1415 р. обложив місто татарський цар Едіга, спалив і знищив усе навколо, але замку не міг здобути, хоч докладав до цього великі зусилля. З того часу пішло місто до занепаду аж до наших днів. Золоті ворота ще стоять, але переважна частина їх поруйнована... Зверху над ними влаштована каплиця — за звичаєм русинів, які прикрашають зверху свої брами гарними церковцями, віддаючи Богові в охорону. Таку побожність вони, мабуть, перейняли від греків.

Церква Михайла ще ціла, і при ній живе духовний. Її верхня баня має яскраву позолоту, але краї даху навколо свинцеві, бо не вистачило золота. Причина, що церква покрита золотом, така. Коли Едіга, як було сказано, здобув місто, втекли жінки до замку і молилися Богу. Оскільки він їх захистив, вирішили дати свої коштовності на позолоту церкви і це здійснили після того, як Бог врятував їх від поганих.

Півмилі від Києва є славний монастир і при ньому скит на римський лад, дуже знаменитий у всій Польщі; українці назива­ють'його “печерою”... Я хотів його побачити, тому 21 жовтня, коли хазяї у неділю були в гостях у замку, поїхали я і Стефан на конях через старий замок, крізь браму. Брама ця знищена, на­чебто її взагалі не було, бо кожен, хто не лінивий, бере цеглу додому з цієї гори. Ми прибули до монастиря, який лежить у гарному великому селі при Дніпрі. Від брами, яка змурована під каплицею⁶, ми зійшли з коней і повели їх за вуздечки. Відразу за брамою йде довга вулиця, при якій з обох боків ченці мають келії. І в кожного свій окремий будиночок та город. Всі будівлі гарно споруджені з дерева. Коли пройти цю вулицю, опиняєшся на великій площі, де зліва стоїть велика мурована церква Пречистої⁷ — так русини називають Мадонну. Дзвіниця де­рев’яна, а на ній годинник, що в тому краю вже дивина. Близько при ній стоїть ще одна велика мурована церква, але дуже спусто­шена і знищена. У селищі є також дерев’яні церкви. Навпроти церкви справа великий гарний будинок з дерева. Там зібралися монахи, як на свято. Як тільки нас помітили з сіней і довідалися, що ми від купців зі Львова, до нас швидко підійшов монах і запросив нас від старшин на хліб і мед. Ми щиро подякували, але, перепросивши, відмовилися від їжі і пива, бо мали небагато часу. Попросили лише, щоб нам дозволили оглянути церкву і печеру.

Отож, скоро прийшов дзвонар і відчинив нам двері. Я дав йому оплати три литовські полтини (Polten). Крім цих дверей є ще двоє інших, всі вони залізні. Церква прикрашена гарно і коштовно. Є в ній також князівський надгробок з алебастру і мармуру. Тоді нам згаданий хранитель дав за півтори гроші восковий світильник і повів до старця, у якого був ключ до пече­ри. До неї ми йшли через великий, хоч і поганенький, сад. В ньо­му недалеко від брами була хатина печерника. Той повів нас зі своєї хати (на тій же горі з садом) до дверей, якими входять до печери. Цей вхід під горою закритий загратованими дверима. Це все з дерева. Кожен з нас узяв світло в руку, і так ми спустилися. Від дверей веде в глиб гори прямий і крутий підземний хід такої висоти і ширини, що одна особа там може йти вільно. Коридор у твердій глині, з вигладженими стінами такої довжини, як (у Гданську) від вулиці Рукавничків до Попівської. Звідтіля виходимо у велику церковну галерею, влаштовану прямо в горі. Вона такої ширини, що троє можуть стояти поруч. У цій галереї з обох сторін влаштовано отвори, зроблені в землі, один при одному і один над одним. Там ховають померлих монахів або й інших визначних людей і закривають їх глиною. Оскільки тіла лежать у холоді, вони не псуються, а зсихаються, так що невдовзі їх можна тримати назовні без смороду. Нам показали там багато тіл тих, яких вважають святими, і інших, вартих пам’яті. Є там і кілька голів, від яких з зубів стікає миро до скляночок. Його вважають дуже цілющим. У цій печері зовсім нема вологості. Найвизначнішим мені здається, що тут нам показали цілого ве­летня⁸. Я дав проповідникові два литовських гроші й подякував йому за доброзичливість.

Була причина, що ми так довго затрималися в Києві. Ми виклали там товари і купили дві великі ком’яги, які в Гданську по-іншому називають “шмаками”. Вони такі самі, як судна на Віслі, але так криті дошками, що дощ не може пошкодити то­варів, а люди працюють на палубі, а не на бортах при палубі. Навантаживши товари, 25 жовтня увійшли і ми на судна [... ]. 26 жовтня ми відпливли.