ОЛЕКСАНДР ГРѴШЕВСЬКИЙ ПРОМИСЛИ В УКРАЇНІ XVII CT.

В економічному побуті полудневого Придніпров’я в XVI — XVII вв. грали велику роль т. зв. уходи,— ба­гаті на рибу, на звіря місця. Вони з давніх часів мали славу в сусідній людності, що зберігала в своїй пам’яті відомості про полов кількох років, побільшувала часом перекази уходників про тутешні багатства.

Уходники йшли на уходи не по одинці, а гуртувались в певні промислові артілі, ватаги. Такі ватаги бували більші і менші, тримались довший час чи утворювались лише на один сезон і розпадались потім до слідуючого разу. Живучи разом на уходах, члени ватаги тісно зживались і міцно тримались купи. Та інакше і не могло бути.

Сама діяльність ватаг уходників призвичаювала їх до солідарності, до об’єднання. Коли ватаги рибалок працювали десь недалеко коло Києва, подніпровських луках, їх об’єднувала спільна праця коло великого невода. Але коли такі ватаги йшли далі, до нижчих уходів, чи на стрільбу до “пустині Звениго- родщини”, їм доводилось триматися разом із огляду на постійну татарську небезпеку по таких окраїнних місцевостях, де не мож­на було чекати якоїсь допомоги від держави.

Ватаги уходників поділялись на певні групи в зв’язку з їх заняттями. Знаємо ватаги соляників, які ходили до степів за сіллю й привозили її потім на продаж до українських торго­вельних міст. Такі соляники об’єднувалися в більші чи менші ватаги: частіше збирались десятки учасників, через що й самі ватаги отримували звичайно назву десятків, хоч в реальності могла бути тут інша кількість люду. Складали певним збором десяток, скільки не було б тут люду в дійсності. Давали данину соляники звичайно своїм продуктом при повороті через по- граничні замки.

Окрему групу складали ватаги, що ходили за медом. Вони “ставали пасікою... стояли з бджолою... держали пасіку... ішли меду брати” в залежності від географічних умов певної місцевості: чи було це в степах, чи йшли “в Звенигородщину або вище дуброви” (себто в надбузькі ліси на північ від Брацлава). Такі уходники данину давали при повороті медом (кадьми) чи грішми (по умові).

Дальша група уходників — це стрільці, які полювали, йшли в “уходи на м’ясо” до степу чи до лісів. По деяких місцевостях скоріше, по деяких пізніше було таке полювання взято під конт­роль замкової адміністрації та заведено обкладання ватаг при повороті з полювання збором на адміністрацію чи то грішми, чи то натурою. Опитані при люстрації люди зазначали, що контроль та обкладання стрільців в деяких замках — недавній винахід з боку адміністрації, який і стався недавно, ще за їх пам’яті.

Між мисливцями були ватаги бобровників, які після полю­вання давали на старосту певну кількість звірів чи половину влову.

В рибальстві розрізнялися ближні рибні ловці від дальших на низу Дніпра чи в степах на Лівобережжі. Розрізняли рибалок теж дЬ часу, коли вони займались рибальством. Зміняли характер праці й самі знаряддя рибальства. При опису черкаського замку докладно зазначено і ті уходи вище чи нижче замка, які розло- жені були на території, належній до замку. Крім ватаг на осінь та літніх були ще уходники, що приходили на весну ловити осетрів по луках дніпровських дерев’яними сітями.

Ватаги такі складались звичайно на місці з місцевих людей; ті, які вже бували в цих уходах та знали умови праці, добирали собі відповідних товаришів для задуманої справи. Підготовлення йшло поволі, ще задовго до того, як рушити шляхом чи рікою. І ось тут серед таких приготовлень ватаги зовсім несподівано ширилася, бувало, звістка, що староста заводить новину, випус­кає ватаги з місцевих людей лише з певною умовою. Така не­сподіванка зовсім міняла зроблені підрахунки. Учасники складених ватаг завзято сперечалися з старостою, виступаючи проти його новин, але не завсіди могли досягнути свого. Часом доводилося міщанству вчиняти бойкот проти новин старости. Якраз такий випадок зазначено при люстрації Канева — деякі уходи залишились невзяті: міщанам хотів староста дати з частини полову, вони на це не пристали, а інших не знайшлося, так уходи лишилися незайняті.

Канівські міщани добилися свого, але це не завсіди бувало. Не раз плутали справу міщанам чужі, захожі люди, які користалися з випадку і перебивали міщанам. Втручання чужих людей викликало обурення та скарги міщан, які призвичаїлися кожний рік займати ті ж самі уходи на тій же самій степовій річці. Коли бувало досить зайшлих, міщанам важко було затримати свої позиції. Зайшлі підіймали ціну, надаючи один перед другим. “Уходники, одного перед другими опережаючи, повишають, укупуючися”, — скаржилися незадоволені міщани при ревізії черкаського замку. Присутність зайшлих уходників ускладню­вала становище міщан та збільшувала їх скарги.

Втручання зайшлих, “чужегородців”, та рдздавання їм уходів — це звичайна тема міщанства при виясненні справи з уходами при ревізії. Черкасці казали: староста теперішній дає вищезазначені уходи киянам, чорнобильцям, мозирцям, бихов- цям, петриківцям, могилевцям та іншим чужегородцям; канівці зазначали, що староста давав уходи чужегородцям, киянам, могилевцям.

Належні до замку уходи вважали міщани теж своїми, не до­пускаючи якийсь час зовсім чужих. Часом викликав деякі сумніви і самий поділ на замкові та міські: які саме уходи роздає староста по праву. Черкасці вичисляли при ревізії, що староста раніше “держивал только тую пять уходов и давал их кому хо­дячи а з якое кольвек вити або части”; решту уходів розділяли поміж себе самі черкасці, а потім староста став однаково від себе роздавати всі уходи, вже не відділяючи замкових та міських. Розподіл, таким чином, зовсім щез.

Наскільки вражала міщанство така зміна, можна бачити з !тих переказів, які складало воно, підтверджуючи свої права на * зазначені уходи. Це, можна сказати, промислова легенда уходників-канівців. Колись князь великий литовський Гедимін завоював над морем Кафу, Перекоп, п’ятигорських черкас, частину черкас вивів з їх княгинею, поселив їх на Дніпрі та на Сніпороді, і з того часу і черкасці, і канівці мають всі ті уходи по тих річках.

Не заперечуючи згадок міщанства про безконтрольне колись використовування різних уходів, коли ходили ватаги, нічого не даючи, старости з свого боку виправдовували свої втручання до спірних уходів та заведення обкладання, пояснювали це побільшенням витрат на замкові потреби, на які мало грошей, при ваганні прибутків. У Каневі отчич, місцевий боярин Чайка, пригадав, як він, будучи намісником від пана Остаф’я (Даш- ковича), взяв раз багато з уходників, а сучасник староста зау­важив, що він так багато не одержує — меду прийшло лише 31/2 кади замість колишніх 90, про які пригадав боярин Чайка. Часом, як було зазначено, старостинський уряд програвав, коли не було таких, що взяли б на умовах, їм пропонованих, а місцеві люди не хотіли заохочувати старосту. Ось кілька прикладів. “Селище Осетров од замку 4 милі, замково пусто, бобровие гони £ половини, а сего лета не гонено их...”.

Крім таких значних новин, які зовсім плутали розрахунки міщанства, викликало скарги і побільшення плати з уходників. Плата існувала вже раніше, тепер староста підвищив цю плату, вимагаючи більш, ніж досі давали на замок старості.

Як було вже зазначено, давали ватаги чи натурою, частину полову, чи переводом вже на гроші, певною грошовою сумою. Оскільки такі підвищення плати міняли умови та розрахунки уходників, звичайно починалися нарікання та скарги. При ревізіях замків міщанство зазначало такі зміни, нагадуючи і не­давнє минуле, коли для них вигідніше бувало йти в уходи.

Ось кілька прикладів такого побільшення плати з ватаг. Про соляників подавали відомості черкасці, що раніше староста брав з ватаги (десятка) ковш солі, а ковш той був в безмін¹, а те­перішній староста бере від кожного чоловіка в ватазі, що значно

повищує плату з ватаги, та й окрім того бере з ватаги сіль нату­рою та “обестку”. Про медові ватаги, що ходили за медом, го­ворили, що староста завів новину, бо місцеві люди, замкові та міські, раніше ходили меду брати вільно, без плати на старосту. Подаючи ревізорам відомості про те, як справи з пасіками, де, скільки пасік пустих та де, скільки не пустих пасік стоїть, де багато пасік зайнято, міщани разом з тим зазначали, як староста підвищував плату та вимагав більше проти попереднього.

Ловці давали чи частину влову (як умовлялися, з якої частини), чи певну суму грошей в переводі. Новина була, коли староста починав вимагати від мисливців частини, а раніше цьо­го не бувало.

Частина влову намічалась по-різному. Черкасці так виясняли новини свого старости. Раніше боброві гони хожували черкасці- міщани та бояри, а давали старості з ватаги поклону бобра одно­го, а другого городового; новий староста окрім тих звичайних 2 бобрів згідно зі старим звичаєм бере ще з ватаги 1/7. Крім того, для уходників було неприємно, що староста сам ділить полов, вибирає, як хоче, на свою долю, що не раз кривдило учасників ватаги, коли їм залишали тільки гірших бобрів. Далі староста забирав решту бобрів за свою ціну, понижаючи таким чином прибутки уходників.

Крім 1/7 бобрів зустрічаємо ще іншу, меншу, норму 1/8; з риби, з сала, м’яса, з шкір та всього в ближніх ловах брав старо­ста 1/3 половленого звіра, певно, що тут мали на увазі вигідніші та безпечніші умови полювання недалеко від замку. Як про бобрів, так і тут бачимо з боку старости бажання підвищити свій прибуток заведенням більшої норми з уходників-мисливців.

Від рибних ватаг норма також була різна, від людей місцевих та людей зайшлих, від роду риби теж. Черкасці давали з ватаги ЗО риб (щук, коропів, лящів, сомів), від осетрів давали осетра, хоч би й одного тільки було зловлено. Тут, як бачимо, зазначено загальну суму риби від ватаги, незалежно чи більша, чи менша ватага була. В інших випадках маємо зазначення частини — шосту, восьму від риби, такі вагання в означенні норми показу- іоть, що для замкової адміністрації була можливість вимагати більше та більше від рибацьких ватаг.

Перехід уходників через місто надавав йому на якийсь час нового вигляду. Приходило на певний термін багато нового люду. Буває, уходників, зазначали в Черкасах при ревізії, немало, приходять вони з різних міст, з Києва, Чорнобиля, Мозиря, Петрикова, Бихова, Могилева. Тут, в Черкасах чи в Каневі, з зайшлих людей складалися ватаги, підшукували собі товаришів чи прилучалися декілька до готових вже ватаг, запасали собі відповідне знаряддя та харчі для дальшого перебування в степах. Виясняли з старостинськими урядовцями умови і наперед давали поклон від ватаги. Одні перед другими піднімали ціну, бажаючи отримати намічений та багатий (по переказах) уход, бо уходи мали свою репутацію, і всім було відомо (як було зазначено раніше), скільки там було наловлено звіра чи риби минулого літа. При такому виясненні умов та набиванні ціни могло до­ходити до певних виступів проти старости з його новими вимо­гами, бували суперечки між місцевими людьми та зайшлими. Збиралось уходників до 300 чоловік, це зареєстрованих, які пішли на уходи, прийнявши старостинські умови. Але були й такі, що брали жваву участь в переговорах з старостою, проте­стували проти високих нових цін та, вважаючи їх собі невигідними, відмовлялись від участі. Все ж таки ця відмова не перешкоджала їм без реєстрації та дозволу старости рушати на певний уход і там робити “переказу” (як висловлювались акти) визнаним уходникам, що дали поклон старості та мали від нього дозвіл.

Із закінченням уходницького сезону ватаги знову повер­талися до міста, з якого вони вийшли. Тепер треба було дати на старостинський уряд умовлену частину чи то натурою, чи грішми. Тут могло і не бути новин, які вражали уходників тоді, як умовлялися з старостою, зате уходників чекали певні неприємності з обчисленням вартості полову, з розподілом його на поли (бобри), з виділенням зазначеної частини. Ста­ростинські урядовці мали на увазі свою користь і через те збав­ляли ціну при закупівлі, підвищували при виплаті грішми частини риби чи звіра, вибирали до своєї частини (натурою) лише найліпше, залишаючи решту самим уходникам. Це все призводило до загострень між уходниками та старостинським урядом.

Ближчі уходи. Крім далеких степових уходів мав ста­ростинський уряд і ближчі уходи не так далеко від замку. Ці легше було мати під доглядом та контролювати їх використання.

Уживали ці уходи місцеві люди, які жили в сусідстві. Тут не було тих згуртувань ватагами в очікуванні небезпеки та пригод в далеких степах, не було запасання зброї та харчів, конче потрібних для довшого перебування в малозалюдненій країні, в сусідстві з татарами.

Промислова діяльність на ближчих уходах проходила зовсім інакше, в відмінних обставинах.

Передусім сам старостинський уряд брав участь в цьому використанні природних багатств, проводячи ловлю для себе: цього не можна було зробити в далеких степових уходах.

Для старостинської експлуатації уходів потрібна була дармо­ва робоча сила, яку і давала місцева людність на вимогу ста- ростинського уряду. За урядом залишалися виключні права — чи на певний район ловлі, чи то на першу ловлю, перший збір,— після чого могли вже ловити і місцеві люди для себе.

В деталях старостинська експлуатація уходів з участю місцевої людності йшла таким чином.

У сфері ловецтва за старостою рахувалися певні місцевості, які не здавано в оренду на звичайних умовах. Черкаський старо­ста мав лови за Дніпром, у віддаленні півмилі від замку, канівський староста мав лови теж за Дніпром, на Супої, київський воєвода мав лови, між іншим, вище по Дніпру та по Десні, в околиці села Петрівців. Спільна прикмета цих замкових ловів та, що вони розложені недалеко від замку, і це давало можливість притягати місцевий люд до участі “у ловы ж при воеводе и при его наместнику ходити” та самому старостинсько- му урядові контролювати ловецьку діяльність по цих уходах.

Виключне право старостинського уряду на лови полягало в тому, що для старости проводили перше, себто найбагатше, полювання, здобутки якого йшли виключно на замок. Тільки після цього першого полювання могли полювати місцеві люди.

Не було однакової норми у відношенні цих днів виключного старостинського полювання. Найбільше сходились у тому, що це був перший день сезону полювання, коли встановлювалася добра для цього погода. В районі Лутави (коло Остра на захід) лови були київські, і для воєводи тут був один день “у серен”². Для остерського замку лови проводилися два рази на рік по одному дню, день був “першою порошею”, ще день, коли “серен”. В інших випадках полювання тягнулось довше — по канівських замкових ловах, на річці Супої, ловили раз на рік “через три дні”; по черкаських ловах для старости ловили теж “по первое пороши через три дні”. Нарешті по чорнобильських ловах ловили два рази на рік “першою порошею трикроть по одному дню... на серен также трикроть по одному дню”. Отже, маємо вагання між одним днем на рік (київські лови, околиця Лутави) та шістьма днями на рік (чорнобильські лови).

Участь людності в замкових ловах теж була неоднакова. Зі старостою чи його помічником їхали на лови місцеві бояри, а на ловах до них прилучалися ще й околишні селяни. Оцей виїзд зі старостою на лови для багатьох був заважкий і викликав незадо­волення серед боярства. Хто якраз повинний був їхати зі старо­стою, це питання ставили не раз і гаряче дебатували при ревізіях та при інших нагодах. Боярство вважало собі покривдженням, що його одного тягнуть до таких служб, від яких увільнено зем’янство — шляхту, а зем’янство рішуче відмовлялося від участі в ловах. Справа стояла ширше: як відомо, у зв’язку з військовими послугами виявилися дві групи обов’язків: одна гру­па — це військова служба, друга включала і деякі додаткові пос­луги, теж зв’язані з справою воєнної оборони краю. Кому нести лише військову службу і кому нести крім того ще інші обов’язки? На цьому грунті виникали раз у раз суперечки. Ті, що мали нести різні обов’язки, притягали, щоб їм було легше, і інших також до тих же обов’язків. Зі свого боку увільнені зем’яни-шляхта твердо стояли на своєму, боронячи свій привілейований стан, що вони виконують лише військову службу, а інших не несуть. Висували та підкреслювали значення старожитності: шляхтичі старожитні певних обов’язків не виконують, вони увільнені від усього, крім служби військової, земської разом зі старостою. Таким ста- рожитним шляхтичам тут протиставлено боярство з міщанством, які мають виконувати всякі повинності, в тому числі і будування замку, мосту. В інших випадках зазначали, що певні люди їздять на війну і на всяку дорогу з воєводою та з урядником його. Скарги на тягар ловів приводили до того, що боярам давали можливість одкупатись від ловів, виплачуючи замість того “порощизну” в певній сумі грошей.

Часом зазначали загально, що на лови повинні їздити бояри, міщани, волощани³, але участь їх всіх неоднакова була. Боярство їхало разом зі старостою чи воєводою з самого міста, між тим як волощани прилучалися під час ловів в районі, сусідньому до їх сіл; “ходили у лови у свое отчизные у Петровцох ку вое- вѳдинские, там же и к потребом за Десну у ловы ж при воеводе и при его наместнику”. Участь селянства обмежувалася лише ближнім районом, до далеких місцевостей селян не притягали звичайно. На ловах несли селяни всю підготовчу працю. Керу­вання такою працею брали на себе старостинські ловчі, які й отримували за свою працю з людності.

Справа про стацію, харчування старости та його бояр, під час ловів вирішувалася по-різному. Стара практика, що таку стацію давали мешканці тих місцевостей, де переїздив, полюючи, ста­роста зі своїми боярами. Але часом старости розуміли це ширше і брали стацію від міщанства; виходило, ніби міщани своїми за­собами виряджали старосту на лови. В Каневі така стація ста­рости мала спеціальну назву супоєвщизни, бо старосту виряд­жали на лови на три дні на р. Супой за Дніпром, в чотирьох милях від замку. Давали цю стацію медом, вівсом, сіном з пере­водом цього на гроші; це крім того, що давали місцеві селяни теж стацію на старосту під час ловів. Така міщанська стація була нова установа задля поширення старостинських прибутків і пройшла не без протестів міщанства, як можемо здогадуватись. Пізніше ця стація втратила свій характер і стала звичайним збо­ром: чи їде староста на лови, чи ні, міщанство однаково повинно давати стацію в зазначеному розмірі. Так само заявляли і в Києві при ревізії, що на старостинський уряд вимагають стацію навіть тоді, коли ловів не переносять і староста на лови не їде: таким чином, і тут спеціальний збір, який збирали лише в певних випадках, став звичайний, як і інші збори.

Ось закінчено полювання старости, ловчі поїхали наперед організовувати полювання в іншому місці, за ними рушив і пан староста з боярами, скінчилися турботи волощан щодо стації, але ще не все закінчено. Вбитого звіра треба відвезти до ста- ростинського двірця: це звичайний обов’язок повозу; він також і тут переводився, викликаючи в селянстві не раз незадоволення; нагадаю, що до Києва доводилося везти після полювання з Петрівців за верст ЗО або з Лутави за верст 60.

Після закінчення старостинського полювання могли полю­вати місцеві люди. І тут ми бачимо старостинські новини. Раніше після старостинського полювання місцеві мешканці полювали свобідно, без всякої плати натурою чи грішми за це старості. Але потім поволі старости і це стали використовувати на себе: брали чи частину полову, чи грішми по певному обрахунку. Черкаська практика була така. Від Дмитрова дня (26 жовтня) до першої пороші не можна нікому ловити, потім ідуть старостинські лови, а вже після старостинських ловів можуть вільно полювати до Дмитрова дня. Щодо збору від ловців, то раніше цього не бувало, а потім староста став вимагати третину вбитого звіра для себе. Заведено було новину теж і в канівців. Старостинські лови були тут протягом трьох днів, а після того можна було полювати всім іншим без усякого податку. Але пізніше канівський староста став вимагати по-новому, певної частини половленого звіра. Можна гадати, що з цією справою не пішло так легко, місцеві люди відмовлялися прийняти цю новину й довелося допускати теж до полювання й чужогородців, які скоріше згоджувалися давати старості згідно з його вимогами третю частину половленого звіра. На Мозирщині була норма давати старості частину вбитого звіра (плече лося або вепра, або свині).

Використовували для себе замкові ближчі уходи різні групи тодішньої людності — і міщанство, й боярство.

Крім ловів мали замки теж і свої рибні ловлі, які знаходилися порівняно недалеко від замку і підлягали уважному контролю старостинського уряду. Частина половленої риби йшла старості і займала певне місце між прибутками старостинського уряду.

Передовсім зазначимо озера, в яких ловили рибу на старосту. Черкаський замок мав уступні озера⁴ дніпровські числом 16; про них говорили, що туди завсіди заходить багато риби з Дніпра, волочили невод на старосту місцеві черкаські козаки. Канівський замок мав теж озеро замкове на Росі, на старосту волочили невод місцеві люди не з обов’язку (“добровольно”), а маючи частину і на себе (“для рыб”). Київський замок мав свої озера, наприклад в Петрівцях (на Дніпрі), в Лутаві (на Десні уступне озеро).

Праця коло такого невода провадилася по-різному. В деяких місцевостях селяни повинні були працювати коло невода в призначені терміни: “верху писаные люди винны невод тягнути воєводин... ходят волочити старосте”. Для людності було дуже цікаво, щоб ця праця була докладно обрахована в термінах і не було б зловживань в цій справі. Через те. робили спеціальну умову, скільки часу мають працювати з обов’язку, бо решту часу мають працювати за винагороду від замкового уряду. Мозирська практика зазначала, що озеро уступне, Мерлявицю, волочити раз на рік повинні неводом міщани місцеві, одна їх група, так звана “середковая неделя”; інше озеро уступне, Березит, повинна волочити міщанська “верховая неделя”; закінчивши таку ловлю неводом на старосту, міщани можуть потім самі ловити рибу неводом на себе протягом дальшого часу: коли б староста і далі хотів би скористатись з їх помочі, повинен оплатити її окремо.

Організувати ловлю неводом на замок повинен замковий не- водничий, він же контролює і хід ловлі. Неводничий об’їздить озера свого району і керує справою. Місцева людність має його “підіймати”, себто привезти своїми кіньми чи човном до себе, дати йому помешкання, харчування по певній нормі. Надзвичайно далекою старовиною несе від цієї практики утримання княжого, а потім замкового неводничого. Збір на не- водничого складався з хліба чи борошна, вівса, меду, іноді з переводом цього на гроші. Як було зазначено про збір на ловчого, так само треба зазначити і про збір на неводничого. Спеціальний збір, який провадили лише в певних випадках, став постійний, і його давали, все одно чи приїхав неводничий волочити озеро, чи не приїхав, і волощани в такому випадку провадили працю самі, без догляду неводничого.

Ловлі давали неоднаковий прибуток. Бували роки щасливіші, коли риби ловилося більше. При ревізії замку мозирського заз­начили, що на р. Турі ловлять рибу не кожний рік, часом дві зими підряд, часом через рік або через два-три, бо коли зима тверда і сніг великий, тоді входить риба з Прип’яті. Часом в одну зиму ловля риби дасть 150 — 200 кг і вище, часом менше, а то й нічого, так казали місцеві люди, міщани і волощани, присяглі, обрані для інформації ревізорів замку⁵.

Часом місцевих людей притягали і до інших послуг. Коли рибу ловили на річці Турі, місцеві околишні люди мусили давати сторожу, поки не закінчаться лови; сторожу цю переводили та­кож і на гроші.

Після закінчення рибного лову в замкових озерах треба було половлену рибу відвезти до замку засобами місцевого люду. Тут знову-таки треба мати на увазі віддалення рибних ловів від зам­ку, деяких на 50 — 60 верст, і труднощі з перевозом риби.

Інакше йшла справа там, де людність не мала обов’язків брати участь в ловлі неводом. Там старостинському урядові до­водилося наймати до ловлі неводом з місцевого люду за певну нагороду. При наймі працю оплачували натурою, частиною полову.

Праця коло єзів⁶ замкових мала інший характер. Задля єзів перегороджували ріку в певному місці кіллям та сітями, в яких і застрявала риба. Важко було вибрати відповідне місце в зв’язку з напрямом течії річки та характером берегів, через те придатне місце для єзів не міняли і далі призначали для цього завдання. Місцеві люди пам’ятали, як проходили зими і як це відбивалося на полові риби. В Каневі ревізорам казали, що замковий єз на Росі в Колтягаєві дає прибуток лише в суворі зими, а в легкі зими зовсім його і не ставлять. Отже, певні спостереження місцевих людей над теплими та суворими зимами дали наслідки щодо організації рибної ловлі.