ІСТОРИЧНІ ПОРТРЕТИ

Михайло Гру шевський

ДМИТРО БАЙДА-ВИШНЕВЕЦЬКИЙ

Від княжат Вишневецьких був галуззю (старшою лінією) князів Збаразьких, потомків князя Федька Несвизького, славного героя повстання українського панства під прапором Свидригайла.

Дмитро Вишневецький був старшим сином князя Івана, ста­рости чичерського. При ревізії волинської шляхти він ставився як властитель сіл: Кушнина, Підгайців, Окнина, Таража, Ко­марина, Крутнева, Лопушна в повіті Кремінецькім. Була це як на той час середня панська “фортуна”. Замість благорозумно зайнятись її “закруглюваннєм” і “ розмножу ваннєм”, в дусі свого стану, Вишневецький із запалом віддається пограничному, мод­ному тоді спорту —. боротьбі з татарами. Але Вишневецький не вдоволився тією традиційною, більше оборонною боротьбою, яку вели пограничні старости й магнати, без великого накладу і риску роблячи облави на дрібні татарські загони або “луплячи” в степах чабанів татарських чи турецьких. Він хоче наступити ногою на саму пащу бусурменського лева, береться здійснити гадку, яка носилася перед очима, очевидно, не одного з тодішніх людей, але не була реалізована — хоче заложити замки на Дніпровських островах як твердині проти татар. Такий проект ставив, як кажуть хроністи, ще в 1530-х рр. славний Дашкевич як одинокий спосіб загородити Орді дорогу на Україну; але гадка зоставалася утопією, до якої тільки даремно зітхали досі. Вишне­вецький проводить її в життя. На початку 1550-х рр. “на острові Хортиці, проти Конських вод, коло кримських кочовищ”, ставить він замок і громадить навколо себе козаччину.

Серед цих заходів Вишневецький несподівано удається до турків. Не знати — чи вчинив він це тільки тому, що литовський уряд не давав йому досить енергійної допомоги, чи це було в його таки планах — опертися на Туреччину проти Криму.

Але сміливі плани Вишневецького й повна безоглядність в їх виконанні страшили короля. “Під ці часи таких слуг потрібно якнайбільше, тільки не з такими мислями”,— писав він Радзивіллу кілька літ пізніше і тривожно слідкував за діяльністю Вишневецького, аби не втягнув його в які клопоти. Супроти та­тар литовсько-польський уряд старався триматися можливо обе­режно: формально Крим був союзником Литви проти Москви. Сигізмунд-Август боявся, щоб Вишневецький не зачепив татар якось нетактовно, і носився з гадкою “звести” його з границі й вислати на війну в Лівонію, навіть хитрощами якось звабити його з Низу або вислати на заступництво котрогось з його братів. “Не інакше думаємо ми про Вишневецького,— писав він Радзивіллу наприкінці 1556 р.,— як тільки те, що тяжко сподіватися, аби ця справа могла прийти до чогось доброго, навпаки — вона може принести багато лиха.

Але Вишневецький не давав себе звабити ані дарунками, ані запросинами, й уряду зоставалося тільки пильно уникати вся­кої прояви солідарності з небезпечним своїм слугою. Пізніше (1557 р.) Сигізмунд-Август на татарські скарги на Вишневецько- го писав хану, що Вишневецький вів свої плани на власну руку: він, Сигізмунд, його на Дніпро не посилав, а потім доручив йому степову сторожу, головно покладаючися на добрі відносини Вишневецького з Туреччиною і ханом. “Можете міркувати з того, що і до й. м. цісаря турецького він ходив проти волі нашої, а як там його прийнято, самі знаєте: він, вернувшися до держави нашої, розповідав, що там дістав дарунки (жалованьем осмотрен был), і у тебе, брата нашого, ласку мав, і з тих причин ми головно й поручили йому степову сторожу, в тому переконанні, що він буде підтримувати відносини з вашими людьми, зазнавши від вас ласки”. І Сигізмунд-Август старався представити ханові, який то корисний може бути для нього самого і для Туреччини Хортицький замок: він буде хоронити татарські й турецькі во­лодіння, улуси їх і чабанів їх від всяких зачіпок і прикростей, особливо з московської сторони, бо якраз, мовляв, то московські козаки чинять ті зачіпки.

Але ця традиційна полохлива політика литовська Вишне- вецькому була не на думці. Тим часом як литовський уряд силку­вався утримати добрі відносини з кримцями й повернути їх проти Москви, Вишневецький якраз звернувся на московський бік. Правдоподібно, це був його власний план, зовсім натуральний і логічний: ігноруючи державне суперництво Литви й Москви, свою степову політику вести, опираючися на обидві ці держави, що рівно терпіли від Орди і з українських пограничних земель своїх протиставляли козацьку оборону тим руїнним атакам Криму.

У березні 1556 р. московський уряд заподіяв похід на Крим, Дніпром на Низ, під улуси кримські. Провід дано дяку Ржевсько- му; вихідною точкою мав служити Путивль. Ржевський мав побудувати човни на верхів’ях Псла і з путивльськими козаками йти “добувати язиків”, “провідувати про царя” (хана). Офіціальним приводом служили вісті, що хан збирається похо­дом на московські землі. В дійсності, очевидно, подвигнули до того московська урядова рада й представлення, зроблені Вишне- вецьким через путивльських козаків, учасників його нових за­ходів і планів. І при великій обережності і не особливій скороспішності московської бюрократії мусимо думати, що свої заходи коло спільної акції з Москвою Вишневецький мусив за­чати досить довго перед тим — десь слідом по своєму візиту в Туреччину. У червні Ржевський доносив уже про свої успіхи.

В усій тій реляції нема найменшої згадки про Вишневецького, фігурує тільки сам дяк Ржевський. Думаю, що це важко зложити на саму хвалькуватість цього московитина і що Виневецький старався перед часом не відкривати своїх карт перед ханом, не розривати відносин з ним і для того не висувався наперед з своєю участю проти татарських заходів, а навіть ховав її. В литовських колах його зносини з Москвою в той час не були тайною — мос­ковські посли, бувши у Сигізмунда влітку 1556 р., чули там, що Вишневецький “отъехал к Москве”, хоч формальне посольство до московського царя від Вишневецького в московському офіціальному літописі записане тільки у вересні 1556 р. На литовському дворі його сміливі плани викликали заразом і тривогу перед можливими політичними клопотами від його акції, й живі симпатії для цих планів організації широкої бо­ротьби з Кримом спільними силами християнських держав.

він, Сигізмунд, йому накаже і певний, що Вишневецький покаже ханові свою доброзичливість.

Але хан не міг слухати цих намов, бо Вишневецький, на­впаки, виступав против Криму все більш ворожо. Восени 1556 р. (десь в жовтні) він сам чи, може, його козаки напали знову на Іслам-Кермен, здобули цей замок, забрали з нього гармати й перевезли до хортицького замку. Розгніваний хан, здається, спо­чатку хотів звабити до себе Вишневецького; присилав йому да­рунки й лист, закликаючи до себе на службу, але Вишневецький на те не здався, і тоді хан, як тільки став Дніпро, вибрався похо­дом на небезпечного сусіда. В січні 1557 р. він приступив під хортицький замок з великими силами — “з сином і з усіми людьми кримськими” — й силкувався його здобути. Більше трьох тижнів (24 дні) тягнулася ця облога, але кінець кінцем здобути замку не удалося, й хан вернувся з великими втратами. Вишневецький спішив сповістити великого князя про цю вогня­ну пробу своїх хортицьких укріплень і планів, а також просив заразом “посилити його замок людьми й стрільбою”, щоб дальше боронитися від Криму. Але литовський уряд так маніфестувати свою солідарність з Вишневецьким супроти Криму не відважувався. Великий князь у відповідь на донесення Вишне- вецького висловив своє вдоволення за “сталость і мужню оборо­ну”, обіцяв прислати “жалованье”, але заразом рекомендував Вишневецькому не загострювати відносин до Криму, пильну­вати, щоб козаки не зачіпали татар і турків тощо.

Ці ради були не на часі. Відносини до Криму у Вишневецького стали на вістрі меча, і про якесь злагодженая їх не було мови. За зимовим походом 1557 р. прийшов новий, ще більший, десь влітку: хан приступив знову з ордою під Хортицю, разом з ним турецьке військо на човнах і поміч волоська, і цим разом взято Вишневецького в блокаду. Подробиць, на жаль, не маємо. Кінець кінцем не стало на Хортиці провіанту, козаки стали розбігатися від Вишневецького, і кінець кінцем він мусив уступити з Дніпрового Низу далі на Україну, в Черкаси. Тут знов-таки, очевидно, не знайшов він ніякої реальної допомоги для своїх планів боротьби з Кримом і рішається нарешті йти в Мос­ковщину, шукати там нових засобів, реальнішої допомоги для своїх планів, бо Москва стояла на воєнній нозі з Кримом.

Як я вже згадав, формальні зносини з московським урядом були зав’язані Вишневецьким рік перед тим, в осені 1556 р., хоч фактичні відносини мусили існувати вже перед тим. Мос­ковський уряд прислав йому “жалованье”, але кликав у Москву. Вишневецький їхати в Москву не квапився; зложив присягу перед московськими послами, що приїде й служити буде, а поки що вимовлявся війною з Кримом. Але під кінець 1557 р., не маючи інших ресурсів, він приїхав до Москви, зложив тут на жадання уряду присягу вічної служби й дістав великі надання й доходи: “в вотчину” (дідичне володіння) місто Бєльов з усіма волостями й селами, як було за бєльовськими князями, багато сіл під Москвою, багато дарунків грошима й уборами і на проїзд десять тисяч рублів — величезну суму, яка найліпше показува­ла, як Вишневецького цінили в Москві й яке велике значення йому надавали.

Перед московськими політиками розвиває Вишневецький все ті ж свої плани спільної боротьби проти Орди в союзі з Литвою. І вони знаходять тут повне співчуття. Полишаючи на боці всяку дальшу ідеологію, московським політикам було однаково інте­ресно і розірвати союз Литви з Кримом, втягнувши її в війну з Ордою, і приборкати Орду. На початку 1558 р. організується велика кампанія на Крим під проводом Вишневецького. Сам Вишневецький мав іти слідами кампанії 1556 р.: побудувати на горішньому Пслі човни і човнами йти на Низ; з ним вислано значне московське військо, і крім того мав він згромадити коло себе козаків. Кабардинський мурза Канклич мав разом з тим іти зі сходу “на пособь” Вишневецькому. Вони мали злучитися з Вишневецьким в Іслам-Кермені, і звідси мав він “над крымским (ханом) промышляти, сколько им Бог помочи подаст”.

Разом з тим вирішено вислати посольство в Литву, щоб зао­хотити литовський уряд до спільних заходів проти Криму. Ближчий привід давало те, що хан, розгніваний вчинками Вишневецького, зірвав свій гнів на литовській Україні, не вважа­ючи на всі заходи литовського уряду можливо спихнути з себе всяку відповідальність за вчинки Вишневецького і взагалі не допустити до розриву з Кримом. З початком року калга з двад- цятитисячною ордою несподівано впав в Брацлавщину, поруй­нував і пограбував її й поблизькі волості подільські — Хмельницьку, Барську й інші сусідні околиці Волині й Поділля — та з величезним полоном (рахували його на 40 тисяч) вийшов собі спокійно, перше ніж зібрали на нього якусь силу. Навіть ще з дороги частина орди вернулася назад і ще раз шарпнула на прощання. Покладаючися на враження від цього нещастя, московський уряд постановив, як висловлювалася бо­ярська ухвала, “короля о дружбе задрати”, доки він не помирився з Ордою, аби його відвести від хана. Цар посилав на цю тему грамоту досить загального змісту, а послам доручав пояснити, що він, цар, жалує розлиття крові християнської і шукає способів “христьянству избаву учинити от насилованья татарского”, для того він відкинув всякі зносини з ханом, вислав Вишневецького на Крим і бажав би в союзі з князем литовським

“христьянство от бесерменских рук отвселе боронити”, без ч всяких апетитів на литовські землі.

Ця ідея була зустріта з повним співчуттям в литовських ко­лах. Волович, що вів переговори з московськими послами з дору­чення великого князя, і українські магнати, такі як князь Острозький й князь Степан Збаразький, і сеньор литовського магнатства Радзивілл — всі висловлювали свої симпатії таким планам і бажання, щоб між обома державами прийшло до тривкого порозуміння на цьому грунті й вони поставилися проти Орди. Але при тому не перемовчувано й певних скептичних заміток щодо такої спільної акції. Боялися, що всі користі від знищення Орди загорне Москва й зміцнить свою позицію проти Литви. Вказувано, що кримського хана приборкати нетяжко: “Є за що на нього стати, і не хитра річ таким двом державам його з Криму зовсім вигнати, але за нього як за васала свого вступиться Туреччина, і боротьба з нею упаде на саму литовсько-польську сторону, і не знати, чи піддержить її тоді Москва. З другого боку, по старих традиціях і прецедентах, будили певні підозріння ці московські заходи на нижньому Дніпрі: незважаючи на всі запев­нення Москви, що вона не має ніяких планів на литовські землі, боялися, щоб з того не виникла потім якась інтрига. Московським послам казали, що супроти місії Вишневецького вже був даний наказ іти в Київ литовському війську — берегти литовських інтересів і тільки миролюбні запевнення московські через це посольство стримали цю експедицію.

Кінець кінцем великий князь литовський через своїх послів заявив своє співчуття ідеї союзу проти бусурман і бажання вести в цій справі дальші переговори. Вирішено було для цього вислати спеціальне посольство. Але коли це посольство, вислане ним до Москви в кінці 1558 р., поставило цю справу, з московського боку подано умову, що має бути наперед уложена вічна згода між обома державами на підставі даного стану володіння. Литовські посли не згодилися на це, бо це значило б виріктися всяких претензій на землі, забрані Москвою протягом століття "⁴ (Сіверщина, Смоленськ). І на тому справа розбилася. Сигізмунд-Август перед тим обсипав хана докорами за його не­лояльність: за походи на хортицький замок і зруйнування цього замку, бо хоч він був, мовляв, поставлений без волі литовського уряду, але на території литовській. Дорікав за татарські напади на Україну, бо крім згаданого великого походу стався цілий ряд менших, і учасники їх зоставалися некарані. Але по всіх докорах кінець кінцем супроти такого обороту переговорів з Москвою відновив знову союз з Кримом, звернений проти Москви. І політична ситуація, що захиталася була, таким чином, верну­лася в 1559 р. до старого.

Це був сильний удар Вишневецькому. Плани спільної, скомбінованої атаки на Крим силами Москви і Литви розвіювалися вкінець. Вишневецький мусив рахувати на сили одної Москви. А Москва, зайнята все більше боротьбою на Балтійському побережжі, не могла особливої енергії розвинути на Чорноморському, та й важко було на такому віддаленому відірваному театрі війни розвинути сильнішу акцію, невважа- ючи на дуже корисні обставини. По словам Курбського, що ставив у велику вину і московському, і литовському уряду занед­бання кримської справи, Орда була тоді дуже ослаблена по­сухою, голодом, пошестями. При спільній боротьбі Москви й Литви, безперечно, можна було Орду приборкати дуже сильно. Без Литви, при дальшому суперництві з нею, це було далеко важче.

В кампанію 1558 р. Вишневецький, як доносив в Москву, пройшов до Перекопу, але в середину Криму не пішов, а відступив на Таванський перевоз. Кримців ніде не було: хан забрав усю орду за Перекоп і скупив усю силу до оброни. Йти й атакувати його там Вишневецький не вважав можливим — ма­буть, чекав допомоги. З Москви йшов до нього дяк Ржевський з припасами; зійшовшися з ним в Порогах, Вишневецький відсвіжив свої сили, відіславши до Москви нездалих, потом­лених, і з новим вибраним, але невеликим контингентом пішов літувати в Іслам-Кермен. Він мав у плані похід поза Перекоп, під Козлев (Євпаторію), але з Москви, куди він вислав про те вісті, дістав наказ лишити на Дніпрі московське військо і козаків з Ржевським і іншими московськими воєводами, а самому їхати до Москви. Можливо, що супроти непевного становища Литви вва­жали невідповідним тримати Вишневецького на Дніпрі. На другий рік (1559 р.) план походу в середину Криму був спов­нений, але його поручено вже московському воєводі Адашеву, а Вишневецького вислано на Дін, щоб звідти напасти на Крим. Московське військо, виїхавши з Дніпра на море, висадилося в Криму, попустошило ближчі околиці, нагнало великого страху. Натомість роль Вишневецького була зовсім не визначна. На новий рік йому дали ще дальшу місію — виправили на Кавказ до черкесів, з якими мав він справу попереднього року. Може бути, що московські поняття про одноплемінність дніпровських чер- кесів-козаків з кавказькими черкесами мали також свій вплив на такий план, але Вишневецькому така місія могла подобатися хіба з браку чогось інтереснішого. З Кримом Москва більше не хотіла зачіпатися: зроблене в Криму враження від московських походів хотіла використати, щоб стримати хана від нападів на московські землі. Вся енергія Московської держави зверталася на Лівонську війну, що готова була кожної хвилі перейти в війну з Литвою (й дійсно перейшла в 1561 р.).

Вишневецькому з його планами не було що більше робити в Московщині. Та й війна, що розпочиналася у Литви з Москвою, ставила його перед литовським урядом в фальшиве становище “зрадника”, чого він теж не міг собі бажати. Влітку 1561 р. ми бачимо Вишневецького вже знов на Низу. З Монастирського острова (вище Хортиці), ЗО миль від Черкас, вислав він до свого брата, тодішнього старости черкаського Михайла, лист, заявля­ючи своє бажання вернутися назад в Литовську державу й оправ- дуючися тим, що його виїзд до Москви мав місце під час перемир’я й не мав ніяких злих замірів (це була правда). Разом з тим і козаки, товариші одіссеї Вишневецького, заявили також своє бажання вернутися додому й просили охоронних листів. Король поспішив “прийняти в свою ласку господарську” Вишне­вецького, так само щодо козаків, тільки доручив старості чер­каському й воєводі київському розвідати, чи нема між ними учасників очаківського погрому 1556 р. Якби були вони і можна було б з цієї причини сподіватися якогось невдоволення з боку турецького і татарського урядів, що тих ворохобників прийнято назад в Україну, то намовляти тих козаків, аби вони не лишались в Україні, а йшли на Лівонську війну — дістануть на то “даток і живність”. Та ледве вернувшися, Вишневецький же зараз розпо­чав якісь нові плани на українському пограниччі. Зачепився з турками під Очаковом, потім робить якісь нові походи, виклика­ючи сильне невдоволення Двору. Незважаючи на всі свої вибрики, він все-таки цінився сильно в двірських сферах, не кажучи про популярність в ширших шляхетських і нешля- хетських колах. Коли він з другим подібним авантюрником Альбрехтом Лаським приїхав під кінець 1562 р. на сейм в Пйотр- кові оправдатися перед королем, вітано їх було оваційно. “Прийняли їх і вітали великі товпи; вияснили, що поступали чесно, тому ласкаво були прийняті королем і вину їм пробачено”. А коли скоро потім Вишневецький захворів — думав, що його отруєно,— король наказав своїм лікарям його лікувати.

Слідом, не вийшовши ще добре з хвороби, невгомонний князь вмішався в волоські справи, і тут проторюючи дорогу для цілого ряду козацьких ватажків, до Тимоша Хмельниченка включно. Звабив його до того приятель, той Альбрехт Ласький, що вже перед тим вмішався в волоські справи — підтримував узурпато­ра т. зв. Горакліда, або Деспота, але потім розірвав з ним. За його прикладом Вишневецький взяв участь в молдавській усобиці. Проти Деспота піднялося повстання під проводом Молдавана Томші, і серед цього замішання Вишневецькому подано надію теж на господарство: “Інші волохи, не хотячи Томші, саме тоді, як Томшу проголошувано господарем, послали по Вишневецько- го”. Вишневецький прийшов з козаками, але молдавські партизани підтримали його слабо, і перше ніж вони прилучилися до нього, Томша без великого заходу погромив його військо. Дмитро, або Дмитрашко, як його тут називали, мусив утікати, але він був хворий і не міг тікати на коні. їздив на возі, а на возі від кінної погоні утікати було важко. Тому сховався в копі сіна. Але селянин, приїхавши по сіно, викрив його там і видав ворогам. Томша інших учасників цього походу пустив до Польщі, покалічивши їх на наругу — сам різав їм носи й вуха, а Вишне- вецького з одним подільським шляхтичем Пясецьким відіслав до Царгорода, де їх чекала смерть, оповідає сучасний польський хроніст. “Бідний Дмитрашко з своїм товариством має приїхати сюди нині або завтра рано”,— писав 15 жовтня французький посол в Царгороді, а два тижні пізніше додає: “Бідний Дмитраш­ко тільки що прибув, як його величність султан наказав його вбити з іншим великим паном з Польщі по імені Пісоніскі (Пя- сецький), що за своє життя давав баші 20 тисяч дукатів; решту його вояків послано на галери, крім одного, що служив Деспо­тові,— його повішено”. А цитований Бєльський, сучасник, роз­повідає так, очевидно, на підставі тих оповідань, що ходили по Україні і Польщі: султан наказав Вишневецького і Пясецького почепити на гаках на тому розі, як їхати до Галати. Пясецький помер легшою смертю, бо, падаючи, зачепився за бедро, а го­ловою обернений був униз, і тому кров його скоро залляла. А Вишневецький зачепився за ребро, очима догори, тому жив до третього дня, аж турки застрелили його з лука, бо проклинав Магомета.

Трагічна смерть гідно вінчала це бурхливе життя, і та попу­лярність, яку ще за життя здобув Вишневецький своїми сміливими авантюрами і планами в широких колах — як бачимо зі звістки про овації, вчинені йому на сеймі перед смер­тю,— була ще незмірно збільшена і утривалена цим образом мученика християнської культури в дикій пащі хижого бусур- менства.

Що ж дійсно вартого, цінного, пам’ятного було в цьому бурхливому казковому житті?

Проминаючи випадкове або неясне, бачимо, що серед тих, на перший погляд нібито несподіваних, перекидувань від одної дер­жави до другої, від одного плану до другого, виступає одна цент­ральна ідея, один план, який ці нібито непов’язані між собою, круті повороти, ці стихійні шибання авантюрничої енергії зв’язує в одну суцільну акцію. Це ідея оборони України від та­тарської руїни способами, більше агресивними — приборкання й задавлення Кримської орди силами України і сусідніх заінтересованих держав, по можливості забезпечивши нейт­ральність Туреччини.

Не вдовольняючися давнішими формами боротьби з Ордою, практикованими козаччиною і пограничними старостами та панами, Вишневецький рішається заложити оборонне гніздо ко­заччини на Низу, в самому центрі “дикого степу”, випирає татар і турків з їх степових кочовищ і грозою походів в глибину та­тарських осад стримує Орду від нападів. Наскільки значні були козацькі сили, згромаджені ним, ми не знаємо. Те, що відомо нам про розвій козацьких сил в тих часах, велить думати, що дуже значними вони не були. І в часах по Вишневецькому козацькі контингенти не підіймаються вище 2—4 тисяч; південно-східна Україна в тих часах була ще дуже слабо залюднена, козаччина в значній мірі рекрутувалася з приходнів з дальших волостей, які на зиму розходилися по своїх краях. Степ не був ще так освоєний, як піввіку пізніше, й низова козаччина не могла опертися на масову колонізацію передстепов’я. В цьому лежала перша причина слабкості планів Вишневецького; він дійсно прийшов з ними занадто рано з цього погляду, він ще не міг опертися на самій українській стихії.

З огляду на малосильність козаччини, взагалі пограничного українського елемента Вишневецькому приходилося шукати співчуття і підмоги від політичних організацій, що розпоряд­жалися “силами тилу”, дальших українських і неукраїнських земель. Але тут заходи його розбивалися на політичному су­перництві цих держав. Москва й Литва не могли забути своїх історичних рахунків, не вірили в можливість щирої солідарності й боялися, що знищення Кримської орди зміцнить тільки шансй противної сторони. Туреччину утримати в нейтральності було важко як з огляду на її зверхні, сюзеренні права на Крим, так і через те, що зміцнення козаччини в степах нарушало інтереси чорноморських турецьких осад і пограничної турецької адміністрації, що мала різні доходи і з.степових випасів та ко­човищ, і з татарських нападів на українські землі; скарги їх на Вишневецького, на те, що він випирає турків і татар з їх степових кочовищ, дуже скоро зіпсували його відносини з турецьким урядом.

Але хоч широкі замисли Вишневецького не здійснилися, вони, однак, незважаючи на свій реальний крах, внесли в ук­раїнське життя багато нового, тривкого змісту і дуже сильно вплинули на дальший розвій його. Широкі плани Вишневецько­го, що з української козаччини мали зробити міжнародний фак­тор політичний, політичну силу в більшому стилі, мусили незмірно піднести серед козаччини свідомість своїх сил, відкрити перед нею широкі політичні горизонти. Самий факт, що на чолі її став не в ролі випадкового учасника набігу, а як її провідник і репрезентант український магнат, родовитий князь, мусив сильно піднести престиж козаччини в очах своїх і чужих. Широкі політичні зносини Вишневецького, шукання підмоги козацькій політиці в Москві, Литві, в Туреччині, переговори з Кримом — все це, очевидно, не зосталося без впливу на аналогічні заходи пізніших ватажків козацьких. Вони з більшим або меншим успіхом стараються знайти підмогу у сусідніх держав для розвою козацьких сил: мовляв би, продають їм свою службу за певну нагороду (але притому ця служба в дійсності була війною чи здобичництвом в інтересах козацьких таки); а далі силкуються покористуватися силами самих цих держав в своїй боротьбі з ворожим шляхетським режимом. Навіть остання, волоська, авантюра Вишневецького, котрої зв’язок з його протитатарсь- кими планами лишається нам неясним, вказала стежку — як я вже згадав вище — козацьким ватажкам до мішань у волоські справи на довгі часи, і участь в волоських усобицях, боротьбі претендентів та висовування своїх власних кандидатів на волось­ке господарство стає улюбленим мотивом козацької політики на ціле півстоліття.

Але найтісніше й найвиразніше зв’язується все-таки діяльність Вишневецького з повстанням Запорожжя. Його ім’я і традиція його хортицького замку міцно зв’язалися з заложениям Січі. Він став немовби історичним патроном Запорозької Січі. Український магнат, князь, спадкоємець староруських традицій князівсько-дружинного укладу стає духовним батьком вогнища нової української плебейської республіки. Член і репрезентант владущої аристократії—фундатором гнізда запорозької воль­ниці — завзятущого, непримиренного ворога дуків-срібляни- ків, владущих і маючих, в яку б шкуру національну, чужу чи свою, вони не прибиралися б! Потомок тих традиційних обо­ронців старого укладу життя — одним з будівничих нового про­цесу, що на розвалинах старих привілеїв і традицій будував нову Україну без холопа і без пана!..

Цікавий прояв тих глибоких, хоч і недосліджених переважно, зв’язків, які органічно лучили новий рух з старим життям. Символ стихійної енергії, з якою невмируща народна сила з старих елементів, з старого матеріалу могутньо творить нові форми, нові підстави для свого невпинного життя і розвою.