НАТАЛЯ ЯКОВЕНКО УКРАЇНА АРИСТОКРАТИЧНА

ГЕНЕАЛОГІЧНІ НОВЕЛИ

Через нашу рабську панщизняну психіку сталося так, що один з найжиттєвіших відломів старого українського гро­мадянства — його родова аристократія, залишилися поза обрієм нашого зацікавлення, а пройдений нею шлях наче про­валився, залишаючи чорну прірву в нашому історичному са­мопізнанні...

Розпочинаючи екскурс до цієї малознаної царини нашого минулого, цікаво б було провести таке опитування серед друзів і знайомих:

1. Хто найкривавіший герой опричнини?

2. Хто повернув Росію обличчям до Заходу?

3. Хто допоміг Свидригайлові втекти з Кременецької вежі?

4. Чим уславився Фридерик з Острога?

5. Скільки князів загинуло в нещасливій битві на річці Швентій?

Оце й увесь експеримент. Його результат (тверджу, майже не вагаючись) буде тотожний з тим, який мені вже не раз до­водилося мати: відповідь на перше запитання залежатиме від того, чи не прогулював опитуваний уроки історії в школі; дру­ге — не становитиме проблем ні для кого. А далі відповіді зву­чатимуть приблизно так: на запитання третє — “Кому-кому?”, на четверте — “Хто-хто?”, на п’яте — “Де-де?”. Підсумуємо. В історії політичних катаклізмів Російської держави (вважаючи, втім, що це і є наша власна історія) орієнтуємося задовільно. Щодо власного минулого, то запевне знаємо, коли і за яких обставин зарипіли вози Батия під Києвом. Далі розверзається чорне провалля (“хто-хто?”, “кому-кому?”, “де-де”). Ну, а далі змахують булавами Криштоф Косинський і Северин Наливайко, і, мов та Афіна із Зевсової голови, з прірви небуття виринає волелюбна українська нація, що складається поспіль із селян і незаможного козацтва — головних рушійних сил історії. І ста­лося це, як можна було б зробити висновок з наших уявлень про історію, без найменшої участі князя Федька-Фридерика з Остро­га, людини химерної долі, сподвижника намісника Чеського ко­ролівства 1424—1427 рр., одного з предків князів Вишневецьких і Збаразьких — Жигимонта.

На таку логіку ще можна було б пристати (людей труда дійсно треба шанувати), якби не той аксіоматичний факт, що народ — це поняття універсальне. І хоч би як нам у демократичному запалі хотілося, але народ, за визначенням енциклопедії, це — “все населення певної країни”. Отже, хоч-не-хоч, у ньому мусить знайтися місце для всіх: і для тих, хто оре лан або шиє чоботи, і для тих, хто живе “з козацького хліба”, і для тих, кого ми досі нічтоже сумняшеся скидали з човна історії як “протиставлену народові знать”» Бо, зрештою, коли середньо­вічна Європа ділила “народ” на Iaboratores (трудівників), oratores (молільників) і bellatores (воїнів-лицарів), то йшлося не стільки про класову дискримінацію, скільки, як би ми тепер ска­зали, про суспільний поділ праці. Один трудився і годував решту, другий відмолював за всіх гріхи, а третій і трудівника, й молільника захищав від нападу ворога (зауважу: з небезпекою для власного життя, котра першим двом, далеким від бойовищ, не загрожувала).

Сила упередження, засвоєна в українському світогляді сто­совно вищих станів, сягає далеко глибше часів нинішніх. Його коріння, як не дивно, маємо шукати в демократичних традиціях українського письменства і взагалі суспільної думки XIX ст., а саме — у негативному ставленні до всього, що пов’язувалося зі становою нерівністю і кривдженням простої людини. Певна річ, демократичний світогляд — передовий і справедливий, суспільство мусить будуватися на засадах рівноправності, а най­кращою формою державного устрою є народовладдя. Але ж люд­ство це усвідомило... аж у XIX ст. А середньовіччя до принципів народовладдя ще не дійшло, тим-то, як і годиться “похмурому середньовіччю”, жило у світі цілком інших критеріїв спра­ведливості й порядку, встановлених, як тоді, до речі, думалося, раз і назавжди промислом Божим.

Цс не є ностальгією за панськими садибами на українських просторах. Річ в іншому. Загальноєвропейський досвід підказує, що історична свідомість, гордість за своє минуле якнайтісніше пов’язана з пам’яттю про героїку лицарських подвигів, тобто з пам’яттю... про знать. Справді-бо, у трудівників (згідно з вище­згаданим суспільним поділом праці) не було ні часу, ні потреби важити життям, вершачи подвиги, хіба в якихось виняткових ситуаціях, як це сталося, приміром, з Кожум’якою, котрого про­хання киян і самого князя змусили (пригадайте — неохоче) покинути м’яти шкури й стати на герць. Тим часом природа людської пам’яті грунтується на вирізненні піднесеного, надзвичайного понад буденним.’ Праця — буденний і природний стан людини, а зовсім не “справа доблесті й геройства”. Недарма ж українські пісні оспівують не те, на скільки вершків і в якій сівозміні оре поважаний хлібороб, а звеличують романтичного лицаря-козака, гуляку-козака, професія якого — нехтуючи не­безпекою, обороняти непомітну працю хлібороба.

Доки виникло й утвердилося козацтво (явище порівняно мо­лоде для середньовічної України), нелегкий обов’язок захисту мирної праці селянина, священика, ремісника впродовж віків •сповняло професійне воїнство: князі, бояри-лицарі, себто люди, що становили українську родову знать.

Пропоновані генеалогічні новели це — спроба побачити в минулому України не тільки козацьку героїку, яка становить, на моє глибоке переконання, лише один (хай і найяскравіший) його ракурс. Ідеться про відродження отого згаданого Миколою Го­лубцем “кровного зв’язку” нашого народу з мерехтливим розсипом сотень і сотень людей лицарської професії — ук­раїнських бояр, князів, панів, шляхти, котрі з покоління в покоління ціною власного життя боронили землю, що її вважали за матір-батьківщину і любили не менше, ніж любив її хлібороб, козак, піп, ремісник, крамар.

БОЯРИ-ШЛЯХТА ІЗ ЗАУШШЯ

Заушшям, Зауською волостю в XV—XVII ст. називали кущ із 40—45 сіл, розташованих приблизно в радіусі 40 кв. км доокола старовинного Іскоростенського городища (тепер — містечко Ко­ростень, райцентр Житомирської області), обабіч річки Уші. Нині її називають Уж. Протікаючи через Коростень, вона впадає в Прип’ять під самим Чорнобилем. Бояри Зауської волості підпорядковувалися Київському замкові як особисті васали київського князя, а після ліквідації 1470 р. княжіння перейшли в безпосереднє розпорядження київського воєводи. Сусідня ж із Заушшям Овруцька волость, населена таким самим збройним боярським людом, належала до володінь Овруцького замку (власне, і сама назва “Заушшя” — це погляд з Овруча, а не з Києва, оскільки більшість зауських сіл лежала на правому березі річки Уші). Територіальна відлеглість од Києва, а натомість близьке сусідство з Овручем, помножене на відсутність чітких адміністративних кордонів (бо й саме поняття “волость” було категорією радше звичаєвою, ніж політико-адміністративною), стали підставою безприкладної понад 250-літньої епохи протистояння мешканців зауських сіл овруцькій замковій владі. З третини XVI до кінця XVllI ст. кожен черговий намісник-ста- роста Овруча розпочинав своє урядування з перевірки заушан “на міцність”, намагаючись зігнорувати їхнє виключне ста­новище й підпорядкувати місцевій замковій владі. Справу полег­шувало те, що близьке сусідство сприяло невпинному пере­мішуванню в подружжі овручан із заушанами, а це, в свою чер­гу, вело до перетікання землі з рук до рук. Тим часом специфіка взаємин особи з державою у Великому князівстві Литовському була такою, що повинностями обкладали не особу підданого, як у новітні часи, а землю, якою він володів і яка так і називалася — “служба”. Пересічна площа землі-служби як податкової одиниці становила близько 200 га; на ній, знову-таки в цілком усередне­ному варіанті, розміщувалося 2—3 селянські “дворища”, тобто, сказати б сучасною мовою, хутори. З певної, здавна усталеної кількості земель-служб, складалася замкова округа, де селяни зі своїх “дворищ” виконували тяглі повинності чи платили данину, а бояри як військовозобов’язаний елемент за право володіти зем­лею (байдуже, чи населеною селянами-данниками, а чи ні) мусили “кінно й оружно” з’являтися на війну за викликом влади.

Такий порядок діяв на території всього Великого князівства Литовського. Однак на Київщині й на південних рубежах Волинської землі (у давнину до неї належало Східне Поділля — Брацлавщина та Вінниччина), що лежали на пограниччі зі Сте­пом, ситуація вносила свої корективи в звичний плин життя. Наприклад, київські й вінницько-брацлавські бояри практично не брали участі в загальнодержавних військових виправах, оскільки були ввесь час зайняті прикордонною сторожовою службою: адже на них припадав основний тягар оборони держави від татарських наскоків.

Окрім загального рушення, яке оголошувалося з Києва в разі наближення або вторгнення татар, коли кожний боярин мусив у складі відповідного загону виїхати в поле, при державних замках у Каневі, Черкасах, Острі, Любечі, Овручі, Чорнобилі, Жито­мирі, а з другої половини XVI ст.— Переяславі й Білій Церкві існували місцеві різновиди служб. Так, чорнобильські бояри були зобов’язані “лежати при воєводі в час неспокійний”, що означало на випадок небезпеки обороняти київські укріплення. Бояри Остра виїжджали по черзі “шляхів одвідувати по Сіверській стороні”, інакше кажучи, вартували на дорогах Лівобережжя, кудою могли прийти татари. У Черкасах та Каневі діяла регулярна сторожа “на місцях урочистих”, себто засідках поблизу татарських переправ. Обов’язком овруцького боярства була “служба ординська” — супровід великокнязівських послів і гінців через Степ до Криму чи кочовищ Перекопської та Ногай­ської орд. Наші заушани, про яких тепер мова, мусили за давнім звичаєм ставити в поході намети для київського князя (згодом воєводи), тобто, можна припустити, становили щось на зразок його особистої гвардії. Ординський супровід також належав до їхніх обов’язків, але, на відміну од овручан, вони його викону­вали не за розпорядженням овруцької замкової влади, а тільки за персональним листом київського воєводи або самого господаря — великого князя литовського.

Упродовж XV ст. відмінність між боярами-слугами (так називали бояр, підлеглих замковим намісникам) і боярами- лицарями, що залежали від Києва, була мало відчутною. Проте інакше обернулися справи згодом, коли почалося “ошляхетнен- ня” вояцької верстви. Той, кому вдалося довести своє “благород­не” (а простіше кажучи — давніше) боярське походження, опинявся в незрівнянно вигіднішому становищі. Поступове оформлення правових основ держави, закріплене в двох законо­давчих кодексах — Першому і Другому Литовських статутах 1529 та 1566 рр.,— уточнило місце кожної людини в суспільстві. Воно визначалося вже не тільки давнім звичаєм, а й конкретним артикулом і параграфом “писаного права”, як тоді казали. У цьому невеличкому шкіці немає можливості докладно про­стежити той вельми напружений марафон, у якому боярство поволі й уперто виборювало собі вигідніше місце під сонцем. Скажу лише, що і в ті далекі часи ніхто нікому не дарував права й вольності без боротьби. Я тут констатую хіба кінцевий резуль­тат: у 60-х рр. XVI ст. остаточно оформився правовий статус, говорячи тодішньою мовою, “народу-шляхти”.

Отже, що міг і чого не міг шляхтич? По-перше, в очах дер­жави він визнавався безумовно вищим за міщанина чи селянина уже самим фактом свого народження. Його слово при­рівнювалося, як і присяга, до юридичного доказу. Кара за пора­нення чи вбивство людини шляхетського стану була суворіша, ніж за аналогічний гвалт над простолюдином, а самого шляхтича, який скоїв кримінальний злочин, міг судити лише відповідний його становищу становий суд. Ознаками достоїнства шляхти визнавалися родові герби. Остаточно оформилося і поняття “лицарської честі” — її законодавство трактувало не тільки як моральну, а й юридичну категорію. Так, шляхтич, що втік з поля бою, втрачав маєток і “честь”, тобто шляхетське звання. Людина шляхетського походження, замішана в кра­діжці, оголошувалася “без честі”, позбавляючись “привиля свойого шляхетського”. Втрачали “честь” (шляхетство) жінки, котрі “за простих людей заміж ідуть”, а також шляхтичі, що, оселившися в містах, віддавалися ганебним для воїна занят­тям — “руками робити” чи “ліктем міряти”, тобто ремеслу вати чи крамарювати. А якщо сини відступника покидали “хлопське міське ремесло”, то закон їх знову починав уважати “за правдиву шляхту”.

По-друге, шляхта здобула собі широкі політичні права. Вони реалізувалися через належність до повітових корпорацій — “лицарського кола”. Повноправним членом його був кожний осілий шляхтич (тобто той, що володів землею на території дано­го повіту). Коло регулярно збиралося на власні з’їзди — сеймики, де вирішувалися різноманітні справи, пов’язані з місцевим життям. Тут-таки, на з’їздах, обирали членів повітових органів самоврядування, суддів та послів на загально­державні (вальні) сейми. Рівне й пряме право голосу, повторюю, мав тільки осілий шляхтич. Відтак “осілість” стає неодмінною запорукою соціального престижу, шанованості й статечності, або, як тоді висловлювалися, “учтивого шляхетства” чи “добре значного шляхетства”. Антиподом цьому виступала “голота”, себто безземельна шляхта ніби нижчого гатунку, котра, не нале­жачи до лицарського кола, не могла користуватися політичними правами.

По-третє, закон твердо гарантував майнові права шляхтича стосовно повного права успадкування й розпорядження власною землею. Це мало дуже велике значення, адже донедавна земле­володіння боярина було умовним — належало йому доти, доки він повнить військову службу, і цілковитої гарантії, що ця сама земля перейде до його синів, не існувало. Крім того, з 1569 р. шляхетські володіння повністю звільнялися від усіх податків і повинностей, опріч твердо визначеного, установленого за згодою сейму грошового побору.

Нарешті, 1447 р. у Великому князівстві Литовському було проголошено недоторканність особи від арешту, ув’язнення та позбавлення майна без вироку суду (це ж право закріплене зако­нодавчо в обох Литовських статутах). Такий закон, що є наріжним каменем еволюції прав людини, був сформульований уперше в європейському законодавстві в Англії Великою хартією вольностей 1215 р. Поволі поширюючись Старим Світом, він дійшов, як бачимо, до нас досить рано. Надто як пригадаємо, що народи Великого князівства, опинившись у складі Російської імперії, мусили чекати на його запровадження... аж до маніфесту 1905 р. Лишається додати, що правом недоторканності особи користувалися всі вільні стани Русько-литовської держави: шляхта, бояри-слуги, міщани. На них усіх поширювалося й близьке за юридичним змістом право (так само вперше сфор­мульоване в 1447 р.) вільного в’їзду та виїзду з країни для на­вчання, лікування чи. як тоді писалося, “по рицерству’\ простіше кажучи — для служби в найманських військах за кор­доном.

Як бачимо, ставка шляхетського походження була варта бо­ротьби, оскільки нижче боярство, котрому не вдалося довести своє шляхетство, опинялося в незрівнянно гіршому становищі; Ось за таких умов і загострилися відносини бояр з владою тих замкових округ, у близькому сусідстві до яких лежали їхні землі. Особливо рішучий наступ замкова влада повела там, де здавна проживали великі скупчення незаможного боярства-шляхти (за тодішнім виразом, “з предков своїх убогої шляхти”): довкола Овруча, Любеча, Остра, Житомира, на Поділлі — в околиці Ба­ра й Хмільника, на Волині — довкруг Ковеля й Кременця. Що практично означало бути “убогим шляхтичем?” Перш за все, не мати селян-підданих, власноруч обробляти ниву (королівські ревізори про таку шляхту пишуть, що вона “сама собі руками хліба робить”). Сама нива, за дошкульною польською примов­кою тих часів, могла бути “довгою, як батіг, широкою, мов ніж, але завглибшки — до середини землі”. Очевидно, не змінювала істотно ситуації і наявність двох-трьох підданських родин, разом з якими пан у поті чола ходив за плугом. Адже співвідношення панів з підданими не раз складалося в такій напіванекдотичній пропорції, як у с. Радіївцях на Барщині, що належало панам Радіївським: тут мешкало “самих панів ЗО,— пише ревізор,— а підданих у них 8”. Ця сірячкова, або, як поляки казали, “ходач- кова” (від слова “ходаки”, тобто постоли), шляхта пережила всі катаклізми української історії. Зокрема, на Правобережній Ук­раїні вона до новітніх часів залюднювала цілі села на Житомирщині, Барщині, Овруччині. Як писав у 1843 р. польський історик М. Весьоловський, “ця шляхта нічим не відрізняється од селян, ходить у полотняному одязі, баранячих шапках і з виводом шляхетства в кишені (себто маючи офіційний акт на підтвердження шляхетства) поганяє воли чи їздить, тор­гуючи, по ярмарках”.

Але, як то кажуть, доки стало так — було інакше. Отже, повернімося до лицарської доби в історії сірячкового бідацтва XIX ст. Скільки боярсько-лицарських родів проживало в XV—

XVII ст. на Заушші та в суміжних місцевостях Овруччини? Хто були їхні предки? Нарешті, чим пояснюється та гідна подиву одностайність, з якою тутешня шляхта від початку XVI до кінця

XVIII ст. (тобто понад двісті літ) чинила завзятий, траплялося, й збройний опір намаганням овруцьких старост поставити під сумнів їхнє шляхетство? А що довготривала й уперта боротьба ця мала характер справжньої перманентної війни, свідчить хоча б такий приклад: староста Згурський у середині XVIII ст., напада­ючи на двори непокірних шляхтичів, велів палити їхні домівки, а господарів кидати у вогонь, щоб випробувати, як він глузував, чи справжні вони шляхтичі. Заушани, певна річ, не залишалися в боргу. Так, у 1696 р. сталася сутичка під селом Мошками між старостинським загоном і місцевою шляхтою, яка примусила ганебно тікати самого старосту — Франциска Потоцького, а по тому тріумфально відсвяткувала перемогу.

Надзвичайну згуртованість заушан учені пояснювали тим, що вони нібито були нащадками найдавнішого місцевого русько­го дружинного елементу ще з дотатарських часів, і саме це пород­жувало загострене відчуття етнічної і релігійної спільності. Справді, заушанам не відмовиш в одностайності, коли йшлося про оборону віри. Єзуїтів, які спробували були зачепитися в Заушші, тут прилюдно називали “недовірками” й “собаками”. Єднала тутешню шляхту й люта зненависть до поляків, що особливо непримиренно поділила Україну й Польщу в часи Руїни.Так у 1680 р. брати Меленські, дізнавшися, що дитя їхньої сестри, заміжньої за поляком, охрещене згідно з ка­толицьким обрядом, викинули бідолашне немовлятко надвір, гу­каючи: “Хай не множиться між нами собачий лядський нарід, хай його пси з’їдять!” Однак, як на мою думку, витоки цієї дов­готривалої єдності й злютованості — не в давньоруських часах. Річ у тім, що всі зауські родини, які можна приблизно обрахувати на ЗО—35, вигалузились зі спільного стовбура й становили своєрідний родовий клан.

Первісно на Заушші, як переконує генеалогічний аналіз, оселилося не більше 7—8 бояр-рицарів, очевидно близьких родичів, з наближеного почту київського князя (пригадаймо ар­хаїчну повинність заушан, що фіксувалася ще наприкінці XVI ст.,— ставити шатра для київського воєводи під час військового походу). Питання інше: з якого часу з’явилися на Заушші наші рицарі? Обстоюючи свої шляхетські права, вони одностайно твердили: предки наші володіли тут землею з данини князя Володимира Ольгердовича (1362—1394 рр.) або його бра­та, великого князя литовського Вітовта (1392—1430 pp.). Та ймовірніше, що це було все-таки за князя Володимира, бо відсилання до Вітовта здебільшого означали не первісну данину, а підтвердження її. Адже, за звичаєм, кожний черговий володар потверджував своїм васалам те, що надав їм попередник. TTTnn- равда, у двох випадках заушани — Чоповські й Білоцькі — наприкінці XVII ст. пробували переконати королівську адміністрацію, буцімто в часи Хмельниччини загинули їхні акти-привілеї на землю від “княжат руських”. Але цей сюжет, гадаю, слід розуміти як вияв фантазії — бодай з тієї простої причини, що “княжата руські” в домонгольську добу ще не вида­вали своїм дружинникам жодних документів.

А тепер пропоную читачам зазирнути на дно колодязя, з яко­го брала початок зауська родинна спорідненість. Зауважу тільки, що згадки про родоначальників сягають другої половини XIV — початків XV ст., а прізвища родинних відгалужень, які існують і нині, усталилися наприкінці XVI — на початку XVII ст.

Поза родинними зв’язками лишилися не досить висвіт­леними ще кілька родів: Бехи, Білошицькі, Багриновські та їхні родичі Костюшковичі (Костюшковські), Недашковські й Сара­товські. Про цих людей нічого певнішого, окрім того, що роди їхні, особливо Бехів, на Заушші мешкали так само здавна, як і роди Болсуна, Булгака, Коркошки, Ущапа й Крука, ствердити немає можливості: надто обмеженими джерелами про давні часи ми володіємо. Родова легенда Бехів, наприклад, виводить їх від воєводи Беха, який разом з княгинею Ольгою здобував Іскоро- стень, помщаючись за смерть Ігоря. Зрозуміло, що це — не більше, як красива казка, яких чимало блукало в шляхетських переказах на Україні. Однак наявність таких легенд-казок засвідчує, як правило, глибоку пам’ять кожного роду про своє далеке минуле.

Зрештою, на Заушші бачимо кілька прийшлих родин, що з’явилися тут впродовж XVI ст., коли ті чи інші землі-служби ставали пустками, бо вмирали їхні власники і земля надавалася сторонньому претендентові. Серед таких родин — Думеничі (Думинські), Малковичі (Ходаковські), Шваби, Лосини (Тол- качі) й Чопи (Чоповські). Ці останні перебралися на Заушшя зблизька — з сусідньої Житомирщини.

Але звідки взялися ті перші п’ятеро бояр-рицарів, слуг київського князя Володимира Ольгердовича, котрі одержали від нього спорожнілі в часи монголо-татарського лихоліття землі над річкою Ушею? Вслухаймося в їхні імена ще раз: Болсун, Булгак, Коркошка, Ущап, Крук. Аось назви окремих земель, якими вони володіли: Чигирівська (тобто земля Чигирі), Чоголдаївська (зем­ля Чоголдая), Кончаківська (земля Кончака). Звернімо також увагу на родові імена новоутворених відгалужень: Долмати (посівши Ісайковську землю, вони з часом стали зватися Ісай- ковськими); Хіневичі, одна з гілок Васьковичів; Чайкуни, відгалуження Мошковських; Барда, відгалуження Хода- ковських... Чи не правда, що ймення ці, як на слов’янське вухо, екзотичні? Але річ якраз у тім, що імена — неслов’янські, а носії їх, найімовірніше, не були ані слов’янами, ані нащадками давньо­руських дружинників. На мою думку, в Заушші в другій половині XIV ст. виникла одна з численних, як би ми тепер сказали, колоній вихідців зі Степу. Тюркський збройний люд за Володимира Ольгердовича й дещо пізніше, коли чвари та усобиці залляли ще недавно могутню Золоту Орду, нерідко переходив на службу до київського князя, осідаючи в суміжній зі Степом Київській землі. Татарські воїни, певно, одружувалися вже тут, а їхні діти, здебільше з другого-третього покоління, приймали християнство й зливалися з місцевою людністю. На згадку на­щадкам про тюркське родове коріння лишалися хіба що смагляві обличчя, чорні очі та екзотичні родові імена, своєрідні прізвища тих часів. Вони традиційно вказували на родоначальника, за­сновника родинного відгалуження чи першого власника землі, на якій осіла певна гілка. Виловлювати в джерелах ці імена- прізвища дуже важко, оскільки масовий писемний документ — явище для України досить пізнє, та й сама наша бурхлива історія не надто сприяла консервації архівів. Окрім того, з кінця XV ст. на Україні розпочалася “прізвищна революція”. Я маю на увазі творення шляхетських прізвищ власницького типу, коли власник села Боровиці ставав Боровицьким, Андруги — Андрузьким, Загорова — Загоровським, Недашок — Недаш- ковським, Вигова — Виговським і т. д. Часто доводиться чути помилкове твердження, що прізвища на -ський, -цький, -зький є буцімто польськими. Це абсолютно хибна думка. Згаданий звичай закріпився тоді, коли бояри-шляхта відчули себе спад­коємними й повноправними власниками своїх земель-вислуг (бо так, якщо читач пам’ятає, було не завжди). Цей суто слов’янський спосіб власницького іменування поширився скрізь, де суспільство знало повну приватну власність на землю. Тому прізвища такого типу відомі і в Чехії, і в Польщі, і в Білорусі, і в Україні. їх можна порівняти з власницьким іменуванням знаті, що творилося за допомогою прийменників “фон” на німецьких землях, “де” — у Франції тощо. Натомість у Росії власницькі прізвища могли належати тільки князям (як, скажімо, Курбським, Трубецьким, Волконським), а серед дворянства — елементу, що володів маєтками на умовному праві,— поширен­ня не набув.

Додам, що для людини, яка досліджує родоводи української знаті, прізвища на -ський є своєрідною пасткою. З одного боку, вони майже всі без винятків належать справді шляхті (у XVIII ст. сюди долучилася хіба якась незначна частина прізвищ, що творилися “на шляхетський кшталт”). А з другого — власницьке прізвище, утворене від назви населеного пункту, повністю витісняло старе родове ім’я, під яким предки цієї родини фігурують у давніших джерелах. Так, ще на початку XVI ст. родина зветься “Барсанами”, і її коріння можна про­стежити в глибині часів, а від середини того ж таки століття Барсани вже скрізь пишуться не інакше, як Жоравницькі (від села Жоравників). Тим часом установити зв’язок між першими і другими, як, приміром, у даному випадку, щастить далеко не завжди.

Повертаючись до зауського боярства-шляхти, можна конста­тувати, що тут із цією плутаниною розібратися трохи легше. По-перше, екзотичні родові імена заушан відклалися в то­понімічних назвах. Скажімо, Ущап заснував село, яке за його нащадків Ущаповичів стало називатися “Ущапи”, або ж “Уща- повичі”. А згодом ті самі бояри, власники Ущапів, за новою модою почали іменуватися Ущаповськими. По-друге, традиція власницьких прізвищ усталилася тут досить пізно порівняно з іншими місцями. Це й не дивно: географічне іменування для Заушшя було незручним, бо надто багато людей мусило б називатися однаковим прізвищем. Тому тривалий час власницькі прізвища мали, сказати б, суто представницький офіційний характер, а в побуті ті чи інші відгалуження однопрізвищних родин розрізнялися за давніми родовими іме­нами. З опису видно, як, скажімо, розрізняли Виговських. А ось ще один приклад: у судовому акті 1629 р., що стосувався Ka- ленських, протоколіст перелічує їх так: Мартин Данилович, Антон Романович, Федір Єсипович, Ничипор Михайлович, Антон Борисович Ісаєвичі-Каленські та Яцько Денисович, Кирик Богданович, Василь Трохимович Єськовичі-Каленські. Цікаво б знати, які прізвища носять нащадки цих людей нині: Ісаєвичі (Ісаєнки), Єськовичі (Єщенки) чи таки Каленські?

Скільки ж усього мешкало шляхти на Заушші та в суміжних місцевостях Овруччини? Звернімось до податкової документації останньої третини XVI ст., де вперше поіменно і більш-менш послідовно перелічено платників податків у селах Київщини. За реєстром 1571 р., зауськими боярами названо 56 осіб із сіл Дідковичів, Ходаків, Меленів, Багринівців, Іскорості (Коросте­ня), Білощичів, Недашок, Вигова й Скуратів (усі села я називаю так, як вони звалися тоді). Решту поселень Заушшя приписано до Овруцького замку, оскільки ревізійний акт складався якраз під час чергового конфлікту з овруцькою замковою адмі­ністрацією. У цих поселеннях значаться: 11 бояр у Мошках, 9 — у Готові, 9 — у Волковичах, 8 — у Болсунах, 5 — у Геєвичах. Окремо переписано “шляхту овруцьку, котра підданих не має, але сама з димів своїх (тобто з власних дворів-садиб) платить”: 9 осіб у Немировичах, 6 — у Ленковичах, 16 — у Кубилині, 4 — у Закусилах, 4 — у Гапоновичах, 2 — у Дорочичах, 2 — у Верповському. “Убогі бояри”, а також ті, що, як висловився ревізор, “потрошку землі мають”, записані в Білках (5 родин) та Круках (2 родини).

В інших тогочасних реєстрах згадані цифри коливаються не­суттєво, бо ж, як уже мовилося вище, ревізорів цікавила не стільки кількість людей, скільки — земельних одиниць, з яких ішла служба, а їх не більшало, хай там як не множилися боярські сім’ї. Тому назву лише ті боярські села, що в реєстрі 1571 р. не згадуються, а в пізніших актах названі. Це, зокрема, село Корчів, де мешкало троє бояр Гапоновичів-Корчовських, села Клещі, Бехий Мочулинці, Болгаки (Булгаки), Сингаї, Ущапи, Каленщина, Губарівщина, Неданчичі, Максимовичі, Янівці, Пашини, Чорногубівщина, Барановичі, Чоповичі, Конча- ковщина. Лишається додати, що нині далеко не всі з цих назв означають самостійні села, бо може йтися про кутки, присілки чи мікротопоніми на сьогоднішніх порожніх урочищах.

За реєстром збору бояр на військову службу, списаним у 1579 р., на Заушші й суміжній Овруччині існувало 32 села військовозобов’язаного боярства, де мешкало 207 боярських родин. Рахуючи пересічно за середнім коефіцієнтом заселеності по 5—6 осіб на родину, дістанемо 1200 осіб шляхти. Гадаю, що це — найменша з можливих цифр. Бо, наприклад, родина Мал- ковичів-Ходаковських, як видно з одного документа 1640 р., сплачувала податок зі своїх 10 димів-дворів у селі Ходаках, скла­даючись із 37 дорослих чоловіків, представників п’яти напівсамостійних родинних відгалужень. Тож загальна кількість самих тільки бояр Ходаковських у Ходаках мала перевищувати 150 осіб.

-к Звісно, що за такої густоти населення спадкоємна земля- служба, раз у раз дроблячись поміж нащадками, уже не могла їх усіх прогодувати. А надто як пригадати, що вона ділилася ще й унаслідок різних шлюбних колізій. Тому практично виходило, що прадавнє володіння, колись закріплене за пращуром роду, з плином часу ставало власністю багатьох осіб — і прямих на­щадків, і свояків, і людей з іншого роду, яким удалося щось і з тої землі перекупити (хоча, строго міркуючи, ледве чи в Заушші були родини, що коли-небудь та не породичалися між собою). Наскільки подрібненим було тутешнє землеволодіння, видно з отакого яскравого прикладу. Коли в 1630 р. Каленські з Ka- ленщини, попереду добряче пересварившися, заходилися офіційно розмежовувати судовим порядком усе те, що належало їм особисто та їхнім, як тоді казали, “участникам” (себто співвласникам “часті” в родовому володінні), то на межування приїхало 27 родин, у тому числі: 19 відгалужень самих тільки Kaленських, два відгалуження Волховських, по одному — Латинських, Невмирицьких, Гапоновичів та Меленських і ще двоє — сторонніх для старого Заушшя осіб.

Для малоземельної, або, як її називали, “убогої”, шляхти було кілька способів заробити собі на прожиток без шкоди шля­хетській честі. Такими, зокрема, вважалися служби: 1) на князівських великопанських дворах; 2) у найманому війську; 3) в органах судово-адміністративної системи. Цікава деталь: лише фах правника з-поміж усіх мирних професій визнавався сполучним з шляхетським походженням. Якщо говорити про наших бояр-заушан, то перші два варіанти названих служб якось не набули межи ними поширення. Натомість останній годував здібних, метких хлопців ледь не з кожної зауської родини.

Як це виглядало на практиці? У кожному державному замку (а поблизу Заушшя таких замків було аж три: Овруцький, Київський і Житомирський) існував судово-адміністративний осередок, життєву вісь якого становила канцелярія. Тільки не треба її уявляти як чиновницько-бюрократичний заклад новітніх часів. При тогочасній нерозчленованості функцій органів влади, управління й суду замкова канцелярія відігравала своєрідну роль центру публічного життя конкретної округи. Адже саме тут оформлювалися всі майнові угоди; сюди заявляли про пропажу худоби, пошкодження майна чи стихійне лихо. Сюди ж таки, упіймавши, приводили всіх підозрілих (приміром, волоцюг) та приносили “на презентацію” все знайдене: від коня до хатнього начиння. У приміщенні канцелярії складали найрізноманітніші присяги, без яких взагалі важко уявити будні середньовічного життя; тут же сплачували податки, сварилися, мирилися, домо­влялися про шлюб і т.д., і т. ін. До замкових книг — головного офіційного атрибуту канцелярії — записували “про пам’ять” (аби “пам’ятне” було сплачене) що завгодно: від позовів і су­дових скарг до свідчень про курйозні події. Сюди ж таки над­ходили й урядові розпорядження, повідомлення, що наближаються татари, заклики до військових мобілізацій, зако­нодавчі ухвали сеймів (обнародування таких актів покладалося на замковий уряд). Одне слово, усі вони, що могли схвилювати чи зацікавити загал, проходили через перші руки канцеляристів. Стосовно їх відразу слід застерегти, що тодішній канцелярист — це не чиновник-писарчук. Його основним професійним обов’язком було перетворити усну заяву громадянина, далекого від тонкощів юриспруденції, на офіційний, складений за всіма приписами права документ. Тобто канцелярист щонайменше мусив бути обізнаний з основами нотаріату.

Тут, при канцеляріях, роїлися, чекаючи на замовника, сонмища адвокатів, без яких не обходився жодний судовий процес (для прикладу — лише через один Луцький суд у 30—40 рр. XVII ст. проходило щороку до сотні правників, або, як тоді ка­зали, “практиків”). Адже середньовічне судочинство, на відміну од новітнього, мало змагальний характер, тобто відбувалося у формі діалогу сторін у присутності суддів, яким належало тільки ухвалити вирок. Відтак потреба в адвокаті для людини, що не розумілася на тонкощах права, була доконечною. Тому “роз­мови сторін” (а саме так називалася процедура словесних зма­гань) перетворювалися, по суті, на діалог двох адвокатів, що поперемінно наводили докази й контрдокази, сипали цитатами з кодексів і хвацько побивали один одного, часто — не без уїдливості, номерами артикулів та параграфів.

Де ж набували правових знань українські нотарі та юристи? Траплялося, що в далекій Європі, навіть у Падуї чи Болоньї. Однак частіше обходилося домашньою наукою, яка проходила через традиційні щаблі, що дуже нагадують учнівство й підмайстрівство цехового ремесла. Майбутній адвокат у котрійсь із згаданих канцелярій поступово опановував, як тоді казали, “стилем канцелярії руської”. Спершу він бігав тут у ролі “хлоп’яти”, що прислуговує старшим, точить пера і готує чорнило. Далі переходив у ранг “виростка”— учня при котро­мусь із канцелярських авторитетів або адвокатів-практиків, до­помагаючи тому добирати матеріали до судових процесів і, звичайно, носячи за ним книжки й папери. Жартома таких парубчаків називали макаронічним слівцем “торбіфер” (від на­шого “торба” і латинського “феро”— несу). З часом “виросток” ставав молодшим підписком і уже сам протоколював судові процеси, оформлював протокольні записи в розгорнуті судові акти, складав приватні майнові угоди як нотар, переписував су­дові кодекси (через брак друкованої книги такі рукописні копії були дуже розповсюдженими). Молодші підписки дуже часто поєднували адвокатуру зі службою в канцелярії, очевидно, ще не наважуючись повністю перейти на адвокатський хліб, як їхні старші, упевненіші в собі колеги.

Окрім адвокатури й канцелярської служби при судово- адміністративних осередках на терені дії русько-литовського права, де всі згадані посади могли обіймати лише шляхтичі, існу­вав ще один “резерв робочих місць” для незаможної шляхти. Це — вряди возних, дрібних судових виконавців, що розвозили позови, засвідчували збитки чи побиття та поранення, оглядали місця кримінальних злочинів, фіксували публічно-правові акції приватних осіб (як розмежування чи, скажімо, розподіл майна) тощо. Для законності будь-якої процедури, виконаної за межами судової зали, вимагалася присутність при возному принаймні двох-трьох шляхтичів-свідків (так званих “людей добрих”), котрим заінтересована сторона, як і возному, сплачувала відповідну винагороду. Отже, своєрідний підробіток у ролі “лю­дей добрих” теж міг дати хай і мізерний, але прибуток. Хліб возного — традиційного “хлопчика для биття”, на голову якого падав увесь гнів незадоволених підсудних,— був гіркішим, ніж адвокатське красномовство. Мабуть, один з найпоширеніших сюжетів у судових книгах тих часів — слізна скарга возного на погрози, кривди та штурхани, завдані “при виконанні обов’язку” йому особисто й присутнім при ньому “людям добрим”. “Рицери на купі гною” та “лапачі” (так називали цю суддівську дрібноту) — це хіба легенькі словесні шпильки. Траплялося гірше, коли бідолашних урядників жаліли навіть селяни, попереджаючи: “Єдтє собі з іменя панского чим борзей проч, бо вас, певне, будут бити”. Не раз доводилося запізнати кулака або чимдуж утікати під свист панських слуг і напутні вигуки: “Пане возний! Через кий будеш скакати, і так тут мусиш скакати, яко тобі заіграют!” або: “Тот возный будет на палю, а и шляхте ся при нем достанет, быс вже болшей тут не бывал!”

Незважаючи на такі прикрощі, чимало дрібної шляхти, не навчившись адвокатських премудростей, мусило заробляти при канцеляріях ризикованим вознівським хлібом. Повертаючись до наших заушан, можемо констатувати, як уже мовилося, що За- ушшя постачало канцеляристів, возних та адвокатів до канце­лярій Києва, Овруча й Житомира безупинно, до того ж нерідко відразу по кілька осіб з одної родини. Так, Миколай Хода- ковський у 20—40 рр. XVII ст. фіксується як діяльний адвокат, а Іван Ходаковський приблизно в цей самий час — як возний у Києві.

З родини Невмирицьких на канцелярській службі бачимо овруцького підписка Антона, київських возних Богдана, Яцька і Григорія, адвоката Стефана і, нарешті, Івана, овруцького полко­вого писаря Війська Запорозького 1649 р. Тут-таки, в Овручі, працюють при канцелярії Барановські, Васьковські, Геєвські, Михалковичі-Кончаковські, Коркошки, Меленевські. При Житомирській канцелярії заробляють на хліб якийсь Бара- новський, Захарій Дідковський, Іван Закусило, Іван Сингаївський, Захарій Білоцький, Михайло Васьковський, Яцько Левковський, Григорій Невмирицький, а в Києві згаду- ються в цей час представники родин Гошовських, Іскоро- стенських, Мочульських, Пашинських, Саратовських. Врешті, майбутній гетьман Війська Запорозького Іван Виговський теж розпочинав з канцелярської кар’єри, служачи підписком, а далі адвокатом у Луцьку. Трохи раніше замковим писарем у Житомирі був його брат Василь, а ще якийсь невідомий на ім’я Виговський у 40-х рр. XVII ст. дістався аж до Чернігівської кан­целярії, куди інші заушани не доходили.

Середовище канцелярської молоді було вельми колоритним. Адже при більших канцеляріях (як, приміром, Київська чи Луцька) збиралося одночасно до 20 і більше осіб. Зважаючи на шляхетський титул і пов’язану з ним відносну незалежність, тут і не пахло статечністю. Молоді правники, що однаково вправно володіли не лише пером, а й шаблею, то заводять рясні бійки з мешканцями міста, то вступають у поєдинки між собою, то шу­кають ризикованих молодечих пригод. Як наслідок у книгах на­трапляємо на буркітливі скарги їхніх наставників — старших підписків, котрі нарікають, що підопічні “лише по весіллях їздять, не дбаючи про обов’язок”, або “волочаться по господах замість переписувати книги”.

Природним для такого середовища були і, так би мовити, службові розваги. Це прибирало форму пародіювання набридлих хлопцям штампів юридичної мови. На такі пародійно-жартівливі записи можна натрапити в судових книгах усіх більших міст: Києва, Луцька, Володимира, Житомира. Цілі низки жартів є й у житомирських замкових книгах ЗО—40 рр. XVII ст. їхні автори, як мені вдалося встановити, належали до веселого товариства з кількох підписків: Захарія Дідковського, Федора Щербини, Ада­ма Чорнолузького і, як його дражнили приятелі, “полешука” Івана Закусила (згодом усі четверо стануть доволі популярними адвокатами). До цієї ж компанії належав і бакаляр житомирської міської школи Вацлав Кохнович, котрий часто править за об’єкт тих жартів.

Комічного ефекту канцелярських пародій досягали, поєдну­ючи строго юридичний виклад з карикатурами або цілком аб­сурдними ситуаціями. Тематика жартів різноманітна: канцеляристи глузують один з одного то за погане знання поль­ської мови, то за те, що котрийсь “не писал через цалый день, тильспал”, а прокинувшись, зіпсував зошита. А ось, наприклад, як протоколюється скарга бакаляра Кохновича на міфічного Іва­на Хохольського, “яко се вун называет Мужикевич”. Xo- хольський-Мужикевич, “зобравши купу немалую людей своєволних чоловіка до двох ”, напав уночі на Житомирську шко­лу. І от ця “купа чоловіка до двох” збройно захопила в полон бакаляра, наміряючись його вбити. Далі між нападниками і потерпілим відбувається такий діалог (цитую дослівно):

“Бакаляр: Ей, браття! Што я вам винен, а ви мене хочете уже забити, так молодого”.

Нападники: А! Чи вже просисся! О! О! Іще його притисніте гаразд, щоби забув ходити до Гарашка (слід розуміти — до корчми) ”.

У фіналі дізнаємося, що потерпілий “за ласкою Божою” відпросився від нічних розбійників, “живий зостал і єще ходить до Гарашка”.

Не менш колоритну групу пародистів очолює в Луцьку в ЗО-х рр. XVII ст. Іван Виговський. Тут панує інший стиль: пародисти тяжіють до тваринного маскараду й персоніфікацій. Копіюючи безкінечні процеси шляхти про взаємні наїзди, хлопці, наприклад, складають колоритну скаргу Сови до суду нічних птахів на якогось Северина Темерляковича, котрий зібрав “своєвольну купу” з раків, пугачів, горобців, слижів, озброєних “по-козацькому” та “по-гусарському”, й наказав їм у маєтках Сови “сіножаті сокирами порубати, ріки, озера, стави вогнем попалити, гори, ліси, гаї косами покосити”. Або ось як уїдливо звучить ще одна пародійна скарга про образу шляхетського гоно­ру: супротивник потерпілому “ус урвал”, відлупцював його “каліцькою пугою”, забрав “каптан красний, нитками перешиваний, клоччям напханий”, а до того ж відняв “узел гро­шей, де, згола мовечи, правдиве было шелягов два не два, але сем было” (шеляг— дрібна розмінна монета).

Говорячи про легковажні звичаї канцеляристів, слід, проте, зауважити, що розваги не заважали хлопцям з часом ставати високопрофесійними знавцями права, а у старшому віці — і вельми поважними людьми. Підписи багатьох з них (зрозуміло, уже в статечній порі) бачимо на найважливіших громадсько- політичних актах тодішнього життя: на підтримку братств, на актах обрання православних церковних ієрархів тощо. Кінцева мета кар’єри адвоката випливала з системи ціннощів середньо­вічного суспільства — придбати землю, і це багатьом із них вда­валося.

Нарешті, хочу відзначити ще один вельми показовий момент. З початків XVII ст. уже можна простежити існування своєрідних династій дрібної шляхти, для яких канцелярський хліб перетво­рювався на родинну традицію. На Волині це — Дворецькі, Мисевські, Бруяки, Бобриковичі, Городиські, Божкевичі, на Київщині — наші заушани: Барановські, Васьковські, Виговські, Дідковські, Думинські, Невмирицькі, на Брац- лавщині — Миньківські та багато інших. Перед нами — надзвичайно цікавий процес формування спадкової світської інтелігенції, для якої основним засобом прожитку стала про­фесійна розумова праця. Характерно, що саме з цього середо­вища вийшла більшість писарів Війська Запорозького. Це, наприклад, колишні адвокати Лаврентій Пашковський, Михай­ло Миньківський, Данило Думинський, Іван Невмирицький, Микола Бруяка, зрештою — Іван Виговський і Павло Тетеря та багато інших, що творили державну канцелярію й дипло­матичний корпус Богдана Хмельницького.

Завершуючи запропонований читачеві перегляд історичної долі зауського боярства, відчуваю, що він лишиться ніби неза­вершеним, якщо я хоч побіжно не торкнуся їхньої позиції в бурі Визвольної війни, що перевернула звичний плин життя старої України. Отож, як і всяка революція, Хмельниччина розтяла навпіл родини заушан, зоставивши одних у козацькому війську, попліч зі своїм народом, а інших, переляканих вихором, примусивши до втечі й співробітництва з ворожими силами. Наприклад, Григорія Зброжковича-Закусила, сотника Київсько­го полку, бачимо з перших днів війни разом з двома синами й двома онуками в гущі “козацької сваволі”. А тим часом його родич Олександр Закусило виїхав на Волинь і став на службу до коронного війська. Лаврін Бех, за реєстром Війська Запорозького 1649 р.,— козак Полтавського полку, а інші Бехи — вояки ко­ронних рот, що здійснювали каральні експедиції в Україні. Або ще один приклад: Федір Ходаковський у 1648 р. “в самій сорочці ледве утік до волинських країв”, а його свояки й сусіди Ущапи, Левковські, Пашиничі, Кубилинські і Харченки-Білоцькі “поко- зачилися” так само швидко, як той утікав.

Тобто, на мою думку, однозначної відповіді на сакраменталь­не питання просто не існує, бо живу психологію людей важко вкласти в простолінійні схеми. Тим більше, що Руїна й остаточне закріплення Правобережної України за Польщею досить швидко помирили і прихильників, і ворогів козацької держави. Для За- ушшя надходили важкі часи затяжної боротьби за виживання. Спершу — за станові права й релігійну окремішність від зазіхань польської адміністрації, а згодом — за ті самі станові права й вольності, проти адміністрації російської. Але це вже починалася інша епоха в історії старовинного Заушшя...

ДІДОВИЧІ-ТРИПОЛЬСЬКІ— НАЩАДКИ ЛЕГЕНДАРНОГО НЕСТОРА?

“...Один лицар пішов у хрестовий похід до Єрусалима і там, у винагороду за відзнаки, одержав місто Триполі, від якого почав зватися графом з Триполі. Та ось сарацини захопили Святу Зем­лю і вигнали хрестоносців. 1 тоді граф подався на Русь, оселившися над Дніпром як пустельник. А що був уже старий і сивобородий, навколишній люд прозвав його Дідом. Якось руські князі пересварилися між собою і вирішили: нехай нашу сварку розсудить “суд Божий” (поєдинок). А відбутися він мав так: з одного боку стає п’ять лицарів і стільки ж — з другого. Котра сторона переможе, те й означатиме, що так угодно Богові. Київський князь, чувши про Діда, славетного колись лицаря, звернувся до нього з проханням стати до бою на його боці серед лицарської п’ятірки. Дід уволив прохання, але з умовою, що він сам-один битиметься з п’ятьма супротивниками. Настав час поєдинку. Вправний хрестоносець здолав усіх п’ятьох і здобув перемогу для свого князя. Князь дав йому в нагороду стільки землі, скільки той зможе обійти пішки від сходу сонця першого дня до заходу другого. Дід вирушив у путь, а йдучи, збирав лілії, що росли по дорозі, щоб позначити межі своєї землі, розривав їх і кидав додолу. Бо ж розірвана лілія була його родовим знаком. І от князь подарував йому всю оцю землю, а він, на згадку про Триполі у Святій Землі, назвав її Трипіллям...”

Цю милу, наївну легенду, якою автор намагався вбити двох зайців одразу — пояснити належність Трипольських до польсь­кого герба “Гоздава” із зображенням лілії і принагідно підкреслити прадавність роду, знайшов у родинному архіві Трипольських відомий знавець Київщини кінця минулого століття Едвард Руликовський. Міф про графа-хрестоносця засвідчував, зрозуміло, хіба вченість автора легенди, обізнаного з існуванням далекого Триполі. Що ж до герба “Гоздава”, то тут теж є деяке перебільшення. На документах Трипольських він з’являється аж наприкінці XVI ст. А до цього мені, наприклад, траплялося бачити на їхніх печатках ще у 80-х рр. XVI ст. два інші знаки, не зафіксовані в репертуарі польської гербової символіки: один у формі стріли зі зламаним кінцем, а другий — у формі двох зближених півкіл. Такого типу знаки первісно були власницькими клеймами, що ставили на зброї, випікалися у вигляді тавра на конях чи насікалися, приміром, на деревах, аби позначити межі вгідь (називалися ці насічки “знаменами” і го­ворилося так: “Потуль тая земля, куди знам’я її поведе”). З часом власницькі знаки перемістилися на печатки й стали називатися гербами власними. Коли європейська гербова традиція з її суворими правилами канонічного оформлення поширилася в Україні, “герби власні” пережили двояку долю: одні закріпилися у вжитку, а інші просто зникли, поступившись гербам польського походження. Бо ж у Польщі гербова традиція була вельми своєрідна: тим самим гербом могло користуватися дуже багато родів, становлячи так зване “гербове братство”. До нього могли входити й нові родини, коли хтось із “братії гербо­вої” приймав новака до свого герба. Додам, що з ут- радиційненням наприкінці XVI ст. цього звичаю на Україні вже можна було обійтися й без далеких поляків, діставши посвячення від когось зі своїх українських родичів. Так, очевидно, до кола “гоздавітів”, себто носіїв герба “Гоздава”, потрапили й Трипольські, бо ж прямого свідчення про цей факт немає, а з особами польської крові наші герої почали родичатися не раніше XVIII ст.

Ким же з кореня були київські бо^ри Дідовичі, або Дідковичі, котрі з другої ПОЛОВИНИ XVI CT., згідно з новою модою (про це вже йшлося в попередній новелі), доповнили давнє ім’я власницьким прізвищем Трипольські (від села Трипілля під Києвом)? Гербівники традиційно розпочинають рід Дідовичів від київсько­го боярина на ім’я “пан Дідко”, що жив у середині — другій половині XV ст. Що за дивне ім’я мав цей чоловік, запитає читач. Нічого дивного. За кожним церковним, або, інакше кажучи, ка­лендарним, іменем могло стояти некалендарне йменування дав- ньослов’янського чи якогось іншого (приміром, тюркського) походження. Нерідко воно настільки витісняло календарне ім’я, надане при хрещенні, що те останнє просто забувалося. Ось ха­рактерний приклад: у Пом’янику Києво-Печерського мо­настиря, який ченці вели між 1483 і 1526 рр., серед членів роду київського боярина Андрія Кальницького значаться якісь Жихор і Батура. Ретельний чернець, певно, пробував дізнатися цер­ковні імена цих двох, але, нічого не добившись, приписав на березі рукопису: “Не відають їм імен, а коли ся довідають, тогди і упишуть”.

Церковне ім’я пана Дідка пощастило “довідатися”: його син Данило Дідкович в одному з документів названий Данилом Федьковичем. Себто при хрещенні панові Дідкові було надане ординарне християнське ім’я Федір. 1 справді, воно не раз повто­рюється в кожному з поколінь Дідкових нащадків. Зауважу, що існувала традиція, згідно з якою кожна родина використовувала певний “набір” із 15—20 імен, уживаних з покоління в покоління. Ця обставина, до речі, може правити за певний орієнтир у генеалогічних розвідках, надто коли в такому “на­борі” трапляються імена менш поширені. Наприклад, у Дідовичів-Трипольських поряд з такими широко вживаними іменами, як Федір, Іван, Данило, Марко, Григорій, Олександр, Андрій, та ще кількома в ходу були три екзотичніші — Герман, Нестор і Гапон.

Уважний читач, можливо, спостеріг, що я послідовно називаю Дідка “паном”. Чому? Річ у тім, що приблизно до се­редини XVI ст. слово “пан” ще не позначало першого-ліпшого боярина, а тим більше не було ознакою простої ввічливості. Окреслення “пан” становило своєрідний титул, який охоплював тільки частину боярського загалу. Так, на Центральній Україні (Київщині й Брацлавщині), де в першій половині XVI ст. можна було нарахувати близько 450 боярсько-шляхетських родів, “панами” називали ледь більше сотні. Приблизно таке саме було співвідношення на Волині: із 220—230 родин боярського загалу “пани” становили близько 60 родин. Тобто до “панів” належала десь чверть боярського прошарку. Головною ознакою “пана” бу­ло те, що він володів нехай і невеликою, але своєю власною, з діда-прадіда отчинною землею. Якщо ж пригадати попередню новелу — основна маса бояр-лицарів сиділа на землях-вислу- гах, тобто маєтках, наданих від великого князя. Цей сюжет, з огляду на пошану до приватної власності, був вельми важливий: адже великий князь не міг відібрати того, чого не дарував, хіба що у випадку державної зради, та й то лише тоді, коли не було прямих спадкоємців, котрі згідно із законом за вчинки родичів не відповідали. Отчинна земля за традицією, коріння якої сягає найглибших часів, переходила в розпорядження великого князя тільки тоді, коли повністю вигасав рід прямих власників: такі землі звалися “спадковими”.

Сказане не означає, що “пан” не служив збройної служби “на господаря” разом з рештою бояр. Однак у його службах були певні пільги, а найважливіше — “пан” був гарантований сто­совно того, що його землю успадкує син, онук, правнук. З отчинного землеволодіння безпосередньо випливало уявлення про давніше (а значить, славетніше) походження “пана” порівняно з рядовим боярином. Бо ж “пан” сидів на своїй землі з прадіда-прапрадіда, а боярин мусив оселятися там, де пожалує йому землю великий князь. А пам’ять на такі речі в середньовіччі була особливо гострою. Згодом, коли почалося інтенсивне “ошляхетнення” боярської верстви, а особливо коли в реформах 60-х рр. XVI ст. маєтки (і отчинні, і вислужені) перейшли в повну невідчужувану власність феодалів, первісне значення панського титулу затерлося: “панами” почали називати всіх шляхтичів, а невдовзі й просто всіх незалежних поважаних лю­дей: міщан, бояр-слуг, козаків.

Дідовичі належали до кола найстаровинніших “панів” Київщини. І, звичайно ж, Дідко, з якого веде початок традиційне генеалогічне дерево Трипольських, був далеко не перший у зна­менитому роді. Один з трьох Дідкових синів — Івашко Дідкович, він же Іван Київський,— наприкінці XV — на почат­ку XVl ст. “уписав род свой” до згаданого вище Пом’яника Києво-Печерського монастиря. Цей запис (один з найдовших у Пом’янику) починається з імен подружжя Андрія і Олени. А далі в синодику Дідковича перелічується понад 460(!) імен. Якщо ми, спираючись лише на чоловічі йменування (а їх у синодику близько 270), рахуватимемо поколінні ряди по 10—15 чоловіків на одне покоління, то дістанемо 25(1) поколінь, що відділяють кінець XV от. від початкової пам’яті про своїх предків. Така драбина мала б спускатися вглиб віків до XI от., тобто до часів утвердження Київської держави.

Є ще одна цікава деталь: рід Дідковичів відзначається побожністю. Зокрема, у синодику Івашка Дідковича згадуються 24 іноки й інокині, тобто рядові ченці й черниці, четверо схимників (ченців-аскетів), четверо ієреїв, п’ятеро чорноризців (печерських старців, серед останніх — особа на ім’я Нестор) і, нарешті, “священноосвященний” Нестор. Припущення сміливе, але не неймовірне: чи не йдеться про славетного автора “Повісті минулих літ”, якого називаємо Нестором-літописцем?

АКСАКИ, ПРАВНУКИ ТАМЕРЛАНА

Неподалік від Києва, обабіч річки Стугни, лежить ма- лопримітне селище міського типу Мотовилівка, повз/яке, погур­куючи, поспішають поїзди й електрички з Києва у фастівському напрямку. І навряд чи хто з пасажирів, роздивляючі [сь у вікно на непретензійні станційні будівлі, знає, які пристрасті вирували 350—400 літ тому довкола цього краю. А передісторія одного з найгучніших скандалів тодішньої Київщини сягала у часи ще глибші. Десь між 1440 і 1454 рр. київський князь Олелько надав своєму слузі Михайлові Івантичу-Половцю зі Сквира (я не помилилася: сьогоднішню Сквиру раніше називали “Сквир”) у числі іншого шмат землі під Києвом із залишками давнього го­родища над Стугною в місцевості, що так і звалася — Пусте Городище. За Михайла Івантича пустку заселили люди, і за ім’ям поселенців вона отримала назву Гуляники — від давньо- слов’янського імені “Гуляник” (інакше — Гуль, Гулько, Гу­ляй). До речі, саме від імені Гуль походить і прізвище досить відомих в історії України людей — Гулевичів.

Син Михайла Івантича Яцько заставив Гуляники боярину Пашковичу, і на якийсь час дОля селища губиться в мороці часу, виринаючи на поверхню аж 1528 р. як власність київських бояр Івашковичів. Остання спадкоємиця Івашковичів Ганна пішла заміж за вояка-литвина Фронца Радзимінського. А тим часом в одному з набігів татари (а Гуляники лежали, як тоді мовилося, “праві на шляху татарськім”) знову перетворили селище на пуст­ку. Одначе місцевим селянам якимось чудом вдалося врятувати малого панича Михайла, Фронцового сина, якого згодом забрали до себе в Литву далекі родичі, бо Ганнйних близьких уже не було в живих.

1 знову на місці Гуляників бовваніло пустирище, аж доки у 1560 р. київський воєвода князь Костянтин Острозький не пода- ^>ував цю землю як нічию у пожиттєве володіння своєму слузі вану Мотовилові. Мотовило виявився чоловіком хазяйновитим і господарював так до ладу, що зумів привабити на небезпечне місце поселенців — селян, а невдовзі селище стало навіть зватися його іменем — Мотовилівка, хоча ще довго обидві назви — стара й нова — вживалися впереміш.

Після смерті Мотовила Гуляники-Мотовилівка як нічия зем­ля за даниною короля Жигимонта III у 1595 р. переходить у пожиттєву власність київського зем’янина Яна Аксака, про якого детальніше йтиметься далі. А тим часом Михайло Радзимінський, який встиг не тільки вирости, але й постаріти, нагадав про свою землю в далекій Україні і заявив до неї пре­тензії. Більше того, з пітьми небуття виринає ще й третій претен­дент — Юрій Половець-Рожиновський, що оголосив себе нащадком Половців зі Сквира (про нього теж ще буде мова далі). Байдуже, що між Половцями й кінцем XVI ст. пролягла відстань у півтораста літ: до приватної власності тоді ставилися з поша­ною, і претензії Половця теж прийняли до розгляду. Судовий процес точився майже три десятиліття, ^мандруючи з нижчого суду до вищого, звідти — ще до вищого, звідти — до самого ко­роля. Допоки тривали безкінечні судові дебати, померли і Ян Аксак, і Михайло Радзимінський, і Половець-Рожиновський. Але врешті-решт, оскільки рано чи пізно все кінчається, скінчився і цей затяжний судовий герць. У 1625 р. Стефан і Михайло Аксаки, Янові сини, за полюбовною згодою сплатили 50 тисяч золотих відступного Янові Михайловичу Радзи- мінському і, полегшено зітхнувши, стали законними й повно­правними власниками спірної землі. А земля, зауважу, була чималою. До того ж у 1636—1637 рр. Стефан Аксак ще й заок­руглив мотовилівську спадщину, докупивши до неї за 24 тисячі золотих від сусідів Івана й Федора Кириковичів-Солтанів містечко Солтанівку над Стугною (тепер — Велика Солтанівка) і села Соловіївку, або малу Солтанівку, там же, на Стугні, Данилівку на річці Бобриці, Забір’я й Княжичі, або Жорнівку (тепер — Великі Княжичі), обабіч річки Ірпені. Тут же, поблизу Василькова, Аксакам належало ще й замчище Плесець- ке; згодом, при поділі України на Ліво й Правобережну, воно разом з Васильковом відійшло до Росії, як втім і та частина Mo- товилівки, що лежала на лівому березі Стугни.

Аксаки господарювали в Мотовилівці до 1749 р., розводячи тут на продаж добрих коней і вигодовуючи волів, шо гуртами

переганялися на знамениті ярмарки худоби в Польщі — до Лу­кова, Торуня, а то й до далекого Гданська. Оскільки ж у до­вколишній місцевості було чимало старих городищ, де злежаний грунт годився для випалювання селітри, господарі не без зиску займалися й цим промислом. Цікаво, що в одному з орендних контрактів на випалювання селітри у 40-х рр. XVlI ст. Стефан Аксак робить, так би мовити, охоронно-археологічне застере­ження. “Якби у валах і привалках Мотовилівського городища,— пише він,— копачі знайшли гроші, зброю чи якісь старовинні цінності, то мусять передати знахідки до замку, розчищаючи розкоп лише в присутності свідків”.

Після того, як 1749 р. помер останній представник мо- товилівської гілки Аксаків—Юзеф, мотовилівські володіння по жіночій лінії після певних перипетій стали власністю шляхтичів Руликовських, дідичів сусідніх сіл Руликова і Єленівки. Отож, у Мотовилівці народився, жив і був похований талановитий краєзнавець Київщини кінця XIX ст. Едвард Руликовський. Але це вже — інша, наступна історія...

Ми ж повернемося до героїв нашої новели. Хто такі Аксаки? Звідки примандрували на Київщину і чим прославилися, окрім того, що добре господарювали в Гуляниках-Мотовилівці? Родова легенда Аксаків, як і решта витворів буйної фантазії такого типу, вражає розмахом. Наприклад, у ній присутні... Олександр Маке­донський і Демосфен. Критичніше підійшов до питання віленський вчений-єзуїт середини XyiI ст. Ігнацій Коялович. Описуючи в своєму гербівнику походження відоміших родів Великого князівства Литовського, Коялович щодо Аксаків пише: “Походять вони з татарів, що засвідчується і самим їхнім прізвищем, бо татари називали свого хана Тамерлана Темір- Аксаком”. Зауважу, що слово “аксак” у тюркських мовах озна­чає “кульгавий”.

А ось як описується походження російських дворян Акса- кових в “Общем гербовнике дворянских родов Всероссийской империи” (цю родину кожен з нас легко нагадає, згадавши чарівну казку про “аленький цветочек”, складену російським слов’янофілом Сергієм Аксаковим):

“Предок роду Аксаков их Шимон Африка нович виїхав у 6535 (1027) р. до великого князя Ярослава Володимировича у Київ з Варязької землі і з ним людей його 3 тисячі чоловік. У цього Шимона були правнуки Федір Васильович Воронець і Юрій Васильович Грунька, котрий мав онука Вельяміна Андрійовича. Від Федора Воронця пішли Воронцови, а від Вельяміна — Be- льямінови. У цього Вельяміна Андрійовича був онук Іван Федо­рович Аксак. Нащадки цього роду Аксакових російському престолові служили...”

Російські дворяни Аксаковы і кияни Аксаки, найвірогідніше, дійсно мали далекого спільного предка. На таку думку наштов­хує не тільки однойменне прізвище, але й те, що і ті, й другі користувалися схожим гербом, який зображав серце, пронизане стрілою. Тільки в росіян Аксаковых серце було червоним на срібному полі, а в киян — золотим на червоному. Окрім того, кияни вживали ще й схематизований варіант цього ж таки герба, що зображав два перевернуті і з’єднані вістрями трикутни­ки, прошиті посередині стрілою (на думку відомого тюрколога М. Баскакова, стріла в гербі є геральдичним атрибутом східного походження).

Але як розібратися з витоками роду? Фантазії російського варіанта про варяга Шимона Африкановича, звісно ж, скромніші від замаху на Олександра Македонського, одначе реально і ті, й другі варті нуля. Шодо наших Аксаків, то існує, як на мою дум­ку, цілком можливе припущення, шо вони разом з частиною тюркської знаті прийняли протекцію великого князя литовсько­го Ольгерда разом з опальним династом Золотої Орди Мансур- Кіятом Мамайовичем після поразки Мамая в Куликовській битві. Сталося це, найімовірніше, між 1380 і 1386 рр. Hy а далі котрийсь із Аксаків оселився в Київській землі, лівобережна частина якої (Поворскля і Посулля) належала Мамайовичам (пізнішим князям Глинським), а котрийсь перемандрував, як тоді казали, “шукати ліпшого щастя” до Великого Московського князівства.

Київські Аксаки отримали від Ольгерда земельну вислугу на Поліссі. Нею стала так звана Путилівська земля у верхів’ях р. Норині вище Овруча (далі Норинь протікає через Овруч і впадає в р. Ушу, доплив Прип’яті). Саме тут ми й зустрічаємось з ними вперше в документах: у 1515 р. згадується Федір Аксак, власник сільця Путиловичів і половини села Норинська (друга половина належала Киселям, предкам відомого з подій Хмельниччини Адама Киселя).

Є припущення, що Аксаки прийняли християнство ще в XV ст. Однак викликає підозріння, що в Пом’янику Києво-Печерського монастиря кінця XV — початку XVI ст. вони не записані, хоча престижного Пом’яника не обминув, здається, жоден київський боярський рід. Тому, як на мене, першим християнином серед Аксаків мав би бути якраз згаданий Федір, який жив у часі укла­дення Пом’яника, але просто ще не мав кого туди записати, бо предків-християн у нього не було.

Федір мав двох синів, Григорія і Мартина, яких джерела “ук­раїнізують”, називаючи “Оксаками”. Батьківську землю успад­кував спершу Григорій: під час ревізії Овруцького замку 1545 р. саме він записаний ревізорами як власник Норинська і Путиловичів. Мартин же невідомо яким побитом опинився на службі канцлера Великого князівства Литовського Миколая Радзивілла. Але після смерті брата він повертається додому і з 1564 р. розпочинає судитися (додам, успішно) з невісткою — Овдотею Томківною Посяговецькою, вдовою Григорія, за повер­нення батьківщини. Чи були діти в Григорія — невідомо. Схо­же, що могли бути, хоча й лишилися безземельними. На це натякає один сюжет, про котрий я скажу насамкінець своєї оповіді. А тим часом простежимо бурхливу кар’єру Яна Мартиновича, старшого Мартинового сина (молодшого Михай­ла, ще нежонатого, убили татари під час одного з набігів на Гуляники, там він і похований).

Ян Мартинович у 1595—1600 рр. служив підвоєводою при київському воєводі Костянтинові Острозькому. І хоча князь нібито недолюблював його, але не без княжої протекції у 1599 р. Ян був обраний київським земським суддею, обіймаючи цей почесний і видний уряд до самої смерті. А тим часом у 1594 р. в житті статечного пана підвоєводи сталася несподівана пригода, яка перевернула майбутнє шанованого, але, скажемо відверто, не вельми заможного роду.

Первісне коріння роду слід шукати, очевидно, на Київському Поліссі. Саме тут, поблизу Овруча, лежали отчинні землі Дідковичів: невеличкі І села Клочки, Коцовщина й Чикаловичі. Згодом на додачу до отчин Дідовичі одержали кілька вислуг. Згаданий вже Івашко відомий лише як подавець свого синодика до Пом’яника. Небагато знаємо й іще про одного сина на ім’я Ігнат. Пан Ігнат Дідкович у 1482 р. під час нищівного набігу Менглі-Гірея на Київ потрапив до татарського полону, звідки за кілька років був викуплений разом із ще одним полонеником — київським боярином Іваном Юхновичем. Той згадує свого то­вариша по нещастю в заповіті, відписуючи йому “шолом мой зо двома знаками”.

Більший слід залишив третій брат — Данило Дідович (Дідкович). Уперше натрапляємо на нього в 1497 р., коли великий князь Олександр спеціальним актом дозволяє Данилові ввійти у володіння вислугами покійного Степана Мутишича, вдову якого узяв за себе Данило (вдруге він був одружений з удовою Фурса Халецького, а втретє — з дочкою князя Гліба Пронського, згаданого в його заповіті 1519 р.). У 1499 р. за неок­реслені докладніше заслуги Олександр надає Данилові село Трипілля, що доти належало до Київського замку і щойно почало заселятися після погрому Менглі-Гірея (у 1505 р. тут було тільки 7 селянських дворищ, та й то “недавніх”). У ролі господарського дворянина, тобто особистого слуги великого князя, Данило вико­нував кілька посольських доручень. Мабуть, це виходило в нього вдало, бо, наприклад, на відшкодування витрат під час посольсь­кої місії в Перекопській Орді (тоді посол власним коштом забез­печував транспорт, охорону й харчування посольства) Дідовичу в тимчасове користування надається Брагинська волость на Дніпрі. Ще через рік йому ж великий князь передає в дворічну оренду корчми в місті Черкасах, оскільки пан Данило, як мотивується в данині, “будучи на нашей службе у Орде Перекоп­ской, травячись (харчуючись) и впоминки даючи (подарунки та хабарі), всего того выдал 200 коп и 30 коп грошей”. Як на ті часи, 230 кіп становили дуже поважну суму.

Від Халецької Данило мав кількох дочок і двох синів: Василя й Федора. Василь Данилович Дідович фігурує 1545 р. в ревізії Овруцького замку як спадкоємець отчинних земель Дідовичів на Поліссі. Окрім цього, він володів по батькові Трипіллям, Княжичами й Соловіївкою під Києвом, а від родини Халецьких до нього та його дітей перейшло село Стрим’ятичі на Дніпрі поблизу Ржищева. На цей час брат Василя Даниловича, Федір Данилович, був уже покійним, бо ревізори згадують тільки “паню Дідковую”, вдову Федора.

Від Василя і Федора, власне, починається розгалуження бага­толюдного роду, за яким закріплюється прізвище Дідковичів- Трипольських, а згодом — просто Трипольських. Василь Даниловшгмав четверо синів (Федора Старшого, Гапона, Ждана і Федора Молодшого), а Федір Данилович — ще п’ятеро (Андрія, Германа, Максима, Марка і Федора). Ті теж не були обділені потомством: на час податкового перепису ЗО—40 рр. XVIl ст. ревізори мають справу з Петром, Олександром, двома Федорами, Миськом, Василем, двома Григоріями, двома Іва­нами, Ілляшем, Парфеном, Матвієм, Максимом, Остафієм, Стефаном, Марком та ще кількома Трипольськими. Правда, вони вже втратили маєток, що дав їм прізвище: у 1627 р. Никодим і Парфен Федоровичі продали Трипілля польському магнату Андрієві Зборовському, а той невдовзі перепродав його київському каштелянові, православному шляхтичу з Підляшшя Максиміліану Бжозовському. У руках Трипольських залиша­ються й надалі їхні поліські отчини: Коцовщина, Клочки, Чика- ловичі, Блаженківщйна, або ж Ноздриш, і Чернігівка, а також чимало окремих дворищ у близько 20 населених пунктах, де були їхні оренди.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. Трипольські не відіграють більш-менш помітної ролі в житті Київщини. Очевидно, пристосування до нового, пропольського, способу життя проходило для гордовитих киян уповільнено і, схоже, без особливого схвалення. Так, коли у 1598—1600 рр. точилася тривала суперечка Трипольських з Монвидом-Дорого- стайським про розмежування трипільських і обухівських грунтів, зі сторінок судових протоколів постають досить ко­лоритні постаті статечних селюків з ведмежого кута — Федора Старшого, Гапона, Ждана і Федора Молодшого Васильовичів Дідковичів, котрі з неприхованою антипатією ставляться до відполірованого європейською освітою чужака-“волинця” Доро- гостайського.

До середини XVII ст. католиків серед Дідовичів узагалі немає. В “Євхаристіоні” — панегірику на честь Петра Могили, видано­му в 1632 р. друкарнею Києво-Печерської лаври,— серед спу- деїв Києво-Печерського гімназіону, що декламували складені ними ж вірші, поміж цвіту тодішньої київської шляхти бачимо Георгія і Стефана Трипольеьких. Підписи Івана, Федора, Стефа­на і Парфена 1647 р. стоять серед підписів решти православ­ної знаті на акті обрання Иосифа Тризни печерським архімандритом. Ще в 1699 р. член Луцького братства Павло Трипольський підписав акт протесту проти утисків право­славних (під 1724 р. його рід унесений до Пом’яника згаданого братства). При цьому Павло, що мав почесний титул київського мечника, був одним із визнаних проводирів київської шляхти і її сеймовим послом. Характерними для тодішньої риторики пишномовними виразами земляки говорять про нього так: “Зна­мениті і в часі війни, і в часі миру справи його милості Павла Трипольськог©, який беззмінно й безперервно впродовж ЗО літ не злазив з коня, даючи не раз і не два з великою відвагою і показ­ною мужністю докази військової вправності”. Та руська доба відходила в небуття, і нові часи диктували нові сюжети. І от син Павла, відомий вояк й красномовний сеймовий оратор Антоній, цілком укладається в такий знайомий Україні тип “дядьків оте­чества чужого”: саме з його ініціативи з Правобережної України шляхетська міліція витісняє рештки реєстрового козацького війська. Незрівнянно поважнішу, ніж у попереднє століття, роль відіграють на Київщині протягом XVIII ст. й інші Трипольські: Ігнацій, син Антонія, посол від Київщини на епохальний для Речі Посполитої Чотирилітній сейм 1788—1792 рр.; Ян, овруцький мечник; Мацей, овруцький підсудок, згодом київський земський суддя: Міхал, київський земський суддя; Юзеф, віце-регент Житомирського суду, тощо. Цілком зрозуміло, що на цей час рід Трипольеьких не тільки був уже повністю католицьким, а й польським за духом.

Ще інший виток у долю роду приносить XlX ст.: Російська імперія загарбує Правобережну Україну, розвалюється Річ Посполита, ллється кров польських патриотов під штандартами Костюшка й Домбровського. А правобережну шляхту (уже й не знати, яка вона: українська з крові, польська зі способу життя й політичних переконань) знову закручує шалений вир історії. Одних відносить до політичної батьківщини — Польщі, і вони накладають головами “за вольносьць” у польських повстан­нях 1830 та 1863 рр. Інші перебираються до стану сильнішого і, зросійщившись, знову потрапляють... у “дядьки отечества чу­жого”.

Отака історія славного народу...

Після поразки козацького повстання Криштофа Косинського повернувся додому один із його учасників, остерський боярин Юрій Рожновський. Вдома його чекала неприємна новина — селище Рожни під Остром, родова боярська вислуга, виявилося конфіскованим за участь у “козацькій ребелії”. Опинившись без засобів до існування, меткий боярин стає на службу до остерсь- кого старости, а далі, не знати в який спосіб, викрадає з канце­лярії Остерського замку старі папери вигаслого роду князів Половців-Рожиновських. Половці служили не одному поко­лінню київських князів, виводячи себе від половецького хана Тугорхана. Дочка останнього у 1094 р. нібито пішла за князя Святополка, а син Тугорхана Кариман в часи Володимира Моно­маха і взагалі переселився на Руську землю, охрестившися під іменем Льва. Так воно було чи інакше, але на київських землях бачимо Половців уже в часи утвердження нової литовської влади. Зокрема, у 1390 р. князь Володимир Ольгердович, винаго­роджуючи Юрія Івантича Половця за спустошену татарами отчину, шо простяглася, як записано в привілеї, між те­перішніми Сквирою й Фастовом, надає йому чималий обшир земель на півночі Київщини, на лівому березі Десни між річками Десною, Остром і Трубежем. Данина охоплювала на Десні селище Рожни, інакше Рожинів (від якого Половці стали називати себе Рожиновськими), і прилеглі до нього городища Крехово, Бердово й Осово, далі вище по р. Остру — Ніжинське городище, а на східному краї в підошві цього трикутника — го­родище Світильнів на Трубежу. Одночасно князь Володимир потвердив Юрію Івантичу землі, що “предок його Роман” тримав на лівому боці середньої течії р. Тетерева,.починаючи від ста­ровинного городища Мичеська при впадінні р. Мики в Тетерів (сучасний Радомишль) і тягнучись до села Приборська, тобто до впадіння у Тетерів р. Здвижа. Нижня частина цього обширу ба­гато разів міняла назву, іменуючись то Пасинківською, то Tpy- денівською, то, врешті, Іванківською волостю (Труденовичі — це сьогоднішній Іванків).

Усі документи княжого роду, як уже згадувалося, опинилися в руках Юрія Рожновського, котрий 1594 чи 1595 р. приніс їх до Києва і показав тодішньому підвоєводіЯнові Мартиновичу Акса- ку, оголосивши себе онуком князя Яцька Половця і, зрозуміло, законним спадкоємцем половецької спадщини. Малоймовірно, щоб досвідчений, немолодий Аксак щиро повірив новоявленому княжичу. Адже про Юрійового батька Семена можна було розпитати в першого-ліпшого боярина на дорозі з Києва до Остра. Але вигоди авантюра Рожновського обіцяла більш, ніж заманливі. Зважившись, Аксак бере Юрія під своє покровитель­ство, і в 1602 чи 1603 р. змовники укладають угоду: Юрій, втративши “землі предків” і “для своего убозтва” не будучи спроможним фінансувати судові видатки, доручає вести процес Аксакові, за що в майбутньому обіцяє передати йому половину віднайденого маєтку. Як бачимо, Аксак запросив високий про­цент, а Юрію не доводилося вибирати.

З цього моменту почало розкручуватися повільне колесо пра­восуддя. А оскільки у ті часи (як втім і нині) було воно досить скрипучим, то й уся справа, мандруючи з однієї інстанції до іншої, тяглася довгі роки. Але спритний Аксак, не чекаючи фіналу, добився у 1604 р. листа від короля, за яким придесенські маєтки до остаточного вирішення справи умовно передавалися Юрію, а той, у свою чергу, на другий же день “продав” їх Акса­кові. Тобто, як прийшло до діла, суддю вже не вдовольнила обіцяна половина. Правда, забудькувата королівська канце­лярія, у якій права рука часто не знала, що чинить ліва, у 1613 р. видала лист на право пожиттєвого володіння тими ж таки приде- сенськими маєтками королівському секретареві, волинянину За­харію Єловицькому. Але Аксак просто не допустив туди новоявленого претендента, доручивши практичне виконання “операції” своєму синові Стефанові. Як скаржиться Єловицький, Стефан, обступивши його кінною челяддю посеред села Літківців, “мов у безбожному садку” деревами, для початку гарно вилаяв “найгострішими словами”, а далі звелів забиратися з села. “А потім учора ж,— оповідає по свіжих слідах Єло- вецький,— пан Стефан, повертаючись із Остра п’яним, чинив по селу різні бешкети й збитки, скачучи верхи та стріляючи. Він же примусив мого слугу Шимона говорити про мене непристойні слова, а сам себе казав називати не Аксаковичем, а Будиловичем” (останній епізод прошу читача запам’ятати: гово­рячи про Стефана, ми ще до нього повернемося).

Помираючи у 1627 р., Ян Мартинович Аксак залишив двом своїм синам — Стефану і Михайлові (третій, Марко, помер раніше батька молодим і бездітним) солідну спадщину, яка вису­вала їх між перших багатіїв Київщини і охоплювала, по-перше, уже згадані Гуляники-Мотовилівку з прилеглостями, по-дру­ге — місто Рожни й Світильнів зі слободами в Задесенні, по- третє — містечко Судилків на Кременеччині з чотирма селами поблизу Заслава (нинішнього Ізяслава), які Аксак купив у князів Заславських.

Зупинімося ще на одному епізоді з життя Яна Мартиновича, який де в чому теж став вирішальним для роду Аксаків. Річ у тім, що Аксаки були єдиною місцевою шляхетською родиною Київської землі, усі члени якої вже напередодні Хмельниччини прийняли католицизм. А окатоличення розпочалося з того ж таки Яна Мартиновича. Є припущення, що віросповідання він поміняв, як то кажуть, на ложі смерті, бо про його сина Стефана тогочасні джерела говорять так: “Він є оборонцем костелу, хоча з батька — ортодокс” (тобто ревний православний). Так чи інакше, у своєму заповіті пан Ян велить поховати себе без світської метушні, “поштивим християнським звичаєм” у київському домініканському костелі св. Миколая в одному склепі з тілом дружини, галицької шляхтянки Барбари Кльонсь- кої. Цьому ж костелові він відписує 2 тисячі золотих на помин душі, одночасно заповідаючи милостиню шпиталям (бо­гадільням) при католицьких монастирях у Заславі, Львові, Кос­тянтинові, Підкаменю, Ляхівцях та ін.

Прощаючись з Яном Мартиновичем, зауважу, що його суддівські таланти користувалися великим авторитетом серед киян, а сам він вважався неабияким знавцем тонкощів права.

Не менш колоритною постаттю виявився старший Янів син Стефан, котрого після смерті батька київська шляхта того ж 1627 р. обрала на батьків суддівський уряд. На цей час майнові клопоти були вже позаду, з ними ж відійшла в минуле і бурхлива юність, один із епізодів якої вже згадувався. Заради справедливості слід зазначити, що завзятий характер Аксака-молодшого проявлявся не лише у конфліктах з сусідами. Привілей короля Жишмонта III, де Стефанові підтверджувалися батькові права на Гуляники, ха­рактеризує його як славного вояка.

Родинна традиція зберегла перекази про те, що замолоду Сте­фанові траплялося бувати на Січі, і на один із походів запорожці навіть обрали його своїм кошовим (а тепер нехай читач пригадає, яким несподіваним прізвиськом звелів називати себе сп’янілий Аксак, страхаючи канцеляриста Єловицького,— Будилович). Пізніше, каже та сама родинна легенда, коли Стефан поста- течнішав і сидів удома, траплялося, що колишні козаки-поб- ратими приїздили до нього в Гуляники по справедливий розсуд, як розгорялися між ними якісь суперечки.

Домініканець Петро Розвидовський, котрий написав історію київського домініканського монастиря, підкреслює, що Стефан “побожним життям спокутував на старість вибрики своєї моло­дості”. Правда, у домініканців були особливі підстави хвалити Аксака. Адже той близько 1640 р. на власний кошт збудував на місці старого дерев’яного костелу в Києві нову кам’яну споруду, пожертвувавши на це 20 тисяч золотих. Обриси цього костелу дійшли до нашого часу завдяки замальовкам, зробленим 1651 р. голландським художником Яном Вестерфельдом.

Родинне життя Стефана Аксака, попри запізнілу побожність, склалося непросто. Ян і Габріель, сини від першої жінки Софії Ложчанки (до речі, племінниці фундаторки Київської братської школи Галшки Гулевичівни Ложчиної), люто зненавиділи моло­ду мачуху, другу батькову дружину з Волині Катерину Чолган- ську. Стефан одружився з нею у 1630 р., маючи на той час уже добрих 60 літ, але від цього шлюбу встигло народитися троє синів (Олександр, Міхал і Марек) і п’ятеро дочок. Стосунки між старшими синами й мачухою були напруженими, і коли в 1647 р. 80-літній Стефан склав свого заповіта, то розподіл спадщини не видався хлопцям справедливим (у ньому й справді надавалася перевага дітям від другого шлюбу). Отож двоє молодиків, підтримані своїм дядьком, молодшим Стефановим братом Михайлом, у другій половині травня 1648 р. збройно заїхали на Мотовилівку, забрали все майно, що зберігалося в Мотови- лівському замку, повантаживши його на вози, виїхали на Волинь, прихопивши з собою силоміць і хворого старика-батька.

^Збентежена мачуха не встигла забити у всі дзвони — на порозі грізно дихнула заграва Хмельниччини. Можливо, їй вза­галі довелося б піти з малими дітьми в татарський ясир, бо за якийсь тиждень до Мотовилівки вже наспіла Орда, та змило­сердилися селяни, її власні піддані, подарувавши молодиці кілька сяких-таких коней і спорядивши пару возів, на яких втікачка дісталася спершу до родичів на Волинь, а далі — до далеких свояків у Польщу. Старому Стефанові теж вдалося вирватися з синівського полону, і слуги невдовзі перевезли його до жінки та дітей. За кілька днів до смерті, в березні 1650 р., Стефан склав другого заповіта, в якому позбавляв будь-якої спадщини обох старших синів, котрі, як він писав, “відкинули страх Божий і зневажили природне і людське право”, тим більше що їхній “непристойний вчинок” припав на “такий нечуваний і страшний час кари Божої на Вкраїнський край”.

З перших днів Визвольної війни Ян, Михайло і Янів син Габріель стають під реймент князя Яреми Вишневецького, запа­лені завзятою охотою “вогнем і мечем” погамувати козацьку революцію. Про виняткову особисту хоробрість Габріеля згадує придворний хронікер Вишневецького Богуш Маскевич, що залишив вельми цікавий щоденник з тих часів.

Саме Габріель став прототипом “молодого левеняти-пахолка пана Аксака”, котрий у романі Генріка Сенкевича “Огнем і мечем” героїчно гине, обороняючи Збараж.

Напрошується справедливий висновок, що Аксаки — непримиренні вороги козацької революції, палкі оборонці поль­ського режиму на Україні. Однак не так просто, як на перший погляд здається. В реєстрі Війська Запорозького 1649 р. значать­ся аж двоє Аксаків (а прізвище таке є більш, ніж рідкісним). Хто ці люди — загадка не до розв’язання. Лишається припускати, що перед нами покозачені нащадки Григорія Оксака, який жив у середині XVI ст. (адже про його дітей ми не знаємо нічого певно­го, окрім того, що їх було позбавлено спадщини).

РІД ВОЛЧКА, АБО ЧИ ЖИЛИ ГОРНОСТАЇ В ГОРНОСТАЙПОЛІ

Горностаї, може, не тільки жили, але колись і водилися в Горностайполі. Інакше не поталанило б затишному поліському містечку обіч Тетерева зберегти свою звучну назву. І давно б йому судилося стати Жовтневим або Червонозоряним, якби районні активісти довідалися, що назва Горностайполя натякає не на горностаїв, а на... Горностаїв. Отож запрошую читача поз­найомитися ще з однією прадавньою київською панською родиною, котра носила таке звучне, а в давні часи ще й вельми відоме від далекого Вільна до перекопських кочовищ ім’я.

Початки роду, як полюбляють говорити генеалоги, коли ска­зати більше нічого, губляться в мороці часу. Шимон Окольський, котрий ще в середині XVII ст. пробував дати раду туманним українським родоводам, вийшов зі скрутного становища, приписавши Горностаям походження від Олелька, київського князя 1440—1455 рр. Це, зрозуміло, вигадка вже хоч битому, що князівські титули не губилися абияк, а відігравали для України- Pyci роль цілком особливу, про що я спробую розповісти в одному з наступних сюжетів нашої серії. Розв’язати ребус, не подоланий Окольським, допоміг Пом’яник Києво-Печерського монастиря, складений ченцями наприкінці XV — в початках XVI ст. Спираючись на його відомості, а також на тогочасний актовий матеріал, висуваю припущення, що Горностаї були відгалужен­ням одного з найвеличніших кланів Київщини XV ст.— роду Волчковичів.

Церковне ім’я першої особи цього роду, зафіксованої у Пом’янику,— Василь, а його некалендарне ім’я, більш відоме сучасникам,—‘Волчко (про такий подвійний спосіб іменування мені вже доводилося оповідати в зв’язку з киянами Дідовичами- Трипольськими). Волчко-Василь, нащадки якого звалися Волч- ковичами, жив десь наприкінці XIV ст. Ідентифікувати його з кимось із відомих осіб того часу з таким самим іменем ризикова­но, бо “Волчками” і “Волками” називали синів по всіх куточках Русі: і в Галичині, і на Волині, і в Білорусії, і в Московії. Той факт, що Волчковичам належало кілька земель-отчин, тобто маєтків власних з діда-прадіда, не дарованих великим князем, дає змогу зарахувати їх до вузького кола найдавніших місцевих бояр, чиї предки мешкали тут ще до переходу Київської землі під протекторат литовського князя Ольгерда (нагадаю, останнє ста­лося на початку 60-х рр. XIV ст.). Родовиті кияни знаходили спільну мову з новими володарями. Упродовж XV ст. Волчковичі мали владу над найповажнішими адміністративними урядами регіону; тоді ж їм вдалося поріднитися з онуком князя Ольгерда київським князем Олельком: у поминальному синодику Волч- ковичів записані імена Олелькових синів Михайла і Симеона.

У Волчка-Василя, якщо вірити Пом’янику, було троє синів: Олізар, Івашко (Іоан, або Іов) і Олександр (Александр). Імена — це єдине, що відомо про них. Від оцих трьох синів і започатку­валися, власне, три гілки роду: Олізаровичі (як старші вони називали себе також “по дідичству”, себто по діду — Волч- ковичами), Романовичі (це і є Горностаї) і Александровича Знайомство з долею нащадків Волчка-Василя розпочнемо з гілки, започаткованої середнім сином Іваном, а ліпше сказати — сином малопомітного Івана Романом Івашковичем, або, як його ще називали, “Ромаром з Києва”. Саме ця гілка злетіла до найвищих щаблів аристократії Великого князівства Литовського.

Згадки про Романа Івашковича (“Романа з Києва”) зустрічаємо в останній чверті XV ст. як особу історичну на поважних посадах путивльського намісника (1476—1482 рр.) і овруцького державця (з 1486 р.). Мабуть, того ж року Роман пішов з життя, бо в 1487 р. Овруцьким замком уже владарює його син Остафій, більш відомий під своїм некалендарним іменем Гор­ностай. Пан Горностай одружується двічі. Його першою жінкою була єдина спадкоємиця чорнобильського боярина Гринька Внучковича, за якою в дім Горностаїв перейшли отчини Внуч- ковичів — села Рохтичі і Дитятковичі Чорнобильського повіту та Гриньки обіч Тетерева (майбутній Горностайпіль). Прибут­ковим виявився і другий шлюб з дочкою житомирянина Семена Скіпора Марією. Оскільки Маріїні брати загинули в татарському полоні, Горностай-Остафій став законним власником однієї з найбільших на Київщині отчини — Скіпорів, що охоплювала Тулинську й Соснівську волості на Житомирщині.

Про Горностая-Остафія відомо ще й те, що він подарував Успенському соборові Києво-Печерського монастиря дна Єван­гелія, криті чорним оксамитом і оздоблені пишними срібними окладами. У 1503 р. набожний пан поліг героїчною смертю разом з кількома іншими киянами в битві над р. Ушею (сучасний Уж на Овруччині), заступаючи дорогу черговому просуванню та­тарських загонів на Волинь.

Від Марії Скіпорівни Горностай—Остафій мав двох синів (Івана і Оникія) та дочку Фенну, котрі як родове прізвище почали вживати некалендарне батькове ім’я, іменуючись Горно­стаями. Власне, з Горностая-старшого, Івана Остафійовича, роз­почався злет наших киян у далекому столичному Вільні. Молодий провінціал з’явився при великокнязівському дворі десь на початку XVI ст., навряд чи добре орієнтуючись у двірських церемоніях, манерах і звичаях. Однак його селюкуватість ком­пенсувалася трьома суттєвими плюсами: добрим родослів’ям (згадаймо і давність походження, і свояцтво з київськими кня­зями), хорошою освітою, здобутою найімовірніше при Києво- Печерському монастирі, і, нарешті, чиєюсь впливовою протекцією. Чиєю ж? У Вільно в ті часи роль зірки першої величини грала тільки одна особа, пов’язана з Київщиною,— князь Михайло Глинський, майбутній бунтівник, майбутній втікач до Москви, майбутній рідний дядько тирана Івана Грозно­го, Отож, можливо, саме він склав високу протекцію молодому придворному-початківцю. Горностай, як і багато інших шукачів щастя з Волині й Київщини, маючи належну освіту, розпочинає писарську службу у великокнязівській канцелярії, свого роду сучасному кабінеті міністрів. У 1508 р. він уже на посаді госпо­дарського дяка (тобтосекретаря великого князя); у 1522 і 1527 рр. йому доручено очолювати посольство до Москви, у 1534 р.— до Перекопа. Нарешті, з 1529 р. Іван Остафійович зайняв свій перший урядовий пост — звання господарського маршалка (простіше — міністра внутрішніх справ); у 1530 р. він підні­мається ще вище, стаючи земським підскарбієм (тобто міністром фінансів), у 1538 р.— адміністратором Грецького, а в 1549 р.— Віденського воєводств. У 1551 р. Горностай досягає сенаторських висот, обійнявши посаду новогрудського воєводи.

Кар’єрний півстолітній марафон долався як завдяки політичному талантові і закоріненій у нас по всі віки службовій ретельності, так і завдяки особистим симпатіям усіх трьох вінценосних персон, з якими Іванові доводилося мати справу. Дуже ласкаво ставився до киянина його перший покровитель — король і великий князь Жигимонт Старий. Як не дивно, ці симпатії, як то рідко буває, поділяла і королева-мати, італійка Бона Сфорца. А з молодим княжичем, згодом королем і великим князем Жигимонтом-Августом Івана єднала ще й щира дружба, і Горностай вважався однією з найближчих до молодого володаря осіб. Саме Іван Остафійович виконував делікатну роль посе­редника в інтимних справах Жигимонта, безтямно закоханого в молоду вдову-литвинку Барбару Радзивілл. Шлюб короля зі своєю обраницею викликав шалену лють у придворної знаті. Саме Горностаєві як людині вірній Жигимонт доручив охорону коханої дружини. Додам, що в Литві справді все обходилося бла­гополучно, але коли Барбара переїхала до Польщі, де вже Горно­стая не було, її було отруєно.

Поза романтичними пригодами милість монарших осіб сприяла і майновим справам Горностая, підкріпленим його власними підприємницькими талантами. Тож завдяки кільком великокнязівським данинам, а ще більше — скупівлі земель Іван Остафійович наприкінці життя (а помер він у 1558 р.) був одним з найбільших феодалів Великого князівства, власником чималих маєтків не тільки в рідній Київщині, айв Литві та Білорусі. Мешкав він переважно у Вільно або в Єйшишках, де й помер, однак утримував батьківський двір і дім на Київському замку і ще один — у Житомирі.

З Іваном Остафійовичем пов’язана зміна герба Горностаїв. У 1544 р. Жигимонт-Август на знак особливої відзнаки пожалу­вав йому один із найаристократичніших польських гербів — “Гіпоцентаврус”. З цього моменту всі Горностаї користувалися лишеним гербом, тому жодних відомостей про те, яким був їхній попередній печатний знак, немає.

Удачливий придворний одружувався тричі. Зі своєю другою жінкою — білоруською княжною Ганною Соломерецькою — він мав семеро дочок і двох синів (Івана та Гаврила), а з третьою — також білоруською княжною Мариною Заславсь- кою — іще двох, Остафія і Ярмогена.

Перш ніж простежити долі Іванових дітей, повернемося до його молодшого брата Оникія. Горностай-старший перетягає Оникія за собою у 1517 р. до Вільна. Спершу був у ролі підписка великокнязівської канцелярії, потім — активний виконавець господарських реформ королеви Бони. У 1539 р. Оникію Остафійовичу доручають уряд віленського ключника, а з 1544 р.— господарського писаря для руських справ канцелярії. Протягом 1544—1547 рр. Горностай-молодший спробував перенести поле діяльності на Україну, однак справа з конфузом провалилася. Я маю на увазі невдалу епопею намісництва Горностая в Черкасах і Каневі, коли під тиском місцевих бояр і міщан, з якими віленський представник не зумів знайти спільної мови, йому довелося “добровільно” піти у відставку. З 1551 р. до смерті (1566 р.) Оникій Остафійович займав посаду придворного уряду господар­ського маршалка. Варто додати, що його вважали спритним дипломатом. Він брав активну участь у дипломатичних місіях до Криму (1522р.), Москви (1536 р.), ПерекопськоїОрди (1541 р.). Мешкав переважно в Литві, у Вільно або Дудаковичах.

Фрідріх, єдиний син Оникія, відомий тим, що перейшов у протестантизм; помер у середині 80-х рр., не лишивши нащадків. Простежити долю згаданих вище чотирьох синів Івана Остафійовича нескладно, оскільки вона більш-менш відома. Старший, Іван, був людиною малопомітною і помер, як і жив, теж непомітно. Остафій, третій син (до другого я повернуся трохи пізніше), мешкав на Житомирщині. Відзначався свавільною вдачею і надмірною схильністю до чарки. Ворогував зі своїм молодшим братом (четвертим з Горностайовичів) Ярмо- геном, під час одного з наїздів на братів замок у Тулинах забив у 1583 р. його сина. За цей злочин був засуджений до вигнання, повернувшись з якого, невдовзі помер.

Отож, на середину 80-х рр. усі маєтки Горностаїв сконцент­рувалися в руках єдиного спадкоємця і представника роду, дру­гого Івановогосина Гаврила Горностая. Як і його батько, Гаврило Іванович мешкав у Вільно і стрімко робив придворну кар’єру. Так, сенаторський уряд воєводи, до якого батькові довелося йти все життя, молодий Горностай отримав уже в 1566 р., ставши спершу мінським, а далі (з 1576 р.) берестейським воєводою. Відзначався не тільки придворними талантами, а й хоробрістю. Як один з героїв облоги Пскова заслужив особисту прихильність короля Стефана Баторія.

Більше на полях битв, ніж удома, провів його єдиний син Гієронім, ротмістр кварцярного війська, котрий з власною корог­вою відзначився у багатьох операціях проти татар і врешті помер від ран близько 1600 р., лишивши двох дочок і сина Самійла.

Виконуючи батьків заповіт, молодий Самійло Горностай, як годилося знатному юнакові того часу, провів чимало років за кордоном “на науках”. Повернувшися 1607 р. додому, в Ліщин, який замість Тулин облюбував для мешкання ще його батько, Самійло відразу був обраний київською шляхтою на найпо- чесніший суддівський вряд підкоморія (межового судді). Але так і не знати, який би суддя вийшов з войовничого молодика, бо вже у 1609 р. бачимо його на чолі власної корогви у вогні московської кампанії. Розпочав же зухвалий Горностай з того, що за власною ініціативою особисто оволодів “московським містом Чер­ніговом”, заїхавши до нього возами, під якими сховалися вояки. У 1610 р. за наказом короля Жигимонта Вази він рушив під Смоленськ, а протягом 1617—1618 рр. бився в оточенні коро­левича Владислава під Москвою. Саме тут, у 1618 р., Самійло і помер від ран.

Дружина Самійла Теофіла Горайська мала від нього трьох дочок і сина Михайла, який покинув батьків Ліщин, перебрався до Горностайполя і там помер у 1637 р. молодим і неодруженим. Останній представник чоловічої статі старовинного роду був відлюдьком і неабияким диваком.

Після смерті Михайла спадщина Горностаїв розійшлася між його сестрами, тобто відійшла до інших, та ще й неукраїнських родин: поляків Дрогойовських і білорусів Абрамовичів. Додам, що і сестри Михайла теж померли бездітними.

Згоріли дерев’яні замки в Тулинах і Ліщині; не знати, де могили Горностаїв: розкидані від Москви до Вільна. Від славетно­го прадавнього роду не лишилося нічого, окрім імені містечка, заселеного з наказу Івана Остафійовича на урочищі Гриньках обіч Тетерева. Горностайпіль, місто Горностаїв, зостався єдиним свідком і вартовим колишньої слави могутнього роду.

РІД ВОЛЧКА, АБО ЛЕГЕНДА ПРО ОЛІЗАРА-СЕРБА

17 квітня 1640 р. мешканці Коростишева забили на гвалт у дзвони і під орудою війта й бурмистрів на власну руку вирішили проблему міжконфесійних та міжетнічних протиріч у власних околицях, вигнавши за межі міста всякого, хто “одноколвек веры католицкоє” або “одноколвек был бы лях”. У відповідь на резонні протести скривджених, що, мовляв, свавільникам “шиї поодтинають”, коросіишівці оптимістично заявили: “Наш пан Олизар нас не одступить, а ми заплатимо, бо єсть чим! А жодно­му олизарчикови, который єсть єго милости подданый, шиї не утнуть, і оних він не видасть!”

Що ж це був за “пан Олизар”, на якого з такою впевненістю покладалися коростишівські екстремісти?

Людвік Олізар-Волчкович, один а перших магнатів Київщини, власник понад трьох тисяч підданих восьми сіл Київського Полісся та міста Коростишева й Коростишівської во­лості, справді почувався на Житомирщині впевнено. І не тільки тому, що був зухвалим. Певності в собі додавало відчуття госпо­даря цих країв, де здавен владарювали його предки. Адже пан Людвік, хазяїн житомирських околиць і басейну Тетерева, до­водився прямим і законним нащадком у сьомому коліні Волчка- Василя, родоначальника клану могутніх Волчковичів.

Загадую, що в київського боярина Волчка, який жив наприкінці XIV ст., було троє синів (Олізар, Івашко й Олек­сандр), від яких започаткувалися три родових гілки: старша — Олізаровичі, середня — Горностаї (нащадки Івашка) і молод­ша — Александровичі-Кмітичі. Час зітер з пам’яті людей далекі події XIV ст., тож з плином століть виникло чимало генеа­логічних легенд, пов’язаних з родослів’ям клану Волчковичів. Так, Горностаїв генеалоги виводили від київського князя Олель- ка (пор. попередню оповідь). А історія родини Олізаровичів обросла ще неймовірнішими вигадками. Так, Кароль Несецький, польський генеалог XVllI ст., на повному серйозі оповів абсо­лютно фантастичну легенду про походження Олізарів, що виникла, можна думати, наприкінці XVII — у початках ХѴШ cτ., коли зайшла мода шукати коріння родоводів місцевої шляхти в екзотичних краях за кордоном. Отож, Олізари, як твердить He- сецький, походили від “князя” Сербії Єлизара Булка, котрого турки 1390 р. вбили в бою, а невдовзі, у 1427 р., позбавили престолу його сина Стефана Булковича. Намагаючись зв’язати докупи плутану історію переміщення сербських правителів на Русь, Несецький на додачу поєднує в одній особі київського Олізара (Волчковича) з Олізаром Шиловичем-Кірдеєвичем, сподвижником Свидригайла, у яких спільним окрім імен було хіба те, що обидва жили в першій половині — середині XV ст.

Набагато ближчою до істини виявилася відкинута Несецьким як несерйозна версія, яку наприкінці XVI ст. виклав перший генеалог руської шляхти, угорець за походженням Бартош Пап- роцький, прихильник модної на той час концепції князівського коріння знатних родів України-Русі. Розвиваючи легенду про славного рицаря кінця XIV ст. Грицька Ворону, слугу короля Владислава-Ягайла, що нібито походив з кореня неіснуючих руських князів Загомулинських та Ілговицьких, Папроцький стверджує, ніби перший Олізар доводився сином Олександрові Грицьковичу Вороновичу. Цей Олександр буцімто жив у першій половині XV ст. і мав семеро синів, від яких започаткувалися всі старовинні київські боярські роди: Вороничі, Немиричі, Стрибилі, Єльці та ін. У версії Папроцького, попри підозріло символічну цифру “7”, за допомогою якої автор намагається звести найзнатніших киян до єдиного “знаменника”, заслугову­ють на увагу дві деталі. По-перше, Папроцький одним із братів Олізара називає Матвія Кміту-Александровича, тобто фіксує реальну спорідненість Олізаровичів з Александровичами- Кмітичами, молодшою гілкою роду Волчковича. По-друге, гене- алОг вірно зазначає, що Олізар носив прізвисько “Волчкович” (що цілком зрозуміло, бо Олізар як старший син Волчка інакше й не міг називатися).

Про Олізара 1 Волчковича не відомо нічого, окрім імені, котре записав до Пом’яника Києво-Печерського монастиря його син Роман Олізарович Волчкович (прошу звернути увагу, що імену­вання “по дідичству”, себто по імені діда, вжите вже як прізвище). Роман Олізарович мав необережність лишити загадку новітнім історикам у вигляді свого заповіту, датованого 1458 р. Річ у тім, що збереглася лише копія цього акта, списана в XIX ст. і знайдена в родинному Коростишівському архіві Олізарів. У ре­зультаті попередніх багаторазових переписувань текст докумен­та був настільки модернізований і спотворений, що зародилися сумніви, чи взагалі існував автор заповіту. Бо ж окрім текстових редакцій переписувачі додали дещо й від себе, тож у документі парадоксально злилися в одне дві особи — власне заповідач (пан Роман) і його онук Олізар II Волчкович, що жив століттям пізніше. Поза тим, у документі у фантастичний спосіб було переплутано землі двох згаданих персон, оскільки з боку Романа йшлося про ще неділені маєтки роду Волчковичів, а з боку Олізара-молодшого — про землі родини Олізарів. Нарешті, з фантазії котрогось із переписувачів Роман Олізарович називає себе в заповіті “господарем київських земель”, тобто київським князем. Це звучало б як груба фальсифікація, якби не та деталь, що чернець, який оформляв поминальний запис пана Романа у Пом’янику Києво-Печерського монастиря, назвав його “воєво­дою київським”. Тобто переписувач заповіту просто довільно повівся з термінологією. А Роман і справді був київським намісником (воєводою, керівником збройних сил) при князі Симеоні Олельковичу чи його батькові Олельку.

Поза цією плутаниною, заповіт проливає світло на один цікавий для нас сюжет. Йдеться про деталь, що дає змогу з’єднати в одне сегменти розірваного генеалогічного ланцюжка, встановивши християнські імена Романових синів. Останні в ак­тових джерелах того часу фіксуються за своєю некалендарною формою, а тут, у заповіті, вказані за церковним варіантом, що й дає можливість уникнути сумнівів і плутанини. Отож, у Романа було троє синів: Волчко (званий також Обернеєм), Звір, або ж за церковним іменесловом Василь, і Лев, або ж Іван.

Про старшого, Волчка-Обернея Романовича, відомо, що в останній чверті XV ст. він був овруцьким намісником; помер, схоже, у 1486 р., бо саме цього року Овруцький замок переходить до його дядька Романа Івашковича, родоначальника Горностаїв. Із синів Волчка документально засвідчені Михайло Волчкович, власник Сільця й Котчищ неподалік Чорнобиля — най- вірогіднішої давньої отчини роду Волчковичів, і Юхно Обер- неєвич Волчкович. Близько 1518 р. згадується дочка і спадкоємиця вже покійного Юхна, а 1536 р. епізодично фігурує ще один Юхно Волчкович, можливо, Михайлів син. Пізніших згарок про цю гілку роду немає.

Недовговічною виявилася і лінія другого Романового сина — Звіра-Василя Волчковича. Після ліквідації Київського княжіння (1480 р.) Звір-Василь слідом за князями Олельковичами, котрим служив, виїхав до Слуцька, на нове княже володіння. У 1522 р. згадується як слуцький намісник, претендуючи на свою частку родових земель на Київщині. Його син Лев Звірович-Волчкович, слуцький боярин, був одружений на вінницькій панночці Мот- роні Почапинській; помер перед 1540 р.

Найтривалішою в роді нащадків Романа Олізаровича Волч­ковича була лінія молодшого Романового сина Льва-Івана, кот­рого тогочасні джерела згадують єдиний раз близько 1491 р. обіч середнього брата Звіра-Василя. Син Льва, котрого звали, як і його прадіда, Олізаром, оженився на Богдані Немирянці, доньці київського воєводи Андрія Немировича, племінниці знаменитого черкаського старости Остафія Дашковича, людини, що, ймовірно, стояла біля колиски Запорозької Січі. Завдяки шлюбу з Богданою, котра успадкувала маєтки свого знаменитого бездітного дядька, родовитий пан Олізар Львович перетво­рюється на одного з найзаможніших бояр Київської землі. Адже окрім родових отчин на Поліссі йому тепер належав увесь південно-західний кут Київщини, так звана Паволоцька волость над р. Раставицею. Відтак Олізар Львович, що помер між 1545 і 1552 рр., став ніби другим родоначальником родини.

Олізар Львович Волчкович мав двох синів. Про одного з них не відомо нічого, окрім доволі екзотичного імені — Антіох. Зате другий — Іван — знаний непогано. Як людина шанована на Київщині він якийсь час з руки князя Костянтина Вишневецько- го, молодшого брата знаменитого Дмитра Байди-Вишневецько- го, обіймав посаду житомирського підстарости, а на сеймі 1569 р. як посол Київської землі підписав акт Люблінської унії.

З іменем Івана Львовича пов’язана ще одна важлива для роду Олізарів акція. У 1566 р. він викупив від свого родича Філона Кмітича одне з давніх гнізд роду Волчка — Коростишівську во­лость, тим самим ніби замкнувши пас олізарівських володінь, що тепер тяглися західною околицею Київської землі від р. Pac- тавиці і далі вгору по Тетереву аж до Овруччини. Місто ж Ko- ростишів, у якому невдовзі був споруджений замок, з цього часу стає центром родових земель, родинним гніздом Олізарів, котрі доти постійно мешкали у власному дворі в Житомирі.

Як і чимало іншої шляхти небезпечного київського прикор­доння, котра частіше кінчала життя на полі бою, ніж удома, Іван загинув у сутичці з татарами 1577 р. Його жінкою була Єва Раївна, донька багаторічного київського намісника Василя Рая, слуги князя Костянтина Острозького. Єдиний син Івана і Єви— Адам був типовим дитям свого часу й свого оточення, котре мету й обов’язок життя вбачало у війні. Отож, і Адам Олізар-Волч- кович прославився як добрий вояка.

Помер Адам у 1610 р. першим серед членів роду католиком. Віру він поміняв, як і його “побратим по шаблі” та кілька інших православних шляхтичів, під час московського походу в наївному прагненні саме в такий спосіб надійніше убезпечити своє життя від лихих пригод війни. Перед смертю на власний кошт збудував костел у Коростишеві, проте надто ревними про­зелітами нової віри ні його самого, ні його нащадків не назвеш.

Від жінки, Анни.Тхоревської, Адам мав двох дочок і двох синів: Войтеха, що помер замолоду бездітним, і Людвіка, ротмістра гусарської корогви, того самого “нашого пана Олізара”, на якого так упевнено посилалися коростишівці, розв’язуючи свої мі кконфесійні проблеми. На чолі власної гу­сарської корогви Людвік відзначився у війні з Росією в боях за Смоленськ 1638 р. Не жалуючи “ребелізантів-козаків”, брав активну участь у придушенні козацьких повстань. Зокрема, у табір на р. Стариці в 1638 р. він привів кінний загін із 150 надвірних слуг з числа коростишівських бояр, котрі називали себе “олізарчуками” і були безмежно віддані своєму хороброму, самовпевненому панові. Заграва майбутньої громадянської війни ще тільки вставала над українською землею, і, мабуть, не нам з висоти нашого часу судити “олізарчуків”, котрі “не зрозуміли” призначення козацтва в майбутній долі України.

Людвік Олізар, як і його дід та батько, користувався авторите­том серед київської шляхти, двічі обирався послом на загальні сейми і, зокрема, від імені київської знаті брав участь у виборах короля Владислава IV на сеймі 1632 р. Одружувався двічі; його першою жінкою була Галшка Лавринівна Ложчанка, дочка зна­менитої фундаторки Києво-Братської школи Галшки Гу- левичівни (з цього приводу не можна не зауважити, наскільки відносною з тодішньої точки зору була віросповідна різниця, котрій ми надаємо такого абсолютизованого значення в наших оцінках минулого). Галшка померла молодою, лишивши по собі доньку Ганну, тож Людвік одружився вдруге на польці Францисці Дембінській, від якої мав трьох синів: Михайла, Станіслава і Яна-Олександра. Ці троє після смерті батька (1645 р.), власне, і продовжили рідОлізарів-Волчковичів, який до початків XIX ст. відігравав одну з чільних ролей у житті “кресової”, тобто житомирсько-волинської, шляхти.

Наприкінці XVIII ст. Олізари отримують графський титул (нагадаю, що в давній Речі Посполитій, доки та існувала, всілякі титули, які порушували рівність шляхти, заборонялися зако­ном). ^Останній Олізар помер у Дрездені 1865 р., де на той час мешкало вже доволі онімечене відгалуження роду. Звався цей далекий нащадок славного племені київського боярина Волчка- Василя Карлом, а ім’я його батька було Густав. І справді, дядь­ками чиїх тільки “отечеств” нам не довелося побувати. Що до цього додати...