Волинь у 12 ст.
Востаннє про волинські справи згадували ми під 1135. р., коли Ізяслав Мстиславич, пізніший князь київський та ворог Володимирка галицького, остаточно засів у Володимирі на Волині.
Зайво було б оповідати про події, що діялися на волинській землі так, як можна й треба говорити про галицьку історію. Подібної історії Волинь не має*). Нічого тут нема образливого чи понижуючого для політичних здібнощів волинської вітки нашого народу, навпаки, може це й добре, що воно так склалося. Волинь не мала драматичної зовнішньої історії галицького типу, вона вірно йшла слідом за своїми князями, яких велика, ба — єдина амбіція була — засісти на київському престолі. В той спосіб державнотворча енергія, політичне вміння волинян, так би мовити, накопичувалося, консервувалося — може пасивно, щоб вульканом вибухнути в 1-ій половині 13. ст., в добі Данила Романовича, який у боротьбі за свою спадщину, користувався в великій мірі саме волинським людським матеріалом, чи то в доборі безпосередніх співробітників, чи то в наборі військ, чи розбудові економічного стану країни. Можна сказати ще більше: відколи Волинь дісталася Мономаховичам, що заєдно мріяли про Київ, волинська провідна верства неначе відмовилася від власної*)∏ρo волинську історію в 12. ст. гл. Нарис історії Волинської землі І. Леївковича, Вінніпег, 1953, розд. П і III.
політики, вона політично утотожнилася з своїми князями. Це відчуття нерозривности інтересів княжої династії Волині та інтересів землі — дуже характеристичне. Не треба його ані узагальнювати, ані ідеалізувати, бо виїмки були й мусіли бути. Але треба думати, що' на довшу мету саме в цьому приязному відношенні між династією та землею лежало пояснення великих успіхів Романа та Данила.
Територіяльно Волинь у міжчасі навіть дещо зросла. Коли турівці (поліщуки) запросили собі на княження по- томків згадуваного вище Ярослава Святополковича, коло половини 12.
століття, Берестя перейшло до Волині. Це сталося через зріст ваги торговельного шляху здовж Буга. Берестя було тісно зв’язане з рештою Волині економічно.Треба звернути увагу на обставину, що слідити історію Галичини й Волині перед злукою в одну державу доволі важко. Історичні процеси обох земель ані не похожі на себе, ані не пливуть поруч себе, а проти себе... У всіх поважних політичних комбінаціях, що мали місце на Україні в 12. ст., Галичина й Волинь, як правило, знаходяться по протилежних сторонах барикади. Та діло Романа, об’єднання в одне політичне тіло Волині й Галичини, дотепер ворожих собі, саме й є одним з тих наглих, непередбачених зворотів, що роблять студії історії такими принадними...
Після смерти Ізяслава Мстиславича в 1154. р. у Володимирі засів син його Мстислав, у Луцьку — другий син, Ярослав. Володимир став центром західньої Волині з Побужжям, Луцьк —південносхідньої. Оба брати погодилися, що їх волинські волості будуть дідичитися прямо в родині кожного з братів. І справді Мстислав поділив свою волость між своїх 4-ох синів, надавши найстаршому Володимир, Всеволодові — Белз, Святославові — Червень, Володимирові — Берестя. Після смерти Ярослава Ізяславича (ок. 1180. р.) Луцьк дістався спершу Всеволодові, відтак — Інгварові Ярославичеві, а третій Ярославин, Мстислав, званий Німим, дістав Пересопницю.
Мстислав Ізяславич був одружений з польською княжною Аґнесою, дочкою Болеслава Кривоустого. Як взагалі Мономаховичі, була це людина великих здібнощів і великих амбіцій. Коли Ростислав київський помер 1167. р., кияни запросили до себе Мстислава, що, по своєму батькові, мав дідичне право на Київ. На київському престолі Мстислав сидів до смерти, зрештою дуже скорої (1170. p.). В часі свого перебування в Києві післав він свого сина Романа княжити в Новгороді. Було це перше самостійне княження Романа. По смерті батька Роман скоро повернувся до Володимира.