Галичина часів Ярослава
Слова про те, що Ярослав відчиняє Києву ворота, зовсім зрозумілі — 1158. р. Ярослав допоміг Ростиславові смоленському надовго засісти в Києві. В часі написання „Слова” в Києві сидів Святослав Всеволодович, а з ним тісно співпрацював Рюрик Ростиславич, син цього смоленсько-київського Ростислава.
Видно, сучасні добре знали, що рівновага сил у східній Европі залежала від доброї волі Ярослава, тоді без сумніву найсильнішого українського князя. Та Ярослав, вірний політиці галицьких князів, не мав жадних експансійних намірів щодо своїх українських сусідів. Слова про султанів, яких Ярослав „стріляв з свого престола” за якимись землями, здавна інтригували дослідників. Зокрема давно висловлено думку, що тут мова про участь Ярославових військ у третьому крестоносному поході (1189 -1192). Тоді саме християнські війська воювали з єгипетським султаном Салядином. Він володів тоді й Палестиною. Та події, описані в „Слові про Ігорів Похід”, відбувалися перед походом, і сам Ярослав помер, мабуть, перед початком того походу. З другого боку, ми добре знаємо, що руські війська таки брали участь у хрестоносних походах, бо про це згадують такі сучасні джерела, як: Історія Танкреда і Французька Історія Єрусалиму та Антіохії. З того можна зробити висновок, що українське лицарство дійсно брало участь у боротьбі за Святу землю, але це не була участь такого формату, як участь французів або німців. Тому, хоч Ярослав сам міг інтересуватися боротьбою хрестоносців, свідоцтв про участь Руси в тих походах не зберіг нам літопис, а лицарський епос. Що участь Руси в таких походах не можна зв’язати з жадним відомим хрестоносним походом, про які говорить історія, не має значення, бо відомо, що хрестоносці приходили до Святої землі безпе- реривно, в групах і поодинці, і безпереривно відходили, не журячись станом оборони Єрусалимського королівства...До накресленого образу Галичини1 за Ярослава Осьмо- мисла маємо ще мало що додати.
Найважніше тут — це внутрішні відносини за Ярославового панування. Буйні галицькі бояри, серед них і княжі дружинники, що перемінилися в „родову й земельну аристократію” (Томашівсь- кий), вже зайняли ту позицію в державі, що стала такою небезпечною для самої незалежности України за малоліт- ности Данила небагато пізніше. Відома історія втручання боярів у приватне життя князя, спалення його другої жінки Настасі Чагрової, винищення роду Чагрових, насуває питання, що відбувалося в дійсності за кулісами того подружжя і його розбиття сторонніми чинниками? Чи князь Ярослав зв’язався в той спосіб з біднішим боярським родом, щоб опертися на бідніше, служебне боярство проти галицької аристократії? Чи, може, Чагрови були половці, як гадав проф. Крйп’якевич? Таке прізвище відоме й між болгарами, і це насуває думку, чи ті Чагрови не походили з дунайського Низу, з його етнічно різнородним населенням, і чи не пробував Ярослав найти собі таким способом опори проти боярської олігархії, яка своєю поставою починала загрожувати самим основам княжої влади.Володимир II. Кінець династії Ростиславичів
Родинне життя Ярослава крило в собі загрозу для держави, бо обі його жінки, Ольга Юріївна, і Настя Чагрова, мали престолонаслідників, Володимира й Олега. Перед своєю смертю Ярослав рішив справу компромісово, — передав молодшому Олегові Галич, а старшому Володимирові Перемишль. Що вийшло б з такого поділу Галичини на довшу мету, годі сказати, бо він, як це часто буває з компромісами, довго не вдержався. Як тільки Ярослав замкнув очі, почалася боротьба за галицьке наследство. Була та боротьба доволі драматична, але, як на українські відносини 12 ст., не надто довга. Галицьке боярство було за Володимиром, думаючи, що під ним легше буде здобути рішаль- ний вплив на державні справи. Олег спершу опирався на Польщу, Володимир на Мадярів, бо з боярами зірвав скоро й основно. Олегові вкоротили віку самі бояри, а мадяри, що зайняли Галич під заслоною оборони Володимира Ярославича, схопили свого „союзника” й передали Галич угорському королевичеві Андрієві.
Пробували щастя й такі князі, як: Ростислав Іванович, син Івана Берладника, якого та спроба коштувала життя, і Роман Мстиславич, князь волинський, пізніший Роман Великий; що одначе тоді ще не мав успіху та мало не стратив при цьому свого власного, володимирського князівства. Остаточно, переможцем вийшов таки Володимир. Він забезпечив собі політичну піддержку німецького цісаря Фридриха Барбаросси, та військову — його васаля, польського князя Казимира Справедливого краківського, і 1189. р. викинув мадярів з Галичини. Володимир Ярославич — безбарвний, мало активний володар прокняжив у Галичі до 1199. р., забезпечившись протекцією Всеволода суздальського, так само, як його багато розумніший дід Володимирке Володаревич мав за союзника Всеволодового батька, Юрія Довгорукого. Цікаве в тій галицькій війні за спадщину те, що Роман Мстиславич, князь володимирський, зацікавився Галичиною.Володимир помер, не залишивши законних наслідників, 1199. р. Він був останнім з Ростиславичів і на ньому закінчилася та династія в мужеській лінії.
Коли кинути оком на тих 120 літ, під час яких Рости- славичі правили в Галичині, ми можемо поробити такі підсумки: Володар і Василько очолили генерацію будівничих князівства, за їх почином та за часу їхнього панування Галичина почала існувати як окрема політична одиниця, свідома своєї ролі на форпостах України — боронити „Руської землі” з заходу й південного заходу. Генерація Володимирка Володаревича об’єднує чотири галицькі уділи в одне ціле і робить Галицьке князівство першорядним фактором в українській та східньоевропейській політиці. Сам Володимирке — це князь зовсім особливого типу, який мало дбав про публичну опінію, етику чи мораль, коли в гру входило добро держави, так, як він його розумів. Син його Ярослав, розумний, добрий, князь-господар, що, за словом літописця, „розбудував усю землю”, та вже він терпів від тих зол, що їх одідичив по батькові. Зате Володимир Ярославич — уже тільки епігон великих предків, за панування якого держава не трималася його індивідуальністю, а традицією, щоб не сказати— інерцією.