Військово-політичні події на Пониззі

На жаль, писемна згадка Ушиці під 1159 роком, була остання в літописанні ХІІ ст. Загалом пояснити увагу лі­тописців до даного регіону можна тим, що вони фіксува­ли події, які були так чи інакше пов’язані з великим кня­зем київським. Іван Берладник же був у приязних сто­сунках з Ізяславом Давидовичем, який на той час був ве­ликим князем. Тому Пониззя потрапляє до їх уваги лише тоді, коли виявляється зацікавленість київського князя.

Не зважаючи на підтримку Ізяслава та Олеговичів, які задумали здійснити похід на Галич, акція Івана Бер- ладника була приречена на невдачу. Галицький князь Ярослав Осмомисл виявився досить енергійним. Він зу­мів попередити напад Ізяслава, підступивши до стін Ки­єва і заволодівши ним, та відправити війська в Пониззя для посилення гарнізонів прикордонних міст. Івану Рос­тиславовичу нічого не залишилося як тікати. В 1161 році ми зустрічаємо Івана Берладника у Візінтії, Салоніках, де він і помер.

Зі смертю Ярослава Осмомисла Галицьке князівство стало центром усобиць. За князювання в Галичі спереча­лись угорці, син Ярослава Осмомисла - Володимир Яро­славович, син Івана Берладника - Ростислав, Волинський князь Роман Мстиславович. У 1199 році Галич займає Ро­ман Мстиславович (1199-1205), найбільшим досягненням якого стало об’єднання в одно ціле Галицького і Волин­ського князівства. Літописці величають Романа Мстисла­вовича як великого князя і самодерцем всієї Русі^{[575] [576] [577]. Самим цікавим є те, що «самодержство» Романа Мстиславовича визнали майже всі князі Київської Русі, що на початку ХІІІ ст. було дуже нелегкою справою. Авторитет і повагу серед руських князів Роман здобув, насамперед, у війнах з половцями, що були небезпечними сусідами південної Русі, та боротьбою з галицьким боярством. На жаль, кня­зювання Романа Мстиславовича було не тривалим. Втру­тившись у боротьбу між Вельфами й Гогенштауфенами на боці останнього, Роман був убитий в бою під Завихвос- том у Польщі.}

Скориставшись смертю князя Романа в 1205 році, колишній київський князь Рюрик, якого насильно було пострижено у ченці, виходить з монастиря, наймає по­ловців і, зібравши дружину «Роуси много», вирушає на Галич, де його зустрічають у тому ж самому Пониззі - біля Микулина. В Іпатіївському літописі ми знаходимо

Поява Пониззя, як окремої адміністративної облас­ті, пов’язано з ім’ям галицького князя Мстислава Удатно­го (1221-1228), який у 1219 р. відступив у даний регіон. Князь Данило після того, як оборонив Галич, вирушив до Мстислава, що перебував на Пониззі у місті Кучел- мині. Цікаво, що Мстислав не один раз з’являвся в дано­му краї. Перша письмова згадка про нього в зв’язку з По­низзям з’являється у Галицько-Волинському літописі в 1227 р. Галицьке боярство, яке в той час мало сильні полі­тичні позиції, почало тиснути на Мстислава, щоб він пе­редав Галицький стіл угорському королевичу Андрію, на що він погодився, віддавши йому дочку і Галич. Коли ж князь Данило Романович послав до свого тестя Мстислава Удатного посла (тисяцького) Дем’яна, останній зумів пе­реконати Мстислава відмовитись від намірів бояр. Мстис-

Можна припустити, що Пониззя в 20-ті роки ХІІІ ст. стає важливою економічною базою Галицько-Волинського князівства. Зокрема, через Пониззя по Дністру проходив торговий шлях до Візантії, яким користувались не тіль­ки галицькі, волинські, а й купці країн Західної Євро­пи. Близькість до степового світу давало змогу Мстисла­ву Удатному наймати половців для нападу або відбиття супротивника. Всі ці чинники перетворили Пониззя у ла­сий шматок для київських, чернігівських і болохівських князів, які прагнули володіти даною територією.

Після смерті Мстислава Удатного в 1228 році почала­ся міжусобна війна в Галицько-Волинському князівстві. Міжусобицю організували не брати-князі, як це можна спостерігати в інших князівствах, а бояри, які не вважа­ли князя Данила своїм господарем, а скоріш хотіли мати особу, яка буде слухатись їх, як Мстислав Удатний. Дани­ло Романович, що успадкував княжий стіл, був ще занад­то слабкий, щоб втримати в своїх руках князівство. Од­нак він не склав руки, а почав енергійно збирати до купи всі свої землі.

Між тим, скориставшись із смерті Мстислава Удат­ного, київський князь Володимир Рюрикович разом з Михайлом Чернігівським та половцями у 1228 році на­пали на володіння Данила Романовича і взяли в облогу но, вперше випливає на історичну сцену місто Кам’янець, котрому судилося майже через два століття стати голо­вним військовим і торговим центром Поділля. Данило Ро­манович зміг мобілізуватися, зібрати великі сили, пере­купити половців і змусив відступити князів Володимира Київського та Михайла Чернігівського.

Проте й досі залишається не з’ясованим повідомлен­ня літописців, до якого Кам’янця стосується ця згадка. На той час руських міст з такою назвою було чимало, на­приклад, Кам’янець-Литовський, Кам’янець-Волинський й ін. Дослідники І.С. Винокур, М.Б. Петров та інші схиль­ні вважати, що датована 1228 роком літописна згадка від­носиться саме до сучасного Кам’янця-Подільського^{[578] [579]. На користь вказаної версії свідчить та обставина, що на той час Пониззя, на нашу думку, стало центром Галицько­го князівства, бо Мстислав Удатний залишив Галич і пе­реїхав на Пониззя, де й перебував майже 4 роки до своєї смерті, залишаючись при цьому великим князем Галиць­ким. І не дивно, що після смерті Мстислава Михайло Чер­нігівський зробив спробу захопити Пониззя, підійшов­ши до Кам’янця. Набагато пізніше, про що буде йти мова нижче, син Михайла Ростислав також намагався захопи­ти Пониззя, але теж невдало.}

Далі Пониззя знову вийшло з тіні у 1240 році. Піс­ля навали монголо-татарів, котрі вогнем і мечем про­йшлись по Україні-Русі і вторглися в Центральну Єв­ропу, Галицько-Волинське князівство знову опинилося на межі міжусобної війни. Скориставшись відсутністю в князівстві Данила Галицького, бояри знову захопили міста без дозволу князя і почали, як вказує літописець

У 1240 році в поле зору літописців потрапляє ще одно місто Пониззя, яке було столицею цього регіону - Бако- та. Згадка про Бакоту 1240 року, на нашу думку, пара­доксальна, тому що, за археологічними даними, це міс­то існувало раніше і виступало головним адміністратив­ним центром Пониззя. Захопивши Галич, Данило Ро­манович послав княжого печатника Кирила на Пониз­зя, в Бакоту, з військом, щоб «исписати грабительства нечтвгхъ бо»р оутиши землю», і як показали події - неда­ремно. Одночасно князь Ростислав Чернігівський разом з відбити наступ Ростислава з болохівцями і «утишив зем­лю», діючи «мудростью и крепостью». На думку В.Т. Па- шуто, в той час на Пониззі вибухнуло антифеодальне по­встання спрямоване проти боярства. Успіх Кирила по­яснювався підтримкою простого населення центральної князівської влади, так як правління тут Судислава зна­чно підірвало авторитет місцевого боярства, яке грабува­ло смердів та інші верстви низів, що і допомогло йому на­вести порядок у Пониззі.

Досить цікаво, що разом з Ростиславом Чернігівським виступають Болохівські князі, які вже не вперше прихо­дять з війною в Галицько-Волинське князівство. Як за­значає М.Ф. Котляр, болохівці - це ніхто інші, як нащад­ки племінної знаті, бояри, котрі управляли Болохівською землею^{[580] [581] [582]. В цих частих нападах болохівців на Галицько- Волинське князівство можна простежити, що між ними та галицькими боярами існував певний договір, так би мовити, «про взаємодопомогу». Їхня станова спорідне­ність робить цей договір реальним.}

В цьому ж 1240 році на історичну сцену виходить ще одне місто в регіоні середньої течії Дністра - Каліус. Поя­вою цього міста на сторінках літописів можемо завдячу­вати князю Данилу Галицькому, який в 1240 році здій-

Ще раз Бакота згадується у зв’язку з подіями у 1255 році, коли татарський воєначальник Куремса вторгся в Галицько-Волинське князівство у відповідь на караль­ну експедицію Данила Галицького проти Болохівського який повинен був привести до покори Милія, що вдало­ся оперативно зробити. Але Милій баскак, як його нази-

жають, що з цього часу Бакота та інші міста Пониззя пе­реходять під владу татар. Заслуговує на увагу сам Милій. Хто ж він був? Скоріш за все Милій був боярином, якого призначив Данило Галицький, і повинен був здійснюва­ти управління Пониззям і Бакотою. Тиск татар, що при­йшли у Пониззя в 1255 році, змусили його, можливо че­рез опозиційність до Данила Романовича, або через осо­бисте боягузтво, перейти на службу до татар, ставши бас­каком. Викликає здивування той факт, що за Милія по­ручився син Данила Романовича Лев. Ймовірно, Милій все-таки був не простим боярином, і мав якісь особисті за­слуги, за котрі його відпустили і направили знову ж таки на Пониззя, в Бакоту. Н. Молчановський вказує на те, що скоріш за все Милій був представником мешканців Бако- ти і її околиць^{[583] [584]. Так це чи ні - нам достовірно невідомо. Але сам факт, на який вказують майже всі дослідники, полягає в тому, що реально Пониззя виходить з-під вла­ди галицького князя. На наш погляд, це відбулося, ско­ріш за все, на початку 60-х років ХІІІ ст., а не в 1255 році, як вказує нам літопис. Хоч з 1255 року припиняються всі літописні згадки про даний регіон, однак життя в ньому продовжувалось.}

Про життя та побут населення Пониззя в часи ордин­ського іга ми можемо здогадуватись на основі літописних повідомлень, зокрема, від 1362 року, «Коли гсдръ вылъ

тання, куди ж зникли міста Пониззя? Археологічними до­слідженнями було встановлено, що основна маса міст дав­ньоруського часу дійсно припинила своє існування саме в середині ХІІІ ст. Проте з літописного повідомлення ви­пливає також, що в цей регіон продовжували приїжджа­ти баскаки, котрі збирали данину з Подільської землі.

Відповіддю на це питання якоюсь мірою може слугу­вати згадка про прихід Бурундая в 1261 році у Галицько- Волинське князівство. Враховуючи невдачі свого попе­редника Куремси, Бурундай не вважав за потрібне одра­зу ж розпочинати військові дії проти Данила Галицько­го. Внаслідок переговорів Бурундай наказав Данилу Ро- ¹

лення майже всіх міст Галицько-Волинського князівства були зруйновані не ворогом, а князівською владою. Та­кож не минула ця участь і міст Пониззя. Якщо врахува­ти, що міста Пониззя з 1255 року знаходились під владою татар, як нам на це вказує літопис, то дивує, що «тогды в ПодолскоЬиЬ земли. не былъ ни wдинъ город ни деревомъ роубленого. а ни каменемъ боудованого». Якщо б Пониззя дійсно перебувало під владою татар, то такої необхіднос­ті в зруйнуванні укріплень міст просто не було. Можна припустити, що якраз із зруйнуванням укріплень міст на Пониззі й припиняється тут влада галицько-волинських князів, так як вони вже не могли захистити саме даний регіон від татар та інших ворогів. Ймовірніше, саме насе­лення вирішило стати данниками татар, виробляючи їм сільськогосподарську продукцію та сплачуючи данину.

Такий порядок речей існував доти, поки князі Коріа- товичі Юрій, Олександр, Костянтин і Федор з дозволу ве­ликого князя Ольгерда не пішли в Подільську землю. Бра­ти Коріатовичі увійшли в приязнь з атаманами і почали боронити землю від татар, за що місцеве населення стало сплачувати їм данину. Першою їхньою справою стало від­будування укріплень таких літописних міст як Смотрич,

Отже, литовські князі спочатку увійшли в приязнь з місцевим населенням і лише укріпили («помуровали») іс­нуючі, раніше укріплені поселення.

Досить цікавим джерелом також виступає список «Имен всемь градомъ Рускымъ, и далнимъ и ближнимъ». Зокрема, в ньому ми знаходимо серед переліку польських міст міста Пониззя: «А се Польскій: Каменечь, Иловечь, Бряславль, Соколець, Звенигородъ, Черкасы, Червень, Новый Городокъ, Венича, Скала, Бакота»^{[585] [586]. «Список»}

складений невідомим автором і розміщений у Єрмолин- ському літописі. Скоріш за все він написаний в другій по­ловині XIV ст. і є вагомим джерелом, яке зафіксувало іс­нування міст у Середньому Подністров’ї. Цікавим є те, що на перше місце в «Списку» виступає вже не Бакота, а Кам’янець, який вже у 1374 році отримує магдебурзь­ке право.

Наведені з різних літописних списків відомості про на­селення і події на давньоукраїнському Пониззі, з ураху­ванням результатів археологічних досліджень останніх десятиліть у Середньому Подністров’ї, дають змогу кон­кретизувати основні віхи функціонування в цьому краю міст XII-XIII ст. та їх роль у військово-політичному про­тистоянні. З літописів і матеріалів археологічних дослі­джень випливає, що в XIV ст. мало місце «умурування», тобто відновлення основних українських міських осеред­ків Пониззя-Поділля.

Таким чином, у XII-XIII ст. Пониззя знаходилося в центрі політичних інтересів та протистояння Київсько­го, Галицького, згодом Галицько-Волинського, Чернігів­ського, Болохівського та інших князівств України-Русі, що призводило до міжусобних війн за владу над цією те­риторією. Особливістю цього процесу є те, що у боротьбі за зміцнення князівської влади, в тому числі і на Пониз­зі, суттєву роль відігравало місцеве боярство.

Внутрішньополітична нестабільність у Галицько- Волинській державі, вторгнення монголо-татар стало ре­зультатом її занепаду та загибелі в XIV ст., що не могло не позначитись на соціально-економічному розвитку на­селення Пониззя.