Формування оборонного комплексу Пониззя

Історія України-Русі - це безперервна боротьба за своє існування з кочовими племенами, які, незважаючи на не­одноразові поразки, весь час вторгались в її межі. Мож­на сказати, ця держава виникла в боротьбі проти кочових племен, які час від часу прокочувались зі сходу (Азії) че­рез Північне Причорномор’я.

Активні військові дії проти молодої Київської дер­жави кочівники вчинили у 968 р., скориставшись з від­сутності у Києві князя Святослава. Хоч цей напад пече­нігів вдалось відбити, однак 968 р. є відправною датою у активному протистоянні давньоруського населення з ко­чівниками, спочатку печенігам, а надалі половцям. Щоб успішно протистояти загрозі з боку кочівників, київські князі вдавались до різних заходів - превентивних уда­рів, династичних шлюбів, відкупами та ін. Однак найді­євішим, було спорудження оборонних укріплень (князів­ських фортець, сторожових городищ) в стратегічно важ­ливих місцевостях, щоб запобігти активному просуван­ню кочівників у глиб країни.

Спорудження оборонного комплексу Пониззя можна умовно поділити на два етапи: 1) Х-ХІ ст. - започаткуван- ня спорудження князівських фортець і сторожових горо­дищ київським князем Володимиром І та приєднання ре­гіону Середнього Подністров’я до складу Київської дер­жави; 2) ХІІ-ХІІІ ст. - входження цієї території під на­звою Пониззя до складу Галицького, а згодом об’єднаного Галицько-Волинського князівств та централізоване бу­дівництво оборонного комплексу по рікам Дністер і Прут та його притоках.

У 90-х роках Х ст. печенізький тиск на південні кордо­ни України-Русі значно посилився. Небезпеку, яку несли кочівники, зумів об’єктивно оцінити київський князь Во­лодимир, який наказав будувати оборонні рубежі проти цими заходами київські князі фіксували кордони давньо­руської держави.

Щодо території Середнього Подністров’я, то заснуван­ня оборонних комунікацій в цьому регіоні припадає на кінець Х ст. і також пов’язано з київським князем Воло­димиром Великим. У літописі ми можемо знайти цікаве го з будівництвом оборонних рубежів, однак, саме після цього походу в регіоні Попруття і Середнього Подністров’я починають споруджувати князівські фортеці та сторожо-

1 Повесть Временных лет по Лаврентиевскому списку [ПВЛ]. - СПБ, 1910. - С.119.

2 ПСРЛ, т.2. Ипатьевская летопись. Фототип. изд. 1908 г. - М., 1962. - Стб.106. ві городища, на яких і було покладені оборонні функції. Як вказує Б.О. Тимощук, до залишків таких фортець на­лежали городища Горішні Шерівці ІІ по р.Прут та Лома- чинці на р.Дністер^[541].

Проте слушно виникає питання, навіщо йти війною на Хорватів, які належали до слов’янського етносу, і відра­зу ж будувати тут фортеці. Чи не можна було це здійсни­ти мирними заходами? Відповідь на дане питання кри­ється в автономістичних тенденціях місцевого населен­ня, насамперед, уличів і тиверців, з якими центральній київській владі приходилось вести війни. Як ми може­мо бачити з літописних повідомлень, уличі були практич­но знищені, а тиверці ще тривалий період, як вказують М.С. Грушевський, а згодом Б.О. Тимощук, брали участь у військових походах київського князя^[542] та мали зобов'язання висилати свої залоги за його вимогою^[543]. Ймо­вірно, що сепаратизм хорватської знаті та її відмова по­ставити свій військовий контингент для київського кня­зя Володимира І, який у цей час вів активні бойові дії з печенігами, спонукала його до каральної військової опе­рації.

^ Сулы»^[545]. Одночасно розпочинається спорудження кня­зівських фортець у Горішніх Шерівцях, Ломачинцях по Пруту і Дністру. Важливою функцією князівських фор­тець на той час було збирання князівської данини з під­леглого населення та охорона прилеглої території від зо­внішнього ворога.

На нашу думку, військовий контингент та мешкан­ці, що дислокувалися в князівських фортецях, не були місцевими. Напрошується висновок, що ці фортеці на те­риторії Попруття та Середнього Подністров’я київський князь «населив» прихильним до нього населенням пів­нічних регіонів Південно-Західної Русі на зразок того, ну та придушення будь-яких автономістичних тенденцій місцевого населення.

Іншою метою спорудження оборонної лінії по Пруту і Дністру була спроба забезпечити охорону торгових шля­хів, котрі якраз проходили до даним річкам. З Х-ХІ ст. по лівому березі Дністра споруджуються такі укріплен­ні городища поблизу нинішніх сіл Пилипи Хребтіївські, Хребтіїв, Великий Карабчіїв, Карачківецьке та ін. Серед правобережних городищ слід виділити Митківське, Пе- ребитківське, Рухотинське (Х-ХІ ст.), які були збудовані у Х ст. та існували досить тривалий час (до ХІІІ ст.). Всі вище наведені городища розташовувались безпосеред­ньо по Дністру і забезпечували охорону місцевого насе­лення та торгового шляху, що проходив до Чорного моря. Тому можна припустити, що ці городища входили в єди­ну оборону лінію, що охороняла південно-західні кордо­ни України-Русі.

Щодо перших випробувань боєм нового оборонного комплексу в Середньому Подністров’ї, то на сторінках лі-

тописів ми не знаходимо прямих відомостей.

Історія половців після заселення ними східноєвропей­ських степів розділена на чотири етапи: перший - серед­ина ХІ - початок ХІІ ст.; другий - 20-60-ті роки ХІІ ст.; третій - друга половина ХІІ ст.; четвертий - перша поло­вина ХІІІ ст. Кожний з цих періодів має свої особливості як в галузі внутрішнього розвитку, так і в взаємовідноси­нах з Руссю та іншими сусідами¹.

Якщо проаналізувати ці періоди, то можна прийти до висновку, що перший етап характеризувався великою агресивністю з боку половців, що було характерним для першої стадії кочування. За весь період вони здійснили сім значних нападів на Русь: 1061, 1068, 1071, 1093, 1096, 1106, 1107 роки, з яких особливо небезпечними були похо­ди 1093 та 1096 років. Стосовно регіону Пониззя, то полов­ці, ймовірно, здійснюють напад наприкінці ХІ ст., який пов’язаний, напевно, з половецьким ханом Боняком. Як влучно зауважує С.А. Плєтньова, в основі стосунків по­ловців та Русі в ХІ ст. лежали постійні і жорстокі військо­ві дії, які виявлялися в частих, майже щорічних нападах на руські землі, грабуванні та захопленні здобичі^{[546] [547].}

Аналіз археологічних та етнографічних даних ствер­джує, що на кінець ХІ ст. оборонна лінія, яка проходи­ла по р. Пруту та Дністру, була практично зруйнована кочівниками. Свідченням цього можуть бути археоло­гічні дослідження, які були проведені на давньорусько­му городищі поблизу с. Глибівка Новоушицького району Хмельницької області. Встановлено, що Глибівське горо­дище було знищено в результаті раптового нападу напри­кінці ХІ ст., горілий шар якого становить до 30 см¹. Та­кож у народних переказах збереглася пам’ять про зруй­нування кочівниками ряду подністровських городищ по­ловецьким князем Боняком (кін. ХІ - початок ХІІ ст.). В народному епосі він ще має назву Солодивий Буняк, яко­му приписують знищення таких укріплених поселень (сторожових городищ) на території Пониззя (лівобереж­жя Середнього Дністра), а саме: Деражня Гатна, Кужеле- ва, Кутківці, Колубаївці та інші^{[548] [549], що підтверджується ар­хеологічними даними.}

Про зруйнування оборонного рубежу Подністров’я і Попруття також свідчить той факт, що за польськи­ми хроніками, в кінці ХІ - на початку ХІІ ст. половці з’являються навіть у Польщі^[551]. І як вказує П.А. Раппо­порт, щоб потрапити в район річки Вісли, половці мали пройти Подністров’я, тобто через основну територію Га­лицької землі^[552].

Напади половців на територію Середнього Подністров’я призвели до того, що ряд відомих учених- істориків (М.С.Грушевський, В.Б.Антонович, Н.В. Мол- чановський) вважали, що в ХІ ст. південно-західні зем­лі Київської Русі були спустошені частими набігами кочівників-половців. Уціліле же населення начебто сто­яло на надзвичайно низькому рівні розвитку¹. Зокрема, П.О. Раппопорт доводить, що давньоруське населення да­ного регіону наприкінці ХІ ст. само покидало свої укрі­пленні центри не тільки ті, які межували зі степом, а й го­родища, котрі знаходились на значній віддалі від степу, боячись половецької агресії^{[553] [554].}

Хоч деякою мірою ці гіпотези мають певне підґрунтя, однак у світлі останніх досліджень можна стверджувати, що, не зважаючи на постійні напади половців, життя тут не припиняється. Продовжують існувати князівські фор­теці в Ломачинцях на Дністрі, Горішні Шерівці на Пру­ті, укріпленні городища поблизу с. Карачківці на прито­ці Смотрич, в Старій частині м. Кам’янця-Подільського, у Бакоті на Дністрі та ін. Відповідно щбеоався і оборонний комплес Середнього Подністров’я.

З входженням території Середнього Подністров’я до складу Галицького князівства і формуванням тут з ХІІ ст. адміністративної області Пониззя стали помітні пози­тивні зрушення в розвитку містобудування та оборонних рубежів по рікам Дністер, Прут та їх притоках. Фактич­но у ХІІ - на початку ХІІІ ст. тут створюється нова обо­ронна лінія. Політику розбудови міст на території Пониз­зя розпочав Галицький князь Володимирко (1141-1153).

Пониззя¹. Важко не погодитись з П.П. Толочком, який вказує на те, що активне спорудження таких городищ як Каліус, Бакота, Ушиця, Гринчук, Кам’янець, Кучелмин, Онут, Василів на Дністрі та інші, свідчить про прагнен­ня галицьких князів захистити власницькі володіння^{[555] [556]. Дійсно, якщо на лівобережжі Дністра в ІХ-ХІ ст. ми спо­стерігаємо лише 3 городища, то у ХІІ-ХІІІ ст. уже бачи­мо їх понад 20, що також свідчить про збільшення насе­лення в регіоні. З іншого боку, галицькі князі цими за­ходами прагнули захистити свою територію, насамперед, від зовнішнього ворога - половців і оборонити свої торго­ві шляхи, які в більшості випадків проходили поруч з ве­ликими містами. На Пониззі це були Василів на правому березі Дністра та Бакота - на лівому.}

Тому по обох берегах Дністра на початку ХІІ ст. почи­нають зводитися потужні військові фортеці та сторожо­ві городища. До таких відносять городища біля с. Грин- чук, Ушиця, Устя, Каліус, Хотин, Непоротове, Кучел- мин, Онут та ін. Окрім цих вищеназваних городищ, на правому березі Дністра і до Пруту археологічними розвід­ками зафіксовано понад 170 пам’яток ХІІ-ХІІІ ст.^[557] За да­ними археологічних розвідок на лівобережжі Середнього Подністров’я зафіксовано і розвідано 34 городища, 75 від­критих селищ^[558].

Спорудження такого укріпленого городища як Ушиця на початку ХІІ ст. мало велике військово-стратегічне зна­чення для Пониззя. Саме історія Пониззя і розпочинаєть­ся з літописного повідомлення 1144 р. про Ушицю.

Автономна політика галицького князя Володимир- ка, спрямована на зміцнення Галицького князівства та проведення ним незалежної політики відносно Київсько­го князівства, призвела до утворення проти нього вели­кої коаліції на чолі з київським князем Всеволодом Оль- говичем, котра прагнула привести до покори «бунтівно­го» князя. В ході військового протистояння, яке в осно­вному відбувалось під Звенигородом, київській коаліції вдалось здійснити обхідний маневр та захопити два голо­вних на той час міста Пониззя, що, на нашу думку, були центральними в системі оборони даного регіону¹. Проти­стояння під Звенигородом тоді відбувалось з перемінним успіхом, однак «фактичне» захоплення фортець Пониз­зя ставило крапку в цьому протистоянні на користь ки­ївського князя Всеволода Ольговича, оскільки «падіння» Пониззя збільшувало чисельну перевагу над галичанами київської коаліції з одного боку, та відкривало шлях на Галич з іншого. Окрім цього, Галицьке князівство втра­чало важливу економічну базу, що, на нашу думку, ро­било всі наступні військові дії з боку галицького князя безперспективними. В результаті цього Володимирко був змушений поклонитися Всеволоду Ольговичу. Перед цим важливим політичним кроком Володимирко замирився з братом київського князя Всеволода Ольговича Ігорем, який виступив посередником між ними. За викуп він до­мігся повернення Галичу захоплених міст Пониззя^{[559] [560] й, та­ким чином, зберегти оборонні рубежі цього регіону.}

Цікаво, що літописець фіксує падіння лише двох міст Пониззя - Ушиці та Микулина. Однак, на нашу думку, це були лише ті міста, котрі чинили опір, тобто військо­ві фортеці, які контролювали і охороняли торгові шля­хи та місцеве населення від ворогів. При міжусобних ві­йнах падіння таких міст, що, ймовірно, складали кістяк оборонних комунікацій, призводило до «завоювання» ці­лих регіонів, як ми можемо бачити на прикладі Пониз­зя. Відсутність літописних свідчень про військові дії біля інших укріплених городищ Пониззя свідчить про те, що більшість населених пунктів мирно перейшли під контр­оль київської коаліції.

Наступні події дозволяють підтвердити наші мірку­вання стосовно значення оборонних комунікації в сис­темі Галицького князівства. Після смерті князя Володи­мирка, галицький стіл займає його син Ярослав Осмомисл (1153-1187), що зумів укріпити і розширити територію Га­лицького князівства. Однак йому теж не вдалося уникну­ти міжусобної війни спочатку з київським князем Ізясла- вом в 1153 та Іваном Ростиславовичем Берладником у 1159 роках. Вагомий інтерес для нашого дослідження є проти­стояння князя Івана Берладника та Ярослава Осмомисла у 1159 р. У цьому році берладський князь, зібравши неве­лику дружину і найнявши половців, рушив на Галич. Спо­чатку військова кампанія біла досить успішною, йому вда­лось без бою захопити Кучелмин на Пониззі, де діяла пе­реправа на лівий берег Дністра, та підступити до Ушиці. Ярослав Осмомисл, ймовірно, як і Іван Берладник, зроби­ли висновки з війни 1144 р. щодо значення Ушиці в сис­темі оборони Галицького князівства та самого регіону По­низзя. Тому і не дивно, що князь Ярослав Осмомисл напра­вив до Ушиці значний військовий контингент. Як свідчить літопис, прихід в Ушицю військової дружини галицького князя Ярослава, не зважаючи на підтримку Івана Берлад- ника місцевим населенням, було роковим для останньо-

1 ПСРЛ. т.9. Патриаршая или Никоновская летопись. - М.: Наука, 1965. - С.212.

Невдача на Пониззі поставила хрест на прагнен­ні Івана Ростиславовича захопити галицький стіл. Од­нак, якщо б цьому князю вдалось би захопити Ушицю, то можна було б говорити про ймовірний перехід цілого регіону Пониззя, багатого на великі матеріальні та люд­ські ресурси, під контроль опозиційного князя. Тим паче, що Іван Берладник був досить популярний серед просто-

На жаль, літописці дуже мало приділили уваги південно-західним окраїнам України-Русі, і 1159 рік був останнім у ХІІ ст., де мова йшла про міста Пониззя. В кон­тексті боротьби з половецькою загрозою було слабо висвіт­лено ймовірне перебування цих кочівників у Середньому Подністров’ї, а також наявність у прилеглій до Пониззя території половецьких кочовищ на протязі усього ХІІ ст. Однак, відсутність літописних повідомлень про напади половців на Пониззя, або Галицьке князівство може свід­чити тільки про наявність сильного і ефективного обо­ронного комплексу, що проходив по р. Прут та Дністер.

Таким чином, у середній течії р. Дністер були спору­джені укріплені городища, що складали кістяк оборонно­го комплексу Пониззя, а саме, по річці Прут - на лівому, внутрішньому по відношенню до Галицького князівства березі, в ХІІ-ХІІІ ст. розташовувались головні фортеці: Коломийська, Снятинська та Чернівецька^[561], по р.Дністер - на правому і лівому берегах - Онут, Василів, Кучелин, Плав, Устя, Ушиця, Бакота, Каліус. В такій схемі ці обо­ронні комунікації залишались не змінними і в ХІІІ ст.

Даний оборонний комплекс продовжував функціону­вати і в ХІІІ ст., відіграючи важливу роль у захисті міс-

цевого населення під час міжусобних війн та боротьби за галицький стіл місцевих галицьких бояр, чернігівських, болохівських князів та угорської інтервенції. І можна з впевненістю стверджувати, що ці оборонні комунікації витримали іспит тривалими бойовими діями, що відбу­вались на Пониззі. Зокрема, активне збройне протисто­яння в регіоні припадає на кінець 20-30-их років ХІІІ ст. У 1228 р. Володимир Рюрикович разом з Михайлом Чер­нігівським та половцями беруть в облогу м.Кам’янець, який за твердженням І.С. Винокура та М.Б. Петрова, слід ототожнювати з сучасним Кам’янцем-Подільським¹, що на Пониззі. В 1230 р. Пониззя захоплює опозиційний князю Данилу Романовичу боярин Судислав. У цьому ж році зустрічаємо угорців на чолі з королем Белою IV біля Василева^{[562] [563]. Загалом 30-ті роки пройшли для князя Дани­ла Романовича під гаслом боротьби за Галич проти угор­ської інтервенції. Ця боротьба із зовнішнім ворогом три­вала до 1245 р. і завершилась перемогою галицького кня­зя під Ярославлем.}

Монголо-татарська навала, що прокотилась по південно-західній Русі у 1240 р., оминула Пониззя, і цих представників кочового світу ми не зустрічаємо в цьому регіоні до приходу сюди Куремси. Однак у 1240 р. князь Ростислав Чернігівський разом з болохівськими князя­ми нападає на Пониззя і робить невдалу спробу заволоді­ти столицею цієї адміністративно-територіальної одини­ці - Бакотою^[564]. У 50-х роках ХІІІ ст. через зраду боярина Мілія Пониззя виходить зі складу Галицько-Волинського князівства. У 60-х роках ХІІІ ст. оборонний комплекс Пониззя був знищений як і більшість укріплених міст Галицько-Волинського князівства за наказом монголо- татарського темника Бурундая, що прийшов на зміну Куремсі.

Як ми можемо спостерігати, діяльність оборонного комплексу в ХІІІ ст. не була такою ефективною як у се­редині ХІІ ст., що пояснюється нестабільністю політич­ного життя Галицько-Волинського князівства. Простому населенню та військовим контингентам, яким належало захищати Пониззя від зовнішнього ворога, на протязі 20­40-х рр. ХІІІ ст. доводилося близько 6-7 разів переходи­ти під владу різних воюючих сторін. Окрім цього, пере­хід під стяги від одного чи іншої табору передбачало за­лучення військових дружин з Пониззя на підтримку во­юючої сторони - чи будь-то князь Данило Романович, чи опозиційний боярин Судислав, який підтримував угор­ців. Літопис нам надає деякі повідомлення про залучення військових сил з Пониззя князем Данило Романовичем

Крім того, половецька загроза, яка була досить акту­альна у ХІІ ст., на кінець 20-х років ХІІІ ст. минула че­рез майже цілковите знищення і переселення останніх в Угорщину. Однак, не зважаючи на це, оборонний комп­лекс Пониззя продовжував існувати і охороняти торго­вельні шляхи, що проходили по рікам Дністер і Прут.

Отже, як ми можемо бачити, оборонний комплекс По­низзя ХІІ - середини ХІІІ ст. відіграв важливу роль в історії регіону. Розташовані по річкам Дністру і Пруту сторожові городища, князівські фортеці та міста, що становили кістяк оборонних комунікацій, забезпечували контроль над тор­говими шляхами, захищали місцеве населення від зовніш­нього ворога, яким на той час виступали половці, та відігра­вали важливу роль під час князівських міжусобиць.

1 ПСРЛ, т.2. Ипатьевская летопись. Фототип. изд. 1908 г. - М., 1962. - Стб.759.

4.2