Сільське господарство, ремесло, промисли та торгівля

Змінилася також у ХІ-ХІІ ст. конструкція сло­в’янського жорнового поставу. Жорна попереднього часу мали, як правило, плоскі верхній і нижній кам’яний по- сад. У досліджуваний час у вжиток входять так звані ро­таційні жорна або ручні млини (виготовлялися з різних порід, що було типово для давньоруського часу¹), в яких жорновий камінь вгнутий, а верхній - випуклий, в цен­трі якого знаходиться отвір діаметром 4-5 см. Розміри ка­менів коливається від 32 до 48 см у діаметрі при товщи­ні 5 і більше см. Такі ротаційні жорна були більш ефек­тивними у роботі і дозволяли отримувати досить висо­кий рівень помелу зерна^{[439] [440]. За класифікацією Р.С. Мінася- на, жорна такого типу належать до ручних млинів пер­шої групи[441]. Такі жорна виявлені на Глибівському городи­щі ІХ-ХІ ст.[442], у Бакоті ХІІ ст.[443], 18 екземплярів на Чорнів- ському городищі ХІІ-ХІІІ ст.[444] тощо.}

Отже, сільське господарство пройшло шлях від техні­ки розпушення до техніки обробітку пласта^[445]. У Південно- Західній Русі існувало інтенсивне орне землеробство^[446]. На рівнинних територіях і зручних для обробітку грунтах Середнього Подністров’я уже з Х ст., а особливо на Пониз­зі у ХІІ-ХІІІ ст., повсюдно спостерігається перехід на три­пільну систему землеробства. У гористих ландшафтах, віддалених від магістральних шляхів місцевостях зали­шалися у ХІІ-ХІІІ ст. такі відсталі системи рільництва, як вогнево-підсічна, перелогова, в кращому випадку двопілля.

Значні зміни відмічені також в асортименті злаків, які вирощувалися в період княжої доби. Зокрема, в ХІІ- ХІІІ ст. на Пониззі землероби вирощували такі сіль­ськогосподарські культури: озиму і ярову пшеницю твердої і м’якої породи (найбільш поширеною була одна із найдавніших пшениць полба-двозернянка)¹, пшени­цю карликову, жито посівне, просо звичайне, ячмінь плівчастий, ячмінь гол озерний, овес, горох посівний, боби, чечевицю, а також технічні культури: льон та ко- ноплі^{[447] [448]. Фрагменти всіх цих злакових і технічних куль­тур в асортименті зафіксовані при археологічних роз­копках літописних міст Бакоти, Ушиці, Каліуса, Васи­лева, Онута, Плава, Кучелмина, на городищі Гринчук та ін. Навіть у невеликому сторожовому Глибівському городищі при розчистці печі-кам’янки виявлено вели­ку кількість обгорілого зерна (пшениці-двозернянки), екземпляри ячменю, проса і вівса, в залишках горщи­ка - страва з гороху[449]. Проте майже всі вище зазначені злакові культури зафіксовані археологами у збереже­них залишках на Чорнівському та Недобоївському го­родищах[450].}

Під час археологічних робіт 1996 року на Ревнянсько- му городищі у господарських ямах та споруді-сховищі під валом знайдено велику кількість обгорілих зернівок, більшість з яких становили зернівки жита (847 екз.) та проса (248 екз.), що датуються керамікою ІХ-ХІ ст. Зна­хідки зернівок жита, невибагливої і морозостійкої куль­тури, свідчать про використання у межиріччі Верхнього Попруття і Середнього Дністра у ХІІ-ХІІІ ст. нової системи землеробства, а саме парової¹. На думку А.В. Кір’янова, парова система могла отримати повне і остаточне завер­шення при наявності озимого жита^{[451] [452]. Парова система, або трипілля передбачала при вирощуванні в одних і тих же господарствах озимих і ярих культур поділ угідь на три рівних частини. Одна з них була під озиминою, друга під яриною, а третя під паром. Щорічне чергування на цих трьох земельних ділянках складало нову систему земле­робства з ефективним використанням зернових культур[453].}

Було досить поширене і розвинене городництво на присадибних ділянках. Вирощували капусту, ріпу, огір­ки, гарбузи, моркву, буряки, часник, цибулю, боби. Прак­тично всі названі землеробські культури вирощуються в Україні, в тому числі і в Середньому Подністров’ї і на по­чатку ХХІ ст.

Вагоме місце в сільському господарстві Київської Русі, в тому числі і Подністровського Пониззя займало скотар- ство^[454], яке, забезпечуючи рільництво органічними добри­вами, транспортними засобами для вивозу на поля цих добрив і тягловою силою для оранки угідь, сприяло пе- реходу до нової більш ефективної системи землеробства¹. Місцеві жителі розводили коней, велику (корови, бики, воли) і малу рогату худобу (кози і вівці), свиней. Як свід­чить остеологічний матеріал, виявлений на поселеннях Середнього Подністров’я ІХ-ХІ ст. у структурі скотарства провідну роль вже відігравало розведення великої рога­тої худоби. Зокрема, на поселенні Рашків, що розташо­ване на правобережній частині Середнього Подністров’я, знайдено в різних об’єктах 506 кісток тварин, які підда­валися вивченню. Із цих кісток 505 належало домашнім тваринам, у тому числі 222 кістки (19 особин), або 35,2 % великій рогатій худобі, 87 (19 особин), або 35,2 % свиням, 76 (13 особин), або 24,1 % дрібній рогатій худобі, лише 15 кісток (3 особини), або 5,5 % коням. Кісток диких тварин на поселенні виявлено обмаль, в основному залишки бла­городного оленя^{[455] [456]. Аналогічна картина спостерігається на поселенні того ж періоду Лука Каветчинська на лівобе­режжі Середнього Дністра. Тут з-поміж остеологічного матеріалу з жител і господарських споруд найбільше кіс­ток належало домашньому бику та свині домашній, по­тім - вівці та козі і найменше коню[457].}

Протягом ХІІ-ХІІІ ст. тваринництво зазнало ряд змін: значно збільшилося у господарства поголів’я великої ро­гатої худоби і особливо домашніх свиней. Остеологічний матеріал із споруд того часу в урочищах Царина та Ріпа (гнізда поселень поблизу с. Ревне на правобережжі Серед­нього Подністров’я), показує, що головне в стаді займала домашня свиня. В археологічних об’єктах знайдено кіст­ки 19 особин цієї тварини. На другому місці в стаді знахо­дилася велика рогата худоба, їй належали кістки 13 осо- бин. Далі йде дрібна рогата худоба - вівці та кози (виявле­но кістки 10 особин) та кінь (кістки 3 особин)¹.

Остеологічні знахідки ХІІ-ХІІІ ст. на господарських об’єктах в урочищах Городище, Царина, Микулин- ка цього ж гнізда поселень вказують, що основу ста­да складала велика рогата худоба - 31 особина та до­машня свиня - 30 особин, на другому місці знаходи­лася дрібна рогата худоба - 22 особини і на останньо­му кінь - 2 особини^{[458] [459]. Аналогічні знахідки кісток свій­ських тварин приблизно у таких же пропорціях знайде­но в житлах і господарських ямах на території Бако­ти[460]. Таким чином, у тваринному стаді відбулися значні зміни. Для харчування все більше починає вживатися м’ясо великої рогатої худоби. Причому в їжу використо­вувалося м’ясо здебільшого молодих та напівдорослих особин. Знахідки залишків глиняного посуду для моло­ка, мисок-цідил для виготовлення сиру свідчать про те, що в досліджуваний період вживалися для харчування молочні продукти тваринництва[461].}

Загалом підвищення продуктивності скотарства у значній мірі було пов’язано з його переходом до стійло­вого утримання худоби і забезпечення її кормами на зи­мовий період. Свідченням стійлового утриманням худо­би є рештки хлівів, виявлені під час розкопок поселень Х-ХІІ ст. у Середньому Подністров’ї. Наприклад, дослі­джено селянське подвір’я із залишками хліва для худоби у Ревнянському гнізді поселень на Буковині¹. На таких поселеннях частою знахідкою є коси-горбуші, які вико­ристовувалися головним чином для заготівлі сіна^{[462] [463].}

У домашньому господарстві в широкому вжитку було розведення курей, гусей, качок. Продукція скотарства і птахівництва забезпечувала потреби населення в моло­ці, сирі, м’ясі, шкірі, пуху. З іншого боку, воли, коні і на­віть корови використовувалися як тяглова сила і осно­вний транспортний засіб^[464]. Досить розвинутим і спеціалі­зованим було в літописному Пониззі садівництво, котре розвивалося завдяки надзвичайно сприятливому кліма­ту (достатньо тепла, вологи, чорноземні ґрунти). Жите­лі у значній кількості вирощували яблуні, груші, сливи, вишні, з плодів яких виготовляли на продаж сушню^[465].

Значну роль у ХІІ-ХІІІ ст. відігравали у сільському господарстві промисли: мисливство, рибальство і бджіль­ництво та збиральництво. Цьому сприяли наявність зна­чних лісових масивів по обох берегах Середнього Дні­стра, в яких водилися олені, лосі, зубри, косулі, тури, ве­при, ведмеді, лисиці, зайці, птахи та інша звірина й ди­чина. В Дністрі та його притоках була велика кількість риби (соми, лящі, судаки, карасі, щуки та ін.). Також у лісах Подністров’я роїлися бджоли. Ці промисли додат­ково забезпечували населення, особливо збіднілу части­ну, в продовольстві, а хутро і мед використовувалися, як засіб сплати данини. Мисливство давало не тільки додат­кову м’ясну їжу та шкіру, але й було улюбленою розва­гою князів і бояр Пониззя. Для полювання використову-

вали луки, списи, рогатини, сокири, собак, ловчих пта­хів, а для рибальства остроги, гачки, сіті, ятері й інші знаряддя¹. Проте варто зазначити, що в давньоруський період питома вага продукції мисливства та збиральни­цтва порівняно з продукцією землеробства і скотарства різко зменшуються. Остеологічний матеріал поселень Се­реднього Подністров’я є підтвердженням цього факту. Як правило, на цих поселеннях кістки диких тварин за сво­єю кількістю займають останнє місце в остеологічних знахідках. Так, за підрахунками вчених на пам’ятках VII-ІХ ст. кістки дичини складають понад 36%^{[466] [467], а в ХІІ-ХІІІ ст. цей відсоток зменшується майже на полови­ну[468]. Ці факти є доказом зростання продуктивності земле­робства, скотарства, які зменшують роль у господарстві мисливства, пов’язаних з використанням природних ре­сурсів. Загалом наявність високопродуктивного земле­робства і скотарства, певного господарського районуван­ня і спеціалізації створювало сприятливі умови одержан­ня додаткового продукту і забезпечувало пришвидшен­ня економічного розвитку княжої держави та в її складі Пониззя.}

Невід’ємною стороною життя населення Пониззя XII- ХІІІ ст. було заняття різними ремеслами, які склада­ли суттєву сторону розвитку продуктивних сил суспіль­ства. Для розвитку ремесел і ремісничих промислів у ре­гіоні були достатні можливості. З давніх-давен Серед­нє Подністров’я було багате на промислові поклади кре­меню, граніту, вапняку, глини, піску та інших будівель­них матеріалів. Схили місцевих товтр були вкриті різни­ми породами лісу (дуб, бук, сосна, граб та ін.). Розвиток тваринництва та безліч дичини задовольняли потреби на­селення в шкірі, хутрі та кістяних виробах. Всі ці природ­ні багатства були покладені у розвиток місцевих ремесел і промислів.

Місцеві ремісники видобували в товтрах необхідну кількість каменю вапняку, який був досить зручний для обробітку. З нього виробляли зернотерки, жорна, плити, будівельний камінь та ін. Такі вироби масово фіксують­ся на поселеннях ХІ-ХІІІ ст. Наприклад, жорна місцевих майстрів виявлені на Глибівському городищі ІХ-ХІ ст.1, у Бакоті ХІІ-ХІІІ ст.2 (лівий беріг Дністра), у Василеві, Ку- челмині, Хотині (правий берег Дністра)^[469]. Будівельний ка­мінь з вапняку використовувався при спорудженні укрі­плень, палацових будинків та осель заможних жителів міст. Підлога комендантського будинку в Глибівському городищі була викладена вапняковими плитами^[470].

Достатня кількість якісної глини і піску позитивно позначилися на розвитку гончарного виробництва. Ви­готовлення кераміки в Середньому Подністров’ї зазна­ло своєї еволюції. Зокрема, у ХІІ-ХІІІ ст. при виготов­лені глиняних виробів застосовувалися як гончарний круг, так і давній традиційний ліпний метод без гон­чарного круга. Візуальне вивчення керамічного посуду на Середньому Дністрі свідчить, що за технікою форму­вання порожнистого тіла він відноситься до спірально­го, або спірально-зонального способу конструювання¹. Так, на згадуваному Глибівському городищі, при роз- чистці траншеї № 2 виявлено велику кількість ліпної кераміки і виготовленої на гончарному крузі. Її мож­на класифікувати на три типи: господарська, кухонна і столова. Серед ліпних виробів переважає товстостін­на кераміка в основному господарського призначення. Посуд такого типу здебільшого великих розмірів - кор­чаги. Тут вінчик відігнутий, стінка зрідка орнаменто­вана прямими різними лініями. Ліпними були також сковорідки (виявлено 17 фрагментів різних розмірів). Гончарна кераміка становить 70% від усієї на городи­щі. Вона має свою характерну для цього регіону рису - великий домішок піриту, від якого кераміка здаєть­ся золотистою. Ця кераміка в основному сірого кольо­ру, тісто якої містить домішки крупнозернистого піс­ку та потовченого вапняку. Кераміка орнаментована. При всій її різноманітності немає фрагментів з однако­вим орнаментом^{[471] [472]. Орнамент різноманітний: паралель­ні різні лінії, хвилясті і зигзагоподібні лінії, які охо­плювали посудину довкола, поєднання хвилястого і ямкового орнаменту й інші варіації. Структура глиня­ного тіста, форма, орнаментація кераміки були при­таманні для гончарного виробництва даного регіону в ІХ-ХІ ст.[473].}

Загалом у ХІІ-ХІІІ ст. як у всіх князівствах Київської Русі, так і на Пониззі, відносно швидко відбувся перехід від техніки ручного (ліпного) до гончарного круга виго­товлення кераміки. Найпростіша конструкція гончарно­го горна: основою виступає невелика низька лавка з тов­стої дошки, яка стоїть на двох плахах. У дошці лавки про­різано отвір для вісі. На дерев’яну вісь міцно закріплено дерев’яний круг, товщиною 2-3 см і діаметром 15-20 см. Поверх круга прикріплюється тонкий кружок меншого діаметру. Для того, щоб глина легше відокремлювалась від круга, останній посипають золою і піском. При робо­ті на такому станку гончар сидить верхи на лаві і обертає круг лівою рукою, а правою формує глину¹.

Для випалення виготовлених на гончарному кру­зі глиняних виробів споруджували спеціальні гончарні печі^{[474] [475]. Гончарні горни за своєю конструкцією поділяють­ся на два типи - одноярусні та двоярусні. Одноярусний горн, як правило, був округлої форми і мав діаметр 1 м. Глиняні стінки горну мали товщину 0,1 - 0,15 м. Дно гор­ну знаходилося нижче долівки майстерні на 0,05 м і було викладено плоскою дрібною галькою. Горн такого типу виявлено і досліджено, зокрема, під час розкопок гончар­ної майстерні в урочищі Микулинка Ревнянського посе­лення на правобережжі Середнього Подністров’я (Верх­нє Припруття)[476]. Одночасно в досліджуваному регіоні ви­користовувалися двоярусні горни у гончарних майстер­нях. В одній із стін такого виробництва розташовувалось устя топки двоярусного гончарного горну, котрий знахо­дився за межами споруди. Камера для випалу кераміч­ного посуду мала округлу форму і досягала 0,75 м у діа­метрі. Топка в плані мала грушоподібну форму (довжи­на 1,55 м, ширина 0,5-1,10 м і за розмірами була більшою камери випалу. Висота топки - 0,5 м. Топка відділялась від камери випалу горизонтальною глиняною перегород­кою (товщина 0,5 м) з шістьма продихами діаметром 0,11 м. П 'ять продухів розташовувались по колу біля стінок камери випалу, один - по її середині. У середній частині котловану майстерні знаходилось глиняне вогнище і по­ряд була влаштована в стіні нішеподібна піч1. Такі печі були виявлені й досліджені в складі комплексу гончар­ного виробництва ХІІ-ХІІІ ст. у Бакоті. Тут зафіксовано скупчення каміння, очевидно, від печі-кам'янки, а також уламок (половина цілого) круглого кам'яного ротаційного жорна. Приблизно в 15 м від цього скупчення й було вияв­лено рештки двох гончарних печей-горнів. Один з горнів дуже поганої збереженості, а другий - відносно в добро­му стані. Це була двохярусна конструкція, вирізана у ма­териковій основі ґрунту. Діаметр округлої в плані випа­лювальної камери становив 1 м. Її склепіння збереглося лише частково на висоту 0,12 м. Основа камери, як і стін­ки склепіння, були вимащені рідкою глиною, а потім - випалені. Товщина решітки з люфтами-продухами - 0,18 см. Розчищено п'ять люфтів-продухів діаметром 7-10 см. Продухи розташовані хрестоподібно, центральний - най­більший за діаметром. Вертикальна конструкція печі не передбачала наявності опорного стовпа або стінки[477] [478]. Такі за конструкцією горни Б.О. Рибаков відносить до першо­го типу - без «козла»[479]. Нижня, топочна, камера мала на- півсферичне глиняне склепіння і плоске дно. Вона завер­шувалася устям, челюсті якого мали 0,50 м завширшки і 0,45 м у висоту. Топочна камера по вертикалі мала висо­ту 0,45-0,47 м.1.}

Про стан розвитку гончарного виробництва в правобе­режній частині Середнього Подністров’я яскраво свідчать археологічні дослідження літописного міста Василева. Тут було розкопано в північній частині урочища Торго­виця біля городища Замчища, на схилах яру сім гончар­них горнів. Краще збереженими з них виявились двохя- русне горно № 2 та одноярусне горно № 4. Зокрема, двохя- русне горно було влаштоване в материковій глині з таким розрахунком, що його топка виходила на схил яру. Ниж­ня частина топки, діаметром 0,9 м, висотою 0,4 м, має че­люсті, що звернуті у бік яру. Нижній ярус відокремлю­вався від верхнього глиняною перегородкою товщиною 0,15 м з продухами. На черені топки - шар попелу тов­щиною 12 см. Верхня камера, де обпалювали глиняні ви­роби, овальна в плані, діаметром 1,4 м. Вона збереглася на висоту 1,5 м. Стіни горна (товщина 15 см) кілька разів підмащувалися глиною. Як у горні, так і в топочній каме­рі знайдені уламки глиняного посуду ХІІ - першої поло­вини ХІІІ ст.^{[480] [481].}

Одноярусне горно № 4 збереглося на висоту 1,2 м. Воно збудоване в материковій глині у формі ями діаметром 1,5 м з склепінням. Від горна в бік яру відходить топочний канал висотою 0,6 м, шириною 0,85 м. Верхню частину каналу також оформлено у вигляді склепіння. Дно і стін­ки горна вимащене глиною і обпалено до ошлакування. Вони покриті шаром склоподібної маси, що утворилось від плавлення глини. Від камери в бік майданчика на схилі яру проходить труба-сопло діаметром 10 см, довжи­ною 1 м. Пристроєм (міхом) через сопло подавалось пові­тря у піч. Завдяки штучному дуттю в одноярусних печах одержували вищу температуру, ніж у двохярусних¹.

Впровадження гончарного круга, спеціалізова­них гончарних печей-горнів означало остаточний пере­хід виробництва глиняного посуду з рук жінок в руки чоловіків-спеціалістів^{[482] [483]. У результаті відбувається замі­на домашнього жіночого виробництва професійним чоло­вічим ремісничим[484]. Це призвело до того, що у ХІІ-ХІІІ ст. практично у всіх містах, городищах і відкритих населе­них пунктах Середнього Подністров’я, що підтверджу­ється археологічними дослідженнями, звичайним атри­бутом була наявність або невеликих гончарних печей, або значних гончарних майстерень (комплексів) керамічно­го виробництва. Зокрема, останні були в Бакоті (дві гон­чарні майстерні, п’ять горнів)[485], на правому березі Дністра напроти бакотського урочища Курник (3 добре дослідже­ні горни)[486], Василеві (тут розкопано дев’ять гончарних гор­нів одно- та двохярусної конструкції)[487] та ін. Ці майстер­ні упродовж ХІІ-ХІІІ ст. не тільки забезпечували у масо­вій і достатній кількості різноманітним посудом та інши­ми глиняними виробами населення своєї округи, але й поширювали його за межі Галицько-Волинського князів­ства. Хоча кераміка даного періоду в своїй основі була од­нотипна і відноситься до так званого І і ІІ типів Галиць­кого гончарного посуду[488], проте для неї притаманні деякі технологічні (компонування матеріалу для тіста, форми виробів), художньо-естетичні (яскравість кольорів, орна­ментування) особливості, які були типовими тільки для давньоруського Пониззя.}

Прикладом може слугувати виявлена колекція і до­сліджена колекція глиняного посуду ХІІ-ХІІІ ст. на горо­дищі поблизу с.Гринчук на лівому березі Середнього Дні­стра, в якій представлено 1400 зразків уламків горщи­ків. Вони здебільшого належать до кераміки галицько­го типу, тобто ці горщики мають досить товсті стінки (від 0,5 до 1,0 см), поверхня їх не відшаровується, вони добре випалені. Такі горщики з вушками були поширені в Се­редньому Подніпров’ї¹.

Як засвідчують дослідження городища ХІІ-ХІІІ ст. на південно-східній околиці села Міцівці Дунаєвецького ра­йону на Хмельниччині, що за своїми розмірами мало чим уступало Бакоті^{[489] [490]; тут був один з важливих центрів скло- виробництва на Пониззі. На городищі виявлені залиш­ки ремісничих майстерень, знайдено чимало шлаків ли­варного та скляного виробництв, близько 200 фрагментів скляних браслетів, скляні намистини, пронизки та ін­ших скельця[491].}

Ще більш важливу роль у житті населення Пониззя займало виробництво заліза та металообробка, які забез­печували його сировиною і високоефективними знаряд­дями праці. Вони значною мірою визначали економічний потенціал та прогрес суспільства¹.

Розвиток металургії та металообробки у слов’янського населення у VIII-Х ст. базувався на традиціях племен празької та пеньківської культур, у період існування яких були закладені підвалини та головні напрями роз­витку техніки, технології добування заліза й ковальської справи. У другій половині І тисячоліття це ремесло у схід­них слов’ян пройшло кілька поступальних етапів у своє­му розвитку. В період панування первіснообщинних від­носин (VI-VII ст.), реміснича діяльність зосереджувалась, як правило на колективному дворі громади, на не забу­дованому житлами майданчику спільного користуван- ня.Так, на поселенні празької культури (V-VII ст.) Кодин І розкопано дві такі ремісничі майстерні. Вони являли со­бою напівземлянки з глинобитними стінами на каркасі з тину, у їхньому центрі розташовувались вогнища. Май­стерні належали всій громаді, майстри - ковалі перебу­вали на громадському утриманні, а їхня продукція над­ходила у розпорядження всіх членів громади^{[492] [493].}

У період існування первісних «племінних» княжінь (VIII-Х ст.) общинне ремесло піднялося на новий рівень розвитку. Істотним показником цього слугують ремісни­чі поселення, забудовані індивідуальними садибами фа­хових ремісників. Останні працювали цілорічно і завдя­ки своїй професії та підсобним заняттям могли прогоду­вати себе і свою сім’ю^[494].

Нарешті, з утворенням Київської держави, скасу­вання первісних общинних структур дало незалежність ремісникам-професіоналам і дозволило їм селитися біля нових політичних центрів - князівських фортець, горо­дищ. Тут створювались найбільш сприятливі умови для розвитку ремесла і збуту продукції, а також для захис­ту від зовнішньої небезпеки. Для захисту своїх інтересів ремісники і торгівці посаду об’єднувались у «посадські» громади. Ці самоврядні громади становили саму сутність давнього міста¹.

Як свідчать дослідження, починаючи з ІХ ст. у Серед­ньому Подністров’ї збільшується кількість ремісників-ко- валів, що призвело до появи в посадах городищ залізороб­ного виробництва і кузень. Місцеве населення відчувало го­стру потребу в забезпеченні знарядь праці залізними масив­ними плужними леміхами і сошниками, плужними ножа­ми, косами, серпами, накладами для лопат тощо. Ремісни­ки інших професій потребували залізних ножів, тесел, до­лот, пил, молотків, сокир, ножиць, а будівельники - заліз­них цвяхів, дверних пробоїв, скоб, безмен, ланцюгів, обру­чів, замків та ключів тощо. Дружинники та ополченці по­требували залізних мечів, бойових сокир, списів, стріл, кольчуг, шоломів, кінської збруї та ін. Зрозуміло, що вагома частка залізної продукції поступала на Пониззя з головних залізоробних центрів Русі: Києва, Чернігова, Городецька та інших, які формували загальну культуру ремісничого залі­зоробного виробництва. Разом з тим, на Пониззі ще з первіс­ного суспільства існувала традиція власного видобутку за­лізної руди, виготовлення з неї криці, а далі - відповідно ви­робів. Технологія даного процесу в ІХ - на початку ХІІІ ст. зазнала прогресивних змін, а залізоробне виробництво ста­ло більш масовим^{[495] [496].}

Загалом ремісники рубежу І-ІІ тис. н.е. для добуван­ня заліза використовувалися три типи наземних сиро­дутних горни: 1) наземні шахтні горни; 2) ямні (заглибле­ні горни з шлаковипуском і передгорновою ямою); 3) гор­ни з використанням кераміки для збереження земляних стінок горнової ями від контактування з розплавленими шлаками¹. Зокрема, горни другого типу концентруються переважно у Середньому Подністров’ї^{[497] [498]. Так, біля с. Григо- рівки на Середньому Дністрі у 1955 р. розкопано 25 загли­блених у землю металургійних горнів об’ємом від 0,02 до 0, 06 м3, які датуються Х-ХІ ст.[499]. На території посадів Ба- коти і городища в Гринчуку (ХІІ-ХІІІ ст.) досліджені ме­талургійні комплекси. Спільною рисою для залізоробних майстерень було те, що вони знаходилися на окраїнах по­садів, поблизу річок або водоймищ. Таке розташування було викликано у першу чергу проблемою протипожеж­ного захисту (високі температури горнів могли виклика­ти пожежу, якщо вони знаходились поблизу дерев’яних жител).}

Так, залізоробне виробництво в Бакоті знаходилося в прибережній частині ділянки посаду міста. Тут воно за­ймало площу 20х10 м, що примикала до природного яру, спрямованого до берегової лінії Дністра. При оранці про­стежувалися викиди на поверхню ґрунту скупчень заліз­них шлаків. У результаті досліджень вдалось зафіксува­ти нижні частини трьох металургійних домниць. Це були заглиблення округлої в плані форми - діаметром 0,75 х 0,85 м, глибиною 0,15 х 0,20 м. У них виявлено перепа­лене каміння, включення глиняної обмазки, залізні шла­ки, деревне вугілля й попіл. Поруч були знайдені окре­мі шматки залізних криць і шлаків з камінням, до якого наче «прикипіли» частки шлаку. Вапнякове каміння мо­гло використовуватися в процесі плавки на флюс¹. Ана­логії конструктивним особливостям бакотських металур­гійним горнам знаходимо серед майстерень Ленківського городища на Пруті та інших тогочасних міст^{[500] [501] [502].}

Особливо показово залізоробне ремесло досліджене на городищі біля с. Гринчук на Дністрі, яке здійснила С.П. Пачкова у 1974-1976 рр.3. Тут виявлено на схилі, у зручному місці для спуску до води, поблизу останньої кліті ковальський горн у в плані округлої форми з діаме­тром череня 0,6 м (загальний діаметр до 0,9 м). Челюсті розміром 0,6 м звернуто на південний схід у бік внутріш­ньої пластинки дитинця. Висота стінок горнів в окремих місцях становила 0,4 - 0,5 м. Вони складені з добре піді­гнаних один до одного досить великих каменів, а черінь викладено з дрібного каменю. Перед горном розташована невелика яма діаметром 0,6 м, глибиною 0,5 м^[503].

Біля нього і всередині виявлено значну кількість за­лізного шлаку, багато попелу, шматків деревного вугіл­ля, уламків давньоруської кераміки. Тут знайдені фраг­менти залізних виробів, які датуються Х-ХІ і основний їх масив, що припадає на ХІІ - ХІІІ ст. Загальна кількість виявлених залізних виробів перевищує 60 екземплярів. Значну групу виробів складають різнотипні ножі: госпо­дарські, кухонні, робочі для обробки дерева. З них 6 зраз­ків є суцільно сталевими, 3 - мають зварні леза, 2 - су­цільно залізні. Серед інших металевих знахідок на го­родищі представлено спорядження вершника і верхово­го коня - шпори, вудила, запряжні кільця, підпружні пряжки. Предмети озброєння презентують дві черешкові наконечники стріл, однотипний втульчастий наконечник дротика і уламок леза слабо вигнутої шаблі, лезо для руб­ки типу палаша. Уламок бритви та невеликий стержень довжиною 58 мм і діаметром 4,5-5,5 мм теж суцільно за­лізні. Інші речі представлені виробами господарсько­го призначення. Це окуття, цвяхи, завіси, скоби, дверне кільце, петля, уламки тонких і вузьких пластин¹.

Металографічний аналіз металевих виробів, здобутих під час розкопок поселень Райковецької культури Серед­нього Подністров’я^{[504] [505] у Городку, Бакоті, Рашкові[506] та у Се­редньому Подніпров’ї у Каневі та Монастирку[507] засвідчив певне зменшення продукції із суцільного заліза (46,6%) та незначне збільшення сталевих (21%). Разом з тим, по­мітно зростає відсоток продукції із застосуванням склад­них технологічних схем - з пакетного металу (19%), виро­бів з цементацією (9%) та наварними лезами (4,4%)[508].}

Характерною особливістю асортименту виробів із за­ліза є відсутність виробів, пов'язаних з трудовою діяль­ністю населення, - сільськогосподарських знарядь і ре­місничого інвентарю. Проте ці знахідки є звичайними на пам’ятках княжої доби у цілому, в тому числі - феодаль­них замках таких, як Княжа Гора, Дівич-Гора та ін.¹. Вказані риси можна пояснити лише специфічним харак­тером городища в Гринчуку, яке, очевидно, належало не­великому місту-фортеці. У ньому розміщувався військо­вий гарнізон, що ніс охоронну службу. У залізному інвен­тарі пам'яток, мабуть, і знайшли своє відображення риси побуту дружинників.

Виникає питання, де місцеві майстри по металу бра­ли залізну руду, або звідки її довозили. Традиція розви­тку залізоробного виробництва на Пониззі засвічує, що основним матеріалом для одержання заліза були місце­ві поклади болотних руд, які були поширені в заплавах приток Дністра та у заволожених низовинах. Як прави­ло, такі поклади містять в собі від 18 до 40% заліза^{[509] [510]. На­явність значних лісових масивів у регіоні сприяли виро­бленню в достатній кількості так званого деревного вугіл­ля, необхідного для горнів.}

На Пониззі існували ремесла, пов’язані з виготовлен­ням предметів, речей і прикрас із міді, бронзи, срібла й на­віть золота, з місцевим ювелірним виробництвом. Зокре­ма, в західній частині цього регіону, на давньоруському се­лищі Глибочок, що на Борщівщині Тернопільської облас­ті, виявлені у 1991 р. М.П. Сохацьким залишки майстер­ні, яка виготовляла з бронзи скроневі прикраси, натільні хрестики та інші вироби. Тут унікальною знахідкою стали дві кам’яні ливарні форми для цього виробництва^[511].

Успіхи в розвитку господарства на Пониззі княжої доби, що полягали в підвищенні продуктивності праці в землеробстві і ремеслі, дробленні галузей ремесла на дріб­ніші самостійні види виробництва, визначали розвиток обміну і торгівлі, яка відігравала велику роль в економіч­ному житті суспільства. Історія торгівлі ІХ-ХІІІ ст. може бути умовно розділена на два періоди. Перший - охоплює час з ІХ - по середину ХІ ст.; другий - припадає на епоху удільної роздробленості, з середини ХІ ст. і до монголь­ського завоювання^[512].

У першу чергу розвивалася в Україні-Русі вну­трішня торгівля. Роль її визначалась тим, що вона пов’язувала різні економічно відособлені галузі вироб­ництва і окремих виробників між собою. Основним ви­дом обміну в ХІІ-ХІІІ ст. був обмін у середині невели­ких районів між самими виробниками або через посе­редництво дрібних торгівців. Такий обмін був панів­ним і в наступні періоди епохи середньовіччя. На основі археологічних даних можна скласти уявлення про такі окремі райони або, інакше, про такі окремі дрібні рин­ки, всередині яких відбувався обмін між різними галу­зями виробництва.

Розвиток міст-городищ Пониззя проходив у тісних контактах з іншими містами: Галичем, Теребовлею, Зве­нигородом і, насамперед, з Києвом. Цьому сприяло роз­галужена сітка торгівельних шляхів. Як відзначають І.П. Русанова та Б.О. Тимощук, під час археологічних до­сліджень подністровських городищ ХІІ-ХІІІ ст. отрима­но дані, що вказували на торговельно-економічні зв’язки Пониззя з Середнім Подніпров’ям. На городищах Пониз­зя у великій кількості зафіксовані шиферні пряслиця, які виготовлялися в каменерізних майстернях Києва і біля Овруча. Ці майстерні забезпечували своєю продук­цією населення всієї Київської держави, включаючи до­сліджуваний регіон¹. Ще одним доказом таких торгових зв’язків є знахідка скарбу на Глибівському городищі ІХ-ХІ ст., в якому виявлено срібні перстень, сережки київсько­го типу з підвісками, скроневі кільця, фрагмент бронзо­вої витої шийної гривни, бронзовий перстень з хрестопо­дібним щитком^{[513] [514]. Також тут знайдено вироби із заліза гос­подарського призначення: ножі, шило, пешня, елементи кінської збруї, бронзові ґудзики з солярними знаками та ін[515]. З Києва в Подністров’я надходили і побутові речі: різ­нокольорові пастові буси, залізні кубічні замки, зброя та інші речі, які є свідченням тісних торгівельних зв’язків цього регіону з Подніпров'ям.}

Загалом в ІХ-ХІ ст. внутрішня торгівля лише форму­валася. На перешкоді її розвитку тоді були набіги кочів­ників, не розвинута інфраструктура та незахищеність торгово-транспортних шляхів, малочисельність міст і го­родищ. У внутрішньому обміні превалював обмін про­дукції виробників, стан посередників - торгівців, купців лише був у стадії утворення. У ХІІ - на початку ХІІІ ст. дана ситуація докорінно змінилася: у Подністров’ї вста­новився відносний мир, зросла кількість міст, городищ і поселень, а в них розвинулися різні виробництва, що ви­готовляли у досить значному асортименті продукцію, яку збував не стільки ремісник, скільки посередник - торгі­вець. У цей період як в Київській Русі, так і на Пониззі сформувався стан торгівців і купців.

Важливу роль у розвитку внутрішньої торгівлі в ХІІ - на початку ХІІІ ст. на Пониззі відігравав Дністер з численними лівобережними притоками. Ці ріки, як транспортні артерії, сполучали між собою міста, горо­дища і поселення, що розташовувались переважно на їх берегах. Як правило, всі населені пункти мали при­стані й причали для човнів, плотів. Прикладом можуть слугувати своєрідні річкові «порти» міст Пониззя Васи­лева, Онута, Бакоти, Каліуса, Ушиці, Хотина, Кучел- мина, Плава та ін. З цих пристаней місцеві виробники й торгівці могли добиратися по Дністру на захід до Га­лича і брати активну участь у так званому Галицькому соляному шляху, а на південь - аж до Чорного моря¹. Звідси човни прямували по морю до устя Дніпра і по цій річці добиралися аж до Києва і, навпаки, судна з київського морського порту Олеш’я постачали поселен­ня вздовж Дністра вином, рибою, ремісничими вироба- ми^{[516] [517]. Про це свідчить літописне повідомлення, датова­не 1169 роком, про великий розмах торгівлі в Галиць­кому князівстві: «... в то же лФто выс поводь велика в Га­личи Бжиемъ попущением оумножившюс# дождю внезапу въ wдинъ днъ и в нощь поиде вода изъ ДнФстра. велика в солонки и взиде wли до Бъіковаго колота. и потопи члвкъ воле. т. иже в#ху пошли. съ солью из Удеча. и многъ члвкъ снимаху съ древъ.... и бш в них жатва дорога. рамжнно на ту зиму»1.}

Характерною рисою міста ХІІ-ХІІІ ст. була наяв­ність у ньому торгово-ремісничого посаду та ринку (база­ру). Як правило, на ринку або поряд з ним був храм. Це пов’язано з тим, що згідно статуту Володимира саме у ві­данні церкви знаходилися еталони торгових мір і мита^{[518] [519]. У цьому плані міста і городища Пониззя не були винят­ком. За свідченням археологічних даних, ринкову (торго­ву) площу мало літописне місто Василів, де було виявлено торгово-ремісничий посад, який простягався вздовж бе­рега річки з півночі на південь майже на 3 км[520]. Торгова площа розташовувалась поруч із замком-дитинцем (уроч. Замчище), неподалік від річкової пристані, в урочищі Торговиця. Це рівна місцевість, яка в більшій своїй час­тині була вільною від забудови. Лише в її центрі виявле­но розвал будівлі: глиняні полив’яні плитки, камені, ву­гілля, уламки кераміки ХІІ-ХІІІ ст., що, можливо, є за­лишками церкви[521]. Торгова площа, як бачимо, розміщу­валась за межами укріплень фортеці, але безпосередньо біля її стін, для захисту, неподалік від річкової приста­ні. Таке розміщення торгових площ характерно для того­часних міст[522]. Навколо торговиці міста Василева знаходи­лися ремісничі майстерні. Тут розкопано дев’ять гончар­них горнів одно- та двохярусної конструкції. Розміщення гончарних майстерень поруч з торговою площею дозво­ляло ремісникам одночасно наглядати за роботою горнів, де випалювали глиняний посуд, і продавати свої виро­би. Отже, ремісники Василева виготовляли свою продук­цію не тільки на замовлення, а й на ринок1. Водночас че­рез річкову пристань до ринкової площі прибували з про­дукцією для купівлі-продажу ремісники, торгівці, купці з різних куточків Подністров’я.}

Таку ж торгову площу мало у ХІІ-ХІІІ ст. місто Бако- та. Вона розміщувалась біля посаду на схід від централь­ної частини міста поблизу невеликої річечки Градівки, що впадає в Дністер. Це місце називалося церковищем або торговицею (давньоруська торгівельна площа)^{[523] [524]. На­явність таких торгових площ може тільки свідчити про високий розвиток торгівлі на Пониззі в складі Галицько- Волинського князівства.}

Наприкінці ХІІ - на початку ХІІІ ст. Галицько- Волинське князівство та в її складі Пониззя вже явля­ло собою одну з найважливіших ланок загальноєвропей­ської торгової системи і брало активну участь в імпор­ті продукції з країн Західної Європи. Так, жвава торгів­ля по Дністру підтверджується знахідкою на території м.Хотина 1889 року (правий беріг ріки) великого скарбу західноєвропейських монет, заритих у землю приблизно в 1225-1230 рр. (зберігається в Ермітажі)^[525]. Скарб складав­ся майже з тисячі середньовічних брактеатів (монет з од­ностороннім зображенням) Німеччини (Саксонії, Тюрін­гії, Гессену), Австрії (Каринтії), Угорщини та Чехії^[526]. У 1884 році виявлено скарб монет ХІІ-ХІІІ ст. в с. Довжок у передмісті Кам’янця-Подільського (лівобережжя Дні­стра). В його складі знаходилась візантійська мідна моне­та Мануїла І Комнина (1143-1180), дві венеціанські срібні монети дожа Ранерія Джено (1252-1266)1.

Про імпорт до Галицько-Волинського князівства по Дністру є літописне повідомлення, датоване 1219 роком, коли князь Данило Романович їхав до свого тестя Мстис­лава Удатного. Прямуючи через Пониззя (Онут), дружина Данила відчувала голод. Щоб нагодувати свою дружину, князь був змушений вийти на сухопутний торговий шлях,

Окрім водного торгового шляху, через Пониззя про­ходив сухопутний, який вів до країн Заходу і Сходу: Ста­рий Татарський шлях вів з Польщі до Львова, а далі че­рез Кам’янець і в південні степи - у Крим. Другий, Мол­давський, проходив із Львова і через Кам’янець та Яси виводив до Чорного моря^{[527] [528] [529]. Також, за свідченням дже­рел, в першій половині ХІІІ ст. існував сухопутний тор­говий шлях з Галича через Середнє Подністров’я, (Онут, Василів), а далі після переправи через Дністер він йшов аж до Плава[530]. Основним транспортним засобом були вози, на яких перевозили в обидві сторони рибу, вино та інші товари.}

Виявлений на археологічних пам’ятках ХІІ-ХІІІ ст. речовий матеріал дає змогу встановити, що на цих шля­хах транспортувалися найрізноманітніші товари: коло-

мийська сіль, причорноморські вина, прикраси та доро­гоцінні тканини з Візантії, вироби з Угорщини, продук­ція давньоруських ремісників¹. Зокрема, на Ленківець- кому городищі на Пруті зафіксовані знахідки предме­тів імпортного походження: уламки візантійських ам­фор, скляні браслети з Галича, Києва, угорське скло, різноманітні прикраси, фрагменти терезів для зважу­вання дорогоцінних металів та для перевірки ваги мо­нет й ін.2 Отже, торговельна справа була добре відома місцевим жителям, не виключено, що серед них були і торгівці - професіонали.

Ще більшого значення в економічному жит­ті України-Русі та її регіонів мала зовнішня торгів­ля. З одного боку, вона давала змогу одержувати шля­хом обміну значну кількість товарів зі Сходу з Півден­ної, Центральної та Західної Європи, яких не вистача­ло в середині своєї держави, а з другого, - вона спри­яла розвитку економічних і політичних зв’язків з ба­гатьма країнами світу. В історичній літературі най­більше уваги було приділено славнозвісному торгово­му шляху «з варяг в греки», що проходив із Скандина­вії через Київ до Візантії східним та північно-західним торговими шляхами. Щодо території Середнього Подністров’я, вчені лише побіжно вказують на причет­ність цього регіону до шляху «з варяг в греки». Однак В.Т. Пашуто вважав, що у ХІІ-ХІІІ ст. Галицько- Волинська Русь являла собою одну з найважливіших ланок загальноєвропейської і східної торгової системи. На його думку, через територію цього князівства про­ходила значна частина другого шляху «з варяг в гре­ки»: Балтійське море - Вісла - Західний Буг - Дніс­тер - Чорне море. Вздовж цього шляху розташували- ^{[531] [532] ся великі міста Галич, Володимир, Дорогочин, Васи­лів, Бакота та інші, які мали «узвози», тобто, обладна­ні місця причалу і вивантаження суден[533]. Проте, як за­уважив О.П. Моця, Дністровський торговий шлях до ХІІ ст. у системі магістральних транспортних сполу­чень мав лише місцеве значення[534] [535].}

Зрозуміло, що в торгових контактах Русі, країн За­хідної Європи та Візантії головну роль відігравали пор­ти рік Дніпра і Дунаю. Разом з тим, у стратегічному пла­ні осторонь не міг залишатися і Дністер. Доказом цього є літописна згадка, датована серединою ХІІ ст., яка сто- є ніщо інше як торгові човни, які слідували з Галича спо­чатку по Дністру, а далі вони заходили в устя Дунаю, звід­ти по Чорному морю - у Візантію.

Всі названі фактори призвели до того, що до кін­ця ХІ - у ХІІІ ст. Україна-Русь стала головним посе­редником між Сходом і Заходом, що сприятливо відби­лось на економічному становищі держави, в тому числі Пониззя. Підтвердженням цього факту є знахідки під час археологічних досліджень городищ Подністров’я різноманітних речей, які потрапили сюди у ІХ-ХІ та ХІІ - на початку ХІІІ ст. зі Сходу. Зокрема, на Гли- бівському городищі ІХ-ХІ ст. виявлено такі речі, які могли з’явитися тут завдяки торгівельним зв’язкам, а

саме: арабські диргеми (2 екз.), фрагмент бронзового пінцету (1 екз.)¹.

Ще М.С. Грушевський звернув увагу на те, що в ІХ-Х ст. повсюдно в Південно-Західній Русі найчастіше у віднайдених скарбах зустрічаються арабські монети. Цей факт він пояснює тим, що «Араби з усіх культурних наро­дів, що вели торг зі Східною Європою, ввозили найменше розмірно до того скільки вивозили. Тому арабський гріш так сильно переважає всякий інший в монетних нахід­ках VIII-Х в., і найбільше сей гріш осідав в північних кра­ях, менш культурних і менш зацікавлених чужими ви­робами; вони взагалі менше купували як продавали. Так можна толкувати нахідки монет»^{[536] [537]. В історичній науці по­бутує думка про те, що в силу не розвинутої грошової сис­теми на Русі у ІХ-Х ст., арабські диргеми широко вико­ристовувалися при купівлі - продажі у внутрішній тор­гівлі. Коли ж занепала торгівля з арабським світом і роз­винулася власна монетна справа, то з кінця Х ст. диргеми зникають з обігу і їх залишки (оскільки вони срібні) опи­няються, як правило, в скарбах, які нині виявляють ар- хеологи[538]. На Пониззі знайдено не значну кількість дир- гем порівняно з Київщиною. Це дозволяє висловити при­пущення, що східна монета в досліджуваному регіоні ві­дігравала значно меншу роль в економічному житті.}

З ХІ ст. відбувається удільна роздробленість Київ­ської держави. Однак, не зважаючи на згубність цього процесу для країни, в самих князівствах спостерігається активний економічний розвиток. Київ втрачає монополію на торговий шлях «з варяг в греки», що дало змогу біль­шості князівств самостійно вести торгівлю з Візантією, Зокрема, Галицькому князівству, яке своїм дунайським кордоном межувало з Візантійською імперією. Як зазна­чає М.Д. Присєлков, візантійська дипломатія поспішила створити галицькому князю особливий статус порівня­но з іншими удільними князями. У 1104 році дочка Во­лодаря Ростиславовича вступила в шлюб з сином імпера­тора Олексія І Комнина¹. Можна припустити, що Галиць­ке князівство з середини ХІІ ст. мало найбільші пільги у торгівлі з Візантією. Тому значно зросло активне вико­ристання річки Дністер як судноплавної торгової артерії. Свідченням цього є знахідка візантійської монети, виго­товленої за грошовою реформою Олексія І Комнина 1092 року, під час досліджень Чорнівської садиби ХІІ-ХІІІ ст.^{[539] [540].}

Отже, населення Пониззя княжої доби брало активну участь у торгівельних операціях, що проходили по Дні­стру. Для першого періоду (ІХ - перша половина ХІ ст.) було характерно розвиток внутрішньої торгівлі, то дру­гий період (середина ХІ ст. і до монгольського завоюван­ня) відзначався втягненням населення Пониззя в орбіту зовнішніх торгівельних відносин, які вело Галицьке, а згодом Галицько-Волинське князівство. Активна торгі- вельна діяльність мала своїм результатом колонізацію зе­мель по Дністру аж до устя Дунаю на півдні та виникнен­ня чисельних міст-городищ по обидва боки річки (Васи­лів, Хотин, Кучелмин, Ушиця, Гринчук, Бакота, Каліус й ін.), які брали участь у торгівельних операціях та охоро­няли Дністровський торговий шлях.

Економіка і господарство на Пониззі ІХ - середи­ні ХІІІ ст. у своїй основі носили натуральний, почасти, патріархальний характер, свідченням чого є збереження общинних форм господарювання, поширення практики у ІХ-Х ст. князівського об’їзду для зібрання данини (полюд­дя). Однак розвиток торгово-ремісничих відносин, гро­шової і податкової системи, спеціалізації у сільськогос­подарському виробництві і ремеслі призвели до розвитку елементів ринкових відносин. Загалом економіка Пониз­зя носила багатоукладний характер. В ній поєднувались традиції господарювання доби первісного суспільства з новими прогресивними технічними відкриттями і удо­сконаленнями (наприклад, у землеробстві поєднувалися двопільна і трипільна система з перелоговою системою об­робітку землі). Разом з цим, суттєву роль в економіці га­лицького Пониззя відігравали городництво, мисливство, рибальство, бджільництво, збиральництво і домашні ре­месла, внутрішня і зовнішня торгівля.