Соціальна структура населення Пониззя

Невелику площадку городища було щільно забудова­но. Розкопками встановлено, що в самому центрі городи­ща стояв великий дерев’яний будинок. Від нього зберігся культурний шар товщиною 30 см, в якому знайдено сріб­не скроневе кільце, срібний пластівчастий браслет, заліз­ний наконечник стріли, уламки амфор - корчаг, керамі­ки ХІІ-ХІІІ ст. й ін. Розміщення будівлі в центрі площад­ки, на найвищому рівні, його великі розміри та багаті зна­хідки засвідчують, що воно належало власникові замку.

Поряд з Дарабанським городищем розміщуються два синхронні йому неукріплені селища. Перше з них прими­кає безпосередньо до городища. Це селище - супутник. На його території виявлено зруйновані глинобитні печі та уламки кераміки ХІІ - першої половини ХІІІ ст. Дру­ге селище розташоване в підніжжі мису, на якому знахо­диться городище, на першій надзаплавній терасі Дністра, в урочищі Млинки. Тут на площі 100 х 30 м виявлено за­лишки двох наземних жител, що датуються таким же ча- сом^{[353] [354]. Можна припустити, що Дарабанське городище яв­ляло собою власницьке гніздо, яке було значно меншим своїми розмірами за Чорнівське, але подібної структури.}

жали двом групам власників: боярам (вотчинникам) і во­єводам (тим, які одержували від князів землю разом з укріпленими поселеннями в тимчасове користування як плату за службу).

Така ж картина спостерігається і в ареалі лівобереж­ного Пониззя. Зокрема, на території дитинця Бакоти ви­явлено боярську садибу. Вона займала південну мисову ділянку міста, складалася з житла і трьох господарських будівель. Площа цієї садиби визначається в межах 1400­1500 кв. м і за цим показником була досить значною, яка могла належати вельможному власнику. Наприклад, са­диби Києва ХІ-ХІІ ст. розміром 250-300 кв. м належали бідним прошаркам населення, середні за площею (600­700 кв.м) - представникам купецького стану^[355], а більші за розміром садиби - боярській знаті.

Дослідження давньоруських городищ - приватних замків Пониззя свідчить про те, що тут досягла значного розвитку умовна форма великого землеволодіння. Це зна-

чною мірою пояснюється тим, що дана територія в складі Галицької Русі була прикордонною, а приватні замки ви­конували оборонні функції, де постійно перебували вій­ськові залоги бояр, які на випадок необхідності могли по­повнювати військо галицьких князів.

Загалом для соціальної інфраструктури Галицької Русі та в її складі Пониззя характерна досить висока кон­центрація землевласницької знаті, яка, складаючи чис­ленне і впливове боярство, тримала в своїх руках всю гос­подарську і політичну владу. Про кількість галицьких бояр свідчить літописне повідомлення, за яким у 1208 р. князі Ігоревичі у боротьбі зі своєю опозицією вбили 500 великих бояр, котрі були зібрані в Галичі звідусіль, ймовірно, також із Пониззя, а решта вцілілих розбігли­ся¹. За кожним репресованим великим боярином стоя­ли їхні замки, садиби, села, значні земельні угіддя, за­лежне населення, військові загони, придворне оточен­ня, челядь. Репресії такого масштабу проти бояр повинні були викликати справжнє соціальне потрясіння в регіо­ні. Проте масові знищення бояр не похитнули політичної та економічної могутності місцевої знаті. Свідченням цьо­го є той факт, що галицькі бояри, які уникнули репре­сій 1208 р., зуміли організуватись і при допомозі угор­ських військ скинути владу князів Ігоревичів, посади­ти на княжий стіл малолітнього Данила Романовича і за­ново перерозподілили вотчинні землі. В 1229 р. головний опозиціонер князівської влади галицький боярин Судис- лав^{[356] [357] з метою прибрати до своїх рук територію Пониззя, як повідомляє літопис, «шелъ есть во Понизье»[358] і заволодів цим краєм. Однак військові дії князя Данила та смерть угорського королевича Андрія (головної опори боярської опозиції) змусили Судислава залишити Пониззя і пере­братися в Угорщину[359] [360]. Це дало змогу князівській владі відновити контроль над Пониззям і перерозподілити його вотчини між вірними боярами та воєводами. Між тим, близько 1240 р., скориставшись з відсутності князя Да-}

Отже, факти боротьби між впливовими боярами за во­лодіння Пониззям є свідченням того, що цей регіон був престижним своїми землями, природними і людськими ресурсами, містами, розвинутими ремеслами не тільки для місцевих, але й віддалених болохівських і навіть чер­нігівських бояр.

Загалом галицьке боярство до ХІІІ ст. зазнало зна­чної еволюції. Спочатку в ХІ-ХІІ ст. їх предками були так званні «княжі мужі», які фігурують у джерелах того часу. На протязі ХІІ ст. вони все частіше іменуються «му­жами галицькими»^[361], а в ХІІІ ст. виступають як «бояри галицькі»^[362]. На думку І.А. Линниченка, «...Старе русь­ке боярство не було станом, не було і придворним чином, воно складало лише клас суспільства, який відзначався своїм матеріальним становищем»^[363]. Насправді ж, могут­ність великих бояр пояснюється не тільки різноманітніс­тю їхніх прибутків (велике землеволодіння, розвинуте сільське господарство, солеварний промисли, торгівля), а й тим, що князі залучали на свій бік місцевих бояр, на­даючи їм посади і, головне, маєтки, які стали базою зрос­тання впливу боярських родів. Нерідко найбагатші боя­ри вважали вигіднішим для себе іноземне покровитель­ство. Тому втягнення іноземних покровителів - угорців, а пізніше поляків, у внутрішні конфлікти боярства з кня­зями вело до зміцнення позицій бояр і до небаченого в ін­ших князівствах загострення їхньої боротьби з князів­ською владою^{[364] [365].}

Все-таки з кінця ХІІ ст. у середовищі боярської арис­тократії, як в Галичі, так і в Пониззі, відбувається під впливом соціально-економічного розвитку активний про­цес руйнації її корпоративності, своєрідної кастовості. Наслідком цього стала поява так званих «нових бояр», які поповнювалися з числа купецтва, духівництва (на­ ставників інших соціальних верств місцевого населення, що розбагатіли, або виділилися в процесі майнового роз­шарування. Таким чином, якщо раніше бояри рекруту­валися шляхом служби в дружинах князів або по спад­ковості, то з даного часу ця традиція була порушена. Це свідчило про нові соціально-економічні процеси, які від­бувалися Галицько-Волинському князівстві.

Основою економічної могутності місцевої знаті скла­дало боярське землеволодіння. Воно виступало в двох го­ловних формах: 1) земельні володіння, які знаходилися у повному користуванні власників (аллод) і 2) земельні во­лодіння, зумовлені службою (бенефіцій і феод). Для ХІІ- ХІІІ ст. характерний факт перетворення тимчасових і по-

життєвих володінь у спадкоємні вотчини, тобто спостері­гається тенденція до злиття двох форм власності¹. При­кладом може слугувати в правобережному Пониззі Чор- нівське і на лівобережжі - Бакотське власницькі гнізда.

Найбільш чисельну категорію населення України- Русі і, зокрема Пониззя, складали сільські жителі - се­лянство, праця якого забезпечувала отримання додатко­вого продукту^{[366] [367]. Вони, як правило, мешкали у відкритих поселеннях (селища, села, сільці, погости, кутки-висілки, двори[368]). Враховуючи аграрний характер також більшос­ті міст і городищ Пониззя, можна констатувати, що се­ляни складали в них також значний відсоток населення. Землероби об’єднувалися в селянські общини (суспільно- територіальні громади), які були відомі тоді під назвою «верви»[369]. Етимонологічно термін «верв» пов’язується зі словом «вірьовка» в розумінні міри землі, обмеже­ної певною лінією. З «Руської Правди» відомо, що: 1) се­лянська община існувала на Русі здавна, в тому числі і в ІХ-ХІІІ ст.; 2) в її функції входили захист сімей, усіх її членів від крадіжок, убивств, допомога в розшуку злоді­їв і розбійників; 3) вона несла відповідальність перед дер­жавною владою за виконання цих функцій, брала участь у розподілі державних податків і повинностей, також здійснювала деякі судові й інші функції місцевого само- врядування[370] й, таким чином, була організацією, що слу­гувала історично створеній формі соціальної спільності селянства. За визначенням Л.В. Данилової, «Община - соціальний організм, що обов’язково доповнював парце­лярне (дрібне селянське - О.Б.) сімейне виробництво, га­рантував йому нормальне функціонування й відтворен­ня, забезпечував соціалізацію селянства, його включе- ність у цілісну суспільну систему»1.}

У ХІІ-ХІІІ ст. селянські общини Пониззя перебували в неоднаковому підпорядкуванні. Одні з них входили до складу приватновласницьких вотчин. Ці поселення в лі­тописах згадуються, головним чином, як «боярські села». Феодально-залежні села (селища-супутники), що входи­ли в структуру княжих укріплень, у зв’язку з появою на укріплених площадках цих садиб, де жили також залеж­ні люди, поступово зникають. Інша частина селянських общин і надалі знаходилась під контролем княжих укрі­плень і державної податкової системи. Ці общини зберіга­ли самоуправління^{[371] [372]. Їх повинності державі були різнома­нітними. Якщо в ІХ-ХІ ст. оброк вільних селянських об­щин обмежувався в основному хутром, медом та воском (так зване полюддя)[373], то у ХІІ-ХІІІ ст. селяни повинні були віддавати державі також хліб, продукти тваринництва, або грошову данину. Одночасно селянські общини, що пе­ребували у вотчинах, були вимушені платити, крім дер­жавних податків, феодальну ренту і, таким чином, втра­чали свою самостійність[374]. На думку Б.О. Тимощука, пан­щина в цей час почала формуватись у князівських вотчи- нах[375]. Власник прагнув підпорядкувати сільську громаду своїм інтересам. Тому вона мало чим відрізнялась від тих общин, які були безпосередньо підвладні князеві1. Отже, з розвитком великого княжого і боярського землеволо­діння відбувався неминучий процес на Пониззі скорочен­ня кількості вільних селян - общинників і перетворення їх у залежних від феодалів людей[376] [377]. Процес подальшої со­ціальної диференціації на Пониззі відбувався у ХІІ-ХІІІ ст. інтенсивніше, ніж в інших регіонах Русі. Саме значне демографічне зростання населення у Пониззі, особливо після монгольського завоювання Русі в середині ХІІІ ст., коли сюди здійснювалось масове переселення із розоре­них загарбниками земель, наявність кращих чорноземів, природних багатств, транзитних торгових шляхів прива­блювали сюди землевласників не тільки з Галича, але й з інших князівств Русі[378].}

Загалом у ХІІ-ХІІІ ст. основна маса сільського насе­лення незалежно від його правового становища (спочат­ку вільні, а згодом у більшості експлуатовані феодально- залежні селяни, частина з яких за своїм статусом мало чим відрізнялась від рабів^[379]), називалася смердами^[380]. Це означення узаконене в «Руській Правді», де виписані його права і обов’язки^[381]. Галицько-Волинський літопис також постійно згадує про смердів, про їх участь не тільки в гос­подарюванні, але й політичних подіях того часу, наводить деяку статистику. Так, у битві при місті Ушиці на Пониз­зі 1159 року до Івана Берладника перебігло 300 смердів («а смерди скачю чересъ завороаа. къ Иванова, и перевФже uχ 300»)^{[382] [383] [384]. Ці смерди, які примусово були забрані до війська князя Ярослава, виявили, таким чином, своє співчуття і підтримку Івану Берладнику та невдоволення і непоко­ру галицькій владі. В іншому випадку, за повідомленням цього ж джерела, саме смерди взяли активну участь в до­помозі дружині князя Мстислава Мстиславовича Удатно­го у 1219 р. розгромити і вигнати з Галицько-Волинського князівства нашестя угорських і польських феодалів. Лі-}

Водночас смерди Пониззя, протестуючи від непосиль­ної праці на місцеву знать, час від часу чинили непокору (переставали сплачувати данину князям і боярам, приму­шували тікати їх з своїх замків і вотчин), а то й повста­вали проти своїх гнобителів. Так, у 1240 р. князь Дани­ло Романович, щоб приборкати боярську опозицію в По­низзі, що влаштувала тут анархію, розбійне життя, а та­кож придушити місцеві заворушення селян-смердів про­ти цих же бояр, направив своє військо на чолі з печатни- дальне селянське повстання^[385]. Кирило, з одного боку, вій­ськовою силою, а з іншого, - переглядаючи норми пови­нностей смердів, тобто діючи «мудростью и крепостью»,

він «утиши землю»¹. Пізніше князь Данило сам «еха до Бакоты и Калиуса» з метою «уставити землю»^{[386] [387]. Проте за­спокоїти Пониззя від соціальних заворушень ні Кирилу, ні Данилу не вдалося у зв'язку з наступом монголо-татар[388].}

Отже, в Галицькій Русі, у тому числі на Пониззі, осно­вна маса сільського населення у ХІІ-ХІІІ ст., яка була ві­дома під ім’ям смердів, що і в інших місцях Південно- Західної Русі^[389], під впливом соціально-економічного розви­тку зазнавала значної соціальної трансформації у бік пере­ходу в залежний стан і майбутнього закріпачення. Поси­лення феодального гніту, втрата особистої свободи призво­дила до непокори смердів, до їх численних, але безуспіш­них спроб шляхом стихійних протестів і навіть повстань, відновити стосовно себе соціальну справедливість. Непро­сті взаємовідносини селянства, бояр і князівської влади складали основну суть княжої доби на Пониззі.

При аналізі соціальної структури літописного Пониз­зя варто звернути увагу на населення міст ХІІ-ХІІІ ст. Воно складалося з різних соціальних верств і груп, які об’єднувалися під літописними термінами «люди», «горо­жане», «кияне», «новгородцю», «галичане» та ін^[390]. Можна ці терміни замінити на загальне поняття - міщани. Про­те, міщани або міське населення в остаточному своєму по­нятті в Західній Європі сформувалися лише з XIV ст. за так званим Магдебурзьким правом. Своєрідність місько­го населення України-Русі, особливо її окраїн, таких як Пониззя, полягає в тому, що городяни переважно за спо­собом життя були більше селянами, ніж міщанами. Дій­сно, основою свого економічного розвитку міста мали сіль­ськогосподарське виробництво, ремесло і торгівлю. Нату­ральне господарювання, прив’язаність більшої частини міського населення до занять землеробством, тваринни­цтвом визначали аграрний характер їх побуту, який мало чим відрізнявся від сільського. Свідченням цього є те, що за археологічними даними в містах Пониззя Василе­ві, Ушиці, Бакоті й інших на їх околицях домінували бу­дівлі напівземлянкового типу, які є типовими для села¹. Проте аграрність не була специфічною рисою тільки русь­ких міст, вона також притаманна містам середньовічної Європи^{[391] [392].}

Разом з тим, до складу міського населення входи­ли городяни, які уже поривали з аграрною діяльністю і стали займатися суто міськими професіями. Основу та­ких міщан складали торгово-ремісничі кола (купці, тор­гівці, ремісники та ін.). Також лави міщан поповнювали місцева знать (бояри, воєводи, тисяцькі), дружинники, священнослужителі та челядь^[393]. Отже, міське населення було соціально неоднорідним і поділялося на привілейо­ваних і звичайних горяд, поміж якими поступово виріз­няється і зміцнюється своєрідний середній клас: заможні верстви купецтва, ремісництва та інших громадян. При­кладом цього може слугувати такий факт. Археологіч­ними дослідженнями Бакоти виявлено на посаді в куль­турному шарі ХІІ-ХІІІ ст. кілька жител напівземлянко- вого типу зрубної конструкції стін стандартного розміру 3,0х2,8 м^[394]. У цих будівлях мешкала міська біднота. Проте вивчення такого типу житла під реєстраційним № 3 засвідчило, що у ХІІ ст. воно було перебудоване, зро­блено земляну надсипку у котловині і споруджено прак­тично наземний будинок, який зберіг зрубну конструк­цію стін. Тут знайдено велику кількість уламків гончар­ного посуду ХІІ-ХІІІ ст., залізний ніж, кілька фрагментів гладких зі скрученою поверхнею браслетів та інші речі¹, які свідчать про те, що помінявся соціальний статус його господаря. Він, вірогідно, став належати до заможних ре­місників. Загалом збагатілі торгівці, купці, ремісники у ХІІ-ХІІІ ст. прагнули споруджувати наземні і більш про­сторі будинки, які складали основу міської забудови. Так, у містечку Онут (правобережжя Пониззя) досліджене на­земне дерев’яне житло загальним розміром 6 х 4 м з під­вальним приміщенням 2,1 х 1,4 м. Під час дослідження будинку було знайдено чимало кераміки, привізних кор­чаг, фрагменти жорнових каменів, срібне скроневе кільце та інші предмети, притаманні для заможної сім’ї^{[395] [396]. На Пе- ребитківському городищі цього ж регіону досліджено від­носно великий наземний дерев’яний будинок, який, оче­видно, мав зрубну конструкцію, розміром 6,0 х 6,0 м, на кам’яній основі. У колекції знахідок з цієї будівлі є заліз­ні платівки від панцира, уламок шпори, скребниця для чищення коней, уламок чавунного казана та інші зна­хідки, які свідчать про те, що основними її мешканцями були військові люди - дружинники[397]. Князівські воєводи, бояри та їхнього рівня представники міської знаті на ди­тинці і на посаді ставили будинки палацового типу, одно- і двоповерхові кам’яниці або зрубні житла, які підкрес­лено символізували їх майновий і аристократичний ста­тус. До таких будівель прибудовували господарські при­міщення і житла для обслуги, які складали разом буді­вельний комплекс міської садиби. Такі палацові будівлі досліджені в Бакоті, Кучелмині, Василеві та інших міс­тах Пониззя ХІІ-ХІІІ ст.}

Хоча склад городян був строкатим і викликав соці­альні конфлікти в його середовищі, проте в ряді випад­ків (оборона міста від нападів ворога, пожежі та інші сти­хійні лиха) вони могли згуртовуватися, виступати єди­ним міським колективом, щоб відвернути від себе загро­зу. Саме спільне відчуття усіх міщан приналежності до свого міста, до вироблення певної спеціалізації в його еко­номіці, спільні дії проти нападників зумовили формуван­ня міської (посадської) общини, певного її суверенітету¹, зрештою, становленню статусу городянина. В політично­му розумінні у ХІІ-ХІІІ ст. йшов активний процес станов­лення міської общини зі своїм самоврядуванням. Його основу, що в Києві, Галичі чи Бакоті, Василеві на Пониз­зі складали віче, які часто ставали в опозицію до князів­ської влади, були елементом своєрідної феодальної демо­кратії. Участь простих городян у діяльності віча була до­сить широкою^{[398] [399].}

Прикладом можуть слугувати політичні події кінця ХІІ - першої половини ХІІІ ст. у містах Галицької Русі, в тому числі Пониззя. Зокрема, боярство Галича, викорис­товуючи віча в своїх корисливих цілях, прагнули якщо не усунути князівську владу і утворити боярську республі­ку, то, принаймі, поставити її в свою залежність. Яскра­вим свідченням стала міжусобна кривава боротьба галиць­ких бояр з князями Ігоровичами 1208-го та наступних ро­ків, яка фактично призвела до встановлення у місті та кня­зівстві двовладдя, характерні риси котрої були присутні на­віть при Данилі Романовичі, що твердою рукою утверджу­ ючись на верхівку городян, практично виступили не тіль­ки проти його влади, але й спробували відокремити Пониз­зя від Галицько-Волинської держави. Хоча сепаратизм був жорстоко придушений, але наслідки його були вкрай нега­тивні для Данила. Саме баскак Милій, як вказує Н. Мол- чановський, був представником мешканців Бакоти і її око­лиць^{[400] [401], продовжував проводити у відносинах з Куремсою по­літику відмінну від прагнень Данила Романовича.}

Загалом головна маса городян, зокрема торгівців, ре­місників, обслуги мешкала в посадах. Чим більшим було місто, тим обширнішим був його посад. Так, у Галицько- Волинському князівстві площа дитинця Володимира- Волинського складала 1,5 га, а посаду - 66 га, відповід­но в Дорогобужі - 1 га і 20 га, у Червені - 3,5 га і 40 га^[402]. У Бакоті площа дитинця складала 1 га, центральна місь­ка забудова між притоками Рудка і Градівка - 9 га, ре­шта земель Підгороддя, які простяглись у бік Теремців і Студениці - 48 га, в південно-східному напрямку обжи­тий населенням посад 75-80 га. Співвідношення площі Бакотського дитинця разом з центральною міською за­будовою і підгороддям виражається еквівалентом 10 га: 130 га або одного до тринадцяти^[403]. П.П. Толочко припус-

кає, що в ХІІ-ХІІІ ст. у містах Русі, не рахуючи таких ве­ликих міст як Київ, Чернігів, Новгород, Галич, пересіч­но співвідношення площі дитинця і посаду виражалося як один до восьми^[404]. Отже, окремі міста Пониззя за своїми розмірами і кількістю населення, зокрема Бакота, були досить значними.

Таким чином, на Пониззі княжої доби відбувався об’єктивний процес соціальної стратифікації населення. З одного боку, активно феодалізувалося сільське населен­ня, яке перетворилося в суспільний клас селянство, що в процесі виробництва і майнового розшарування потрапи­ло в економічну і соціальну залежність від землевласни­ків та можновладців. Одночасно народжувалася й утвер­джувалася нова категорія населення - жителі міст, мі­щани або городяни, які в дальшому розвитку створювали власну господарську спеціалізацію, яка руйнувала нату­ральний характер економіки.

3.2.