Формування території Пониззя
В історіографії княжої доби однією з найскладніших є проблема формування і складання території Пониззя в Подністров’ї, у визначенні його територіальних і хронологічних меж. Дискусія з цього приводу в науці триває майже 150 років, до якої прилучилися Н.
В. Молчанов- ський, М.С. Грушевський, М.І. Петров, В.Б. Антонович, Є.Й. Сіцінський (ХІХ - поч. ХХ ст.), В.Т. Пашуто, С.К. Гуменюк, Я.Р. Дашкевич, П.А. Раппопорт, Л.Є. Махновець, М.Ф. Котляр, В.В. Майоров, І.С. Винокур й ін. (друга пол. ХХ - поч. ХХІ ст.).Однією з складових цієї дискусії є час появи назви Пониззя у Подністров’ї та суть цього поняття. Головним чинником утворення історичної області Пониззя, з нашого погляду, був процес формування державності у східних слов’ян і складання адміністративно-територіальних регіонів відповідно до природно-географічних зон та специфіки їх заселеності. Особливо активізувався цей процес у ХІІ-ХІІІ ст. у зв’язку з розпадом єдиної Київської Русі на удільні князівства, в яких у свою чергу також відбувалося місцеве районування. Географічно Пониззям у той час називали окраїни, або пограничні території князівств.
Давньоруські літописи фіксують появу нових географічних назв окремих земель, зокрема в Південно- Західній Русі таких, як Погорина у верхній та середній течії Горині (літописна згадка під 1097 р.), Болохівщина в Надслуччі (1150 р.), Побожжя у верхній та середній течії Південного Бугу (1257 р.), Полісся у межиріччі Прип’яті та Десни (1247 р.) й, зрештою, наддністрянське Пониззя (1226 р.). Практично ці області заявили про себе і відіграли історичну роль у межах Х-ХІѴ ст. й розчинилися в більш значних за розмірами історико-етнографічних землях пізнього середньовіччя - Буковини, Галичини, Волині і Поділля1.
Перша згадка про Пониззя зазначена в Іпатіївському літописі під 1226 та 1227 роками, в якій мова йде про те, що, уступаючи галицький стіл угорському королевичу Андрієві, князь Мстислав Удатний «самъ взя Понизье»[312] [313]. У 1228 році Мстислав знову підтверджує свої права на Пониззя: «ти (Данило) візьми Галич, а я Пониззя.»[314]. Ці події переконливо свідчить, що на той час так зване дністровське Пониззя була настільки уже сформованою, відособле- ною і навіть автономною територією в складі Галицько- Волинського князівства, що в складних політичних пери- петіях першої половини ХІІІ ст. галицькі князі були не проти зайняти стіл у його столиці Бакоті1. Судячи з цього, поняття «Пониззя» почало формуватися у свідомості населення в Середньому Подністров’ї ще в Х-ХІ ст., коли цей регіон належав Київській державі. Проте значну початкову роль у складанні даного топоніму відіграло в ХІ - на початку ХІІ ст. Теребовель- ське князівство, яке здійснювало свої військові походи вниз по Дністру й розпочало споруджувати на Середньому Дністрі та його лівій притоці Сереті городища та фортеці, щоб захистити свій південно-східний кордон від набігів кочівників[315] [316]. Остаточно став закріплюватися топонім Пониззя й окреслюватися з більш-менш чіткими кордонами своєї території під час утворення на початку 40-х рр. ХІІ ст. на базі об’єднання Теребовельського і Перемишльського уділів Галицького князівства з центром у місті Галич на верхньому Дністрі.[317]. Першими зовнішньополітичними кроками нового князівства стали поширення своєї влади на стратегічні землі середнього і нижнього Подністров’я, тобто оволодіння низом Дністра аж до Чорного моря і Дунаю. Галицьке Пониззя включало весь південний кордон Галицького князівства, в тому числі і Середнє Подністров’я, крайньою межею якого було узбережжя Чорного моря - від міст Олєшя до Малого Галича (на лівому боці Дунаю)[318]. Вже у 1144 р. союзні війська князя Всеволода Олеговича1, а в 1159 р. претендента на галицький стіл Івана Ростиславовича[319] [320] після облоги захоплювали місто Ушицю на лівобережжі середнього Дністра, яку І.П. Крип’якевич справедливо вважав важливим центром Пониззя і першою його столицею у ХІІ ст.[321]. Одночасно у цих війнах бралися на порубіжжі Галицького князівства і Пониззя міста Микулин на Сереті, а на південній окраїні Пониззя (правий берег середнього Дністра) Кучелмин[322]. Таким чином, з цього часу можна вважати, що назва Пониззя як топонім і певна окреслена територія набрала остаточного визнання як у місцевого населення, так і в адміністративному плані, котра утвердилася і набрала поширення в літописанні у ХІІІ ст. Географічні назви з префіксом «по» і подібною семантикою були досить поширені в ІХ-ХІѴ ст.: Подольє (нинішній Поділ) у Києві, Погорина, Посульє, Посемьє, Поръсъє, Побожьє, І Іолъсьс тощо. Вони відображували певну природно-географічну зону заселення навколо конкретної ріки, гірського або лісового масиву і згодом призвели до виокремлення з такими означеннями країв, земель, що зафіксувалися в літописанні[323]. Етимологію і семантику слова «Пониззя» тлумачили А. Пшездзецький (1841р.), Н.В. Молчановський (1885 р.), М.І. Петров (1891), М.С. Грушевський (1894), С.К. Гуменюк (1965), Я.Р. Дашкевич (1990), І.С. Винокур (1994), Л.С. Челкін (1997), В.В. Майоров (2001) та ін. Одні з них розуміли Пониззя як географічну площину (низ, дол) стосовно Карпатських гір (Н. Молчановський, М. Грушевський, С. Гуменюк, філологи І. Желєзняк, Л. Масенко), другі як територію середнього і рідше нижнього Подністров’я, що знаходилася нижче верхньої течії цієї ріки і була нижче Галицького, згодом Галицько-Волинського князівства й межувала з ним (І. Винокур, Л. Махновець, Л. Войтович, В. Майоров, П. Толочко тощо.), інші як «Русь нижню», розташовану в низинах або долинах, що притаманно для Подністров’я (Я. Дашкевич й ін.). В кожній точці зору вчених є своя частка істини, яку ретельно проаналізував в історико-географічному та мовно-семантичному плані Л.С. Челкін (1997 р.)1. Самі ж галичани, які прагнули володіти всім Подністров’ям, здійснюючи у ХІІ - першій половині ХІІІ ст. торгові плавання та військові походи по Дністру до Чорного моря і Дунаю, вважали, що таким шляхом вони спускаються до низу (долу) й називали цю землю, що лежала на південний схід від кордону свого князівства просто Пониззям або галицьким Пониззям. Варто зауважити, що поняття Пониззя зникає у літописах та інших джерелах з другої половини ХІІІ ст. у зв’язку з геополітичними змінами, які внесла на той час татаро-монгольська навала на Південно-Західну Русь. У побутовому значенні вона існувала ще досить тривалий період. Відокремлення Пониззя від галицької землі вже у XIV ст., процес формування нових історико- етнографічних регіонів призвів до появи майже тотожної семантичної назви «Поділля» (Русь долішня, країна долин), яка вперше згадується у Литовсько-Руському літописі під 1362 р., і стала означати значно ширшу територію, що включала всі землі межиріччя Дністра і Південного Бугу1. Водночас на правому побережжі Середнього Дністра в цей період почало утверджуватися поняття нової історико-етнографічної землі «Буковина», яка була значно просторішою, ніж Пруто-Дністровське Пониззя. Найбільш складною проблемою в науковій дискусії про Пониззя княжої доби є проблема складання його територіальних меж, про які й досі не має єдино утвердженої думки. Зокрема, є розуміння літописного Пониззя у широкому означенні цього історико-географічного регіону, що включає територію басейну середнього і нижнього Подністров’я до Чорного моря і гирла Дунаю, яке трактують як Дністро-Дунайське Пониззя (П. Толочко, Л. Махновець, М. Брайчевський, В. Пашуто та ін.). Дійсно, в епоху розквіту Галицького князівства в другій половині ХІІ ст., особливо при князюванні Ярослава Осмомис- ла, близько 1185 р. його володіння простяглися вздовж Дністра до Дунаю[326] [327]. Однак, як справедливо зазначає М.Ф. Котляр, південний кордон Галицького князівства по пониззю Дунаю був тимчасовий і слабо зв’язаний з Га- личем[328]. Тому, хоча в нижньому Подністров’ї та в гирлі Дунаю було географічно своє пониззя, але серцевиною літописного Пониззя як адміністративної території зі своє столицею й економічно і політично зв’язаної з Галицькою землею було Середнє Подністров’я. В зв’язку з цим ще з ХІХ ст. точаться дискусії, в яких межах Середнього Подністров’я сформувалося Пониззя? Одна група дослідників ХІХ - початку ХХІ ст. (Н. Мол- чановський, Ю. Сіцінський, Н. Григоріїв, С. Гуменюк й ін.) вважають, що територія літописного Пониззя була обмежена лівобережжям середнього Дністра, межиріччям його приток на заході Серетом й на південному сході Калюсом (між ними ліві притоки Збруч, Жванчик, Смо- трич, Тернава, Студениця, Ушиця та ін.), а його північний кордон проходив по лінії Бар - Солобківці - Гусятин. На цій території розмістилися літописні міста (гради) Ба- кота, Ушиця, Каліус, Микулин та інші городища і поселен- ня1. За переконаннями цих науковців територія Пониззя охоплювала лівобережжя Середнього Дністра і навіть не повністю, бо середня течія ріки тягнулася нижче м. Каліуса до сучасного м. Могилева-Подільського (Вінниччина) і трохи далі. Інша група дослідників (І. Крип’якевич, П. Раппопорт, Л. Махновець, М. Котляр, І. Винокур, В. Захар’єв та ін.) відносять до Пониззя ХІІ-ХІІІ ст. також правобережжя Середнього Дністра від м. Василева напроти впадіння в Дністер лівої притоки Серет до м. Кучелмина на півдні, що напроти м. Каліус на лівому березі ріки. З цього приводу П.А. Раппопорт писав: «У ХІІ ст., коли склалося Галицьке князівство, територія сучасної Молдови була вже покинута русичами і південний кордон руських поселень проходив в районі середньої течії Дністра. Безпеку з боку степів забезпечували багаточисленні міста - Каліус, Ушиця, Бакота, Онут, Кучелмин, Василів, Коломия. Територія ця входила до складу Галицького князівства, але була погано зв’язана з його центральною частиною. Саме цей район носив у ХІІ ст. найменування Галицької України, а в ХІІІ ст. став називатися Пониззям»[329] [330]. Таку ж думку висловив І.С. Винокур: «У зазначеній в літописі території Пониззя окрім давньоруських міст і замків (Бако- та, Ушиця, Каліус), що знаходилися на самих південних рубежах Галицької землі, були включені і правобережні подністровські - Кучелмин, Плав, Хотень (Хотин), Василів і Онут. Це, так би мовити, розширена територія в середній течії Дністра, яка так чи інакше була пов’язана з Пониззям»1. М.Ф. Котляр також на карті давньоруського Подністров’я позначив верхній кордон Пониззя від м. Ми- кулина на Сереті до Василева і Онута на правому березі Дністра і нижній - до Кучелмина і Каліуса[331] [332]. Як засвідчують відкриття численних поселень і пам’яток княжої доби в Чернівецькій області та їх археологічні дослідження, які здійснили в другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. Б.О. Тимощук, І.П. Возний, Л.П. Михайлина, С.В. Пивоваров, Ю.В. Мисько, Б. Рі- душ та інші, спосіб життя місцевого населення на просторі всього межиріччя Верхнього Пруту і Середнього Дністра був тотожний такому ж на лівобережжі цієї ріки. Дві частини Середнього Подністров’я об’єднували загальні суспільні риси притаманні для всієї України-Руси (давньоруська матеріальна і духовна культура). Водночас по обидва боки Середнього Дністра склалися об’єктивні чинники у ХІІ-ХІІІ ст. для складання єдиної території Пониззя зі своїми усталеними традиціями життя, які несли на собі відчутні соціально-економічні, політичні й духовні впливи Галицької землі. Таким чином, серцевиною Пониззя княжої доби, якому присвячене монографічне дослідження, є басейн Середнього Подністров’я, як південно-східна окраїна Галицько- Волинської держави. Його територія нагадує прямокутник неправильної форми, який навпіл ділиться течією ріки Дністер. Північно-східний кордон лівобережного Подністров’я, вздовж якого тягнеться гірське пасмо товтр, проходить по верхів’ям приток Дністра Серету, Збруча, Жванчика, Смотрича, Мукші, Тернави, Студениці, Уши- ці і Калюса й межував у ХІІ-ХІІІ ст. з Болохівським князівством та Побожжям, що розташувалося в межиріччі Південного Бугу і Случі. Північно-західний кордон позначався лівобережною притокою Дністра Серет і витоками ріки Прут на правому березі Дністра й межував з Галицькою землею. Західний кордон Пониззя окреслив лівий берег Верхнього Прута на Буковині. Центральну частину правобережного Дністро-Прутського межиріччя складала Хотинська височина. Південно-східний кордон окреслював Пониззя по лівобережній притоці Дністра Калюс, а на правому березі Дністра пограниччям з Молдавією. Л. Махновець розташовує колишнє Пониззя в середній течії Дністра в сучасних межах: «...нині північна частина Чернівецької, південна частина Тернопільської, південна частина Хмельницької, південно-західна частина Вінницької областей, східна частина Молдавії»[333]. На цій території сьогодні розташовуються Новоушицький, Віньковецький, Дунаєвецький, Кам’янецький, Чемеро- вецький і Городоцький райони Хмельниччини (лівий берег Дністра), Теребовлянський, Гусятинський, Борщів- ський, Чортківський і Заліщицькій райони Тернопільщини (лівий берег Дністра), Хотинський, Кельменець- кий, Сокирянський, Заставнівський, Новоселицький райони Чернівеччини (правий берег Дністра). Нині сукупно ця територія, де розміщувалося Пониззя ХІІ-ХІІІ ст., за нашими підрахунками, складає майже 15 тис. кв. км, у тому числі на лівобережжі Середнього Дністра (Хмельниччина і Тернопільщина) - 12,2 тис. кв. км, на правобережжі (Чернівеччина) - 2,8 тис. кв. км. У регіоні середньої течії р. Дністра найдавніші городища датуються, починаючи з VIII-Х ст. До таких належать: Гарячинецьке, Глибівське городища (Новоу- шицький район Хмельницької області), поселення в м. Кам’янці-Подільському. Початок централізованого будівництва на лівому та правому берегах Дністра припадає на Х-ХІ ст. Зокрема, в Х ст. на лівобережжі були споруджені: Пилипи Хребтіївське (Х ст.), Хребтіївське (Х ст.), городище біля с. Великий Карабчіїв (ХІ ст.), Карачківецьке (ХІ ст.) городища й ін. Серед городищ ІХ-ХІ ст., котрі розташовувалися по правому березі Дністра необхідно виділити: Баламутівське (ІХ-Х ст.), Добринівське (VIII-Х ст.), Митківське (Х ст.) Заставнівського, Ломачинське (ІХ ст.) Сокирянського, Хотинське (ІХ-ХІІІ ст.) та Перебитківське (Х ст.) Хотинського районів Чернівецької області. З них Ломачинське, Митківське, Перебитківське, Рухотинське (Х-ХІ ст.) городища були збудовані в Х ст. та існували досить тривалий час (до ХІІІ ст.). Всі вище наведені городища розташовувались безпосередньо по Дністру і забезпечували охорону місцевого населення та торгового шляху, що проходив по течії ріки. Тому можна припустити, що ці городища входили в єдину оборону лінію, що охороняла південно західні кордони Південно-Західної Русі. Починаючи з ХІІ ст. спостерігається збільшення міст, городищ та селищ на Пониззі. Зокрема, на правобережжі Дністра з’явилися літописні міста і містечка Василів, Онут, Кучелмин, Хотин, Плав та інші, а на лівому - Ушиця (ймовірно перша столиця Пониззя), Бакота (друга столиця краю), Каліус, Микулин тощо. А.В. Куза пояснює цей процес природним приростом населення в зв’язку з розвитком сільського господарства, торгівлі, а також міграцією населення в Подністров’я з більш північних волинських територій1. На думку О.П. Моці, причин збільшення кількості населення було кілька. В першу чергу, це зміцнення військово-політичного потенціалу галицьких князів, котрі переносять у 1141 році столицю на Дністер, у Галич, підкорення своїй владі Звенигорода і Те- ребовлі, а також Пониззя. А в 1199 році Роман Мстиславович об’єднав Галицьку й Волинську землі в єдине князівство, чим перетворив його в одне із наймогут- ніших на Русі. Тому ворогам було важче розорювати тутешні міста і селища, а їх жителям було безпечно тут селитися.[334] [335] Ще одним фактором стабільності стало й те, що нове войовниче угруповання кочівників - половці основними районами свого перебування обрали Нижнє Подніпров’я і більш східні степи. Тож загроза з боку Степу для Середнього Подністров’я значно зменшилась, що знайшло своє відображення і в розселенні слов’ян по обох берегах Дністра і Прута[336]. Якщо проаналізувати всі наступні події, то Середнє Подністров’я майже не постраждало від монголо-татарського нашестя 1240-1241 років і цих загарбників ми зустрічаємо тут аж у 1255 році. Як відмічає П.П. Толочко, активне спорудження таких міст і городищ, як Микулин, Каліус, Бакота, Ушиця, Гринчук, Кам’янець-Подільський, Кучелмин, Онут, Василів на Дністрі й інші, свідчить про прагнення галицьких князів окреслити і зміцнити свої удільні володіння[337]. І дійсно, якщо ми на лівобережжі Дністра в ІХ-ХІ ст. спостерігаємо лише 3 городища, то у ХІІ-ХІІІ ст. ми вже бачимо їх понад 30, що також свідчить про збільшення населення в регіоні. Якщо подивитись на карту літописних міст ХІІ-ХІІІ ст., то побачимо, що в південному регіоні вони розташовуються один від одного в середньому на 20-25, в північно-західних та північно-східних - на 70-80 км. При всій умовності цих даних, вони відображують насиченість городищами, які формували територію Пониззя княжої доби[338]. Однак виникає слушне питання, які ж причини того, що саме Бакота перетворилась на головне місто Пониззя кінця ХІІ - у ХІІІ ст. На думку дослідників, які вивчали історію виникнення давньоруських міст, головним фактором було природно-георафічне розташування, що давало змогу Бакоті брати участь у міжнародній торгівлі, мати розвинені ремесла і сільське господарство, річковий порт, паромні переправи, контролювати транспортний шлях по Дністру. Велике значення для населення Пониззя було й те, що Бакота була релігійним центром. Тут знаходився головний у регіоні печерний монастир. Всі ці фактори і привели до перетворення общинного центру в місто. Навколо Бакоти сформувалась густа мережа городищ і поселень. Перша група городищ розміщувалася безпосередньо у Бакотському мікрорегіоні. До них відноситься Бакотське городище, розташоване при впадінні в Дністер р.Рудки. Друге Бакотське городище локалізується над печерним скельним монастирем, в урочищі Біла або Білян- ська стінка. Третє городище - на високій Теремецькій горі. До городищ Бакотського мікрорегіону також прилягають ряд відкритих, неукріплених селищ (у Бакоті - 4, Терем- цях - 2, Студениці - 1, Конилівці - 1, при в’їзді в Бакоту з боку с.Грушка - 1 поселення). Отже, у Бакотському мікро- регіоні відомо 3 городища і 9 неукріплених селищ. Навколо Бакоти на відстані 3-15 км розташовані давньоруські городища в сс. Стара Ушиця, Пижівка, Подільське, Дерев’яне, Гаряченці, Пилипи Хребтіївські, Куча, Хребтіїв, Лоївці. До кожного з городищ цієї групи прилягають відповідно по 2-3 неукріплених селища. В радіусі 15-30 км від Бакотського мікрорегіону розташовано 11 городищ і 20 селищ, пов’язаних з ними. Це городища в сс. Брага (два городища), Велика Слобідка, Врублів- ці, Устя, Гринчук, Привороття, Княгинин, Княжпіль, Кривчик, Малинівці. Нарешті, в радіусі 30-45 км від Бакотського центру відомо ще 10 городищ і 23 селища, пов’язаних з ними. Це залишки городищ у м.Кам’янці- Подільському, сс. Кадиївці, Колубаївці, Ластівці, Су- прунківці, Гаряченці, Маціорське, Зелені Курилівці1. Як ми бачимо, навколо Бакоти згрупувалося багато городищ, котрі виконували різні функції. Наприклад, дев’ять з цих городищ розташовувались безпосередньо на Дністрі і були суто сторожовими і їхнє будівництво пов’язане з державницьким шляхом виникнення міст. Зокрема, це городища в сс.Брага (2 городища), Велика Слобідка, Врублівці, Устя, Гринчук, Староушицьке, Калі- уське, Лоївське, що були безпосередньо пов’язані з береговою лінією Дністра. Їх будівництво припадає на ХІІ ст. і було заходом князівської влади, насамперед, на охорону водного торгового шляху, що проходив по р. Дністер. Проте перші городища в регіоні, котрі відіграють сторожові функції, будують у ІХ-ХІ ст. До таких відносять городища поблизу сіл Глибівка, Гаряченці та ін.[339] [340]. На правому березі Середнього Дністра найбільшими городищами залишалися Василів, Непоротове, Кучелмин, Онут. Окрім них, у межиріччі Середнього Дністра і Верхнього Пруту археологічними розвідками зафіксовано понад 170 пам’яток ХІІ-ХІІІ ст.[341]. Отже, нами з’ясовані кордони і загальна площа території Пониззя, яка складала майже 15 тис. кв. км, інфраструктура дислокації міст, городищ і поселень періоду ІХ-ХІІІ ст., які входили до складу цього регіону. Вони засвідчують, що Пониззя княжої доби мало повнокровне життя, свої торгово-ремісничі центри, власну столицю та системний військово-оборонний комплекс, що захищав південно-східні рубежі Пониззя й Галицької землі від нападів кочівників. На основі цих даних ми можемо простежити соціально-економічні, політичні та культурні процеси, які відбувались у даному регіоні.