Міграційні процеси, етнічний склад населення.
Процеси політичної консолідації та соціально- економічного розвитку східнослов’янського суспільства, що мали місце в середині І тисячоліття н. е., отримали значне прискорення в кінці VIII-IX ст.
У цей час, як свідчать писемні джерела, в Середньому Подніпров’ї на базі племінних княжінь - полянського, сіверянського, древлянського і дреговицького утворилось державне об’єднання «Руська земля» зі столицею у Києві[247]. Першими кроками князів новоутвореної держави було прагнення об’єднати всі східнослов’янські племена в межах Київської Русі. Об’єднавчий процес, що розпочався у другій половині IX ст., завершився підкоренням в середині X ст. останніх автономних племен уличів та тиверців, що проживали на території річок Південного Бугу та Дністра.Однак, ще до появи в Середньому Подністров’ї слов’янських племен, ця територія була щільно заселена з найдавніших часів. Сприятливі природні умови (ріки, родючі ґрунти, ліси, великі поклади кременю) позитивно відбились на концентрації населення Середнього Подністров’я в епоху неоліту та енеоліту. Досить щільно даний регіон був заселений носіями трипільської культури. Про густоту заселення трипільцями території свідчить той факт, що їх поселення розташовувались на відстані 3-7 км один від одного (Кам’янець, Княгинин, Жва- нець, Баговиця, Брага, Голосків, Китайгород, Бакота та ін.). В регіоні у великій кількості фіксуються залишки трипільської кераміки1. Доба бронзи (ІІ тис. до н.е.) представлена залишками поселень в урочищах Біла, Монасти- рище, Пушкарівка поблизу Бакоти, жертовник поблизу с. Гораївки та ін. У Середньому Подністров’ї також відкрито чимало пам’яток раннього залізного віку. Це залишки поселень передскіфського та скіфського часу (залишки поселень біля сіл Бакота, Наддністрянка, Шутнівці, Стара Ушиця, Княгинин, Рудківці, Гуменці, Маціорське та інші на лівому березі Дністра та Комарів, Вороновиця, Дністровка, Непоротове на правобережжі Дністра)[248] [249]. Починаючи з рубежу і перших століть нової ери, в Середньому Подністров’ї значно збільшується кількість населення. Як переконливо довів за матеріалами досліджень І.С. Винокур, черняхівські племена ІІ-V ст. були праслов’янськими, які взяли участь у формуванні слов’янського етногенезу в Україні, в тому числі і Середньому Подністров’ї[250]. Черняхівські старожитності Середнього Подністров’я представлені цілою серією добре дос лід жених пам’яток ІІ-V ст. н.е. Це, наприклад, черня- хівське поселення поблизу сіл Лука-Врублівецька, Бакота, Теремці, Бернашівка та інших. Всього ж у Середньому Подністров’ї зафіксовано біля 400 пам’яток черняхів- ської культури1. З V ст. розпочинається занепад черняхів- ської культури, що простежується в архаїзації культури, тобто на зміну високорозвиненим формам гончарного виробництва черняхівців приходить масовий ручний спосіб ліплення посуду. Очевидно внаслідок дій гунських орд було знищено черняхівські поселення та ремісничі центри у зоні порубіжжя степу та лісостепу. Перервалися традиційні зв’язки з Північним Причорномор’ям. Все це наклало відчутний негативний відбиток на матеріальну культуру слов’ян V-VII ст. н.е. Негативну роль в історії слов’янських племен відіграла й аварська навала. Але навіть у цих складних умовах основні галузі господарства - землеробство та ремесло (металообробка) - продовжували розвиватися[251] [252]. На протязі другої половини V-VI ст. відбувається подальше освоєння слов’янськими племенами Середнього Подністров’я, в ході якого вони асимілювали і окремі групи неслов’янського населення. Про просування слов’ян на південь свідчать з 520-х років візантійські джерела, які фіксують початок слов’янських нападів на Балканські провінції своєї імперії[253]. Слов’янські пам’ятки початку другої половини І тисячоліття н. е., відомі на території Середнього Подністров’я, розташовані переважно групами у басейнах великих рік та їх приток. На основі відкритих пам’яток можна припустити, що слов’янські селища в середині І тисячоліття розміщувались у певних районах досить густо, в основному групами, на близькій відстані один від одного. Дослідження слов’янських селищ Подністров’я V-VII ст. н. е. свідчать про подальший розвиток землеробсько-скотарського укладу, незважаючи на те, що вся Південно-Східна та Центральна Європа зазнали руйнівних ударів кочових гунських і аварських племен. Це означає, що в стороні від магістральних шляхів просування кочових орд, особливо в районах Середнього Подністров’я, продовжувала далі розвиватися черняхівська традиція осілого землеробського укладу[256]. В регіоні виявлено ряд пам’яток V-VII ст., котрі з’єднують старожитності черня- хівської культури - з наступними ранньосередньовічними слов’янськими. Це поселення поблизу сіл Бакота, Те- ремці, Устя, Велика Слобідка, Врублівці, Голосків, Лука Врублівецька, Сокіл, Субіч, Стара Ушиця та інші (лівий берег Дністра), Атаки, Горішні Шерівці, Дністрівка, Мит- ків, Нагоряни, Перебитківці, Хотин тощо (правий берег Дністра). Наступний важливий етап історії населення Середнього Подністров’я пов’язаний безпосередньо з формуванням економіки, соціальних взаємин і культури напередодні і в процесі створення Київської Русі. Процес утворення та утвердження Київської Русі був складним й тривалим і охоплював кілька сторіч. Як зазначає Б.О. Тимощук, перехідний період від первіснообщинного ладу до державного устрою суспільства розпочався не пізніше VIII ст. і завершився включенням племен Подністров’я до складу Київської Русі наприкінці Х ст.1. Входження у IX ст. території лісостепового Подністров’я до складу Київської Русі значно прискорило економічний і культурний розвиток східнослов’янського населення цього регіону. VIII-Х ст. представлене в регіоні пам’ятками типу Луки- Райковецької. На території Середнього Подністров’я, зокрема, на городищах Гаряченці, Глибівка Новоушиць- кого району, в м. Кам’янці-Подільському, на периферії с.Бакота Кам’янець-Подільського району виявлено пам’ятки типу Луки-Райковецької. Вивчення пам’яток ІХ-ХІ ст. у Середньому Подністров’ї має значний науковий інтерес. Ряд відомих істориків (М.С. Грушевський, В.Б. Антонович, М. Рожков, П.А. Раппопорт) вважали, що в цей час південно-західні землі Київської Русі було спустошено набігами кочовиків. Вціліле ж населення нібито стояло на надзвичайно низькому рівні. Дійсно, думка про те, що населення Середнього Подністров’я начебто залишило даний регіон у Х-ХІ ст. через набіги кочівників, була досить поширена. Це пояснюється тим, що руські пам’ятки ІХ-ХІ ст. до недавнього часу були тут практично не вивчені[259]. За останніми ж дослідженнями ми бачимо, що на правому березі Дністра і в Попрутті зафіксовано понад 120 слов’янських пам’яток VIII-Х ст.[260]. На лівому березі картина зовсім інша - тут всього зафіксовано біля 3-4 пам’яток цього періоду. Отже, незважаючи на напади кочовиків (печенігів та половців), що мали місце у Х-ХІ ст., життя тут не припинилося. Згідно з прийнятою князем Володимиром Великим (989 р.) військовою доктриною, почалось спорудження укріплених сторожових городищ на південно-східних кордонах Київської Русі (по річкам Сулі, Трубежі, Ірпені), що мали за мету попередити напади кочовиків. Цей процес будівництва сторожових городищ не оминув і Середнє Подністров’я. Хоч літописні джерела не містять про це ніяких відомостей, археологічні дослідження останніх років дають змогу впевнено стверджувати, що в Середньому Подністров’ї почалось зведення оборонних городищ в Х-ХІ ст., на яких не припинялося життя до ХІІІ ст. Це Ка- рачківецьке городище (ХІ-ХІІІ ст.), руське поселення, що простежене в старій частині міста Кам’янця-Подільського (ХІ-ХІІІ ст.), та інші на лівому березі Дністра. На правому березі кількість аналогічних обстежених пам’яток переважає. Отже, результати археологічних досліджень, здобуті з кінця ХІХ і протягом ХХ ст., дають змогу суттєво змістити у часі початок заселення літописного Пониззя. Всю історію заселення даного регіону давньоруським населенням можна умовно поділити на три етапи: перший - ІХ-ХІ ст. - продовження історії слов’янських поселень V-VIII ст. та побудова перших укріплених поселень, Середнє Подністров’я перебуває в складі Київської Русі. Другий - ХІ - початок ХІІ ст. - край у складі Теребовель- ського князівства. Третій - ХІІ-ХІІІ ст. - входження Середнього Подністров’я під назвою Пониззя до складу Галицького, а згодом Галицько-Волинського князівства, час демографічного вибуху, інтенсивного будівництва в регіоні міст і поселень, укріплених городищ. Дослідників неодноразово приваблювали до себе загадкові племена літописних уличів та тиверців, що населяли з ІХ ст. землі між Середнім Подніпров’ям та Дунаєм. Проте за літописними повідомленням досить складно судити про походження племен тиверців і уличів, про локалізацію їх території і кордонів, про їхні міста, що створює ореол їх загадковості. Уличам і тиверцям присвятили свої праці чимало дослідників, зокрема, в XIX - на початку XX ст. С.М. Со- ловйов1, М.С. Грушевський[262] [263], Н.В. Молчановський[264] тощо. У радянський період дослідженням літописних племен займались В.В. Мавродін[265], Б.О. Рибаков[266], Б.О. Тимощук[267], М.Ю. Брайчевський[268], П.І. Хавлюк[269], С.К. Гуменюк[270] й інші. Не зважаючи на великі здобутки у дослідженнях уличів і тиверців, вони все ж залишаються ще маловивче- ними, бо й досі точно не встановлено місце їх локалізації, не визначено їх основні міста. Літописи подають нам дуже скупі відомості про уличів і тиверців, ставлячи їх окремо від всіх інших племен. В епоху складання первинних літописів у сучасників збереглись ще свіжі спогади про племена, які носили ім’я уличів та тиверців, що мали свої головні поселення в басейні річки Дністер аж до Чорного моря. Проте сама назва племен з утворенням Київської Русі поступово виходить із вжитку і вже до кінця X ст. зникає зі сторінок літописів. Із заселенням Середнього Подністров’я слов’янами спочатку тут осідають племена тиверців. Проте в багатьох літописах ми зустрічаємо різні погляди щодо тільки одних тиверців. В Іпатіївському літописі ми знахо- лише на одне місто. На початку X ст. уличі мали городища і міські поселення, й одним з найсильніших був Пересічень. Проте Пересічень, на нашу думку, не був столицею літописних уличів, так як про облогу цього міста говориться після того, як на це плем'я було вже накладено данину. Можна висловити припущення, що це було останнє непідкорене місто, бо з переходом його під владу Києва уличі були змушені покинути обжиті території і пересилитись до тиверців. 1 ПСРЛ, т.1. Лаврентьевская летопись и Суздальская летопись по академическому списку. - М.: Изд-во АН СССР, 1962. - С.13. 2 ПСРЛ. т.9. Патриаршая или Никоновская летопись. - М.: Наука, 1965. - С.5. 3 ПСРЛ, т.2. Ипатьевская летопись. Фототип. изд. 1908 г. - М., 1962. - Стб.9-10. 4 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред. А. Н. Насонова. - М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1950. - С.109. 5 ПСРЛ. т.23. Ермолинская летопись. - СПБ., 1910. - С.5. Тиверці від самого початку осідають між Південним Бугом і Дністром і в своїй колонізації, як повідомляє літопис, доходять до Дунаю[273]. За Б.О.Тимощуком, племінний союз тиверців склався на території між Дністром і Прутом, а на півночі їх поселення охоплювали й території Північної Буковини[274]. Про літописні міста тивер- ців нам теж нічого не відомо, що ускладнює їх локаліза- Як свідчать археологічні дослідження, у своїй колонізації південних земель тиверці заселили велику територію Подністров’я аж до Дунаю. Аналізуючи південні кордони цих племен, можна прийти до висновку, що вони на півдні межували зі степовим світом і були, на нашу думку, буфером між степовим світом та молодою Давньоруською державою. Отже, ці племена займали на той час велику за обсягом територію, починаючи від Дніпра на сході, Південного Бугу і Дністра на заході та Дунаю на півдні. Майже такі самі повідомлення ми зустрічаємо в інших писемних джерелах того часу. Відразу ж викликає подив той факт, що уличі виступають у літописах разом з тиверцями. Як ми можемо спостерігати, літописці Київської Русі у своїх повідомленнях майже не відокремлюють уличів від тиверців і, можливо, їх об’єднував міжплемінний союз. Думку про існування союзу між двома племенами може підтвердити літописна згадка, датована 885 роком, яка засвідчує, що поляни, древляни, сіверяни були змушені платити данину князеві Олегу, «а съ Уличи и ТивФрци имяше рать»[275] тобто мали військові сутички або битву. Як ми помічаємо, уличі і тиверці виступають разом проти київського князя Олега. Союз племен уличів і тиверців міг бути цілком ймовірним. Майже всі дослідники, зображуючи карту розселення літописних племен, відносять ці племена до південно- Таким чином, події 885 року цілком можна вважати за підкорення літописних тиверців. І тому зіткнення Олега з улицько-тиверським об'єднанням доцільно сприймати за поразку останнього. Проте уличі в літописах виступають вже незалежно і продовжують чинити опір київським князям. Про різні ступені залежності племен тиверців і уличів, які встановились на початок Х ст. вказує Б.О. Тимощук, за яким уличі зберігали повну незалежність, а тиверці брали участь у військових походах київського князя[279]. В історичній науці кінця XIX початку XX ст. існувала така думка, що племена тиверців та уличів були цілком автономними від київської влади і лише мали зобов'язання висилати свої війська на допомогу київському князю[280] [281]. Ця «автономія» могла зумовлюватись близькістю до степового світу, з яким київські князі боролися весь період існування давньоруської держави, і, ймовірно, використовували ці племена як буферні. Однак ця самостійність не була тривалою. Початок правління князя Ігоря співпало з активізацією автономістичних тенденцій у деяких слов’янських племен, зокрема, уличів і древлян. Новий київський князь Ігор не хотів змиритися з існуванням у новостворе- ній Київській державі майже незалежного від централь- жака, уличі були витіснені з Подніпров’я в пониззя Бугу й Дністра печенігами1, які за повідомленням Костянтина Багрянородного були сусідні з ними. Як вказує П.П. То- лочко, наступ князя Ігоря на ці племена призвів до того, що після 3-річної облоги головного міста улицької землі Пересіченя, це плем’я було змушене переселитись у регіон Південного Бугу і Дністра[282] [283]. Аналогічний погляд на дану проблему мав і М.С. Гру- шевський, який так само пояснював локалізацію уличів, вказуючи на те, що внаслідок зіткнення уличів з київською князівською владою, останні були змушені залишити обжиті міста і переселитись на Дністер до тивер- ців[284]. Н. Молчановський зазначав, що ця міграція з басейну південного Дніпра в Подністров’я могла відбутись до початку ХІ ст.[285]. З боку князівської влади даний крок був вимушений. З іншого боку, переселення уличів і знищення основних їх міст відкрило сюди шлях печенігам, які вперше з’явилися у 914 році на південних кордонах Київської держави[286]. Отже, підсумовуючи наведене вище, можна стверджувати, що між тиверцями і уличами, яких літописці відносили до південно-західних племен, до IX ст. існував міжплемінний союз. На нашу думку, в цьому союзі панівну роль відігравали уличі, які зберегли за собою автономію аж до 914 року. Вимушена міграція уличів у межиріччя Південного Бугу і Дністра ускладнила та урізноманітнила процес етногенезу слов’ян у цьому регіоні. Зокрема, на правобережжі Середнього Дністра у той час існували нечисленні поселення білих хорватів, які тут залишилися після міграції карпатських слов’янських племен хорватів на Балкани, і впливали своєю самобутністю на місцевий етногенез1. З іншого боку, поява численного племені уличів і тиверців у Середньому Подністров’ї спростовує існуюче й досі твердження про незаселеність цього краю в Х-ХІ ст., про що також свідчать археологічні дослідження. На превеликий жаль, це були останні літописні згадки про уличів, тиверців і білих хорватів, які майже безслідно зникають з писемних джерел. З нашого погляду, незацікавленість літописців даним регіоном пояснюється тим, що ця територія на ранньому етапі ще не відігравала якоїсь значної політичної ролі. Відсутність даних у літописах може пояснюватись також адміністративною самостійністю краю[287] [288]. Принципове значення для вивчення етногенезу місцевого населення в досліджуваному регіоні є реконструкція демографічного процесу та встановлення чисельності і розселення мешканців у Середньому Подністров’ї. Щоб більш-менш точно визначити чисельність населення, потрібно врахувати різні аспекти життя давньоруського суспільства в досліджуваному регіоні, а саме соціально- економічний та політичний розвиток, кліматичні умови, географічне положення, стан з народжуваністю та смертністю, середній кількісний показник сім’ї й ін. Специфіка Середнього Подністров’я полягає в тому, що давньоруські літописи не фіксують відомостей про кількісний стан заселення цього ареалу. Тому дати відповідь на це питання можна лише на основі археологічних досліджень та сучасних наукових методик аналізу демографічних процесів періоду України-Русі. Зокрема, методика дослідження чисельності мешканців міст, городищ і поселень до- монгольського періоду певною мірою розроблена В.І. Козловим1, М.С. Авербухом[289] [290] і особливо, що є важливим для Середнього Подністров’я, П.П. Толочком[291]. З нашого погляду, на даний час найбільш досконалою є методика визначення чисельності населення на прикладі Середнього Подніпров’я ІХ-ХІІІ ст., запропонована П.П. Толочком, з якої ми скористаємося в наших статистичних і демографічних розрахунках. До числа міських П.П. Тол очко відносить групу поселень, що характеризується складним плануванням і має укріплену площу від 1 до 2,5 га. За розмірами, а відповідно і до кількості населення, усі давньоруські міста, дослідник розподіляє на чотири групи. До першої групи входять великі центри, площа яких становила або перевищувала 100 га: Київ, Чернігів, Новгород, Переяслав та ін. До другої групи належать міста, площа яких складала від 10 до 50 га: Новгород-Сіверський, Любеч, Перемишль, Звенигород, Рязань й ін. Третя група - це міста, укріплена частина яких складала від 2,5 до 10 га; до четвертої можна віднести маленькі міста, площа яких становила від 1 до 2,5 га1. Процес заселення Середнього Подністров’я можна умовно поділити на два етапи відносно будівництва міст- городищ. Перший - ІХ-ХІ ст., час дальшого заселення регіону Подністров’я та спорудження невеликих укріплених поселень і селищ. На цей етап припадає заселення ареалу тиверцями і уличами, який співпадає з першим піком активізації демографічних процесів. Другий ХІІ - початок ХІІІ ст. - період масового будівництва городищ і міст, різкого піднесення продуктивних сил в регіоні, який призвів до стабілізації і різкого зростання чисельності населення (другий пік). Використовуючи методику П.П. Тол очка, яка враховує розміри дитинців, посадів міст і городищ, кількість землі на одну сім’ю в період княжої доби, а також пале- одемографічний аналіз Пруто-Дністровського межиріччя даного часу чернівецького науковця І.П. Возного, в розрахунок котрим покладено середній розмір сім’ї в 5 осіб, кількість садиб і житлових будинків у них[292] [293], можна встановити умовну кількість мешканців у Середньому Подністров’ї відповідно до етапів заселення: ІХ-ХІ ст. та ХІІ - початок ХІІІ ст. В основу побудови статистики населення взяті відомості з матеріалів досліджених археологами пам’яток - міст, городищ, поселень (на жаль, станом на початок ХХІ ст. ще багато поселень не досліджено). Більш-менш вивчених поселень на лівобережжі Дністра 34, з них три літописні населенні пункти (Бакота, Ушиця, Каліус) та майже стільки ж у межиріччі Верхнього Пруту і Середнього Дністра. Як свідчать матеріали археологічних розвідок та досліджень, у ІХ-ХІ ст. в Середньому Подністров’ї на території між лівобережними притоками Збруч і Калюс було вісім відомих давньоруських городищ, які за своїми функціями були переважно військовими (сторожовими), що захищали кордон від степового світу. Зокрема, це були городища у сс. Гаряченці, Глибівка, Пилипи Хребтіїв- ські, Хребтіїв, Великий Карабчіїв, Караченці, Бакота, м. Кам’янець-Подільський (Кам’янець-Подільський, Ново- ушицький, Дунаєвецький, Городоцький райони Хмельницької області). До речі, малочисельність укріплених городищ, відносно невелика кількість у них населення (в основному військові залоги з обслугою), відсутність відомостей про географію неукріплених сільських поселень і стало однією із причин появи тверджень в історичній науці ХІХ-ХХ ст. про безлюдність цього ареалу. Здійснимо умовні підрахунки за матеріалами археологічних досліджень 1982 року[294] на городищі Глибівка Новоушицького району встановлено, що в середині укріплення постійно мешкала одна сім’я (орієнтовно в складі 7-8 чоловік) у досить великому як на той час будинку. На випадок військової загрози в городище прибувала залога із сусідніх неукріплених поселень. Така залога могла бути в складі 120-150 чоловік. Якщо вважати умовно, що один воїн був виходець з окремої сім’ї цих поселень, то на території діаметром 15 км з центром у Глибівському городищі могло в Х - на початку ХІ ст. проживати 500-600 чоловік. Йдучи подібними розрахунками можна встановити, що на лівобережжі Середнього Подністров’я в Х - на початку ХІ ст. орієнтовно проживало близько 13-14 тисяч чоловік, а на меншому за територією правобережжі орієнтовно 10-12 тисяч чол. Як на той час для такого великого ареалу дана кількість незначна, проте ця статистика вписується в приблизно ж такі показники інших регіонів Давньоруської держави, наприклад, у густіше заселеному Середньому Подніпров’ї, за підрахунками П.П. Толоч- ка, мешкало всього 26 тис. чол.1. Таким чином, наведена статистика ще раз спростовує гіпотезу окремих дослідників ХІХ-ХХ ст. про безлюдність Середнього Подністров’я в даний період. Варто зауважити, що в другій половині ХІ ст. в результаті масованих нападів кочівників більшість указаних вище городищ були знищенні (до тла були спалені городища в Глибівці, Гаряченцях, Пилипах Хребтіївських та ін). Це призвело до значного погіршення демографії досліджуваного регіону. Але, на нашу думку, даний факт не може беззаперечно слугувати доказом у теорії безлюдності Подністров’я. Другий пік заселення Середнього Подністров’я припадає на другу половину ХІІ - початок ХІІІ ст. За даними археологічних розвідок на лівобережжі Середнього Подністров’я зафіксовано і розвідано 34 городища, 75 відкритих селищ[295] [296]. В ареалі Верхнього Пруту і Середнього Дністра досліджено 138 відкритих поселень[297]. Якщо врахувати, що не всі неукріплені поселення виявлені (вони можуть знаходитись частково під лісовими масивами, розвідки в яких ускладнені), то ще 20-25 селищ можна мати на увазі. Яка ж кількість населення могла проживати в той час у даному регіоні? У центрі Пониззя - Бакоті та її околицях наприкінці ХІІ - першій половині ХІІІ ст., за підрахунками І.С. Винокура, мешкало близько 2 - 2,5 тис. чол.1. При розрахунках ми виходили з того, що до Бакотського дитинця, площею понад 1 га, прилягала центральна міська забудова - між притоками Рудка і Градівка (площею біля 9 га), решта земель Підгороддя, які простягалися в бік Теремців та Студениці, їх площа судячи з наявності решток давньоруського культурного шару становила 48 га. У південно-східному напрямку, до і за межами розташування скельного печерного монастиря, обжитою давньоруським населенням, виявилась площа ще 80 га. Таким чином, співвідношення площі Бакотського дитинця (разом із центральною міською забудовою посаду і підго- роддям) виражається співвідношенням 10 га : 130 га, або одного до тринадцяти[298] [299]. Отже, на загальній території Ба- коти та її периферії в радіусі 2 - 2,5 км цілком могло розташуватись населення у кількості 3 - 4,5 тис. мешканців. Навколо Бакоти, на відстані 3-15 км розташовані давньоруські городища у сс. Стара Ушиця, Пижівка, Подільське, Дерев’яне, Каліус, Куча, Хребтіїв, Лоївці. До кожного з городищ цієї групи прилягає по два-три неукрі- плені селища. Найзначнішими з них були Стара Ушиця і Каліус, які потрапили на сторінки літописів.Зокрема, Каліус складався з дитинця і посаду загальною площею понад 2,5 га та досить широкою периферією (15 га). Ймовірно, на цій площі могло мешкало наприкінці ХІІ - першій половині ХІІІ ст. до 1 тис. чол. (воїнів, землеробів, ремісників, торгівців тощо). Дещо більше становило населення давньоруської Ушиці, приблизно 1,5 тис. чол. Варто звернути увагу на цікаве повідомлення Іпатіївського та інших літописів про факт втечі з цього міста в 1159 році до війська Івана Бер- ладника 300 смердів. Даний факт засвідчує, що землероби (смерди) складали значну частину населення цього регіону. За підрахунками П.П. Толочка, давньоруська селянська сім’я у Середньому Подніпров’ї складалася пересічно з шести осіб1. Тому, можна припустити, що Середнє Подністров’я суттєво не відрізнялося у демографічному плані від Подіпров’я. Виходячи з таких розрахунків по решті зазначених городищ даного ареалу можна припустити, що у Пижівці мешкало 0,5 тис. чол., Подільському - 0,7, Дерев’яному - 0,6, Кучі - 0,4, Лоївцях - 0,5. Разом у цьому мікрорегіоні орієнтовно проживало наприкінці ХІІ ст. - до 3 тис. чол. У радіусі 15-30 км від Бакотського мікрорегіону розташовано 10 городищ і 20 селищ пов’язаних з ними. Це городища сс. Брага (два городища), Велика Слобідка, Вру- блівці, Устя, Гринчук, Кадиївці, Княгинин, Княжпіль, Малинівці[300] [301]. З цих городищ найкраще досліджено укріплене поселення в Гринчуку, що розташоване на високому мису лівого берега Дністра. Дитинець та посад разом займали 2100 м кв. та ще стільки ж периферія[302]. Оскільки дослідник цього городища С.П. Пачкова майже не виявила речей землеробського характеру, то вона висунула гіпотезу, що це поселення було військовою фортецею[303]. Можна припустити, що більшість мешканців складали воїни та їх обслуга (ремісники, що виготовляли і ремонтували зброю, гончарі, ткачі тощо). Їх сім’ї мешкали в посаді та на периферії. Враховуючи загально невелику територію городища та периферії, суто військове його призначення, можна вважати, що загальна кількість мешканців тут складала не більше 600 чоловік. Майже таких розмірів і такої ж кількості населення були городища в сс. Брага (два городища), Княгинині, Усті та ін. Разом у регіоні могло мешкати у всіх названих городищах з периферією пересічно до 5,0 тис. чол. Якщо сюди додати населення 20 неукріплених поселень даного регіону, то загальна кількість становитиме до 6 тис. чол. Нарешті, в радіусі 30-45 км від Бакотського центру відомо ще 10 городищ і 23 селища, пов’язаних з ними. Це залишки городища в м. Кам’янці-Подільському (на місці пізньосередньовічної фортеці XIV-XVIIi ст.), а також у сс. Кадиївці, Привороття, Колубаївці, Ластівці, Оринин, Су- пруньківці та ін.1. За підрахунками І.С. Винокура та М.Б. Петрова, в Кам’янці (дитинець, посад на теритотрії Старого міста та периферія) могло проживати до 1,5 - 1,8 тис. чол.[304] [305]. В решті городищ та селищ даного регіону загальна кількість населення орієнтовно становила 5-6 тис. чол. Таким чином, наприкінці ХІІ - на початку ХІІІ ст. у досліджуваному ареалі лівобережжя Середнього Подністров’я (між притоками Серет на північному заході та Калюс на півдні) за такою методикою обрахунків могло мешкати орієнтовно близько 30-35 тис. чол. За підрахунками І.П. Возного, на правобережному Пониззі (Пруто- Дністровське межиріччя) проживало 16995 осіб, або в середньому 5-6 чол. на 1 кв. км.[306] Звичайно, дане число в ідеалі. В дійсності ж ця цифра може бути і дещо меншою. Тут не враховані втрати населення під час військових дій, епідемій, голоду й ін. Загалом ми вважаємо, що на лівобережжі і правобережжі Середнього Дністра сукупно наприкінці ХІІ - у першій половині ХІІІ ст. могло проживати до 50 тис. чол. Ця кількість населення була достатньою для підтримки і розвитку продуктивних сил всього Пониззя. Варто відзначити, що на правобережжі Середнього Подністров’я як у ІХ-ХІ ст. так і в ХІІ - на початку ХІІІ ст. населені місця (городища, міста, селища) мали більш розвинуту інфраструктуру і значно менше страждали від нападів кочівників. Тому в даному регіоні у той період стабільно жителів було на одну третину, а в окремі періоди (друга половина ХІ ст.) на половину більше від мешканців лівобережжя Дністра. Щодо етнічного складу та антропологічного типу населення Середнього Подністров’я то слід зазначити, що основними племенами, які проживали на території вказаного регіону були племена уличів, тиверців та білих хорватів. Щодо антропологічного типу вказаного населення, то на підставі краніологічних матеріалів із середньовічних некрополів вказаного регіону ми можемо прийти до висновку, що літописні уличі і тиверці характеризувалися мезокранією, середніми розмірами лицевого відділу, дежу широкими й невисокими орбітами, значним горизонтальним профілюванням обличчя, високим переніссям, середнім виступанням носа. Найближчі аналогії цьому поєднанню ознак ми знаходимо в ареалі деревлян.[307] Окрім цього, даний антропологічний тип ми зустрічаємо і на території Середньої Надніпрянщини, де до 914 р. мешкали племена уличів. Такий набір ознак, тобто широколицість була притаманна всій давньоруській людності Північної Буковини і Пруто-Дністровського межиріччя, де власне і мешкали літописні племена уличів і тиверців. Аналізуючи морфологічні витоки слов’ян у цих регіонах, М.С. Великанова вказала на різкі відмінності між ними та їхніми попередниками - носіями черняхівської культури. Ці відмінності мають настільки виразний характер, що за словами дослідниці повністю виключають ймовірність генетичних взаємозв’язків між черняхів- цями та слов’янами, що їх змінили, і дають підстави вважати слов’янське населення території Подністров’я пришлим.[308] Посилаючись на краніологічні паралелі з населенням древлянських земель, М.С. Великанова висунула припущення, що територія Прутсько-Дністровського межиріччя заселялася вихідцями з більш північних областей східнослов’янського ареалу.[309] [310] До речі, перші переселення великих груп населення з початкових місць проживання в інші дійсно простежуються за літописними повідомленнями в давньоруських літописах. Так, у 989 р. київський князь Володимир І започаткував спорудженя фор В одній із краніологічних серій з території Середнього Подністров’я (Васильківській) простежується певна тенденція до високолицьості, високоорбітності та вузьконо- сості, тобто ознак, властивих західним слов’янам. Аналізуючи варіації лицьового, орбітного та носового показників у загальній серії, М. Виликанова зауважую, що вони ухиляються в загальнослов’ячнському напрямку і лежать, по суті, поза східнослов’янськими межами коливань цих ознак. З цим можна погодитись, зробивши одне застереження: наведені дані свідчать не про прийшлий характер василівської популяції, а про напрямки давніх антропологічних зв’язків східнослов’янського населення Карпатського регіону.[311] Таким чином, основним антропологічним типом населення Середнього Подністров’я та Пруто-Дністровського межиріччя є мезокефальний широколиций тип, який, окрім вказаного регіону є характерним і для нащадків літописних древлян і волинян, що може свідчити про певні генетичні взаємозв’язки. 2.2
[271] [272]
ському князю Олегу не вдалось підкорити уличів, які відстояли свою незалежність від Києва. Тиверці ж виступають у війську Олега як «толковини», тобто союзники, і, як вважав С.М. Соловйов[276] [277], це плем'я, скоріш за все, було підкорене князем Олегом, з чим можна цілком погодитись. Однак Н. Молчановський вказує на те, що тиверці не перебували у якихось обов'язкових відносинах із київським князем[278]. Про сплату данини київському князю ми вже не зустрічаємо більше ніяких згадок, що може свідчити про збереження за тиверцями і уличами певної автономії. 
уличів було покінчено раз і назавжди. Щодо останньої згадки, то відразу ж впадає у вічі місце проживання уличів. Аналізуючи всі вище наведені літописні повідомлення, можна прийти до висновку, що у більшості літописів, зокрема в Лаврентієвському, Патріаршому або Никонів- ському, фіксується, що уличі і тиверці проживали компактно в регіоні між Південним Бугом і Дністром. В інших - Іпатіївському та Єрмолаєвському локалізація цих племен пов’язана з межиріччям Бугу і Дніпра. Ймовірно, що уличі мали досить велику територію проживання, населяючи, на нашу думку, південні окраїни Давньоруської держави. На думку київського дослідника О.С. Стри- 
ми можемо бачити, з даного літописного повідомлення, основним населенням даних фортець виступили кривичі, в’ятичі, словени та чудь. Всі ці племена, фактично розташовувались в північно-східній частині давньоруської держави.