Матеріальна культура
Містобудування, облаштування городищ і сіл, монументальна архітектура та спорудження житла, організація побуту населення й інші аспекти такого плану складали суть матеріальної культури давньоукраїнського Пониззя, яка в Х - у першій половині ХІ ст.
за своїм змістом була спорідненою й мало чим відрізнялась від решти земель Київської Русі, а в результаті процесу дроблення цієї держави з другої половини ХІ ст. й включення досліджуваного регіону до складу відособлених Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств набрала тут локальних і специфічних рис. Б.О. Рибаков справедливо відзначив, що розгляд пам’яток матеріальної культури вже другої половини ХІІ ст. може бути доброю ілюстрацією політичних угрупувань і дроблення Русі[587] [588].
Бакота, що остаточно сформувалась у велике місто в другій половині ХІІ - у ХІІІ ст. і потрапило на сторінки літописів, вигідно розташувалась на лівобережній придністровській першій і другій надзаплавній терасі, обмежу-
валась підковоподібною в плані грядою підвищень, що переходять у плато з напільного боку. Її центральна частина (загальна площа 9 га) розмістилася в утвореному природному «амфітеатрі» з виходом на південь до згину лівого берега середньої течії Дністра і обмежена із південного заходу і південного сходу його притоками Рудка і Градів- ка (остання, ймовірно, отримала назву від «града»)1.
Центр міста складався з городища-дитинця, осередку- посаду, торговиці (торгівельного майдану) з кам’яним храмом і порту-пристані. Окольний посад (підгороддя) продовжувався у південно-західному напрямі від річки Рудка до земель сіл Теремці і Студениця на віддаль 600 - 700 м при ширині смуги 70 - 80 м уздовж лівого берега Дністра (площа 48 га), а від притоки Градівки - у південно-східному напрямі до с.
Гораївка вздовж скельного монастиря (75-80 га). Також важливими історико-топографічними домінантами виступають на північному сході - городище-замок в урочищі Городисько-Монастирисько, розташований на прямовисніц горі Білій або Білій стінці, на південному сході - в цій же стінці - скельний печерний монастир. У північно-західній частині над навколишньою місцевістю виділяється Тере- мецька гора (за народними переказами - місце терему - літньої резиденції бакотських бояр)[589] [590].Городище-дитинець Бакоти знаходилось в урочищі Скельки, при впадінні Рудки в Дністер, займало другу надзаплавну терасу (площа 150 х 120 м) й, розташовуючись на скелястому мису висотою 20 м і оточене з напільного боку земляними валом, височіло над містом. Тут виявлено житлово-господарський комплекс і цвинтар ХІІ- ХІІІ ст., де ховали заможних міщан[591]. У центральному посаді та підгородді будинки були в основному глинобитні та здебільшого дерев’яні, одночастними, двохчастними і зрідка трьохчастними у плані, напівземлянкові й наземні, одноповерхові та у меншій кількості двоповерхові. Для ХІІ-ХІІІ ст. характерною особливістю дерев’яних будинків є те, що вони належали до двох основних конструктивних типів - зрубного і каркасно-стовпового. Були випадки поєднання у вертикальній будівельній структурі окремих будинків каркасно-стовпової і зрубної техніки спорудження дерев’яного каркасу1.
Загалом побілені стіни дерево-глинобитних конструкцій житлово-господарських споруд, дитинця і посаду, над якими з усіх сторін проглядався купол храму, разом із замком і скельним монастирем Бакоти, розташованими на значних підвищеннях, створювали яскраву, радісну кольорову гаму, так характерну для південних давньоруських міст[592] [593]. Таким же великими населеним пунктом - містом з фортецею, дитинцем, посадом, монастирем, з городищем- супутником і селищами-супутниками був Кучелмин на правому березі Дністра, що містився між сучасними селами Непоротове і Ломачинці в урочищі Галиця[594]. Майже так само зовнішньо виглядало літописне місто Василів ХІІ-ХІІІ ст. на правому березі Дністра, у західному пограниччі Пониззя (нині с. Василів Заставнівсько- го району Чернівецької області)[597] [598]. Проте за своїми ознаками воно більше нагадувало забудову галицьких міст, які з середини ХІІ ст. поступово почали різнитися від міст центральних руських князівств. Топографічно місто розташовувалося не на рівній береговій ділянці (територія сучасного села), а складові його частини знаходилися в урочищі Городище, на горі Хом, позаду від цієї гори та по іншим горбах у західному напрямку аж до пункту Монастир, овіяного легендами місця. Дитинець Василева містився в урочищі Замчище, що в північній частині нинішнього села, на невисокому мисі. Городище-замок загальною площею 130 х 110 м обмежене яром та обривистим берегом Дністра, а з напільного боку оборонним ровом, по дну якого проходив давній шлях, огинаючи замок і прямуючи до пристані на Дністрі. За оборонною лінією городища починався міський посад, який тягнувся вздовж першої над заплавної тераси Дністра з північного заходу на південний схід майже на 3 км. Тут знаходилися ремісничі майстерні, наземні дерев’яні житла зі стінами стовпової та зрубної конструкції, що опалювалися за допомогою глинобитних печей. Неподалік від річкової пристані в урочищі Торговиця розміщувався торговий майдан (торговиця). Водночас на високому мису гори Хом розташовувалося ще одне городище-феодальний замок. Мис із трьох боків обмежений глибокими урвищами, що давало змогу посилити загальну оборону міста1. Місто Василів сучасники знали як місто храмів, де за легендами було 70 церков. Головним з них був Василівський кафедральний собор ХІІ ст. (висота його сягала 35 метрів), що простояв п’ять століть і припинив своє існування в другій половині XVII ст.[599] [600]. Залишки Василівського храму виявлені у південно-східній частині села, в урочищі Галиця або На мурах. Розташовувався на високому мису (близько 20 м) і завдяки цьому здіймався над літописним містом і його добре було видно здалеку. Це був чотиристовпний тринавний храм із трьома напівциркульними апсидами з східної сторони. Його загальні розміри за зовнішнім периметром стін становили 21,2 х 13,6 м. Фундаменти споруди були шириною 2 м, глибиною в східній частині 2,7 м та в західній - 1,15 м, закладені в траншеях на твердому глинистому материковому грунті й складалися з місцевого рваного бутового каменю не скріпленого розчином. Цоколь апсид був облицьований тесаними кам’яними блоками. Внутрішня частина будівлі мала розміри 17,5 х 13,6 м, в її центрі простеже- но рештки чотирьох опорних стовпів1. Вони хрестоподібні з несиметричними в плані раменами хреста, що характерно для візантійського архітектурного стилю[601] [602]. З іншого боку, відсутність хори і підкреслена ширина середньої нави є типовою для романської архітектури[603]. Храм був однокупол ь- ним. Його внутрішні і зовнішні стіни прикрашали різьблені білокам’яні деталі[604]. Взагалі монументальна архітектура України-Русі найбільш яскраво проявлялася у спорудженні християнських храмів. За манерою їх спорудження формувались відповідні архітектурні школи, які з’явилися з ХІІ ст. у зв’язку з феодальною роздробленістю Київської Русі і процесом автономізації князівств. У більшості населених місць Пониззя ХІ-ХІІІ ст. християнські церкви були дерев’яними, однонавними й невеликими за розмірами, які в першу чергу страждали від різних катаклізмів (від нападів ворога, пожеж). Уже в той час ставилися невеликі храми, як своєрідні каплиці, й на окремих кладовищах. Зокрема, у 1994 р. при дослідженні підплито- вого могильника городища в Сокільці на лівобережжі Дністра, розташованого в урочищі Батарея на підвищенні лівого берега притоки Ушиці, були виявлені залишки спаленої дерев’яної церкви. Збереглися окремі кам’яні підвалини, на яких стояла церква. Вона знаходилась в центрі кладовища на площі 10 х 10 м. Її центральна частина (нава) мала розміри 4,6 х 4,2 м, вівтар - 2,3 х 2,8 м. Укладання підвалин (фундаменту) здійснено за принципами «пом’якшеного зрубу» українських теслів, що широко використовувався в народному церковному будівництві1. Храм-каплиця була споруджена на кладовищі значно пізніше від його початків існування - близько другої половини ХІІ ст. Свідченням цього є факт того, що вона збудована на місці попередньо знятих плит з шести-семи більш ранніх поховань[612] [613]. В ареалі Пониззя виявлено і різною мірою досліджено на лівобережжі Середнього Дністра у межиріччі приток Серета, Збруча, Жванчика, Смотрича, Тернави, Сту- дениці, Ушиці й Каліуса 48 городищ[614] (тільки на західних кордонах лівобережного Пониззя на території сучасної Борщівщини Тернопільської області зафіксовано і досліджується 14 городищ1), а на правобережжі між Дністром і Прутом - 242, які обороняли край та населення. Планування городищ Пониззя ХІ-ХІІІ ст. майже не відрізняється від розміщення на місцевості подібних пам’яток інших регіонів і земель давньої Русі[615] [616] [617]. У стратегічному відношенні майже всі городища розташовані досить вигідно, на високих мисах, утворених гористою і горбистою місцевістю, скелястими берегами Дністра і його приток, в районі численних балок і ярів. Завдяки такому географічному розташуванню вони являли собою важкодоступні оборонні укріплення, а знаходження їх на відносно невеликій віддалі один від одного з’єднало городища на правому і лівому побережжі Дністра в єдиний південно-західний оборонний рубіж Київської Русі в ІХ- ХІ ст., а з ХІІ ст. - південний рубіж Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств[618]. Сучасний дослідник давньоруських городищ Буковини з Чернівецького національного університету імені Юрія Федькова І.П. Возний визначив їх основні типи за формально-типологічною класифікацією планувальної структури та умовами їх географічного розташування1. До цього ми додамо приклади з лівобережжя Подністров’я: Тип 1 - невеликі мисові городища. Їх оборонні споруди повторюють особливості рельєфу місцевості, вибираючи найбільш неприступні, природно захищені місця. При цьому укріплення можуть розміщуватися як по всьому периметру, так і з найбільш вразливих сторін (Дарабани, Васловиці, Кулішівка, на лівому березі Дністра та його приток - Глибівка, Пилипи Хребтіївські, Велика Куже- лева, Борщів, Ланівці тощо[619] [620]). Тут переважав найпростіший вид організації укріплень, який складався в основному з однієї укріпленої лінії. За своїми розмірами городища займали площу до 0,3 і рідше до 0,5 га. Мисові городища були поширеними і складали на Пониззі близько 60 відсотків порівняно з іншими типами[621]. Тип 2 - городища з плануванням оборонних споруд, які частково повторюють захисні властивості рельєфу місцевості. Їх оборонні лінії мають правильну геометричну форму: коло, півколо, прямокутник, квадрат тощо (Чор- нівка, Недобоївці, на лівобережжі Дністра Бакота, Калі- ус, Міцівці,[622] Устя[623] та ін.). Найбільш раціональним було овальне або кругове планування городищ, яке характерне для доби середньовіччя як для Східної, так і Західної Європи. Такі поселення споруджувались за наперед наміченим планом: спочатку зводились потужні обороні смуги, а потім територія всередині цих пунктів заселялась. Вони пересічно займали площу від 0,5 до 1,0 га. Городищ такого типу було близько 14 відсотків1. Тип 3 - городища з оборонними спорудами правильної геометричної форми, незалежної від особливостей рельєфу місцевості. Для низ характерне розташування на рівній поверхні від природних рубежів оборони (Ломачинці, Непоротове-Щовб на Дністрі). Їх розміри були різними, але траплялися величиною від 1,0 до 2,5 і більше га. Цьому сприяв рельєф поверхні. На Пониззі таких городищ було мало, і вони складали близько 22 відсотка[624] [625]. Тип 4 - складний тип городищ, в яких оборонні споруди зводилися з урахуванням захисних властивостей місцевості і без нього. Такі городища мають декілька майданчиків, інколи розміщених в різних топографічних умовах місцевості, але об’єднані спільним валом і ровом (Непоротове-Галиця, на лівобережжі Дністра Млаки Ксаверівські). Таких городищ було всього 4,5 відсотка[626]. Загалом майже половина усіх городищ Пониззя займали площу менше 0,3 га, решта у меншій кількості від 0,3 до 0,5 га (27,2 %), від 0,5 до 1,0 га (13,6 %), від 1,0 до 2,5 га (13,5 %) і від 2,5 до 5,0 га (4,5 %). Така картина простежується на всій території Русі[627]. Водночас городища різнилися один від одного за сис- темою та конструкцією оборонних ліній1. За такою класифікацією їх можна поділити на 4 типи, а саме: тип 1 - укріплення, основу яких складали земляні вали, на вершині яких розміщувалися оборонні зруби, а їх пустотілі кліті використовувались як бойові камери. Земляні вали в свою чергу, як правило, були зміцнені дерев’яними або кам’яними конструкціями (Ломачин- ці, Васловичі та ін.); тип 2 - укріплення, що складалися з суцільного ряду пустотілих дерев’яних оборонних зрубів, поставлених на дольну поверхню без земляних валів і зміцнених зовні земляними укосами (Дарабани, Чорнівка, Недобоївці й ін.); тип 3 - укріплення, що складалися з суцільного ряду оборонних зрубів, які одночасно використовувались як житлово-господарські приміщення (Горішні Шерівці та ін.); тип 4 - укріплення, що складалися з плоских валів і неглибоких ровів, на вершині яких розміщувалися кам’яні майданчики. Городища з такими земляними конструкціями не відігравали важливої ролі в обороні населення, а служили культовими місцями (Кушилівка, Зелена Липа, Нагоряни, на лівобережжі Дністра Млаки Ксаверівські, Антонівка та ін.). Таким чином, для побудови укріплень городищ ХІІ- ХІІІ ст. Східної Європи, в тому числі й Пониззя, широко використовувались дерев яно-земельні конструкції. їх основу складали пустотілі зруби, що стояли в суцільному ряду. Всі зруби збудовані способом рубки в «обло» з дубових колод, діаметром приблизно 0,2 - 0,6 м. Колоди останніх з’єднувалися між собою по довжині шляхом врубки їх «нахлистом» у поперечні стіни конструкції[628] [629]. Поздовжні стіни зрубів по периметру поділено поперечними стінами на окремі кліті або камери. В основному вони прямокутної форми розмірами 2-3 х 3-5 м. Зустрічаються кліті тра- пецієвидної форми, що пов’язано з поворотом оборонної стіни (Чорнівка)1. Кліті мали стельні перекриття, зроблені з обаполів. Поверх стелі насипався шар глини. Плоскі перекриття зрубів могли використовуватися як бойовий хід для захисників городищ. Бойовий хід, як правило, прикривали зовні дерев’яним бруствером, який називався заборолом. Він міг бути зроблений як продовження дерев’яної стіни. Через його отвори-бійниці обстрілювали противника. У приміщеннях деяких клітей в тій же Чорнівці виявлені залишки глиняної обмазки з відбитками круглого дерева, як протипожежний засіб. Така система відома на київському Подолі, городищах Райках, Гу- бині та ін.[630] [631]. Долівки більшості клітей обмащено жовтою глиною, що характерно для давньоруських оборонних пам’яток ХІІ-ХІІІ ст. Як правило, усі кліті головної укріпленої лінії городища були збудовані за єдиним, раніше наміченим планом. Вони могли використовуватись під час оборони як бойові камери, з яких вели стрільбу по ворогу, одночасно вони служили складськими, а в мирний час господарськими і навіть житловими приміщеннями. Такі кліті виявлені на городищах в Чорнівці, Дарабанах, Недобоївцях на правобережжі Середнього Дністра[632], в Ушиці, Гринчуку на лівому березі цієї ріки[633] та інших укріплених поселеннях Пониззя. В клітях головної оборонної лінії цих городищ виявлені зруйновані черені глинобитних печей, уламки глиняного посуду, кухонні покидьки (кістки тварин і птиці), побутові речі. 1 У військово-оборонному зодчестві Пониззя при спорудженні головної оборонної лінії використовували і тристінні зруби, в яких четверту, зовнішню стіну становив частокіл (Дарабани, Василів /уроч. Хом/). Від останнього тут збереглась траншея глибиною 1,25 м, шириною 0,6 м, де виявлено рештки струхнявілих і обгорілих стовпів, які стояли у два ряди і розміщувалися так, що щілини між стовпами зовнішнього ряду закривали стовпи внутрішнього[634] [635]. Зовнішні стіни зрубів городищ, як правило, мали земляні укоси - своєрідні контрфорси, які були продовженням внутрішньої стінки рову. Щоб зберегти крутизну, інколи укоси зміцнювалися панцирем з поставлених одна на одну кам’яних плит (Василів). Важливим елементом оборонних укріплень фортець і городищ Русі були вали і рови. Перші насипалися з суглинку, вийнятого під риття рову головної укріпленої лінії. Всередині їх не виявлені дерев’яні конструкції (Чор- нівка). Висота валів пересічно 2,5 м, ширина 2 м при крутизні стінок 30 градусів. Деякі городища мали крутизну валів до 45 градусів[636]. Прикладом системи валів і ровів може слугувати одне з великих городищ Західного Пониззя на Борщівщині Тернопільської області, яке розташоване на південно-західній околиці сучасного села Більче-Золоте, на правому березі притоки Дністра Серет, в урочищі Городище. З напільного боку перший вал городища мав висоту в найвищому місці 7 м, ширину 8 м, довжину 310, ширину рова 8 м, глибиною біля 1 м. На відстані 42 м від нього проходив другий вал висотою 2-3 м, шириною 5,2 м, довжиною 170 м з ровом завширшки 3,6 м та глибиною 0,6 м. На відстані 98 м від другого валу тягнувся третій вистою 1-1,3 м, шириною 2,5-3 м, довжиною 308 м з ровом1. Поверхня валу на Чорнівському городищі зміцнена кам’яними плитами, покриваючи його панцирем[637] [638]. Загалом спорудження валів без внутрішніх дерев’яних каркасів були досить поширеними в Галицькій землі, в тому числі й на Пониззі. Рови у системі оборонних конструкцій згадуються в писемних джерелах як «гребля», «гробля»[639]. Вони мали у профілі симетрично- трикутну форму з круглими стінками відносно горизонту, дно округлене. Глибина їх відносно топографії рельєфу різна. Найбільш потужні вони були з напільного боку: глибина сягала 3-6 м, ширина у верхній частині 6-12 м, внизу 1 м. Крутизна схилів дорівнювала 35-46 градусів. В основному рови були сухими, інколи на них влаштовували додаткові дерев’яні укріплення (частоколи), як це було зроблено на Чорнівському городищі. У тих укріплених поселеннях, які розміщувалися в низинах (Бакота й ін.), у ровах могла бути вода. На деяких городищах через рови прокладалися мости (наприклад, у Чорнівці)[640]. Літописці згадують їх, починаючи з Х ст.: «...бяше мост через гроблю ко вратомъ граднымъ, тиснячеся друг друга, пихаху в гроблю и спихнуша Ольга с мосту в дебрь, падаху людьи мнози и судавиша кони человици...»[641]. Мости споруджува- лися так, щоб на випадок небезпеки їх легко можна було розібрати. Можливо, з-поміж них були підйомні мости1. Важлива роль у системі укріплень городищ відводилася воротам, як одному з головних об’єктів для штурмів ворогом. В’їзди на городища Пониззя досліджені на прикладі Чорнівського та Бакотського. Зокрема, на Чор- нівському городищі на місці колишнього в’їзду виявлено біля бокових стінок клітей залишки стовпових ям розміром в діаметрі 0,5 м і глибиною 0,85 м. Відстань між ними становила 2,2 м. До бокових стовпів кріпилися масивні дерев’яні полотна воріт. Над головними воротами в’їзду знаходилась надворотна вежа, що є типовим елементом для руських городищ. До неї вела знизу кам’яна доріжка для бойового ходу воїнів. Перед воротами, за основною оборонною лінією, знаходилася ще одна дерев’яна вежа, що прикривала міст та в’їзд. Її розміри становили 4,4 х 4,4 м. Вона була орієнтована у північно-західному напрямку, тобто фронтом до дороги, що вела на городище. Чорнів- ська башта мала круговий обстріл і розрахована на самостійну оборону. Аналогічна конструкція розміщення веж простежена в Галичі, на Райковецькому та інших городищах Волині[642] [643]. Дороги на підступах до городищ, що вели до під’їзду, проходили або по вузьких хребтоподібних підвищеннях (така дорога довжиною 85 м на крутому схилі спускалася до річки в Чорнівському городищі), або знаходилися в ровах, як це було у Василеві[644], або прокладалися між валами, як це було зроблено в Губині на Случі (Боло- хівське князівство на Південно-Східній Волині)[645]. На ви- падок ворожого нападу ці дороги перехресно обстрілювалися захисниками городищ, відігравали роль оборонного рубежу. Внутрішня забудова руських городищ, у тому числі й на Пониззі, була різною. На одних із них (Чорнівське городище ХІІ-ХІІІ ст.) майданчики щільно забудовувалися різнотиповими спорудами: житлово-господарські зруби, ремісничі майстерні, складські приміщення, церква, кладовище тощо. Житлові будівлі тут розташовувалися по колу, паралельно до оборонних споруд[646], що було типово як для Русі, так і для Західної Європи. Іншим різновидом забудови (Горішні Шерівці, Ломачинці) була наявність на майданчику розташованих по периметру одного-двох рядів житлово-господарських зрубів, а решта його території була вільною від забудови і призначалася для шикування кінних воїнів, для укриття місцевого населення від нападу ворога. В окремих городищах (Непоротове-Щовб), в яких майданчики були вільні від забудови, під житла використовувались оборонні зруби. В них виявлено залишки глинобитних печей і побутові речі. На Пониззі також були городища - культові центри (Кулішівка, Зелена Липа, Антонівка й ін.). На їх майданчиках споруджувалися язичницькі храми, культові ями, колодязі. Таким чином, городища, що, як правило, розміщувалися на важкодоступних природних місцях, оточені ровами і валами, укріплені дерев’яними зрубами, вежами, були поширені у давньоруський час, в тому числі на Пониззі, забезпечували захист місцевого населення від нападів ворога, створювали оборонний комплекс країни, князівств і регіонів. З іншого боку, городища були заді- яні в господарському житті краю, слугували пристанищем для тамтешньої знаті, яка тут часто споруджувала свої палаци, місцем гарнізонної служби дружинників, що виконували поліцейські функції для підтримання порядку на підвладній території. Їх історичне значення полягало в тому, що більшість городищ з-за вигідності свого географічного розташування стали місцем розташування міст і сіл аж до сьогодення й, отже, створили сучасну динаміку історичної топографії населених місць. Важливим елементом матеріальної культури Пониззя є його сільська забудова. Нині складно встановити точну кількість неукріплених населених пунктів (сіл), проте за своєю чисельністю вони значно переважали наявні міста і городища. Зокрема, на сучасній Чернігівщині виявлено до 500 давньоруських поселень1. У ІХ - на початку ХІІІ ст. на Пониззі в його придністровській лівобережній частині, за даними І.С. Винокура, виявлено й частково досліджено 75 неукріплених поселень (сіл)[647] [648]. Як свідчать новітні археологічні відкриття в цьому регіоні, таких поселень було значно більше. Тільки довкола городища в Сокільці на р. Ушиці (неподалік від м. Ду- наївці на Хмельниччині) на порозі ХХІ ст. зафіксовано залишки 12 давньоруських сіл[649]. Поруч з городищем Устя І, що на лівому березі Дністра на Борщівщині Тернопільської області, знаходилось два великих селища[650], одне з яких, на думку дослідника М. Рожка, займало 14 га загальної площі[651]. Не менше їх було у межиріччі Середнього Дністра і Прута. Тільки на суто правому березі Дністра нині топографічно окреслено 18 сіл1. Чор- нівському городищу (феодальній садибі) у Припрутті належало одне село і сім висілків[652] [653]. Б.О. Тимощук додатково наніс на карту цього регіону ще десяток неукрі- плених поселень[654]. Ці поселення купчилися біля міст і городищ й розташовувалися на підвищеннях берегових терас і пагорбах, на мисах або в заплавах річок, рідше на берегах озер, ставків, в оточені гір, яруг, лісів. Така топографія поселень була досить поширеною на території Русі[655]. Як же формувались і розвивалися неукріплені сільські поселення на Пониззі в ХІ - ХІІІ ст.? Пересічно розміри таких поселень мали від 0,5 до понад 20-ти гектарів, на яких розташовувалося дворів від 1-2 до кількох десятків[656]. Їх забудова здійснювалася поступово від безсистемної до рядової забудови (ІХ- ХІ ст.) і до появи садиб (ХІ - перша половина ХІІІ ст.)[657]. Зокрема, при хаотичній забудові ІХ - першої половини ХІ ст. переважали житла напівземлянкового типу, які розміщувалися в основному вздовж краю тераси. Біля них знаходилися окремі ями, виробничі та господарські споруди. З кінця ХІ - першої половини ХІІ ст. основу селищ почали складати двори, а з другої половині ХІІ ст. цей тип забудови ставі пануючим. У цей період стали з’являтися наземні житла поліпшеного планування1. Як засвідчують археологічні дослідження жител на правобережжі Середнього Дністра у Василеві (Б.О. Тимощук, Б.П. Томенчук), Ленківцях (П.А. Раппопорт, Б.О. Тимощук), Чорнівці (І.П. Возний, Л.П. Михайлина) та на лівобережжі - у Бакоті (І.С. Винокур, М.П. Кучера, П.А. Горішній) ці споруди на Пониззі можна розділити на наземні житла (тип І) і житла, заглиблені в материк (тип ІІ). Вони поділяються на кілька типів: тип І: А-зрубніоднокамернітадвокамерні,Б-зрубнізпідвалом, В - зрубні на кам’яній основі, Г - житла-кліті оборонних споруд, Д - житлові кліті, зв’язані з конструкцією оборонних ліній. Тип ІІ: А - напівземлянки зі стовповою конструкцією стін; Б - напівземлянки зі зрубними стінами[658] [659]. Найпростішим і найпоширенішим типом наземних споруд були однокамерні житла. Їх будували способом рубки в «обло», з випуском останців на 0,3 м. Використовували на лівобережжі Пониззя соснові колоди, а на правобережжі - соснові і букові товщиною 0,2 - 0,5 м. Зруби ставилися на землю без додаткових конструкцій. Стіни не підмащувалися глиною. Житла устатковувалися глинобитною піччю. Цей тип житла продовжував побутувати і після навали монголо-татарів у ХІІІ- ХІѴ ст.[660]. Садибна забудова поселень, яка включає в себе новий тип житла (наземний будинок), господарські будівлі, огорожу, фіксується на Пониззі, починаючи з ХІ ст. і стає домінуючою в ХІІ-ХІІІ ст. Спочатку садиби зберігали в собі патріархальний уклад життя селян, складаючись із групи 3-4 жител на відстані 5-7 м одне від одного та 40 м між групами. У ХІІ - на початку ХІІІ ст. уже переважають індивідуальні садиби, які належали як правило міцним господарствам або заможним селянам, що є свідченням розвитку приватної власності. На правобережному Пониззі зафіксовано 10 сільських садиб Х-ХІ ст., які мали площу від 400 до 1500 кв. м1. Основною рисою більшості селищ Пониззя ХІІ-ХІІІ ст. є багатоструктурність господарства і багатогранність виробничої діяльності, розвиток ремесл і промислів[661] [662]. Прикладом може слугувати велике поселення, фактично містечко Онут, що тоді розташовувалось на правому березі Дністра, в усті річки Онут, неподалік від Василіва[663]. В історіографії панує думка, що літописний Онут мав фортифікаційні укріплення, а, отже, був містом (М.Н. Тихомиров[664], М.Ф. Котляр[665], П.П. Толочко[666], А.В. Куза[667] та ін.). Проте археологічні дослідження, проведені на місці Онута Б.О. Тимощуком, не виявили тут оборонних споруд (дитинця, замку, валів). Учений зробив висновок про те, що в часи княжого Пониззя Онут був поселенням сільського типу1. Не виявила фортифікаційних залишків в Ону- ті і археологічна експедиція Чернівецького університету під керівництвом С.В. Пивоварова під час проведених робіт у 1998 р.2. Дослідженнями встановлено, що загальна довжина давньоруської пам’ятки, що знаходиться в межах нинішнього села Онут Чернівецької області, складає понад 1,5 км при ширині 100-200 м (загальна площа понад 20 га)[668] [669] [670]. В урочищі Долини виявлено типовий давньоруський могильник ХІІ-ХІІІ ст. з підплитовими похованнями. В східній частині сучасного села розкопано рештки давньоруського наземного дерев’яного будинку з підвалом. Його розміри становили 6 х 4 м, а нижче рівня підлоги знаходилося підвальне приміщення розмірами 2,1 х 1,4 м. Під час досліджень будинку було знайдено багато кераміки ХІІ- ХІІІ ст., привізних корчаг, кісток тварин, вугілля, два залізні ножі, кістяна ложка, точильний брусок, срібне скроневе кільце та інші предмети досліджуваного періоду[671]. Розкопками 1998 року виявлено залишки ще одного наземного будинку прямокутної форми з підвалом. Досліджено південну сторону будівлі довжиною 3,8 м, західну - довжиною 3,2 м і частково східну - на 1,8 м. Основна наземна частина споруди була заглиблена на 0,45 - 0,5 м від рівня давньої поверхні. Тут знайдено уламки горщиків галицького та загальноруського типів ХІІ-ХІІІ ст., денце горщика з відбитком клейма. У підвальному приміщенні виявлені камінь-пісковик з добре відшліфованою поверхнею, декілька цілих і фрагментованих кам’яних плиток з аргеліту круглої (діаметр 18-26 мм) та підпрямокутної форми, окремі з яких мали чітко виділені бортики. На багатьох із них проступають розмиті зображення букв. Очевидно, тут знаходилась майстерня по виготовленню кам’яних натільних іконок[672]. Дослідження Онута ХІІ-ХІІІ ст. підтверджують літописні відомості, що це поселення було значним ремісничим, господарським і торговим пунктом на пограниччі Пониззя й Галицького князівства, було своєрідними воротами з Галича на Пониззя, відігравало суттєву роль в транзитному шляху по Дністру і Серету. Тому для цього великого села, по суті містечка, характерно наявність наземних будинків, майстерень, які належали заможним мешканцям. Зрозуміло, що для Пониззя ХІІ-ХІІІ ст. типовими були сільські поселення невеликого розміру, пересічно загальною площею 5-10 гектарів. У них переважали будинки напівземлянкового типу, часто розташовані хаотично, з-поміж яких своєрідними острівцями виступали упорядковані садиби багатших односельців. Таким чином, матеріальна культура Пониззя ХІІ-ХІІІ ст., її складові містобудування та сільська забудова, оборонні споруди городищ, фортець і охоронних рубежів мало чим відрізнялися від такого ж укладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі й носила на собі риси всієї Східної Європи. Водночас тяжіння до Галицької землі й знаходження тривалий час Пониззя у її складі позначилося на вироблені в цьому регіоні специфічних рис матеріальної культури. Особливо яскраво ці особливості простежуються в церковному зодчестві ХІІ-ХІІІ ст., яке породило так звану галицьку архітектурну школу, що першою в Україні-Русі сприйняла західноєвропейський (романський) стиль, а також завдяки поширенню християнства активно запроваджувала риси візантійської культури. Яскравим прикладом може слугувати кафедральний білокам’яний храм ХІІ-ХІІІ ст. у м. Василеві. З іншого боку, в досліджуваний період у містах, городищах і селах на зміну напівземлянковим дерев’яним однокамерним житлам найпростішого типу поступово поширювалися наземні одно- і двоповерхові багатокамерні дерев’яні житла на кам’яному фундаменті з підвалами, що призвело до формування та упорядкування садиб. Замість хаотичної забудови в містах поступово запроваджується певна топографічно-планувальна схема, яка призвела до впровадження шахово-рядової забудови[673]. 5.2