Процес християнізації населення регіону (Х-ХІІІ ст.)

На пізньому етапі розвитку східнослов’янського язич­ництва почалось будівництво закритих приміщень, у яких стояли ідоли. У письмових джерелах вони згаду­ються як «храмы идольские». Залишки такого язичниць­кого храму на Пониззі дослідженні Дністровською комп­лексною археологічно-етнографічною експедицією Черні­вецького державного університету імені Юрія Федькови- ча у 1999 р. на правому березі середнього Дністра, біля с. Галиця Сокирянського району Чернівецької області, в урочищі Труфанова Криниця (в околицях літописно­го Кучелмина)^[694]. Тут розкопані фундаменти досить вели­кої за розмірами прямокутної будівлі (11,6 х 4,8 м.), орі­єнтовану за напрямами світу, в східній частині якої ви­явлено кам’яну основу-п’єдестал, де стояв кам’яний чи дерев’яний ідол та знайдено понад 2 тис. фрагментів гон­чарної кераміки, що датується ХІІ - першою половиною ХІІІ ст., понад одну тисячу тваринних кісток, речі побу­тового характеру, прикраси та різні культові предмети, пов’язані з язичницьким сприйняттям¹.

У Хотинському районі зафіксовано і досліджено ще один «храм ідольський» біля с. Зелена Липа, в урочищі Турецька Криниця^{[695] [696]. Храм розташовувався на високо­му пагорбі Дністра. Він являв собою прямокутну будів­лю, складену з подвійних дерев’яних стін, обмазаних тов­стим шаром глини. Частина цієї споруди знищена воєн­ним окопом часів Першої світової війни. Цілком просте­жена південна сторона будинку завдовжки 5,3 м, а захід­на збереглася на 4,2 м. Майже в центрі будівлі в підло­зі знаходилася глибока стовпова ямі (її глибина 1,2 м, ді­аметр 0,7 м), на дні якої лежав шар вугілля. Стіни ями сильно обпалені, у верхній частині її заповнення збере­глися залишки великого дерев’яного стовпа - основи ідо­ла, який кріпився у ямі за допомогою каменів. Перед ідо­лом у круглій ямі було розміщено поховання чоловіка, орієнтованого головою в бік ідола. Поруч із кістяком ле­жав великий плаский камінь-жертовник і знаходилися уламки глиняного посуду ХІ-ХІІ ст. На вершині останця, де стояв храм, знаходилися численні ями, заповнені ша­рами вугілля, золи, у яких періодично запалювався во­гонь. Крім того, на краю останця у скелі була вирубана криниця глибиною 14,5 м, але вона не доходила до води, маючи лише культовий характер[697].}

Таким чином, у Зеленій Липі розташовувався ці­лий культовий комплекс, який складався з язичницько- го храму, де стояв ідол, а ритуальні дії відбувалися на­вколо нього під відкритим небом. Те ж саме відбувало­ся і біля інших храмів-святилищ на правобережжі Дні­стра: Кушелівський, Бабинський, Нагорянський, Ржа- винський та ін.¹. Залишки ще одного невеликого храму розкопані на святилищі Звенигород у Медоборах (Терно­пільська область). У цьому храмі на підлозі лежав пере­кинутий кам’яний ідол, який у давнину теж був укріпле­ний каменями в глибокій ямі, викопаній у підлозі примі­щення. Перед ідолом на долівці виявлено решки вогни­ща, кісток тварин, фрагмент черепа людини, купу обгорі­лого зерна різних злаків того часу (жита, пшениці, вівса, гороху) та два серпи, покладені паралельно один одного^{[698] [699].}

Про щільність знаходження язичницьких святилищ на Пониззі свідчить такий факт. На віддалі біля 10 км одне від одного в Сокирянському районі знаходилося два язичницькі культові об’єкти: святилище в Кушелівці та «храм ідольський» у Галиці. Відомо також, що поблизу від них на протилежному лівому березі Дністра, ще в се­редині 20-х років ХХ ст. стояв кам’яний ідол. Він доку­ментально зафіксований Ю.Й. Сіцінським на околиці с. Хребтіїв (сучасний Новоушицький район Хмельницької обл.), в урочищі На ріжку^[700].

Криза язичницької релігії розпочалася активно із со­ціального перевороту в ранньому суспільстві наприкінці ІХ ст., коли політична влада стала поступово переходити від общинної знаті до рук князівської військово-служилої знаті. Цей процес засвідчений появою нових політичних центрів, залишками яких є городища - князівські фор­теці, і нових економічних центрів - поселень фахових ре­місників і торгівців, об’єднаних у міські (посадські) гро­мади. Формування і становлення державних інститутів вимагало в нових соціально-економічних і політичних умовах реформування діючої релігії, її централізації та пристосування до змін в суспільстві. Процес релігійних реформ завершився введенням з 988 р. у Київській Русі князем Володимиром Великим світової релігії християн­ства (східного обряду), основу світогляду якої становить особистий порятунок людини, її особисте (а не колектив­не) ставлення до Бога. В результаті князь Володимир від- язичників настали «чорні дні» переслідувань, наруги над символами їхньої віри. Більша частина їх змушена була християнізуватися. Менша частина продовжувала боро­нити досить тривалий час язичницьку віру, перетворюва­тися в своєрідних сектантів, будувати свої потаємні свя­тилища у важкодоступних місцях. Прихильники язич­ництва тікали в «дебри и леса», де продовжували молити­ся старим богам. Таким не розгромленим владою і хрис­тиянами аж до другої половини ХІІІ ст., що фрагментар­но продовжував діяти до ХVΠ ct., уже згадуваний у робо­ті вище був Збруцький культовий центр язичників, який виник у священному лісі Медоборів наприкінці ІХ - на початку Х ст. і детально досліджений експедицією Інсти­туту археології АН УРСР у 1984-1989 рр.^{[701] [702].}

Збруцький центр мав складну структуру і містив у собі три городища-святилища на правому березі середньо­го Збруча (Богіт, Звенигород, Говда) та, можливо, ще одне святилище на лівому березі (Іванківці, урочище Замчи­ще), а також не менше десяти прилеглих до них селищ

і могильник. Речі з жертовних комплексів та святилищ комплексу походять із багатьох місць Південної Русі, що дозволяє вважати їх головними осередками язичників, які поширювали свій вплив не тільки на Пониззя, але й на значно ширшу територію.

Збруцькі святилища мали сакральні межі у вигляді валів і ровів із поміщеними в них жертвоприношення­ми; капища, на яких стояли зображення богів; залиш­ки храму з кам’яним ідолом усередині; жертовні ями та майданчики з численними жертвами речей, кісток лю­дини і тварин; довгі будинки-контини для збереження багатства святилищ і проведення жертовних бенкетів і зборів; культові криниці; священні джерела води, дере­ва тощо.

У Збруцькому культовому комплексі, який, очевид­но, прийняв на себе після Києва функції провідного язич­ницького центру Русі, головним було святилище Зве­нигород. Воно розташоване на крутому схилі (висота до 65 м) високого мису правого берега р. Збруч, де повсяк­денне життя і господарська діяльність були неможливі. Великий майдан святилища (450 х 500 м) оточувала са­кральна межа з валів і ровів, які йдуть униз по схилу, а додатковий вал розділяв майданчик на дві частини, які мали різне призначення. Частина, розташована наго­рі схилу, була найсвященнішим місцем, на ній знаходи­лося чотири капища, на яких стояли ідоли, і відбували­ся найвідповідальніші обряди під керівництвом жерців. Біля капищ розташовувались великі наземні будинки- контини, в яких зберігалися багатства святилища, в тому числі коштовні золоті та срібні речі, зброя. Тут же по схи­лу були влаштовані спеціальні камери, де випікався ри­туальний хліб у нішеподібних хлібних печах. Біля одно­го із капищ знаходився невеликий храм, у якому стояв кам’яний ідол. Інша частина святилища слугувала сус­пільною зоною, де під час свят і богослужінь збиралася головна маса віруючих і в спеціально відведених місцях теж здійснювалися жертвоприношення і гадання¹.

На святилищі Звенигород, як одній із головних на Русі культових пам’яток ХІ-ХІІІ ст., відбувалися самі важливі язичницькі обряди, від яких збереглися числен­ні рештки жертвоприношень, у тому числі людські. Ма- лодослідженій у науці проблемі людських жертвопри­ношень приділено багато уваги в монографії І.П. Руса- нової та Б.О. Тимощука «Язичницькі святилища давніх слов’ян» (1993)2. Зокрема, на цьому святилищі людські кістяки знайдено лише в трьох місцях. Біля капища № 3 у прямокутній жертовній камері виявлено кістяк чоло­віка віком до 25 років, розчленований на верхню і ниж­ню половини. Біля кістяка лежали численні речі (серп, ножі, шпори, сокира, трубчастий замок і ключ від підві­сного замка), розсипані зерна злаків, решки багаторазо­во запалювального вогнища. На суспільній частині свя­тилища в жертовній ямі біля будинку-контину знаходив­ся скорчений кістяк підлітка. Біля нього були покладе­ні частини туші та щелепи корів. Третій так само скор­чений кістяк був поміщений у ритуальній криниці на те­расі, що нижче по схилу, над виходом з-під гори цілющо­го джерела. Головну масу людських жертвоприношень на святилищі Звенигород становили окремі кістки або їхні фрагменти (кістки рук, ніг, чистини черепа тощо). Вони знайдені майже у всіх жертовних ямах і камерах, на майданчиках-вівтарях, улаштованих на вершинах куль­тових валів, у довгих будинках-сховищах. Скрізь ці люд­ські кістки знаходились у складі жертовних комплексів разом з уламками глиняного посуду, кістками тварин і різноманітними речами. ^{[703] [704]}

Людські жертвоприношення на святилищі Зве­нигород входили до складу жертовних комплек­сів, де виявлені золоті і срібні скроневі кільця, сріб­ний перстень-печатка із зображенням князівсько­го знаку, колти, браслети, шийна гривня й інші при­краси, предмети озброєння (меч, спис, стріли), ві­зантійська монета. Залишки таких дорогих, у тому числі людських жертв, на язичницьких святили­щах іншого типу (общинних, племінних) відсут­ні. Ці жертви ще раз підтверджують припущення І.П. Русанової і Б.О. Тимощука про те, що святили­ще Звенигород було головним, найшановнішим язич­никами ХІ-ХІІІ ст. Людські жертви тут приносилися лише в найвідповідальніших випадках і лише на зна­чних святилищах, присвяченим головним поганським богам^[705].

Таким чином, Збруцький культовий комплекс ХІ-ХІІІ ст. засвідчує, що давньоруське Пониззя в силу обставин (певна віддаленість від князівських міст, уні­кальність Товтрів-Медоборів з утаємниченими природ­ними місцями) стало важливим осередком збережен­ня язичництва, поганського протестантизму, який був притулком для одновірців від Київського до Галицько- Волинського князівств, складав суттєву сторону духо­вної культури краю.

Визначальне місце в духовному житті східно­слов’янського населення був поховальний обряд. На дум­ку Б. Томенчука, цей обряд у давньоруський час пройшов такі стадії розвитку від язичницького до християнського: 1) ґрунтові і підкурганні трупоспалення на стороні, а зго­дом і на місці захоронення (ІХ-Х ст.); 2) курганні трупос­палення на рівні і вище дольного горизонту (ХІ-ХІІІ ст.); 3) трупопокладення в підкурганних ямах (ХІ-ХІІІ ст.) і 4) трупопокладення в ґрунтових (безкурганних) могилах (ХІІ-ХІІІ ст.)¹.

Загалом на південно-руських землях досліджено 4500 курганів, в яких виявлено більше 1670 поховань ІХ-ХІІІ ст. за обрядом трупоспалення, більше 2160 трупопокладень в підкурганних ямах, близько 230 поховань за обрядом трупоспалення на стороні, майже 260 трупоспалень на місці поховання. Крім того, зафіксовано більше 200 кено- тафів. Разом з тим, відомо більш як 2200 ґрунтових по­ховань (з них понад 190 - підплитові), 33 кам’яні гробни­ці, більше 40 саркофагів, 7 костниць, 11 аркосолій, 8 ко­лективних могил, заховання під підлогами давньорусь­ких храмів, у печерах^{[706] [707]. Зокрема, на території Галицької землі виявлено 16 курганних могильників[708]. На Пониззі відкрито 12 курганних могильників і 44 ґрунтових. Се­ред останніх слід відзначити на правобережжі Середньо­го Подністров’я поховання в Копачинцях (розкопано 33 могил), Олешкові (126), Василеві (близько 50)[709], а на ліво­бережжі - в Бакоті (55 захоронень-трупопокладень)[710], в околицях с. Сокільця, в урочищі Батарея, 55 підплито- вих поховань[711]. У центрально-північному секторі розкопу підплитового могильника в урочищі Батарея дослідже- но 88 поховань, які розташувалися тут у дев’яти рядах. Розкопками встановлено, що первинне ядро могильника складали поховання, які були зверху перекриті вапняко­вими плитами з середніми розмірами 1 х 2 м1. Водночас на могильнику зафіксовано залишки спаленої дерев’яної каплички, яку споруджено, попередньо знявши плити з шести-семи більш ранніх поховань. Тут також виявле­но дві цікаві знахідки - розбитий стилізований ідол та кам’яна даропокладальниця-жертовник, наявність яких ілюструє непрості релігійні стосунки між християнами та язичниками на Пониззі другої половини ХІІ - початку ХІІІ ст., якими датується конкретний могильник[712] [713]. Більш детальні результати дослідження могильників княжої доби знайшли на сторінках дисертаційної роботи Б.П. То- менчука «Некрополі Галицько-Буковинського Прикар­паття ІХ-ХІІІ ст.»[714].}

Отже, характерною ознакою поганських поховань був обряд трупоспалення. Мертвих спалювали на відкрито­му повітрі, іноді в спеціально влаштованих для цього пе­чах - «крематоріях». Рештки кремації ховали в урнах або без них, у неглибоких ямках або поховальних камерах, під курганами або без них. Під курганними насипами на давній поверхні землі виявляються сліди ритуальних вогнищ. Місце поховання, а разом із ним і кургани відго­роджувалися, як і язичницькі святилища, сакральними межами, які відокремлювали царство життя і смерті. Ці межі влаштовувалися у вигляді кільцевих рівчаків, за­повнених вуглистою землею, кам’яних кілець, іноді у ви­гляді огорожі зі стовпів. Поганський обряд поховання су­проводжувався поминальним бенкетом, а в багатьох ви­падках іграми, які в літописах згадуються як «тризна», щоб відігнати злих духів^[715].

Вивчення могильників на території Галицької землі та в її складі Пониззя дозволяє зробити висновок, що на­селення краю наприкінці І - на початку ІІ тисячоліть до­тримувалось в основному ґрунтового (безкурганного) ті- лоспального поховального обряду (в ямках, урнах). Він змінився лише в кінці ХІ - ХІІ ст. з початком формуван­ня централізованого об’єднання Галицького князівства, коли місцеві князі стали активно впроваджувати христи­янізацію краю.

З ХІІ ст. переважають ґрунтові могильники з трупопо- кладеннями. Від язичницького до християнського обря­ду поховання передався у той час звичай у могилу клас­ти культові та речі побуту. Практично в більшості дослі­джених курганних могильниках з трупопокладеннями Пониззя виявлена руська кераміка, кістки тварин (коня, свині, великої рогатої худоби, кози, вівці, собаки оленя, тура, зайця), птиці, риб, прикраси й інші речі. Так, на­приклад, в одному із жіночих захоронень (на межі ква­дратів 15 і 16) могильника в Бакоті знайдено п’ять сріб­них скроневих кільця в півтора оберти, дві срібні трьох- бусинні сережки київського типу, на середньому пальці лівої руки жінки була срібна обручка, яка нічим не від­різнялась від скроневих кілець.

В іншому багатому на інвентар жіночому похован­ні (квадрат 17 і 18) при розчистці зітлілих дощок домови­ни виявлено на пальці правої руки, що лежала на грудях, срібне кільце типу скроневого (в півтора оберти), а біля лі­вої скроні скроневе кільце. Біля правої скроні знайдено маленьке червоне кругле скельце. В інших захоронениях були знайдені: уламок рогу благородного оленя, уламки руського горщика, мідна бляшка трикутної форми з не­великими отворами та ін. Речовий матеріал дозволяє да­тувати ці могили серединою і другою половиною ХІІІ ст.¹

Парне поховання ХІІ-ХІІІ ст. було досліджене в південно-західній частині Бакотського скельного монас­тиря. експедицією Кам’янець-Подільського державного університету в 2007 р., яке розташовувалося на стежці, неподалік від нововиявленої ніші №1 (про неї детально буде йти нище). Дане поховання здійснено в ямі з під пря­мокутним контуром (2,0х0,70 м, глибина - до 30 см від су­часної поверхні) і орієнтовано по лінії північний-захід - південний-схід. Слід зазначити, ща кістяк №1 є вторин­ним похованням. При розчистці, супровідного поховаль­ного інвентарю не простежено, лише виявлено фрагмент давньоруської кераміки ХІІ-ХІІІ ст.

Кістяк №1. Лежав в анатомічному порядку на спині, руки зігнуті на рівні живота. Кістяк №2. не має анатоміч­ного порядку, череп знаходився на рівні черепа кістяка №1, інші кістки зміщенні в район тазового поясу та ниж­ніх кінцівок поховання №1.

Вказані дослідження дали змогу з’ясувати ймовірну локалізацію монастирського кладовища, яке розташову­валось на південний захід по схилу до Дністра - від цен­тральної частини монастиря. Слід зазначити, що в 1999 р. поблизу південний монастирських джерел від осно­вного входу в монастир було відкрито чотири поховання, одне з яких супроводжувалось бронзовими скроневими кільцями.^{[716] [717]}

Про поступовий відхід в язичницького ритуалу похо­вання свідчить той факт, що у більшості досліджених мо­гил, що датуються ХІІ-ХІІІ ст., біля померлих не знайде­но нічого¹. Загалом на території колишнього Пониззя до­сліджено близько 50 могильників ХІ-ХІѴ ст., поховання в яких здійснено за християнськими канонами^{[718] [719]. До самих ранніх таких захоронень можна віднести некрополь ХІ - початку ХІІ ст., досліджений поблизу с. Горішні Ширівці на правобережжі Середнього Дністра[720].}

Проте на зміну язичництва в княжу добу міцно вкорі­нюється християнство. Воно відповідало реаліям форму­вання і становлення державності, зміцнювало князівську України-Русі в «цивілізований» християнський світ. По­низзя не стояло осторонь від цього процесу. Не зважаючи на опір прихильників старої язичницької віри, послідов­ники християнства, спираючись на місцеву владу, єпіс- копську кафедру, місіонерським словом і силою впрова­джували з-поміж населення ідеали нової релігії, будува­ли храми, монастирі, поширювали священну літературу (Євангелія, псалми), розвивали іконопис, церковну служ­бу, освіту й наповнювали духовну культуру краю новим змістом.

Проблемами запровадження християнства і утвер­дженням нової релігії серед східних слов’ян займалося багато дослідників як вітчизняних так і закордонних. Зо­крема, слід відмітити праці М.Ю. Брайчевського^[721], Б.А. Рыбакова¹, Г. Подскальскі^{[722] [723], А. Поппе[724]. В той же час, до­сліджуваному регіону присвятили свої праці В.Б. Антоно­вич[725], В.С. Архюх[726], І.С. Винокур[727], В.С. Ідзьо[728], Ю.Мисько[729], Л.П. Михайлина[730], С.В. Пивоваров[731] [732], Б. Рідуш11 та ін. Про­те проблема етапів і шляхів християнізації, зокрема те­риторії Середнього Подністров’я в складі давньоруського Пониззя Х-ХІІІ ст., й досі залишається актуальною нау­ковою проблемою, яка вимагає подальших досліджень і розв’язання.}

988 р. в плані духовної культури давньоруського на­селення став переломним. Саме в 988 р. відбулося хре­щення Русі, яке скоріш за все, було політичним кроком київського князя Володимира І, який з самого почат­ку свого правління хотів запровадити єдину релігію для всього населення Русі. Оминаючи зовнішньополітичні

вигоди даного акту зазначимо, що християнство мало на меті об’єднати все населення країни духовно. І дійсно, з часом терміни «Русь», «православний» стали синоніма­ми як давньоруського так і пізніше російського та укра­їнського населення.

Формально, духовна культураСередньогоПодністров’я ХІІ-ХІІІ ст. була невід’ємною складовою духовного жит­тя і світогляду населення України-Русі, а також мала пев­ні регіональні особливості, притаманні як для Галицької Русі, так і для власного ареалу. Її основу складали проти­стояння віковічних традицій і вірувань язичництва (по­ганських культів) і християнства, утвердженого на Русі князем Володимиром І. Хоча нова віра об’єктивно відпо­відала вимогам часу, проте і через 200-300 років пізніше вона впроваджувалась у свідомість та ідеологію населен­ня досить повільно. Утвердження християнства можна пояснити тим, що східні слов’яни не зводили своїм язич­ницьким божествам величних храмів. Окрім того, язич­ництво не має складної духовної ієрархії - що, власне й пояснює відносно слабкий опір християнству з боку їх­ньої релігії. Так, тривалий час, особливо у глухих закут­ках країни, в тому числі і Середньому Подністров’ї, люди продовжували поклонятися язичницьким богам, і стара віра існувала поряд з новою. І все ж із приходом нової ре­лігії вірування предків не зникли безслідно. Як відзначав Б.О. Рибаков, у світогляді руських людей, навіть через два століття після хрещення, язичництво не тільки вжи­валось з християнством, а й значною мірою переважало^[DCCXXXIII].

Християнізацію Середнього Подністров’я можна умовно поділити на два етапи: 1) кінець Х-ХІ ст. - про­никнення нової релігії в регіон, заснування перших християнських осередків; 2) ХІІ-ХІІІ ст. - утверджен­ня християнства в Середньому Подністров’ї, виникнен­ня монастирів.

Перші християнські пам’ятки в Середньому Подністров’ї датуються кінцем Х ст. На жаль, прямих літописних свідчень про те, як відбувалося прийняття християнства в регіоні немає. Проте, аналізуючи літо­писні повідомлення в яких було описано процес запрова­дження нової релігії в давньоруській державі і рішучі дії київського князя Володимира І, а також спираючись на результати археологічних досліджень ми можемо дотич­но його відтворити.

го не має спільного з запровадженням християнства, про­те саме після цього походу в регіоні Попруття і Середньо­го Подністров’я припиняють існування більшість язич­ницьких капищ. Окрім того, починається спорудження князівських фортець та сторожових городищ, які з часом стали адміністративними центрами регіону.

Зважаючи на лаконічність, ми можемо помітити, що літописець не розкриває саму суть походу, як це він здій­снив під 981 і 982 р., коли племена в’ятичів відмовилися коритися князю. Ймовірно, даний похід на білих хорва­тів міг мати на меті розв’язання декількох завдань, одне з яких було християнізацію краю.

Взагалі 90-і роки Х ст. були вкрай важкими для Київ­ської Русі. Саме в цей час спостерігається найбільший на­тиск печенігів на Русь, які доходили навіть до Києва і щоб здійснити похід в регіон Середнього Подністров’я і По-

1 Повесть Временных лет по Лаврентиевскому списку [ПВЛ]. - СПБ, 1910. -

С.114.

2 ПСРЛ, т.2. Ипатьевская летопись. Фототип. изд. 1908 г. - М., 1962. - Стб.106.

пруття потрібно була вагома причина, яку ми вбачаємо, окрім підкорення даного племені в християнізації краю. Фактично результатом походу стало цілковите спусто­шення території у межиріччі Верхнього Прута і Середньо­го Дністра, можливо примусове переселення, де практич­но зі 120 давньоруських поселень, городищ - залишають­ся одиниці¹.

Щодо початку християнізації, то саме в кінці Х ст. офіційно припиняє своє існування «збучський язичниць­кий комплекс», який розташовувався в середній течії Збруча, на правому березі, біля с. Личківці (тепер Гуся- тинський район Тернопільської області), Знаковою куль­товою пам’яткою цього святилища був славнозвісний Збруцький ідол «Святовит» (з ІХ ст.), який в добу христи­янізації Середнього Подністров’я був знятий з п’єдесталу і віднесений на віддаль 1,5 км до річки Збруч й затопле­ний в її водах (або з метою порятунку від наруги і знищен­ня, або як символ торжества нової віри).^{[734] [735]}

Така сама участь очікувала і на більшість язичниць­ких пам’яток, які розташовувались в даному регіоні. Всього на цій території зафіксовано І.С. Винокуром по­над 30 пунктів, в яких виявлено кам’яні антропоморфні ідоли, що розташовувалися компактно в середньому на віддалі 40 - 50 км один від одного^[736]. Зокрема, язичниць­кі ідоли та капища виявлені на лівобережжі Середнього Дністра біля сіл Кремінна Городоцького; Юрківці Чеме- ровецького; Бакота, Суржинці Кам’янець-Подільського; Іванківці, Ставчани, Каліус Новоушицького районів Хмельницької області.

Якщо ж зважити на те, що Середнє Подністров’я було віддалене від основних політичних і культурних центрів давньоруської держави, то відмова білих хорва­тів приймати нову релігію, зважаючи на складну ситу­ацію з постійними набігами печенігів для Києва вигля­дає цілком логічно. І припинення існування більшості язичницьких культів в регіоні слід пов’язати з походом Володимира І у 993 р.

Головною ознакою християнізації краю на першому етапі слід вважати побудову перших печерних монасти­рів по р. Дністер в середині ХІ ст. Масове будівництво пе­черних скитів по всій Київські Русі пов’язують з ім’ям Антонія Печерського (983-1073), який відвідав Палести­ну і прийняв постриг на Афоні. В 1028 р. він повертаєть­ся на Русь і засновує скит біля с.Берестово, який з часом трансформується в Києво-Печерську лавру.

Подільська народна традиція також пов’язує освоєн­ня дністровських печер з діяльністю преподобного Анто­нія Печерського Історик Ю.Й. Сіцінський записав пере­каз про те, що «преподобний Антоній..., коли йшов з Афо­ну до Києва, то проходив через Поділля (Пониззя) і неда­леко коло Могилева-Подільського, там, де тепер село Ля- дава при р. Дністрі, викопав у скелі печеру і тут перебу­вав деякий час. У Лядаві є печерна церква, викопана, як твердить переказ, київським подвижником»^[737]. Тут він ви­ховав своїх учнів-послідовників, що діяли на Середньому Подністров’ї. З цього часу, тобто з початку ХІ ст. і розгор­нуто масову християнізацію культових печер.

В регіоні відомий цілий ряд давніх скельних печерних монастирів. Їхні рештки зафіксовані, зокрема, вздовж лі­вого берега Дністра в Студениці, Субочі, Бакоті, Лядаві, по його притоках Смотричі - Залуччі, Ушиці - в с. Со- кольці та інших місцях; на правому березі Дністра - На- горянах, Галиці, Непоротове, Василеві тощо. Загалом у цьому регіоні дослідники нараховують 42 скельні монас­тирі^[738], який за кількістю скельних комплексів є найбіль­шим у Європі. Практично монастирі розміщені на відста­ні 15-25 км, що дорівнює одноденному переходу. Дослід­ники вважають, що вони утворювали мережу місіонер­ських християнських центрів, діяльність яких упродовж значного часу підготувала і здійснили християнізацію слов’ян усього Подністров’я та суміжних земель.

З другої чверті ХІІ ст. і до монгольського нашестя в ХІІІ ст.. настає другий етап християнізації краю. Середнє Подністров’я адміністративно входить до складу спочат­ку Галицького, а з 1199 р. - Галицько-Волинського кня­зівства і відоме в літописах під назвою Пониззя. Саме в ХІІ-ХІІІ ст.. на Пониззі спостерігається бурхливий роз­виток міст та містобудівництва. На ХІІ ст. християнство стає домінуючою релігією серед давньоруського населен­ня, хоча на сторінках літописів ще можна зустріти волх­вів, які «сіяли смуту», і переважно з’являлися на північ­ному сході давньоруської держави.

Головною ознакою християнізації Пониззя було спору­дження у містах, городищах і селах християнських хра­мів, які за своєю архітектурою, розписом, по суті, є одно­типними стосовно церковного будівництва в інших кня­зівствах і землях України-Русі. Одним з визначних цен­трів християнства на Пониззі були м. Василів та Бакота. Зокрема, Василів вважався містом храмів. Представник Віденського антропологічного представництва кінця ХІХ ст. Р.Ф. Кайндль провів у 1899-1900 рр. розвідкові робо­ти у літописному Василеві. Він відкрив на Західному схи­лі гори Хом фундаменти давньоруської церкви, посереди­ні яких у неглибоких ямах знаходились кам’яні саркофа­ги, що містили рештки поховань. Тут же знаходився мо­гильник ХІІ-ХІІІ ст. з кістяками та фрагментами давньо­руської кераміки¹.

Ще в 1948, а згодом у 1958-1959 рр. Б.О. Тимощук під час археологічних досліджень в урочищі Мури Василева натрапив на кам’яний саркофаг і розкопав фундаменти триапсидного храму ХІІ ст., де були знайдені архітектур­ні деталі, культові речі, поховання, полив’яні плитки та уламки давньоруської кераміки^{[739] [740]. Цей храм був збудова­ний з білого тесаного каменю і став визначною християн­ською архітектурною пам’яткою для всієї Галицької Русі того часу[741]. Археологічні данні підтверджують факт, що Василів дійсно був значним центром християнської віри в Пониззі. Загалом Б.О. Тимощук відкрив і обстежив на Буковині понад 40 пам’яток, які стосуються християн­ських вірувань місцевого населення ХІ-ХІІІ ст.[742]}

Одним з центральних християнських культових спо­руд Пониззя, згодом Поділля, за ступенем збереженості та вивченості провідне місце займає Бакотський скель­ний монастир над Дністром. Він уперше згадується в Литовсько-Руському літописі ХІѴ ст. у зв’язку з прихо­дом на Поділля біля 1362 р. литовських князів Коріато- вичів. Літописець засвідчує, що ці князі прийшли і в Ба- коту «и на первое нашли собі твержю. на рецй Смотри- ти. а в дроугомъ мйсте были черницы в горе. в томъ мйсте наредили город Бакотоу»^[743]. Він знаходився на південно- східній околиці Бакоти, в урочищі Монастирисько, на ви­соті близько 70 м, на середній терасі стрімкого південно- західного схилу скелястої Білої гори, що підноситься над лівим берегом Дністра на 130 м, займаючи площу понад 2 га, і являє собою вапнякову скелю.

Існування монастиря дослідники (В.Б. Антонович, Ю.Й. Сіцінський, Б.О. Тимощук, І.С. Винокур та ін.) об­межують ХІ - 30-ми роками XV ст., уточнюючи, що окре­мі печери комплексу були язичницькими капищами ще з епохи бронзи і до середини 1-го тис. н.е. З огляду на зна­хідки на стінах печер хрестоподібних петрогліфів, дато­ваних за румунськими й гуцульськими аналогами VIII­XI ст.¹, не виключено, що початок формування монасти­ря варто пов’язувати з більш раннім часом^{[744] [745]. Подібні зна­ки виявлено в скельних монастирях Лядави і Нагорян.}

У 1891-1892 рр. В.Б.Антонович провів розкопки Ба- котських печер. Під час досліджень рельєфно визначи­лися рештки скельного печерного монастиря. На май­данчику 29 х 8-9 м, витягнутому смугою вздовж урвища на висоті 70 м на рівнем води в Дністрі, у прямовисних скелях, які знаходяться на відстані 8-9 м від краю уко­су гори, було досліджено три печери або коридори. Перша печера-коридор мала в довжину 8,5 м при ширині 1,6 і ви­соті біля 2,13 м. У глибині печера-коридор розширюється і утворює справа кімнату 2,1 х 2,1 м. При вході до коридо­ру з боку урвища зліва прилягає ще одна келія площею не більше 4 кв. м. Отвір другої печери-коридору знаходить­ся від першої на відстані 6,2 м. Довжина цієї печери 6 м при ширині 1,5 м і висоті 2,13 м. При вході до цього кори­дору зліва прилягає невелике приміщення (2,5 х 1,2 м), справа ще одне таке (2,5 х 2,5 м). Третя печера розташо­вана у 6 м південніше. Її довжина біля 10 м, ширина при вході і до середини коридору вглиб - 1,6 - 1,7 м, а від се­редини у східному напрямку приміщення в скелі розши­рюється до розмірів 4 х 4,5 м. У стінах описаних коридо­рів на висоті 4,5 м від основи вибито 17 довгастих ніш до­вжиною під зріст людини (1,6 - 1,9 м). На скельній підло­зі коридорів зафіксовано 19 гробниць (чотирикутні і про­довгуваті заглиблення), в окремих з яких були виявлені людські кістки¹.

Вхід до монастиря знаходився на вершині гори і дво­ма закрутами спірального коридору-колодязя (нині за­валений) спускався в нижній ярус, де розміщувалася церква, усипальні та келії. З обрушенням масиву скелі у Дністер західна частина комплексу відкрилася просто неба. Нижній, зруйнований ярус закрито спорудженим у 1893 р. чотириметровим підпірним муром. Верхній ярус зберігся лише у східній вівтарній частині. Нави розділя­лися вирубаними у скелі стовпами. У центральній та пів­денній навах збереглися рештки стрілчастих склепінь^{[746] [747]. Між першою і другою печерами монастиря знаходила­ся арка, а перед нею - наче стіл з каменю, а далі рештки кам’яних стовпів, які, очевидно, підтримували склепіння центрального нава. При розчистці у вказаному місці було виявлено кам’яні глиби з рештами фрескового розпису. Ю.Й. Сіцінський вважав, що тут знаходилася печерна церква скельного монастиря[748]. На думку сучасного архі­тектора О.А. Пламеницької, насправді храм святого Ми- хаїла повністю знаходився всередині скелі й мав трина- вову структуру. Таке розпланувальне вирішення було на той час надзвичайно прогресивним і співзвучним двом київським Михайлівським храмам - Видубецькому (1070-ті рр.) та Золотоверхому (1108-1113 рр.) монасти­рям[749].}

Загалом техніка вирубки в скелястій породі Білої гори в Бакоті при споруджені печер-коридорів, приміщень для келій, ніш і гробниць у стінах аналогічна збудованим скельним монастирям Середнього Подністров’я Лядави, Нагоряни, Непоротове, Сатанівська Слобідка й іншим^[750]

Поблизу розчищеного входу до монастиря, на півден­ній стіні, на прямовисній рівній поверхні стелі виявле-

По боках і внизу напису були простежені ще якісь зна­чки або букви, а зліва вирізьблено рівнораменний хрест і погруддя чоловіка з бородою, які разом і з рештками чо­тирьох фресок у червоно-чорній гамі ще існували в 1891­1892 рр. і до нашого часу дійшли лише їхні фотографії^[751].

Вказані написи і за змістом і палеографією дають можливість датувати скельний монастир ХІ - початком ХІІ ст. На думку академіка М.М. Тихомирова, який відві­дав в 1962 р. Бакотський монастир і познайомився на міс­ці з давньоруським написом, приписка за палеографією відноситься до кінця ХІІ - початку ХІІІ ст. Як встанови­ли дослідники, графіті з Бакотського монастиря нагаду­ють і наскельні написи Лядавського монастиря^[752].

В 2006 р. під час робіт, що проводились в Бакотсько- му скельному монастирі (оббивання нависаючого над пам’яткою каміння) та облащтуванні стежок, що ведуть до монастиря та джерел, працівником НПП «Подільські Товтри» Т.В. Горбняком було виявлено дві ніші та люд­ські кістки, які виходил на поверхню стежки.

У вересні 2007 р. експедицією Кам’янець-Подільського державного університету було проведено розвідкові ро­боти на території Бакотського скельного монастиря. Під час робіт, було виявлено 2 ніші та парне поховання. Дослі­дженні ніші знаходяться в південно-західній зовнішній частині скелі, безпосередньо перед входом до центральної частини монастиря.

Ніша №1. розташована в південній частині зовнішньої скелі монастиря, має трапецевидну форму та орієнтована на південь. Її розміри: висота - 0,81 см, ширина верхньої частини - 0,66 см, нижньої частини - ),8 см. Заглиблення ніші становить - 0,69 см, при цьому права стінка має гли­бину 0,67 см, ліва - 0,57 см. Заглиблена частина долівки складає 0,95 см. При розчистці заповнення ніші було ви­явлено фалангу пальця стопи.

Ніша №2. Знаходиться з південної сторони зовнішньої скелі, має аркоподібну форму, та орієнтована на захід. Її розміри: висота - 1,27 м, ширина верхньої частини - 0,68 см, нижньої - 1,15 м. Заглиблення ніші - 23 см - верхньої частини. Ніша є частково відкритою. Її загальна довжи­на складає - 2,5 м. Відстань між нішами скаладє близь­ко 1,8 м.^[753]

Подібні ніші зустрічаються й у інших печерних мо­настирських комплексах (Старий Орхей, Галиця, Окса- нівка та ін.). Їхнє призначення остаточно не з’ясоване.

Т.Бобровський припускає, що це так звані ісихастерії.¹

Майже синхронно в часі з Бакотським скельним мо­настирем бере свій початок Лядовський монастир, який був заснований в першій половині ХІ ст. та існував а ж до ХІХ ст.. Лядовський Свято-Усікновенський скельний чо­ловічий монастир знаходиться на південно-західній око­лиці села Лядова, Могилів-Подільського району Вінниць­кої області. Розмістився монастир на лівому береговому схилі Дністра за 0,5 км нижче устя р. Лядови. Скеля, в якій висічені приміщення монастиря і яку місцеві жите­лі здавна називають Церковною горою. Він складається із трьох печерних церков: Усікновіння Глави Іоана Предте­чі, святої великомучениці Параскеви П'ятниці і преподо­бного Антонія Печерського. Церкви Іоана Предтечі та Па- раскеви розміщуються у двох суміжних гротах, є склад­ними за конфігурацією та з'єднані між собою переходом. На невеликій відстані від цих печер знаходилася келія Антонія Печерського. У 1894 році тут було відновлено й освячено Свято-Антонієвську церкву.

На правому березі Дністра Пониззя існували печерні монастирські комплекси у Василеві, Галиці, печерні ка­плиці у Бабині, Хрещатику, печера Мартинівська біля с.Вікно та ін.

Зокрема, на високому правому березі Дністра (80-100 м на рівнем ріки), між селами Непоротове і Ломачинці, в урочищі Монастир на північно-східній околиці с. Га- лиця (колишній літописний Кучелмин) у скельних пе­черах розмістився монастирський комплекс ХІІ-ХІІІ ст.2 Він складався з 9 штучних порожнин різних розмірів та призначення. Площі найменших становлять 2 х 2 м і до ^{[754] [755] 2 м висотою. Келії та господарській приміщення досяга­ють 3 х 3,5 м заввишки. Найбільше приміщення має ши­рину 4 м, довжину 8 м і висоту до 3,5 м. Портал храму вироблений кам’яною кладкою (нині напівзруйнована), а саме приміщення підняте на 3 м вище від келій, до ньо­го ведуть кам’яні сходи. На схилі у лісі, на відстані 50 м від монастиря знаходиться ще одна вирубана у скелі пе­чера. Вона має прорубане вікно та приямок у підлозі. Ще два монастирських приміщення виявлено вверх по течії Дністра на схилах. Їхню культову приналежність засвід­чують вирізані на стінах хрести. Загалом як на той час вражають грандіозні розміри монастирського комплексу, які засвідчують, що він був невід’ємною складовою вели­кого міста Кучелмина і значним християнським центром прикордонного Пониззя. Нині від монастиря залишили­ся численні ніші, гроти, які зяють у вапняковій скелі.}

Важливим елементом християнізації Пониззя було по­ширення культової атрибутики (натільні кам’яні та ме­талічні іконки, хрести, хрести-складні /енколпіони/ та ін.), яка не тільки символізувала прибічників нової релі­гії, але й, за переконанням віруючих, оберігала їх від злих сил. Тільки на території колишнього Пониззя, в межиріч­чі Верхнього Пруту та Середнього Дністра за різних обста­вин знайдено понад 60 предметів християнської культової атрибутики, з них 35 екземплярів виявлено під час архе­ологічних досліджень (Василів - 8, Чорнівка - 20 та ін.)^[756].

Іконографічна традиція виготовлення натільних мі­ніатюрних іконок (так звані воротні іконки) з різних по­рід каменю та металів прийшла на Русь із Візантії та Си­рії і знайшла своє продовження у місцевих київських, га­лицьких та інших майстрів¹. На них представлені най­перші за часом іконографічні сюжети і лицьові зображен­ня, які відображають розвиток стилю і різноманітність художніх прийомів обробки каменю. Цим виробам нада­валась і певна символіка, пов’язана з давніми світогляд­ними поглядами, розкриття яких збагачує наші знання про духовну культуру Київської Русі, і Пониззя зокрема. На відміну від Візантії, де іконки вирізалися з коштовних каменів, у князівствах Русі матеріалом слугував камінь місцевих м’яких порід - вапняк, мергель, різновиди пі­щаника і глиняних сланців, привізний напівкоштовний стеатит^{[757] [758]. Однак такі іконки виготовлялися вручну і ста­новили індивідуальні вироби, з-поміж них немає ідентич­них екземплярів. Їх можна зіставити тільки за близьки­ми стилістичними ознаками і певними прийомами різь­би, характерними для одного майстра або іконографічної традиції, поширеної на певній території[759].}

Зразки таких іконок у кількості 5 штук виявлені під час археологічного дослідження Чорнівської феодаль­ної садиби давньоруського Пониззя. Перша з них ікон­ка вирізана з каменю-аргіліту темно-коричневого кольо- ру^[760]. Вона однобічна, злегка овальна, зі сторонами 4,6 х

4,2 см, завтовшки 0,6 см. Край іконки оконтурений не­високою рельєфною рамкою шириною 0,3 см, висотою 0,2 см. На іконці збереглося чітке зображення Ісуса-Христа- Емануїла, виконане строго у фас. Права рука і обличчя частково стерті, ліва рука зігнута в лікті. Над головою прокреслений двома лініями німб із виписаним хрестом. З обох боків постаті вміщено напис у вигляді врізної моно­грами «ІС ХС» із титлами¹. Найближча аналогія цій ікон­ці знайдена біля Княжого двору і Десятинної церкви в Ки­єві і датується ХІІ-ХІІІ ст. За стилем і прийомами обробки ця іконка відноситься до південно-руської групи виготов­лення^{[761] [762]. Проте цей вид культової атрибутики не належав до масових. За вартістю він був доступний лише замож­ним верствам населення.}

Друга іконка з Чорнівської садиби виготовлена з на­півкоштовного каменю-стеатиту темно-сірого кольору із зеленкуватим відтінком. Нижня частина іконки пряма, верхня - дугоподібно звужується і закінчується вушком для шнура. Вона теж однобічна. На іконці високим ре­льєфом вирізано також чотирикінцевий хрест^[763]. За мане­рою передачі хреста та форми рельєфної рамки і щитка, її можна віднести до типу херсонеських ікон, де виготовля­лися культові предмети з стеатиту^[764].

Цікавим аналогом кам’яних іконок, є знайдена на території, яка прилягає до Бакотського скельного мо­настиря, невеличка шиферна іконка, що зберігається в Кам’янець-Подільському історичному музеї-заповіднику. Її розміри 5,5 х 4,4 см, товщина 0,5 см. Високою технікою різьблення на ній зображено постать воїна Дмитра Солун- ського, який стоїть трохи розтавивши ноги і спираючись однією рукою на щит, а другою - тримаючи списа. Два ангели підлітають до нього. Один з них подає Дмитрові меч, щоб він боровся з ворогами України-Русі, а другий - увінчує його німбом слави¹. Як відомо, прекрасна кольо­рова мозаїка із зображенням Дмитра Солунського з спи­сом, мечем і щитом початку ХІІ ст. знаходилась у Михай­лівському Золотоверхому соборі Києва^{[765] [766].}

Загалом кам’яні культові іконки були доступні лише заможним верствам населення. Вони виготовлялися не тільки у Візантії, Херсонесі чи Києві й поширювалися по князівствам і землям України-Русі, але й така майстерня по виробництву кам’яних іконок знаходилася на Пониззі, рештки якої археологічно досліджені в 1998 р. у літопис­ному Онуті (сучасне с. Онут Заставнівського району Чер­нівецької обл.)^[767].

Найбільш поширеними в населення князівств та По­низзя були натільні іконки виготовлені з металів: міді, бронзи, сплавів олова, рідше срібла і золота. Зокрема, та­ким зразком слугує знайдена на Чорнівському городищі добре збережена бронзова іконка ХІІ ст., загальним розмі­ром 4,5 х 4,5 см. На ній зображена Богоматір в іконогра­фічному тані Одгітрії, яка тримає дитину на лівій руці. Права рука зігнута у лікті в сторону Ісуса, над головою двома лініями окреслений німб, в який вписаний хрест. У правому кутку іконки позначені літери «Г. Н. Л». По пе­риметру вона окантована невисоким рельєфним борти­ком шириною 0,5 см, висотою 0,2 см.^[768]. Мідна іконка ін­шого типу виявлена в урочищі Городисько біля літопис­ного м. Каліуса на лівому березі Дністра. Боротьба про­ти монголо-татарських загарбників зумовила велику по­пулярність іконок із зображенням святих воїнів. На цій іконці зображені образи Бориса і Гліба. Датується вона ХІІІ ст.¹.

До масових культових предметів належать натільні, які носили під одягом, та нагрудні хрести, виготовлені з дерева, випаленої глини, каменю, міді, олова, свинцю, бронзи, срібла й золота. Зразком таких культових виробів є знахідка на Чорнівському городищі натільного хреста, зробленого з каменю-сланцю темно-сірого кольору, із сто­ронами 1,6 х 1,6 см. Кожний кінець хреста закінчується різьбленою кулькою. Хрести такого типу широко побуту­вали на теренах України-Русі в ХІІ-ХІІІ ст. На цьому ж го­родищі знайдено натільний хрест із свинцево-олов’яного сплаву, розміром 1,1 х 1,1 см, виготовлений у двосторон­ній формі. Кожний із його чотирьох кінців закінчувався пірамідкою із трьох кульок. У передхресті також розмі­щена кульки, які імітують зернь. Такі хрести були розпо­всюджені в князівствах і у Західній Європі^{[769] [770].}

Одним із центрів ремісничого виробництва натільних хрестів для населення Пониззя було велике городище ХІ- ХІІІ ст. біля с. Міцівці на лівій притоці Дністра Студени- ці. Тут досліджені залишки ливарних і скляних майсте­рень, знайдені напівфабрикати мідних, бронзових, з сіро­го з вкрапленням граніту та коричнево-червоного шиферу натільних хрестиків^[771]. Особливу цікавість становлять дві кам’яні ливарні форми для виготовлення скроневих при- крас та натільних хрестиків ХІІ - початку ХІІІ ст. вияв­лені у 1991 р. М.П. Сохацьким під час дослідження дав­ньоруського селища на лівобережному Пониззі поблизу сучасного села Глибочок Борщівського району Тернопіль­ської області, в урочищі Попові Долини¹.

Однак до справжніх витворів художнього мистецтва варто віднести поширені в Київській Русі, в тому числі й на Пониззі, так звані хрести-енколпіони, які носилися на грудях поверх одягу. Сама назва походить від грецького слова «енколпізо» - «зберігаю на грудях», відповідно ен- колпіон означав «нагрудний хрест»^{[772] [773]. Вони виготовляли­ся переважно з металів. Їх майстерні знаходилися в Киє­ві, Чернігові, Галичі та інших ремісничих центрах. Вони за формою виготовлення були схожі, однотипні, проте різнилися за будовою, характером зображень, за якістю та індивідуальністю роботи майстрів. Виробництво ен- колпіонів відзначалося високою художньою майстерніс­тю і почасти носило ювелірний характер[774].}

На Чорнівськй садибі виявлено два хрести-енколпіони. З них найкраще уцілів один, знайдений у 1982 р., який датується ХІІ - початком ХІІІ ст. Бронзовий хрест скла­дався з двох втулок, скріплених осями, пустотілий, має розмір 5,7 х 8,6 см. Заокруглені кінці хреста мають висту­пи, посередині яких розташовані медальйони з погруддя­ми святих (у верхній частині - св. Микола, у нижній - св. Георгій). На лицьовій стороні верхньої ступиці вміще­но сюжет розп’яття Христа без виділення «хресного дере­ва». Над німбом вміщено хризму-монограму «ХСІС». Май­же стерті обабіч постаті розп’ятого Христа написи чита­ються: «кр/ес/ть намь похвала, кр/ес/ть намь у/тешение». На зворотній стороні зображено Богоматір у повний зріст, в хітоні з долонями перед грудьми. Вона відноситься до іконографічного типу Перівлепти, популярного у Візан­тії. Над німбом Богородиці та обабіч її фігури нанесений текст, який читається в дзеркальному відображені як «Святая Богородице, помагай». Всі фігури на хресті вико­нані рельєфною технікою¹. На думку Б.А. Рибакова, та­кий характер напису сприймався як особливий магічний прийом і, вірогідно, сприяв збуту виробів^{[775] [776]. Одна з майсте­рень, яка виробляла такі хрести, була розташована в Ки­єві, поблизу Десятинної церкви[777].}

При дослідженні літописного Василева, в урочи­щах Монастир, Замчище і Хом знайдено кілька брон­зових хрестів-енколпіонів. Один із них виготовлений у формі латинського хреста з ледь розширеними кінця­ми і трохи подовженим нижнім перехрестям, розміра­ми 4,9 х 10 см, датується ХІІ-ХІІІ ст. Сюжет розп’яття тут подано без підкреслення мотиву страждання. На­впаки малюнок витягнутого бородатого обличчя Хрис­та розташований прямо і високо, на вертикальній пло­щині хреста, стоячи, з напівзігнутими в ліктях рука­ми і витягнутими неприродно видовженими пальцями, що нагадує іконографічний тип Христа Тріумфатора. Німб поділено шістьма подвоєними смугами на секто­ри. Над розп’яттям вміщено прямокутник з вписаним в нього андріївським хрестом. Від боків прямокутника відходять трикутники зі зрізаними верхівками, утво­рюючи хрестоподібну фігуру. На лівому плечі горизон­талі хреста вміщена знизу хризма «ІСХС», на право­му - прорисовуються літери «NHICI»¹. Вироблений по типу близькосхідної (сирійської) культової металоплас- тики^{[778] [779].}

Під час археологічних досліджень городища біля с.Гринчук на лівому березі Дністра (сучасний Кам’янець- Подільський район Хмельницької обл.) знайдено хрест, який належить до поширеного типу борисоглібських рельєфно-черневих енколпіонів. Бронзовий, розмір по кінцям хреста 5,8 х 4,8 см, який датується другою чвертю ХІІ - серединою ХІІІ ст. Все поле нижнього кінця хрес­та займає постать князя, виконана в низькому рельєфі. На решті кінців хреста, в округлих медальйонах зобра­жені напівпостаті святих, виготовлених технікою черні^[780]. Аналогічний борисоглібський бронзовий хрест знайдено в околицях літописного Каліуса (біля с. Каліус Новоушиць- кого району на Хмельниччині) на лівому березі Дністра^[781].

У Подністров’ї на території Тернопільської області ен- колпіони виявлені в 17-ти пунктах. З-поміж них науко­вий інтерес складає знахідка енколпіона в м. Мельниці- Подільській Борщівського району. Він відлитий з бронзи в односторонній формі. На лицевій стулці хреста зображено розп’ятого Ісуса з німбом, в довгій набедреній пов’язці, сто­пи ніг якого спираються на підставку чотирикутної форми. На кінцях рамен, крім нижнього, в медальонах зображені Богородиця - зліва, Бог - батько - зверху та апостол Іоан - справа. За характером зображень його можна віднести до розповсюджених на території Русі предметів культу ХІ сто­ліття¹. Аналогічний хрест-енколпіон, яким користувалися жителі давньоруського Пониззя, знайдений біля с. Зеленче Теребовлянського району на Тернопільщині^{[782] [783].}

На території м.Чернівці (р-н вул. Сібірської) знайде­ний хрест-енколпіон, в якому у медальйонах зображені: вгорі - Спас Вседержитель, внизу - воїн Дмитрій Солун- ський, зліва - діва Марія, справа - Іоанн Богослов^[784]. Ана­логічні енколпіони походять із Середнього Подніпров’я (Києва, Княжої гори в Каневі, с.Пекарі Черкаської обл. тощо) та Західних областей України (Тернопільської, Львівської, Івано-Франківської, Волинської)^[785].

Таким чином, як засвідчують вищевикладені факти, християнська культова атрибутика у всій своїй різнома­нітності (натільні іконки та хрести, хрести-енколпіони) мала масове розповсюдження на Пониззі в ХІ-ХІІІ ст., що промовляє про перемогу тут християнської віри. З іншого боку, ця атрибутика потрапляла у даний регіон як з май­стерень ряду князівств України-Руси, так і виготовляла­ся місцевими ремісниками. Відповідно предмети культу за змістом вираження і мистецькими можливостями ви­робництва мали форми і характер спільні для всієї Русі, так і набрали місцевих рис і особливостей, притаманних для Галицької землі та в її складі Пониззя.

Одним із наслідків утвердження християнства була поя­ва писемності та поширення шкільництва серед давньорусь­кого населення, в тому числі й на Пониззі. Археологічні ма­теріали засвідчують, що місцеві мешканці уміли писати та читати. Підтвердженням цьому слугують знахідки на дав­ньоруських поселеннях графіті на посуді, гончарних клей­мах, на стінах печерних монастирів, предметах християн­ського культу та різних побутових речах. Особливої уваги заслуговують знахідки бронзових і залізних писал-стилів, виявлених у Василеві, Ленківцях та інших місцях¹. Писала представляли собою круглі в перетині стержні, один кінець яких був загострений, в інший - виготовлений у формі три­кутної чи п’ятикутної лопатки. При допомозі таких писал робили записи на повощених дощечках. Гострим кінцем на­носився напис, а лопаткою стиралися непотрібні букви чи слова. В першу чергу писала використовувалися в початко­вих школах при навчанні учнів письму^{[786] [787].}

З усього викладеного матеріалу випливає загаль­ний висновок, що спорудження християнських храмів візантійсько-русько-європейської (романської) архітекту­ри, заснування чернечих монастирів, головним чином пе­черних, численні знахідки християнської культової атрибу­тики на території колишнього давньоруського Пониззя за­свідчують про успішну масову християнізацію населення, починаючи з кінця Х - початку ХІ ст. та її утвердження в ХІІ-ХІІІ ст. і остаточну перемогу над язичницькою вірою. Бо­ротьба між язичництвом і християнською релігією склада­ла головну суть нових суспільних, політичних, культурних і духовних перетворень, що відбувалися в Україні-Русі і в досліджуваному регіоні, формувала новий менталітет укра­їнського населення. Специфіка цього процесу на Пониззі полягала в тому, що тут поганська віра зуміла зберегти свої позиції аж до кінця ХІІІ ст. і фактично, утримуючи чима­ло своїх святилищ і навіть храмів, стала центром язични­цтва Південно-Західної Русі. Християнська культова атри­бутика, з одного боку, замінила язичницьку (на місце аму­летів прийшло носіння натільних іконок, хрестів та нагруд­них енколпіонів), а з іншого, мала історичну та семантичну спадковість християнських оберегів від язичницьких.

Християнська церква в Україні-Русі і, зокрема, на По­низзі сприяла поширенню слов’янської писемності й освіти. При храмах і монастирях формувалися бібліотеки (легенди розповідають про велику бібілотеку Бакотського скельно­го монастиря, яка засипана обвалом і досі чекає дослідни­ків), творили літописці, віруючі переважно з числа замож­них верств населення тут здобували грамоту, відбувалася підготовка іконописців-художників тощо. Дякуючи цьо­му, багатим було оздоблення палаців і храмів, що базувало­ся на майстерності місцевих майстрів: архітекторів, скуль­пторів, різьбярів, ковалів, художників-фресчистів та іко­нописців, належно розвивалися мистецтво (художнє, му­зичне¹ та інші галузі), місцевий фольклор і література. Вер­шиною останньої є Галицько-Волинський літопис - видат­на історико-літературна пам’ятка, рівної якої не було в то­гочасному давньоруському світі^{[788] [789]. Водночас впроваджува­лись нові культові свята, обряди і традиції. Всі ці реформа­ції й досягнення консолідували суспільство й, отже, твори­ли нову духовну культуру.}