ВИСНОВКИ

У ході здійснення системних досліджень нами отри­мані важливі наукові результати, які дозволяють запо­внити прогалини в історіографії проблеми згідно вимог сучасної української історичної науки та висвітлити її у ракурсі нового бачення, суть якого зводиться до того, що Середнє Подністров’я, а згодом Пониззя ХІІ-ХІІІ століть було тим історичним адміністративно-територіальним регіоном Південно-Західної України-Руси, який брав без­посередню участь у давньоукраїнському етногенезі і тво­ренні давньоукраїнської Галицько-Волинської держави.

Пониззя - південно-східна окраїна Галицько- Волинської держави, почало формуватися ще за часів ви­никнення Київської Русі в ІХ - ХІ ст. і встановилося як особливий, засвідчений у літописанні регіон, у середині ХІІ - середині ХІІІ ст. Його серцевиною виступив басейн Середнього Подністров’я, який обіймає нині суміжні час­тини Хмельницької, Чернівецької і Тернопільської облас­тей України загальною площею близько 15 тисяч кв. км. Дністер поділив регіон на лівобережну частину з столи­цею Бакота (12, 2 тис. кв. км) і правобережну - з головним містом Василів (2,8 тис. кв. км), які об’єднували в собі за­гальні суспільні риси, притаманні для всієї України-Руси й водночас склали специфічний край Пониззя зі своїми усталеними традиціями життя, які несли на собі відчут­ні соціально-економічні, політичні, культурні й духовні впливи Галицької землі.

Середнє Подністров’я було заселено ще з доби па­леоліту, густо вкрилося поселеннями за часи трипіл­ля (V - III тис. до н.е.), з початку І тис. н.е. належало ранньослов’янським черняхівським (до V ст. н.е.) та ант­ським племенам (VI - VII ст.), у VIII-Х ст. представлене численними східнослов’янськими пам’ятками типу Луки- Райковецької культури. Водночас цей край знаходився на перехресті міграційних потоків слов’янського насе­лення. Важливу роль в етногенезі слов’ян у Середньому Подністров’ї відіграло переселення сюди з Подніпров’я і південного Побужжя у ІХ-Х ст.

Спираючись на археологічні дані та сучасні наукові методи аналізу демографічних процесів періоду України- Руси, було здійснено розрахунки чисельності населення та його розміщення на території Середньої Подністров’я впродовж Х - ХІІІ ст.

Басейн Середнього Подністров’я в період України-Руси можна умовно поділити на такі етапи історичного розви­тку: перший - з кінця ІХ-ХІ ст. - входження регіону до складу Київської Русі, час побудови перших укріплених поселень і початків формування оборонного комплексу для захисту південно-західних рубежів держави. Другий - ХІ - початок ХІІ ст. - край у складі Теребовельського князівства, під час якого на притоці Дністра Сереті спору­джуються городища, починає формуватися назва Пониз­зя. Третій - ХІІ ст. - входження Середнього Подністров’я під назвою Пониззя до складу Галицького, а з кінця ХІІ - у ХІІІ ст. до об’єднаного Галицько-Волинського князівств - період високо розвиненої економіки, інтенсивного бу­дівництва в регіоні міст і поселень, укріплених городищ, значних досягнень у матеріальній і духовній культурі та наростання соціальних і політичних протиріч напередод­ні і в умовах ординської агресії.

Дослідженнями з’ясовано, що головну складову сис­тему економіки Середнього Подінств’я складало сільське господарство, яке носило комплексний землеробсько- скотарський характер аграрного виробництва, де визна­чальна роль належала землеробству. Сільське господар­ство пройшло шлях в орному землеробстві від техніки розпушення ґрунту до прогресивної техніки обробітку пласта. На рівнинних територіях і зручних для обробіт­ку ґрунтах на Пониззі з ХІІ ст. повсюдно спостерігаєть­ся перехід на трипільну систему землеробства. У горис­тих ландшафтах, у віддалених від магістральних шляхів місцевостях краю залишалися у ХІІ-ХІІІ ст. такі відста­лі системи рільництва, як вогнево-підсічна, перелогова, в кращому випадку двопілля. Селяни Пониззя вирощува­ли землеробські культури в асортименті: озиму і яру пше­ницю (переважно полбу-двозернянку), жито, просо, овес, ячмінь, горох, чечевицю, технічні культури льон та коно­плі. Тут було розвинене городництво. Практично всі на­звані землеробські культури вирощуються й досі в Укра­їні, у тому числі в Середньому Подністров’ї. Разом з цим, суттєву роль в економіці галицького Пониззя відігравали мисливство, рибальство, бджільництво, збиральництво та різні домашні промисли.

Високого рівня в середньому Подністров’ї досягло й ре­місниче виробництво. Дослідження зафіксували різнома­нітні знаряддя, які характеризують розвиток ремесла та їх диференціацію: залізні лемеші та різаки-чересла, сер- пи, коси-горбуші, лопати, замки, тесла, зубила, свердла, цвяхи, ротаційні жорна, рибальські гачки, численні гон­чарні та ювелірні вироби київського і галицького типу. Для цього періоду характерні інтенсифікація результатів праці, впровадження в різні галузі ремесла нових вироб­ничих технологій та конструкцій (виготовлення нових знарядь праці, прогресивні способи гончарного виробни­цтва, обробки металу, галузева спеціалізація тощо).

Успіхи в розвитку господарства на Пониззі у ХІІ-ХІІІ ст. полягали в підвищенні продуктивності праці у зем­леробстві і ремеслі, розвиту грошової системи й визнача­ли принципово нові основи обміну, внутрішньої і зовніш­ньої торгівлі, яка відігравала важливу роль в економіч­ному житті суспільства.

Економіка Пониззя ХІІ - середини ХІІІ ст. у сво­їй основі була багатоукладною, носила натуральний, по­части, патріархальний характер, свідченням чого є збе­реження общинних форм господарювання, поширення практики князівського об’їзду для зібрання данини (по­люддя). Однак розвиток торгово-ремісничих відносин, грошової і податкової системи, спеціалізації в аграрному виробництві й ремеслі призвели до появи елементів рин­кових відносин. Одночасно ремесло і торгівля у ХІІ-ХІІІ ст. знаходилися лише на стадії відокремлення від сіль­ського господарства і не могли створити необхідний до­датковий продукт для успішного розвитку міських форм життя. Такий додатковий продукт створювався насампе­ред у сільському господарстві.

Дослідженнями доведено, що на Пониззі у ХІІ-ХІІІ ст. значного розвитку набуло міське життя. На правому бере­зі Середнього Дністра існували міста Василів, Кучелмин, Плав, Хотин, на лівому - Бакота, з яких найкраще вивче­ні Василів і Бакота. Міські осередки були не тільки важ­ливими ремісничими, торговими, портовими, політични­ми культурними і духовними центрами краю, але скла­дали своєрідну візитку Пониззя, виокремили його в авто­номну область Галицької земної.

Пониззя в складі України-Руси пройшло складний шлях соціального розвитку: від його раннього етапу в ІХ- ХІ ст., до якісно нового - з початку ХІІ ст., під час яких суспільство і держава вийшли в своїй еволюції на аван­гардні позиції в тогочасному світі.

Головну масу сільського населення незалежно від його правового становища (спочатку вільні, а згодом у більшості пригноблені селяни, частина з яких за своїм статусом мало чим відрізнялась від рабів) складали смер­ди, які в процесі виробництва і майнового розшарування потрапили в економічну і соціальну залежність від зем­левласників та можновладців. Одночасно народжувала­ся й утверджувалася нова категорія населення - жителі міст, міщани або городяни, в середовищі яких поступово виділяється і зміцнюється своєрідний середній клас: за­можні верстви купецтва, ремісництва та інших городян, які матеріально зміцнилися в ході економічного розвитку та майнової диференціації і все більше відособлювалися від сільського господарства, створювали власну господар­ську спеціалізацію, яка руйнувала натуральний харак­тер економіки.

Посилення гніту з боку місцевої знаті та багатіїв, втра­та особистої свободи більшості селян та їх зубожіння при­зводили до їх непокори, до численних, але безуспішних спроб шляхом стихійних протестів і навіть повстань, від­новити стосовно себе соціальну справедливість.

Середнє Подінстров’я - Пониззя ХІІ-ХІІІ ст. ні в територіально-адміністративному, ні в політичному, ні в державному плані так і не сформувалося в окреме кня­зівство, як це сталося з Болохівщиною в складі тієї ж Галицько-Волинської держави. Його територією управля­ли на ранньому етапі у ІХ-ХІ ст. представники київської князівської влади, на пізньому - у ХІІ - першій половині ХІІІ ст. - галицької, а з другої половини ХІІІ ст. - золото- ординської (воєводи, посадники, баскаки). Тим не менше, у досліджуваний період Пониззя в економічному і полі­тичному відношенні складало відособлену, автономну об­ласть, за право володіння якою, боролися у міжусобних війнах київські, чернігівські, болохівські і галицькі кня­зі, котрі закінчилися на користь останніх. Галицькі пра­вителі вважали володіння цією адміністративною облас­тю престижним, рахувалися з її автономністю і навіть ро­били спроби заснувати в її столиці Бакоті княжий стіл.

Основу внутрішньополітичного життя на Пониззі у ХІІ-ХІІІ ст. складала постійна боротьба за владу і пере­розподіл власності між опозиційним боярством та кня­зями Галича і їхніми посадниками у Бакоті, а також за­хист автономних прав адміністративної області. В цьо­му безкомпромісному протистоянні, яке породило у пер­шій половині ХІІІ ст. боярську «вольницю і анархію», спроби створити своєрідну боярську республіку, політич­ні табори спиралися на підтримку сусідніх князівств й особливо активно іноземних держав Угорщини і Поль­щі, що створювало реальну загрозу існуванню Галицько- Волинського князівства. Тільки рішучими діями кня­зя Данила Романовича вдалося в основному зламати опір бояр у Галичі, на Пониззі й Болохівщині і створити Галицько-Волинську державу, визнану Західною Євро­пою і Ватиканом, яка стала оплотом української народ­ності. Перешкодили завершенню процесу реформуван­ня і консолідації цієї держави встановлення ординсько­го диктату з середини ХІІІ ст. (укріплення всіх міст По­низзя були знесені, управляв ним баскак) та новою полі­тичною ситуацією в Західній Європі (у ХІІІ-ХІѴ ст. поси­лилися Литва і Польща, які заявили свої права на зем­лі України). У таких умовах з 60-х років ХІІІ ст. з літопи­сів зникають згадки про Пониззя, а із захопленням його в ХІЇ ст. Великим князівством Литовським на цій тери­торії стала формуватися значно ширша за своїми межами нова історико-географічна земля України - Поділля.

За час свого існування Пониззя залишило помітний слід в культурі України-Русі. Матеріальна культура По­низзя, її складові містобудування та сільська забудова, оборонні споруди городищ, фортець і охоронних рубежів мало чим відрізнялися від такого ж укладу інших кня­зівств Русі й носила на собі риси всієї Європи. Водночас тяжіння до Галицької землі й знаходження тривалий час Пониззя у її складі позначилося на вироблені в даному ре­гіоні специфічних рис матеріальної культури. Особливо яскраво ці особливості простежуються в церковному зод­честві ХІІ-ХІІІ ст., яке породило так звану галицьку архі­тектурну школу, що першою в Україні-Русі сприйняла за­хідноєвропейський (романський) стиль, а також завдяки поширенню християнства активно запроваджувала риси візантійської культури. Яскравим прикладом може слу­гувати кафедральний білокам’яний храм ХІІ-ХІІІ ст. у м. Василеві. Змінювався і побут населення краю. На змі­ну напівземлянковим дерев’яним однокамерним житлам найпростішого типу поступово поширювалися назем­ні одно- і двоповерхові багатокамерні дерев’яні житла на кам’яному фундаменті з підвалами, стали поширеними палацові будівлі місцевої знаті, що призвело до впрова­дження шахово-рядової забудови і змінило зовнішній ви­гляд міст, городищ, поселень краю. Їх історичне значення полягало в тому, що більшість з них з-за вигідності свого географічного розташування стали місцем розташування міст і сіл аж до сьогодення й створили сучасну динаміку топографії населених місць Подністров’я.

В основі розвитку духовної культури Пониззя лежала боротьба між язичництвом і християнською релігією, яка

складала головну суть нових суспільних, політичних, культурних перетворень, що відбувалися в Україні-Руси і в досліджуваному регіоні, формувала менталітет укра­їнського населення. Специфіка цього процесу на Пониз­зі полягала в тому, що тут поганська віра зуміла зберегти свої позиції аж до кінця ХІІІ ст. і фактично, утримуючи чимало своїх святилищ і храмів, стала центром і оплотом язичництва Південно-Західної Русі. З іншого боку, спору­дження на Пониззі християнських храмів візантійсько- русько-європейської (романської) архітектури, заснуван­ня чернечих монастирів, головним чином печерних, чис­ленні знахідки християнської культової атрибутики на цій території засвідчують про успішну масову христи­янізацію населення, починаючи з кінця Х - початку ХІ ст., її утвердження в ХІІ-ХІІІ ст. і остаточну перемогу над язичницькою вірою. Християнська культова атрибути­ка, з одного боку, замінила язичницьку (на місце амуле­тів прийшло носіння натільних іконок, хрестів та нагруд­них енколпіонів), а з іншого, мала історичну та семантич­ну спадковість християнських оберегів від язичницьких. Дана атрибутика потрапляла у даний регіон як з майсте­рень ряду князівств України-Руси, так і виготовлялася місцевими ремісниками. Відповідно предмети культу за змістом вираження і мистецькими можливостями вироб­ництва мали форми і характер спільні для всієї Східної Європи, так і набрали місцевих рис і особливостей, прита­манних для Галицької землі та в її складі Пониззя.

Християнська церква на Пониззі сприяла поширен­ню слов’янської писемності й освіти (при храмах і монас­тирях формувалися бібліотеки, творили літописці, віру­ючі переважно з числа заможних верств населення тут здобували грамоту, відбувалася підготовка іконописців- художників тощо). Дякуючи цьому, багатим було оздо­блення палаців і храмів, що базувалося на майстернос­ті місцевих майстрів: архітекторів, скульпторів, різьбя­рів, ковалів іконописців, належно розвивалися мисте­цтво (художнє, музичне та інші галузі), місцевий фоль­клор і література. Водночас впроваджувались нові куль­тові свята, обряди і традиції. Всі ці реформації й досяг­нення консолідували суспільство й, отже, творили нову духовну культуру.

Історичне значення Пониззя ХІІ-ХІІІ полягає в тому, що воно акумулювало в собі соціально-економічні, по­літичні, культурні і духовні досягнення всієї Південно- Західної Русі і, зокрема, Галицької землі, стало невід’ємною частиною формування української народ­ності і державності, заклало свої традиції життя для на­ступних поколінь краю. Свідченням цього є нинішня до­бра пам’ять про даний регіон княжої доби, оформлені про нього музейні експозиції, вивчення його історії та куль­тури на краєзнавчих уроках у школах нинішніх Поділь­ських областей, здійснення на їх території археологічних експедицій у пошуках розгадок таємниць Пониззя й, зре­штою, дана дисертаційна робота, що повною мірою ре­конструює і систематизує у комплексі різні аспекти жит­тя краю досліджуваного періоду.