Витоки лаврського печерножительства

Київ, так само, як і Константинополь, сприймався прочанами Святим Ґрадом, Другим Єрусалимом — очікуваним місцем Пришестя Христа. Люди рухалися в ньому від святині до святині, як у своєрідній просторовій іконі, священний зміст якої був набагато важливішим за суто естетичні ас­пекти.

Лаврські печери, викопані у суглинку, мають довгі звивисті коридори, у стінах яких влаштовані церкви, келії — “крипти” та місця для поховань —

Іконостас церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці у Дальніх печерах Київської лаври (кінець ХХ ст.)

“локули”. У Ближніх печерах нині існують три церкви — Вве­дення Богородиці у храм (дав­ньоруські часи), прп. Антонія Печерського (влаштована між 1584 та 1594 рр.) та прп. Вар­лаама (1691 р.). У Дальніх пече­рах також є три церкви, дві з яких — Благовіщення Пресвятої Богородиці та Різдва Христо­вого — давньоруського часу, а церква прп. Феодосія Печер- ського — XVII ст. Впродовж сто­річ печери змінювали свій ви-

Іконостас церкви Різдва Христового у Дальніх печерах Київської лаври (кінець XVIII — початок ХІХ ст.)

Іконостас церкви прп.

гляд — з’являлися нові коридори, влаштовувалися нові приміщення, аркасолії, укріплювалися стіни, під­лога. Нині довжина Ближніх печер сягає 383 м, а Дальніх, без прилеглих до них Варязьких печер, — 293 м. На зведених планах обох печер позначені як нині відомі давньоруські, так і більш пізні підземні галереї та примі- щення^[504].

Складні печерні лабіринти, викопані у суглинку наддніпрянських па­горбів, з підземними церквами, келіями та могилами є дивовижним міс­цем. Тут простір та час набувають зовсім іншого змісту та духовного виміру, ніж на денній поверхні. У печерах людина абстрагується від звичного сві­тосприйняття і наближається до пам’яті про смерть. Останнє приводить її до перегляду свого життя та покаяння — основного чинника духовного зростання.

Ще більший поштовх для розвитку покаянного почуття дає спогля­дання святих мощей, а їхня нетлінність вказує на перемогу над земними законами розкладу і смерті, отже, дарує людині надію через життя за запо­відями Божими досягти Спасіння. Св. Іоанн Златоуст говорить, що святі мощі ліпше за повчання налаштовують людей на добродійне життя^[505].

Печери Київської лаври були немовби задумані для цього — на­вчання покаянню через пам’ять про смерть і скороминучість життєвої марноти. Так відбувалося тому, що з самого початку печери уособлюва-

Зведений план Дальніх печер Київської лаври

Зведений план Ближніх печер Київської лаври

ли “домовину”, в якій подвижник повністю зрікався “світу сього”, по­мирав для нього. Завдяки цьому святий народжувався для іншого не­бесного життя.

Вражаючим є подвиг печерних затвірників, описаний у Києво-Печер­ському патерику. Звідти дізнаємося про те, як людина усамітнювалася у невеликій підземній келії (6 м2 ) і зачинялася в ній на довгий час.

Неможливо переоцінити роль Києво-Печерської обителі та її заснов­ників у справі закладення підвалин руського чернецтва, адже до виник­нення монастиря вчорашня язичницька Русь нагадувала християнина-нео- фіта, який вже сприйняв радість спасіння, та ще не осягнув усієї глибини християнського вчення про смерть для світу сього заради вічного життя. Саме в цьому полягає ідея чернецтва, що усвідомлюється Церквою в її со­ціальному іншобутті як “нове життя не від світу сього”.

Без сумніву, прпп. Отці, які створювали печери, мали орієнтуватися на певний сакральний взірець — топос — священне місце, святість (благодать) якого транслювалася у київську землю в процесі розбудови печер. На наше переконання, цей сакральний взірець і визначив форму та структуру лавр­ських підземель.Саме по собі раптове виникнення у Києві в ХІ ст. чернечих печер з невідомими до цього часу на Русі специфічними спорудами, форма яких відтворювалася у більш пізніх вітчизняних підземних комплексах аж до XVII ст., дозволяє говорити про “запозичення” печерським чернецтвом цих сакральних форм з найбільш важливих центрів християнської Ойку­мени.

На жаль, ці проблеми не тільки не знайшли свого рішення у науці, а й взагалі не були предметом дослідницького пошуку. Так сталося, як га­даємо, тому, що підхід до вивчення печер носив “заданий” атеїстичною ра­дянською наукою вузькоспеціальний характер. Це було суто археологічне вивчення, яке призвело до появи концепцій, що не враховували особли­востей православної аскетичної традиції.

Тож, сучасні дослідники у питанні витоків феномену вітчизняного пе- черножительства в основному спираються на висновки, зроблені ще в до- ревоюційні часи І. Каманіним. Вчений порівнював київські печери з крим­ськими скельними монастирями та знаходив чимало відмінностей між ними^[507]. У літературі можна зустріти твердження, що лаврські печерні спо­руди мають аналогії на Святій Горі Афон та в Криму^[508]. Проте ці аналогії не наводяться, тому що в дійсності їх там не існує.

Розглянемо Афон та Крим як можливі зразки для печер Київської лаври. Безумовно, Свята Гора Афон, де згідно з Патериком прийняв чер­нечий постриг засновник Києво-Печерського монастиря прп. Антоній, увібрала в себе вселенський досвід чернецтва. Свята Гора почала заселя­тися в VH ст. і це було викликано ісламським вторгненням у візантійські області, а саме — Сирію, Палестину та Єгипет, які були “колискою” чер­нецтва. Особливого розквіту афонське чернецтво набуло за св. Афанасія, який прийшов на Афон у 960 р. Цей святий вважається головним запро- ваджувачем чернечого життя на Святій Горі, адже він заснував перший ве- ликикй кіновіальний монастир — знамениту Лавру св. Афанасія, яка стала попередницею багатьох інших великих монастирів Афону. Із статуту 971 р. випливає, що у цей час уся гора Афон від її перешийка до найвищої точки, була заселена ченцями різних національностей: грузинами, вірменами, слов’янами, греками, а іноків було близько 600. За своїм образом життя ченці розділялися на кіновітів, які жили спільнотою у маленьких монас­тирях, та анахоретів чи безмолвників, які мешкали у притулках безмолв’я — ісіхастеріях.

Цікаво, що саме за Афоном з Х ст. закріпилася назва “Свята Гора”. Так, ще св. Афанасій називав Афон Святою Горою у своєму типіконі та у духовному заповіті. В уставі 1046 р. Афон офіційно вже називається Свя­тою Горою, де у той час було до 180 монастирів. Окрім Лаври св. Афанасія тут існували Ватопедська, Іверська Лаври, а також Лаври св. Філофея та Есфигмена. В уставі також вказані деякі монастирі: Зігу, св. Никифора, Ксіропотамський, Каспак, Афанасія, Дохіарський, Сисоя, Каллігар- ський, Факіна, Сотіра, Євстратія, Верріотський, Фалакра, Калестрі, Ксі- рокастра, Архістратига, Філадельфа, Неакіта, Безсеребреників, Миколая, Єфрема, Онуфрія та Петра. Крім того, на Афоні у цей час існували мо­настирі: св. Георгія, Сухого Потока, Варнавиці, Скамандрина, Каллініка, Гемата та ін.^[510]

Отже, у період виникнення Києво-Печерського монастиря Свята Гора Афон була справжнім раєм для чернецтва. Проте на Афоні не відомі під­земні чи печерні монастирі, подібні до Києво-Печерського. Печери, якщо й існували на Афоні, то були поодинокими та неглибокими. Взагалі ж, су­дячи з текстів чернечих уставів, афонські анахорети жили не в печерах, а в невеликих будиночках, як це практикується на Святій Горі і сьогодні. Тож, радше за все, прийнявши постриг на Афоні, прп. Антоній відвідував й інші святі місця, де практикувалася аскеза у глибоких та розгалужених печерах. Ці місця справили на святого незгладиме враження, оскільки мали вели­кий авторитет та значення у християнському світі. Цікавим є спостере­ження А. Реутова, який звернув увагу на повідомлення В.М. Татіщева сто­совно того, що прп. Антонію “...вложи Бог в мысли идти во страны Пале­стинские, и видѣти святые места и монастыри сущие тамо. Проте місцем постригу святого також названо Афон^[511].

Нещодавно світ побачила монографія Ю. Шевченка, в якій дослідник доводить, що печери Київської лаври, так само, як і Звіринецькі печери, побудовані за принципом замкненого кільця, а точніше — замкненого у кільце трикутника. Ю. Шевченко знаходить аналогії такому принципу пла­нування лаврських печер у печерних християнських монастирях Хазар­ського каганату до якого в ХІ ст. входив Крим. Тож, безпосереднім взірцем для лаврських та Звіринецьких печер, на думку дослідника, слугували не­крополі та монастирі Криму, де побували у полоні деякі із сподвижників прп. Антонія Печерського^[512].

Свого часу ми також вважали ранньосередньовічні склепи Криму і, зокрема, Херсонеса, де біля заміського Влахернського храму знаходився “некрополь святих”, можливим місцем запозичення поховального обряду у печерах Київської лаври^[513]. Проте подальше вивчення проблеми витоків поховального обряду у лаврських печерах змусило нас відмовитися від цих припущень. Річ у тім, що поховальні камери кримських склепів — “ле­жанки” — це нішеподібні заглиблення у стіні склепу на зразок локул рим­ських катакомб. Вони дуже відрізняються від києво-печерських “лежа­нок”, які є вирубаними у материковому грунті “лавицями”. Не можна провести аналогії і між лаврськими та кримськими локулами. На відміну від глибоких локул лаврських печер, призначених для інгумації, локули кримських склепів були пристосовані для урн із прахом померлого, тож вони є неширокими та неглибокими.

Вважаючи “підземний Крим” взірцем для печер Київської лаври, Ю. Шевченко залучає до розгляду багато християнських некрополів та скельних монастирів Криму^[514]. Дослідник, зокрема, говорить про те, що в Криму звичним явищем були склепи з “лежанкою” (лавицею, локулами або нішами-аркосоліями), які продовжували існувати у ранньосередньо­вічних могильниках Криму VI-VII ст., зокрема у некрополях Херсонеса, Керчі та Чуфут-Кале^[515]. На жаль, вчений не наводить конкретних прикладів склепів з “лежанками”-лавицями, які начебто існують у підземних некро­полях Криму. Він посилається на археологічні дослідження^[516], з яких також не випливає дана інформація. Зокрема В. Зубар та Б. Магометов, які ви­вчали склеп № 3, розташований за 15 м на південний схід від огорожі Хер- сонесського музею, зазначають, що поховальна камера склепу “...близька до квадрата (2,2 ? 2,5 м). Її висота 1,7 м. Стеля склепу плоска. Праворуч від входу у стіні камери є невеликий отвір, який з’єднує її з поховальною ка­мерою сусіднього склепу № 2. У трьох стінах споруджені лежанки, розта­шовані на висоті 0,8 м від підлоги. Довжина їх 2-2,25 м, ширина 0,8-1 м, висота 0,5-1 м. Всі лежанки біля задньої стіни трохи округлені”^[517]. Дослід­ники відзаначають типовість цієї споруди для склепів Херсонеса, які ство­рювалися у римські часи (тобто на початку н.е). У період раннього серед­ньовіччя (VI ст.) цей склеп, як і більшість подібних поховань, було використано вдруге. До своєї статті вчені додають план склепу, з якого видно, що “лежанки” цієї поховальної споруди є нічим іншим, як широко розповсюдженими у склепах Криму локулами, вирубаними вздовж стін по­ховальної камери, які не мають нічого спільного з києво-печерськими “ле­жанками” у вигляді “лавиць”^[518].

Що ж до кримських скельних монастирів, то вони також мають свої суттєві відмінності від лаврських печер. Життя і поховальний обряд у цих обителях достатньо сильно відрізняються від києво-печерських традицій. Не зупиняючись детально на проблемі датування кримських печерних мо­настирів, вкажемо, що більшість вчених відносить час їх виникнення до VIII—ІХ ст., тобто до періоду іконоборства. Тоді в Таврику із східних про­вінцій Візантійської імперії втікають іконошанувальники, яких очолюють ченці. Однак подібне датування кримських печерних монастирів є супе­речливим, частина дослідників відносять їхнє виникнення до більш піз­нього часу — XII ст.^[519]

Скельні монастирі Криму за своєю структурою суттєво відрізняються від лаврських печер: вони не заглиблені в породу, не позбавлені будь-якого природного освітлення та не ізольовані від зовнішнього світу. Під час їх­нього дослідження було виявлено багато господарчих приміщень (у лавр­ських печерах досі не відомо жодного). Так, у скельному монастирі Чіль- тер-Мармара житлові приміщення розміщені на п’яти ярусах. У нижньому ярусі цього ансамблю знаходиться 16 природніх та штучних печер, які за архітектурними особливостями можуть бути розбиті на дві групи — госпо­дарчі — це здебільшого природні печери, де перебувала свійська худоба, та костниці — поховальні печери, куди складалися кістки похованих з ви­січених у скелі гробниць верхніх ярусів. У третьому ярусі цього комплексу знаходиться 15 печер. Саме тут розміщені житлові приміщення монас­тиря. Всі вони, з’єднуючись між собою ділянками сходів, складали колись єдиний ансамбль. У стінах цих приміщень, які виходили до урвища, збе­реглись залишки віконних отворів, що зачинялися дерев’яними щитами чи віконницями в разі негоди^[520].Такий самий житловий характер просте­жується і в інших скельних монастирях Криму, наприклад, в Качі-Каль- йоні, який має п’ять гротів із штучними печерами, церквами та виногра­додавильнями^[521].

Ніяк не заперечуючи важкість аскетичного подвигу у скелях кримських монастирів, все-таки зауважимо, що києво-печерська аскеза носила більш суворий характер. Життя києво-печерських Отців насправді нагадувало смерть у темній та сирій могилі-печері, геть облишеній денного світла та свіжого повітря. Причому ті, хто розбудовували цю печеру замість того, аби надати їй більш сприятливих умов для життя, навпаки, продовжували ла­біринт та розгалужували його, наче спеціально намагаючись віддалитися від денної поверхні та заглибитися у темряву. І така тенденція абсолютно не властива ні для Афону, ні для Криму.

Ще одна дуже розповсюджена помилка щодо витоків києво-печерського поховального обряду у печерах зустрічається в деяких виданнях, де гово­риться про те, що цей обряд був обумовлений Студійським уставом, уведеним у Печерському монастирі прп. Феодосієм^[522]. Сприймаючи це твердження як не зовсім коректне, про що будемо говорити далі, все ж таки зазначимо, що, відштовхуючись від Студійського уставу, певною мірою можна реконструю­вати поховальний обряд у Києво-Печерській обителі.

Як доведено літургістами ще в середині ХІХ — на початку ХХ ст. і під­тверджено сучасними дослідниками, чернечий устав, прийнятий у Києво- Печерському монастирі прп. Феодосієм, був списком уставу константино­польського ктиторського монастиря патріарха Олексія Студита^[523].

Цей монастир був добре відомим та багаторазово згадувався у візантій­ських джерелах. Точне розташування його вказати неможливо. Вважається, що він знаходився у верхів’ях Босфора, проте не відомо, на якому з його берегів — європейському чи азіатському. Освячення головного монастир­ського храму на честь Успіння Пресвятої Богородиці відбулося 14 серпня 1034 р. Для обителі Олексія Студита був створений спеціальний Типікон, який складався з двох частин: синаксарної (богослужбової) та дисциплі­нарної (ктиторської), основу яких заклали нормативні тексти константи­нопольського монастиря прп. Феодора Студита. Тож, св. Феодосій Печер- ський, який запровадив цей Типікон у Києво-Печерському монастирі сприймав його як устав знаменитого ієрарха — прп. Феодора Студита^[524]. Синаксарна частина уставу регламентувала служби річного рухомого та не­рухомого кіл богослужіння, а ктиторська частина визначала устрій чернечого життя. Перекладений у Києво-Печерському монастирі наприкінці 60-х — на початку 70-х рр. ХІ ст., Типікон мав бути дотичним усього устрою черне­чого життя, в тому числі й поховального обряду Києво-Печерського мо­настиря.

Згідно зі Студійсько-Олексіївським уставом, під час поховання ніхто з ченців не мав права обмивати тіло померлого, окрім спеціально при­значеної для цього людини. Тіло, не роздягаючи, обтирали теплою водою, причому перед цим губкою “накреслювались” на ньому чотири хрести: на чолі, грудях, руках та ногах. Небіжчика перевдягали таким чином, аби перевдягаючий не бачив його оголеним. Потім на голову по­кійного, якщо він був малосхимник, одягався клобук, а якщо велико- схимник — куколь. Великосхимнику повністю закривали обличчя, в яке нікому не дозволялося дивитися. На покійного покладали аналав, підпе- резували, після чого взували поховальні сандалі. На “одръ”, що покри­вався спеціальною поховальною ковдрою — “паполомою”, вкладали “взглавище”. Потім, розстеливши мантію, покладали на “одръ” покій­ного, якого зверху накривали іншою “паполомою”. Згодом “одръ” з тілом покійного вносили в храм і ставили у притворі напроти Царських дверей. Поломар, два рази вдаривши в било, збирав усю братію в притворі. Далі відбувалося відспівування, після закінчення якого людина, спеціально призначена для здійснення обряду поховання братії, особливим чином розрізавши кути мантії покійного, обвивала нею тіло хрестоподібно: на голові, грудях та колінах. Іншою частиною мантії зв’язувались ноги, після чого священик, взявши посудину з єлеєм, виливав його на тіло також “накреслюючи” три хрести: на обличчі, грудях та колінах. Зрештою по­кійного з піснями ховали.

Певними особливостями відрізнявся чин поховання ієромонахів. Зок­рема під час облачення тіла, на чернече вбрання надягали єпитрахиль, а складені хрестоподібно на грудях руки зв’язували. На покійного одягали фелон і покладали його в труну на поховальну ковдру. В ногах збирали поділ фелону і, окутавши ним ноги померлого, зв’язували їх мотузкою. В уставі говориться також, що обмивання та облачання ієрея має право здійс­нювати тільки “рівночинний” йому ієрей^[525].

У Києво-Печерському патерику можемо побачити певні місцеві ню­анси поховального обряду за уставом монастиря Олексія Студита. Одну з цих особливостей помітив свого часу ще М. Лісіцин^[526]. Так, у передсмер­тному заповіті про своє поховання прп. Феодосій Печерський, до кінця зберігаючи свою духовну цноту і виявляючи найвище смирення, благав братію не обмивати і не перевдягати його тіло, як приписував устав: “О сем же молю вы и заклинаю, да в ней же есмь одежди ныне, и в тои да поло­жите мя тако в печера идѣже и въ постъныя дьни превывау, ниже омы­вайте увогаго моего тѣла”^[527]. Далі говориться про відспівування прп. Фео­досія в церкві: “по овычаю святое пѣніе над нимъ сътвориша”^[528].

З Патерика дізнаємося, що відповідно до Студійського уставу у Печер- ській обителі здійснювався обряд намащення померлих єлеєм. Наприклад, у Житії прп. Марка Гробокопателя говориться, що цей святий не встиг як слід приготувати для покійного поховальне місце в печері і могила вияви­лася завузькою, так що “не можауу метваго опрятати, ни масла на нь възліяти, зане вѣ мѣсто узко... Мертвый же простеръ руку, мало въсклонъся, взем масло, възлея на ся креста образно, на перси и на лице...”^[529]. У цьому ж Житії в розповіді про двох братів — прп. Іоанна та Феофіла говориться, що блаженний Феофіл перед смертю показав ігумену дві посудини: одну — сповнену покаянних сліз, другу — “араматы влагыа воня, еже повелѣвъ излѣяти на тѣло свое”^[530].

Необхідну інформацію при вивченні проблеми впливу Студійського ус­таву на поховальний обряд у печерах Київської лаври надають натурні до­слідження самих печер та дані археологічних розкопок, що проводилися тут у 30-х, 60-х, 70-х та 90-х рр. ХХ ст. Останні показали, що декілька давньо-

Крипта у Дальніх печерах Київської лаври

Локули у лаврських печерах

Локули у лаврських печерах

руських поховань знаходяться під підлогою печер у дерев’яних колодах. Вірогідно задля досяг­нення муміфікації тіл помер­лих, колоди були частково за­повнені піском. У всіх інших випадках поховання здійсню­валися у своєрідних могилах- камерах, які розташовуються у стінах печерних лабіринтів. Один з видів таких поховальних камер у науці узвичаєно нази­вати “криптами”, інший — “ло- кулами”. Ця термінологія запо­зичена дослідниками з назви деяких поховальних споруд римських ката­комб, в яких на початку християн­ської ери ховали вірян.

Так звана “крипта” була дослід­жена під час археологічних розкопок у Дальніх печерах Київської лаври в 1968 р. У звіті цю споруду названо “колективною усипальницею”. При­міщення має півциркульне скле­піння, яке опускається аж до підлоги. Посередині вирито невеликий рівчак довжиною 2 метри, шириною пів- метра. По боках споруди паралель­но рівчаку вирубані дві лежанки дов­жиною 2 метри, шириною півтора метра. На дні рівчака і на одній з ле­жанок під великою кількістю люд­ських кісток знаходились два незай­маних поховання давньоруського часу^[531]. Подібні споруди є характер­ними і для Ближніх печер Київської лаври, де їх досліджено одинадцять^[532].

Хоча ці печерні приміщення названо “криптами”, тобто, власне, міс­цями поховань, у науці не існує їхньої чіткої атрибуції. Одні дослідники наявність лежанок вважають найголовнішою ознакою не тільки поховаль­ного, а й житлового характеру цих приміщень, причому одна лежанка ви­значається як “стіл”, інша — як “ліжко”^[533]. Інші науковці доводять, що лаврські “крипти” призначалися лише для поховань, адже вони позбавлені будь-яких наслідків мешкання, зокрема кіптяви на стінах і склепінні. “Крипти” відрізняються незагладженістю слідів обробки стін, нерівністю долівки, надзвичайною вузькістю міжлежанкового простору, недостат­ністю висоти стелі для життя в них^[534].

На нашу думку, обидві точки зору мають уразливу аргументацію. Так, надто спрощено вважати лежанки “крипт” столом та ліжком і звідси виво­дити житловий характер цих споруд. Подібний утилітарний підхід не вра­ховує сенсу печерної аскези, в якій основний акцент був поставлений не на житті і пристосованості до нього, а на смерті. Основною метою такого “житла” має бути “пам’ять смертна”, отже, воно радше мало нагадувати саме “гріб”. Акцентуємо, що форма такого гробу є вельми специфічною. Вона не була відома на Русі до виникнення Печерської обителі. На користь житло­вого характеру “крипт” може свідчити не наявність в них “ліжка” та “столу”, а те, що “крипти” розташовані у найдавніших частинах печер, як Ближніх, так і Дальніх. Тобто “крипти” влаштовувалися ще тоді, як преподобні Отці Печерські жили в печерах і мали використовувати ці приміщення як житлові.

Келія прп. Нестора Літописця у Ближніх печерах Лаври

Не зовсім коректними є висновки і прихильників теорії суто поховального призначення “крипт”, ад­же переважна кількість цих споруд у печерах Київської лаври має достатню висоту стелі — від 1,5 до 2 м. Отже, києво-печерські “крипти” є цілком придатні для жит­тя в них^[535].

Келія прп. Феодосія у Дальніх печерах Лаври

Очевидно, споруди, які могли бути спочатку житловими, пізніше слугували “гробами” для печерських Отців. При­чому обряд поховання у “криптах” був найдавнішим у Київській лаврі. Про це красномовно свідчить поховання прп. Феодосія Печерського, яке, згідно з Па­териком, було здійснено в печерах, на місці подвигу преподобного. У 1988 р. в Дальніх печерах випадково було дослід­жено дволежанкову “крипту”, яку нині вважають місцем поховання прп. Феодо­сія^[536]. І.Жиленко звернула увагу на збіг повідомлень джерел з даними археологіч­них розкопок. Дослідниця зробила логіч­ний висновок, що знайдена підземна спо­руда — “келія” після смерті прп. Феодосія стала місцем його поховання^[537].

Як згадувалося вище, окрім “келій” чи “крипт” у лаврських печерах хова­ли в інших приміщеннях, так званих “локулах”. Лаврські “локули” є склепін­частими нішами в стіні підземного ходу. Їхні розміри в середньому дорівню­ють двом метрам довжини на сімдесят сантиметрів ширини. “Локули” розташовані перпендикулярно до печерної галереї. Проте деякі з них (у Даль­ніх печерах) мають такий самий вигляд як локули римських катакомб, тобто влаштовані вони не перпендикулярно печерному коридору, а вздовж нього.

У результаті археологічних розкопок, що проводилися наприкінці 70-х рр. ХХ ст., у Ближніх печерах було відкрито 133 подібних локули. У них покійного ховали у витягнутому положенні на спині головою до входу локули. Руки складали по-різному. Частіше за все зустрічаються по­ховані з руками, складеними хрестоподібно на грудях, як приписував Сту- дійський устав. Але часто руки складалися і уздовж тіла, і на животі в об­ласті таза. Нерідко в локульних похованнях зустрічається часткова муміфікація тіл, що трапилася без ознак штучного бальзамування^[538]. Однак не можна говорити, що нетління мощей святих угодників Печер- ських було несподіванкою для братії обителі. Радше за все такий результат був очікуваним. Про це свідчать згадувані вище давньоруські поховання під підлогою у дерев’яних колодах, які частково заповнювалися піском саме з метою досягнення муміфікації тіл.

Практично у всіх локулах, окрім кісток першої похованої тут людини, знаходяться мощі ченців (часто в неанатомічному стані), які померли піз­ніше. Звичай такого поховання у вже зайнятій локулі чи перенесення у неї кісток з інших печерних “гробів” більш пізній. Він виник внаслідок того, що не вистачало печерних поховальних приміщень для братії (в печерах ховали аж до XVII ст.). Проте на зорі історії обителі, і це було дуже важли­вим для поховальної традиції раннього Печерського монастиря, для кожної померлої людини відводилось окреме місце поховання. Прах одного ченця не змішувався з прахом іншого. Найкрасномовніше про це розповідає па- терикове “Слово” про прп. Марка Гробокопателя, який для кожного брата викопував окрему могилу, або “місце”. Про таке гідне поховання печерські Отці дбали ще за свого життя^[539].

Костниць взагалі у лаврських печерах не виявлено. Сортування кісток за видами, що зустрічається в кількох печерних приміщеннях, є результа­том діяльності археологічних експедицій 30-40-х рр. ХХ ст. Про що свід­чать численні предмети, забуті тут археологами, та написи польових номе­рів на складених окремо черепах.

Проблематичним є питання, як тіло померлого вкладалося в локулу. У деяких виданнях, присвячених лаврським печерам, можна прочитати, що згідно зі Студійським уставом тіло покійного на дерев’яній дошці — своє­рідному поховальному “одрі”, вкладали в печерну “локулу”^[540]. Однак від­значимо, що в лаврських печерах у переважній кількості локульних похо­вань дошки взагалі відсутні. У деяких “локулах” дошками покрито тіло померлого. Якщо ж у “локулі” здійснено декілька поховань, то часто на дошці, що покриває мощі першого похованого тут ченця, покладалося тіло пізніше похованого. Можна зробити висновок, що дошки слугували не стільки поховальними одрами, скільки призначалися для відокремлення тіл померлих. Таке могло трапитись у більш пізні часи, коли в локулах здійснювалось декілька поховань.

У Студійсько-Олексіївському уставі мова йде про поховальні “одри”. Деякі особливості обряду, наприклад, розрізання кутів мантії, на яку по­кладено померлого, та обвивання мантією його тіла, яке вже знаходиться на “одрі”, на наш погляд, можливе лише в тому випадку, коли б покійного поклали не у глибоку труну, а саме на дошку. Як гадаємо, подібний обряд обвивання мантією вже покладеного на “одр” тіла був неможливий для києво-печерських поховань у колодах, тому що колоди вирізані по формі тіла і є не тільки глибокими як труна, а ще й завузькими. Можна припус­тити, що в таку колоду покійного покладали вже після всіх поховальних приготувань. Але в такому випадку відбувалося б відхилення від приписів Студійського уставу. Заповнення колоди піском взагалі не вкладається в норми поховань за уставом.

Зазначимо, що в аскетичній практиці Києво-Печерського монастиря на початку його історії існувала вельми важлива істотна відмінність від оби­телі Олексія Студита. Відмінність ця полягала у незрівнянно вищому ас­кетизмі Печерського монастиря, що виявилось і в поховальному обряді обителі. У Печерському патерику можна прочитати про явні ознаки відхи­лення поховальної практики печерян від приписів Студійського уставу. Ці місцеві особливості поховального обряду є у вищезгаданому заповіті прп. Феодосія Печерського, де мова йде про заборону обмивати та перевдягати його тіло. Наведемо також приклад з прпп. Василієм та Феодором, які були поховані у своєму скривавленому одязі як мученики, не зважаючи на при­писи уставу про обмивання та перевдягнення тіл померлих.

Та найбільше розбіжностей між практикою Печерського монастиря і приписами Студійського уставу — у специфіці поховання та характері по­шанування мощей святих угодників у Печерському монастирі, а саме: по­ховання в печерах та пошанування нетлінних мощей. Причому лаврські пе­чери були не лише усипальницею, а й місцем подвигу ченця. Усе це разом узяте зовсім не відповідає студійській поховальній традиції. Згідно зі Сту- дійсько-Олексіївським уставом у монастирі, створеному патріархом Олек­сієм, ніхто не міг бути похований окрім самого ктитора, гробниця якого знаходилася в монастирському храмі Успіння Пресвятої Богородиці, у приділі святого Пантелеймона^[541]. Братська ж усипальниця перебувала поза стінами монастиря і, безумовно, не могла бути печерою, подібною до під­земель Київської лаври (такі печери взагалі невідомі в константинополь­ських монастирях).

Не знаходимо подібної практики і на Афоні. Згідно зі студійською поховальною традицією, що знайшла своє виявлення на Святій Горі, через певний час після поховання кістки померлого ченця ексгумуються і переносяться до спеціальної усипальниці — костниці. У деяких обите­лях кістки “сортують” по видах і складають окремо в пласких арочних нішах. За афонською традицією, якщо тіло померлого не повністю зо­тліває й на кістках лишається плоть — це вважається недоброю ознакою, яка свідчить про недостатнє очищення душі померлого від гріхів, тому

Розділ 3. Ієротопія печер Київської лаври відбувається перепоховання, а заупокійні молитви за померлого поси­люються^[542]. Лише в поодиноких випадках за особливим заповітом ченця його тіло не виймають з могили, лишаючи там “до Другого Пришестя”.

Зовсім інша поховальна практика існувала в Києво-Печерському мо­настирі, де тіла спочилих ченців, яких ховали в печерах, не були призначені для перенесення в кістниці. Нині, як і раніше, ці тіла є не лише оголеними кістками, а нетлінною плоттю.

У науці існує думка, що руська практика пошанування нетлінних та “нерозділених” мощей має більше спільного зі скандинавською тради­цією, ніж з візантійською, оскільки саме для русів та скандинавів нетлін­ність тіл визначала святість. Натомість для греків нетлінність тіла не була головним фактором святості, а іноді свідчила навіть про гріховність по­мерлого^[543].

Проте, як вважаємо, не Скандинавія була взірцем для русичів-хрис- тиян. Не викликає сумнівів, що традиція пошанування нетлінних тіл була пов’язана, безумовно, з новою релігією — християнством. Так, християн­ська історія Норвегії відкривається подією обретіння нетлінних мощей св. Сунніви: тіло цієї ірландської мучениці було віднайдено конунгом Ола- вом Трюггвасоном, який ініціював наприкінці Х ст. хрещення країни^[544]. Наступний за цим відомий випадок вшанування нетлінних мощей, відо­мий у Норвегії, відноситься до першої третини ХІ ст. Мова йде про нор­везького конунга Олава Харальдсона (Олава Святого), який з 1015 по 1028 р. був королем Норвегії. Олав Святий був позбавлений влади дат­ським конунгом Кнутом Великим, який приєднав Норвегію до своєї “морської держави”. Через рік після смерті Олава його тіло знайшли не­тлінним. У 1031 р. єпископ Гримкель вперше обрізав волосся з голови по­мерлого. Потім його випробували вогнем та проголосили святими мо- щами^[545].

Радше за все, самі варяги-християни запозичили практику вшанування нетлінних мощей зі “святих місць”. Цікаво, що за середньовіччя вважалося, що земля Палестини має дивовижні властивості, а саме, що вона надає не­тління тілам померлих. Прикладом такого бачення є кладовище Седлиць-

кого монастиря чеського міста Кутна Гора, звідки у 1278 р. у Святу Землю відправився абат Генріх. Він привіз мішечок землі з Гробу Господнього, яку розвіяв на монастирському кладовищі. Незабаром після цього ченці помітили, що поховані тут тіла починають розкладатися лише на третій день після поховання. Отож, кладовище набуло значної популярності — тут ховали покійних не тільки з Богемії, а й з інших країн. Цікаво, що в Сед- лиці, так само, як і в лаврських печерах, не прижилася афонська традиція костниць. Лише у середині XVст., коли кладовище розрослося до 3,5 га та не могло більше вмістити у себе жодного мертвого тіла, його вирішено було ліквідувати. Тоді кістки похованих викопали з землі та перенесли у кап­лицю Душевної агонії Христа, збудовану у 1421 р. під храмом Всіх Святих. Тут останки пролежали недоторкано аж до 1511 р., допоки один сліпий чернець не почав розбирати їх та складати з гомілкових кісток акуратні пі­раміди. Його труд братія продовжила і після реконструкцій каплиці у 1703— 1710 рр., аж до закриття монастиря у 1784 р.

Останнім часом одним із дослідників київських печер Т. Бобровським було висунуто припущення, що Печерська обитель формувалася на зразок Лавр чернечого Сходу — Єгипту та Палестини. Вчений вважає, що на по­чатку історії Печерської обителі в ній існувало багато підземних келій по­слідовників прп. Антонія. Поступово їхні окремі “печерки” об’єдналися в один комплекс^[546]. Однак відзначимо, що запропонована Т. Бобровським картина первісного печерножительства в Лаврі не відповідає плануванню її печер. Річ у тім, що у довгих підземних коридорах лаврських печер келії розташовані на великій відстані від входу та на значній глибині від земної поверхні (іноді 15-20 метрів, як у Дальніх печерах). Незважаючи на це, при­пущення вченого щодо східних джерел лаврських печер здається конструк­тивним. Правда, Т. Бобровський вбачає у лаврських печерах втілення єги­петського та палестинського варіанту печерножительства раннього чернецтва, тоді як, на нашу думку, прототипом для лаврських печер могли бути і сучасні їм священні комплекси Єгипту та Палестини, що існували в ХІ-ХІІ ст.

Симптоматично, що печера прп. Антонія Великого, яка збереглася в Єгипті до наших часів біля однойменного монастиря, є так само, як і лаврські підземелля, заглибленою в гірську породу, у чому вірогідно був значний духовний сенс. Для того, аби потрапити в печеру, необхідно здо­лати значний шлях від монастиря. Спочатку близько кілометра потрібно йти вздовж скель, а потім піднятися вгору 1150-ма сходинами. Вглиб скелі веде десятиметровий тунель, який за­кінчується просторою кімнатою, де майже піввіку прожив “Отець чернец­тва”. Отже, печера св. Антонія Вели­кого є одночасно горою, що має глибо­кий символічний зміст: вочевидь, вона в ідейному плані уособлює “Святу Гору”.

Вхід до печери св. Антонія Великого.

Єгипет

Саме з Єгипту та від прп. Антонія Великого розповсюдилося чернецтво у Палестині. Початок чернецтву у Свя­тій Землі у ІІІ ст. поклав прп. Харитон Сповідник та учень прп. Антонія Вели­кого — прп. Іларіон. У середині IV ст. тут процвітала обитель Євфимія Вели­кого. Майже всі знамениті монастирі Палестини розташовані на її півдні, причому влаштовані вони були перш за все на горах: Сіоні, Єлеонській горі, в Іудейських горах, в горі Спо­куси та в Кармілі^[547]. Отже, топонім “Свята Гора” якнайкраще підходить до палестинських обителей. Окрім того, “Святою Горою” — символом духовного сходження, очевидно вважалися і пустелі Палестини, де також розташовувалися знамениті монастирі; маються на увазі пустелі Фаран- ська, Зіф, Енгадді, Єрихонська, Йосафатова та Йорданська^[548]. Симпто­матично, що ці місця (особливо Йосафатова та Йорданська долини) у церковній традиції співвідносяться з давніми уявленнями про Страшний суд та Воскресіння померлих, що мають особливо важливий духовний сенс для ченців.

Впадає в очі той факт, що імена києво-печерських святих Отців, по­чинаючи з прпп. Антонія і Феодосія, пов'язані саме з єгипетським та па­лестинським чернецтвом. Відомо, що ім'я, яке дається під час постригу, має сакральний характер: небесними покровителями майже всіх прпп. Отців, похованих як у Ближніх, так і у Дальніх печерах Лаври стали найві- доміші Отці Єгипту та Палестини. Це можна пояснити колосальним впли­вом обителей Сходу на Києво-Печерський монастир.

Перенесення топосу Святої Землі на терени Києво-Печерської лаври могло відбутися здебільшого завдяки паломництву^[549]. Ми не схильні вва­жати, що проща до Палестини була неможливою у період виникнення Пе- черської обителі, як про те пишуть деякі дослідники^[550]. Зазвичай немож­ливість такої прощі пояснюють арабським завоюванням, яке нібито “зачинило двері” до Палестини для прочан аж до хрестових походів.

Однак, саме наприкінці Х ст. християни чекали на кінець світу, який за есхатологічними уявленнями мав настати наприкінці першого тисячо­ліття християнської ери. Коли ці очікування не справдилися, те ж саме по­чали думати і про кінець ХІ ст., що стимулювало паломництво до Святої Землі. Тобто у період заснування Києво-Печерської лаври та її первісної історії подорожі в Святу Землю не були рідкістю. Про труднощі паломниц­тва до Палестини, але в жодному разі не про його неможливість, можемо говорити стосовно початку ХІ ст., коли відносини Єгипту з християн­ськими державами, і в першу чергу з Візантією, значно погіршилися. Так, у відповідь на впроваджений візантійським імператором Василієм ІІ напад на єгипетські володіння у Фінікії халіф ал-Хакім (996—1021 рр.) учинив репресії в Палестині. 28 вересня 1008 р. за його розпорядженням в Єруса­лимі був повністю зруйнований храм Гробу Господнього. Подібна політика проводилася до 1021 р. Проте, незважаючи навіть на ці важкі для палом­ництва до Святої Землі часи, джерела повідомляють, що у 1016 р. декілька десятків норманів поверталися на батьківщину з Палестини через Італію.

Вже за наступника ал-Хакіма — аз Захира (1021—1035) становище хрис­тиян у арабських володіннях суттєво поліпшилося. Про це свідчить той факт, що після 1025 р. потік прочан із Західної Європи значно збільшився. Наприклад, 1026 р. з Нормандії в Єрусалим відправився герцог Робер з “ве­личезною кількістю своїх співвітчизників”. У 1036—1037 рр. між Візантією та Фатимідами було підписане перемир’я, яке стало підґрунтям для нор­малізації військово-політичної ситуації на Близькому Сході. Саме у 1037 р. халіф ал-Мустансір (1035—1094) дозволив відбудувати храм Гробу Господ­нього в Єрусалимі^[551]. Тобто у 20-30-х рр. ХІ ст. паломництва до Святої Землі знов стають можливими. Прикладом цього може бути подорож до Палестини у 30-х рр. ХІ ст. відомого норвезького конунга Гаральда Гард- рада. Цікаво, що ця людина відіграла певну роль в історії Давньої Русі. Га- ральд Гардрад (Харальд Сігурдарсон, Гаральд Суворий) (близько 1015— 1066 рр.) був сином норвезького ярла Сігурда Сіра та зведеним братом Олава Гаральдсона (Олава Святого). Через династичні чвари Гаральд зму­шений був покинути батьківщину та з 1030 по 1034 р. жив на Русі при дворі Ярослава Мудрого. З 1034 по 1042/1043 рр. він знаходився на службі у ві­зантійських імператорів Михаїла ІѴПафлагона (1034) та Константина ІХ Мономаха (1042—1055), носив титули манглавіта та спафарокандидата. Після від’їзду з Константинополя Гаральд Гардрад знову прийшов у Київ, де взяв шлюб з дочкою Ярослава Мудрого Єлизаветою, до якої невдало сватався ще до від’їзду в Константинополь. Але тепер Гаральд був не без­таланним вигнанцем з батьківщини, а прославленим вікінгом, для якого відкрився шлях до норвезького трону. У 1045 р. він повернувся на батьків­щину, де відігравав велику роль при королівському дворі, а у 1047 р. став правителем Норвегії.

У скандинавських джерелах згадується про те, що Гаральд Гардрад від­відав Єрусалим (очевидно, це сталося під час перебування вікінга на службі в Константинополі): “...дошел вплоть до Иордана и искупался в нем, как это в обычае у паломников. (вид. нами. — Авт.) Он установил мир по всей дороге к Иордану и убивал разбойников и прочий склонный к грабежам люд”. Крім того, Гаральд здійснив багаті приношення Гробу Господньому (храм у той час саме заново відбудовувався) та Святому Хресту, після чого повернувся в Константинополь. Цікаво, що Гаральд не був першим варязь­ким прочанином до святинь Палестини (сюжет прощі у Святу Землю доволі часто зустрічається у скандинавських сагах), проте він був першим представ­ником норвезького королівського роду, який здійснив таку подорож. Після прибуття Гаральда у Норвегію розповіді про його подвиги на військовій ниві та про паломництво до Єрусалима були дуже популярними у Скандинавії^[552].

Ми не випадково приділили увагу прощі до Святої Землі саме варягів, адже вони відіграли неабияку роль не лише в історії Давньої Русі, а й у роз­будові Києво-Печерського монастиря. Зокрема, згідно із патериковим “Словом” про створення Великої Печерської церкви, варяг Шимон надав “священну міру” для цього храму — золотий пояс Спасителя, який він зняв з Розп’яття у себе на батьківщині. Саме Шимон, який отримав християн­ське ім’я Симон, після своєї смерті першим був похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.

Цікаво, що про паломництва до Палестини у 30-х рр. ХІ ст. свідчать не лише скандинавські, а й давньоруські джерела. Зокрема у Житії прп. Фео­досія, яке збереглося у складі Києво-Печерського патерика, йдеться про спроби святого ще в юнацтві (тобто саме в першій третині ХІ ст.) разом з іншими прочанами відвідати Палестину. Причому, в Житії розповідається, що прочани, з якими хотів подорожувати прп. Феодосій, прийшли з Святої Землі і знову прямують туди. Патерик також свідчить про паломництво в Святу Землю першого печерського ігумена — прп. Варлаама у 60-ті рр. ХІ ст. Говориться, що здійснивши цей шлях, Варлаам повернувся на Русь, а після цього подорожував ще й у Константинополь^[553]. Цей пасаж Патерика про паломництво до Святої Землі Києво-Печерського ігумена у 60-х рр. ХІ ст. перегукується з даними західноєвропейських джерел, в яких гово­риться, що число прочан до Палестини, очолюваних архієпископом Майнцським Зігфридом, у 1064 р. досягало 7 тисяч осіб^[554].

Той факт, що в Палестині, незважаючи на арабське завоювання, не тільки не припиняли свого існування, а й процвітали такі знамениті обителі, як Лавра св. Сави Освяченого, кіновія прп. Феодосія Великого та інші мо­настирі, при яких, згідно з джерелами, знаходилися “странноприїмниці” для прочан і навіть були провідники для богомольців^[555], змушує визнати прощу до Святої Землі цілком можливою ще до хрестових походів. Це під­тверджується і західноєвропейською практикою будувати у своїх землях “копії” Гробу Господнього до походів “лицарів Христа”. Наприклад, у “Хроніці” св. Губерта Арденського читаємо, що абат Т’єррі близько 1065— 1074 рр. здійснив перебудови в абатстві, яке носило ім’я цього святого: “слева...снаружи построил новый ораторий, который именуется ad Sanctam Jerusalem, по той причине, что заключает в себе явное подобие (contineat expressam similitudinem) Господнего Гроба и Воскресения”^[556]. Відомо, що іноді такі церкви отримували назву “Святого Гробу” — Sanctum Sepulchrum. Три хроніки, дещо розходячись у датуваннях, повідомляють про будівництво у 1042—1046 рр. церкви Неві-Сен-Сепюлькр у Беррі. В усіх трьох хроніках говориться, що храм був побудований “ad formam Sancti Sepulchri Jerusalim- itani” — за формою Святого Гробу Єрусалимського. Серед святилищ, збудо­ваних по образу Гробу Господнього вчені називають і церкву св. Беніна (Сен Бенінь) у Дижоні, зведену абатом Вільгельмом у 1001—1031 рр.^[557]

Саме в Святій Землі існували поховальні комплекси подібні до Києво- Печерських. Відомо, що майже всі святі місця Палестини пов’язані з пе­черами. Варто згадати, що найважливіші християнські святилища були від­найдені святими Константином та Єленою саме у печерах, і донині є печерами. Таким, наприклад, є Гроб Господній, печера Різдва Христового та дім Святої Родини у Назареті і багато інших місць.

У Святій Землі “гробами” називалися зазвичай фамільні склепи. Назва “вічний дім”, яка часто використовувалась у євреїв для гробниць, свідчить про ту міцність та непорушність, яку мусили мати ці споруди. Назва іудей­ського кладовища походить від давньоіранського “шарама” (просвердлив, прорубав) і вказує на те, як влаштовувалися подібні могили. Склепи висі­калися в скелі, причому обиралися найміцніші шари “маляки” у нижніх частинах схилів гір. “Якщо хтось придбав місце для гробниці, — говориться в одному з розділів Тори — Мішні, — то перш за все він повинен видовбати грот чотирьох ліктів завширшки на шість ліктів завдовжки, всередині гроту потрібно видовбати кокім: три праворуч, три ліворуч та два напроти входу в грот; кожен кокім мусить бути чотири лікті завдовжки, шість ліктів за­вширшки та сім п’ядей висотою. Рабі Симон сказав: можна зробити грот завдовжки в вісім ліктів на шість ліктів завширшки, а всередині гроту три­надцять кокім: чотири праворуч, чотири ліворуч, три напроти дверей, один — праворуч, інший — ліворуч від входу. Перед входом потрібно зро­бити atrium довжиною в шість ліктів, щоб у ньому могли розташуватися ті, хто нестимуть гріб”^[558].

З цього опису можна зробити висновок про те, що подібний “гріб” був штучною печерою на зразок чотирикутної камери. Вздовж її бічних стін влаштовувались лежанки (кокім) для поховання померлих. Враховуючи те, що ці “кокім” були своєрідними кам’яними ложами — пласкими, з поглиб­ленням на зразок ясел^[559], можемо зробити висновок, що склеп разюче на­гадував києво-печерські “крипти” з їхніми лежанками, розташованими вздовж стін печерної камери.

Таким за своєю формою є і найбільше святилище християнського сві­ту — Гріб Господній, що знаходиться в Єрусалимі у церкві Воскресіння і дійшов до наших часів як печера з “ложем” (кокім). Судячи з опису Єван­гелія, нова гробниця, яку Йосип Аримафейський висік у скелі, знаходилася неподалік від місця страти Христа. У печері до Спасителя нікого ще не хо­вали. Склеп, вірогідно, був незакінчений і презентував невелику печерну камеру лише з одним “ложем”. Описуючи Гріб Господній, прочанин ХІХ ст. М.І. Осипов зазначає, що це є поховальна печера, яких можна ба­чити в Палестині тисячі (! — Авт.): “Погребальные пещеры эти состояли, обыкновенно, из иссеченного в скале притвора, из которого узкая и низкая дверь ведет в высеченную в скале погребальную пещеру, где находятся... иссеченные в виде корыта ложа, в которые клались покойники...”^[560].

Інші поховальні споруди києво-печерських підземель — “локули” також мають аналогії в знаменитих печерах Палестини. Подібні поховання, наприклад, у сакральному комплексі Гробу Господнього. За середньовіччя тут був виявлений склеп, конструкція якого відповідала єврейським гроб­ницям періоду Другого Храму. Традиційно цей склеп називається гробни­цею Іосифа Аримафейського та Никодима. Гробниця є поховальною ка­мерою розмірами 2 ? 2 м з дванадцятьма нішами-локулами. Як у гробниці Іосифа Аримафейського, так і у печерах Київської лаври аркоподібні “ло- кули” розміщені перпендикулярно до приміщення камери і мають два метра завдовжки та півметра заввишки та завширшки^[561].

Цікаво й те, що палестинські склепи часто пов’язані між собою кори­дорами чи ходами. Отже, вони утворюють справжні печери, подібні до лаврських. Найзнаменитіші з таких печер — це гробниці Царів та Пророків на південній околиці Єрусалима. Гробниці знаходяться у Йосафатовій до­лині, де згідно з віруванням Церкви має відбутися Страшний суд.

У контексті нашої теми дуже важливо зазначити, що подорож прочан до Палестини була і залишається понині пов’язаною з відвідуванням печер. Так, після Єрусалима пілігрими зазвичай йшли на південь Святої Землі — у Віфлеєм, де народився Спаситель світу, потім у Хеврон, де відбулося яв­лення праотцю Аврааму Святої Трійці та в Горню обитель, де сталася зу­стріч Богоматері з Єлизаветою.

У Віфлеємі найбільшою святинею є печера Різдва Христового, яка презентує розгорнутий підземний комплекс із спорудами абсолютно по­дібними до києво-печерских “крипт”. Так, у стіні віфлеємської печери є двері, які ведуть до цілої низки підземель. Праворуч знаходиться печера, де янгол наказав Іосифу Обручнику йти в Єгипет з Пресвятою Богоро­дицею та Немовлям. Там само є печера святих Немовлят, вбитих Іродом. Звідти сходи ведуть наверх, де ліворуч у проході є гробниця Євсевія Кре- монського, учня блаж. Ієроніма. Гробниця ж самого Ієроніма знахо­диться у наступній печері. Нарешті, останню печеру ототожнюють також з ім’ям блаж. Ієроніма (f 420); у цій печері святий і помер. Неподалік від базиліки Різдва Христового знаходиться так звана “Молочна печера”, яку

План гробниць царів та пророків у Йосафатовій долині. Ізраїль

ототожнюють з перебуванням Святої Родини у Віфлеємі. Нарешті, у Віф- леємі знаходиться і “печера пастирів”, які побачили зірку, коли народив­ся Христос^[562].

Про те, що священний коплекс Віфлеєма разюче нагадує лаврські пе­чери з їхніми темними, вузькими та довгими коридорами, спорудами- “криптами” та церквами свідчать описи прочан про печеру Різдва Хрис­тового: “От пещеры Рождества Христова, — пише М.М. Трипольський, — тянется в северо-западную сторону узкий и темный ход, как бы подземная галерея с другими пещерами. Подземелье это интересно само по себе, — в нем есть несколько пещер с престолами и часовнями. Во-первых, у запад­ного конца вертепа при повороте в коридор указывают отверстие водного ключа, по преданию, истекшего для Святого Семейства; затем через не­сколько шагов по тесному проходу вправо пред вами является квадратная пещера — часовня с престолом во имя Св. Иосифа Обручника. По тому же коридору несколько ступеней вниз приводят к часовне невинно избиенных Иродом младенцев. Это — пещера с толстой подпирающей свод колонной; здесь за железной решеткой показывают и кости младенцев, убитых Иро­дом во дни Рождества Христова. Отсюда один прямо идущий коридор ведет по лестнице в латинскую церковь св. Екатерины, другой же проход в скале, идущий влево, приводит к небольшому алтарю — гробнице бл. Евсе­вия, аббата Кремонского, ученика и преемника бл. Иеронима по управле­нию вифлеемскими обителями; тут же за ним пещера, целиком иссеченная в скале, где погребен бл. Иероним, а против его гроба — общая гробница учениц Иеронимовых, бл. Павлы и ее дочери Евстохии. Происходя из знат­ного римского рода, они последовали за учителем и здесь в подземных оби­телях Вифлеема подвизались в молитве, посте и благодеяниях бедным... Наконец, небольшой проход от этих гробниц вводит в большую прямо­угольную, тоже иссеченную в скале, пещеру, но освещенную сверху не­большим окном: это часовня бл. Иеронима. Кроме алтаря, пещера эта имеет в себе каменные скамейки, расположенные кругом стен ее. Прожив в этой пещере 38 лет, бл. Иероним перевел св. Писание на латинский язык”^[563].

Підземні споруди Віфлеємського печерного комплексу. Ізраїль

Отже, у печерному комплексі Віфлеєма не тільки повністю від­творено подію Різдва Христо­вого, а й створено місце аскези та поховання святих, що дозволяє певною мірою зрозуміти і при­нцип побудови печер Київської лаври. Влаштування у найдавні­ших Дальніх печерах лаври цер­ков Різдва Христового та Бла­говіщення було не лише відтворенням святинь Палес­тини, а й “трансляцією” на київ­ські терени подій земного життя Спасителя.

Шлях прочан після відвідання Віфлеєма продовжувався далі на південь — у Хеврон, до дуба Мам- врійського, де патріарх Авраам зустрічав Святу Трійцю. У Хев- роні в печерах знаходяться гроб­ниці святих патріархів та їхніх дружин — Авраама, Сарри, Ісаака, Якова та Лії. Як відомо, Авраам вважається “батьком усіх віруючих”, тож Хеврон- ський комплекс був та залишається однією з найбільших святинь. Непо­далік від нього є монастир св. Іоанна Предтечі, де знаходиться печера Хрес­тителя, яка має подібну до києво-печерських крипт форму^[564].

Після Хеврона прочани зазвичай мандрували на схід до Йордану, про­ходячи долиною Кедрон. Спочатку вони відвідували поховальну печеру Богоматері у Гефсиманії. Цей топос був пов’язаний з Успінням Пресвятої Діви. Гефсиманська печера є однією з найбільших святинь християнства. У ній знаходяться місця поховань свв. Богоотців Якима та Анни. Також тут було поховано св. Іосифа Обручника. Ложе Богоматері (кокім) під час бо­гослужіння слугує престолом, (трапезою). У давні часи над печерою існу­вала церква на честь Успіння Богородиці, про що на початку ХІІ ст. згадує ігумен Даниїл^[565].

Особливо слід відзначити, що у найвідоміших сакральних комплексах Палестини і, зокрема, Єрусалима було поширеним поєднання печери- житла, та печери-поховання в одному підземеллі, характерне і для печер Київської лаври. Наприклад, у східній частині Єрусалима, неподалік від Преторії знаходиться дім Богоотців Якима та Анни, де, згідно з церковним переказом, народилася Пресвята Богородиця. Цей дім водночас є пече- рою-похованням. Описуючи свій шлях в Єрусалимі, ігумен Даниїл гоово- рить: “...ту есть двор, был Святаго Иоакима и Анны: на том месте соз­дана церковь велика каменна, во имя св. праведных Иоакима и Анны. И есть ту печера в камени изсечена исподи же под олтарем: в той печере родилась Святая Богородица, и в той печере гров Иоакима и Анны^[566].

У цьому сенсі неможливо не згадати печеру св. Лазаря, яка також пре­зентує типову єврейську гробницю подібну до києво-печерських крипт. Описуючи гріб св. Лазаря, ігумен Даниїл говорить, що ця могила спочатку була “келією” св. Лазаря: “в той печере гров святаго Лазаря праведного и келья его ту. В той келье Лазарь волев, умре, и ту ж b⅛ воскреси его Иисус”^[567]. Цікаво, що в давнину у гробниці св. Лазаря існував християн­ський храм, тож, як і в інших святих місцях Палестини, тут відбулося по­єднання печери-житла, печери-поховання та печери-храму, що характерно і для Києво-Печерської лаври ^[568].

Після відвідання печери св. Лазаря прочани вступали в Іудейську пус­телю, що з давніх часів була місцем духовного подвигу відлюдників та чен­ців. З часів Давньої Русі відомими були описи життя цих подвижників, зма­льовані у творах аскетичної літератури: “Лузі духовному” Іоанна Мосха, “Лавсаіку” Палладія Єленопольського та “Житії св. Отців” Кирила Ски- фопольського. Саме в печерах Іудейської пустелі виникли найзнаменитіші чернечі обителі. Вони, очевидно, і слугували взірцем для києво-печерських подвижників.

На жаль, ніхто з дослідників історії Києво-Печерської лаври не звертав увагу на те, що в первісний період її існування у Святій Землі процвітала Лавра прп. Сави Освяченого^[569] та кіновія прп. Феодосія Великого^[570], які мали духовний досвід печерножительства і могли стати безпосереднім взір­цем для давньоруської обителі. Окрім цих знаменитих палестинських мо­настирів, у ХІ—ХІІ ст. в іудейській пустелі існували Суккійська лавра (під ім’ям обителі св. Харитона)^[571], лаври Каламоні^[572], прп. Герасима Йордан­ського, св. Іоанна Предтечі та інші^[573].

Крім того, на шляху прочан до Йордану в Іудейській пустелі знахо­диться Сорокаденна гора чи Гора Спокуси, в одній з печер якої, що зберег­лася понині і є великою святинею, 40 днів постував Ісус Христос. Під цією печерою розміщена печера Іллі Пророка, на честь якого у другій половині V ст. у горі Спокуси було засновано монастир. Задля молитви іліоти усаміт­нювалися у печері Спасителя, де була церква, влаштована царицею Єленою. Печери у Сорокаденній горі, так само, як і лаврські підземелля, глибоко вдаються в гору. Вони піднімаються на два-три яруси та більше. За повідом­леннями прочан, навіть у ХІХ ст. тут протягом Великого Посту перебували подвижники^[574]. Знаменно, що так само, як у печерах Київської лаври, у дов­гих рядах печер Сорокаденної гори у давнину покоїлися мощі Святих Отців — “на кам’яних ложах, з оберненими до неба обличчями”^[575].

Отже, саме з Палестини у Києво-Печерському монастирі перейняли традицію печерножительства як “життя у гробі”. Вочевидь, ця практика співвідносилась з есхатологічною ідеєю кінця світу, Страшного суду та Воскресіння померлих, яка набула особливого значення в чернецтві.

Однією з найбільших святинь Палестини, яку прочани відвідували на шляху до Йордану, була Лавра св. Сави Освяченого, заснована у 483 р. в “юдолі плачу” над прір­вою у скелях приблизно за 20 км від Єрусалима. Шлях з Єрусалима до Лаври св. Сави займав близько 3-4 годин пішки. Прочани проходили повз Яффські ворота, потім, обігнувши Сіон, спуска­лися у долину синів Ен- номових. Звідси шлях ішов на південь Кедрон- ською долиною, яка от­римала назву Вогняної чи Чернечої долини, ви­

Лавра св. Сави Освяченого. Ізраїль

ходячи з її есхатологічної символіки: вважалося, що на Страшному суді вогняна ріка потече Кедронською долиною у Мертве море. Назву долини “Чернеча” надали цій місцевості як згадку про ченців, які населяли печери з обох боків долини. Одна з таких печер, дуже подібна до києво-печер­ських, називається Руманія. Спочатку це була широка давньоєврейська гробниця з поховальними ложами; згодом вона слугувала житлом для від­людників^[576].

Лавра св. Сави Освяченого була заснована як печерна обитель. Так, у Житії святого Сави розповідається, що однієї ночі цей великий аскет, який оселився в пустелі, вийшов із своєї печери в долину. Раптом над за­хідним стрімчаком потоку Кедрон він побачив вогняний стовп від землі до неба. Споглядаючи це страшне видиво, він міркував про те, що сказано у Святому Письмі про “Лествицю”, яку бачив патріарх Іаков. Коли ж св. Сава прийшов на вказане Богом місце, то побачив велику і “диво­вижну” печеру, яка зсередини мала вигляд церкви, тому що в ній із схід­ного боку знаходилося відділення зі склепінням^[577]. Ця так звана “Богоз- дана” печерна церква стала попередницею знаменитої Богородичної церкви Лаври св. Сави. Остання була прообразом Великої Печерської церкви — Успенського собору Києво-Печерської лаври. Принаймні у Житії прп. Феодосія Печерського проводиться паралель між чудесним влашту­ванням “Богозданої” церкви у Лаврі св. Сави та будівництвом Успен­ського собору Києво-Печерського монастиря. Тоді прп. Феодосію Пе- черському явився вогняний пломінь, який вказав святому місце, де мав бути зведений Успенський собор^[578]. “Богоздана” церква св. Сави була одним з відомих місць пошанування прочанами. Описуючи Лавру св. Сави, ігумен Даниїл зауважує: “Есть же къ западу лиць ту подъ скалою каменна печера велика: въ той печерѣ церковь Святыя Богородицы. И ту печеру показа Богъ ему столпом огненнымъ, прежъ живущему ему единому въ потоцѣ том. Есть во келья св. Саввы первая, идѣже жилъ единъ прежъ, суть во подалѣе от нынѣшнія Лавры, яко полверсты вдалѣе, оттуду показа Богъ ему столпомъ огненнымъ, надъ мѣстом тѣм, идѣже есть ныне Лавра св. Саввы; есть во дивно место то”^[579].

Якою була на початку ХИ ст. обитель св. Сави можна проаналізувати, виходячи зі слів ігумена Даниїла. Описуючи Лавру, наш прочанин повідо­мив, що бачив у ній скельні келії, умови життя в яких здавалися неможли­вими, тому що ці келії знаходилися “по овема сторонама потока (Кедрон. — Авт.)...на скалах, яко звезды на невеси утвержены”^[580]. Далі Даниїл описує життя в печерах поблизу Лаври св. Сави: “И ту же есть место влиз Лавры на полдни лицем; имя месту тому Рува, влиз моря Содомского: суть ту горы каменные высоце, печеры же многы в горах тех; в тых печерах жи­вуть святии Отци пустынницы в пустыни той страшной, везводной; и ту же есть жилище пардусам и осли диви ту мнози”^[581].

Цікаво, що Лавра св. Сави, яка ніколи не припиняла свого існування, описується прочанами як ідейно та функціонально єдина територія — “гора”, де житло-печера, могила-печера та церква-печера тісно взаємо­пов’язані між собою. “Вся лавра лежит на обрыве скалы, склоняющейся на юг, — пише В. Хитрово (ХІХ ст.), —...она вся состоит из сооружений, возвышающихся в беспорядке одно над другим и связанных между собой лестницами и переходами.”^[582]. Далі прочанин зазначає: “Почти невоз­можно описать обстоятельно внутренность лавры, до того в ней перепле­тены спуски и подъемы, келии и проходы, пещеры и церкви. Пройдя ка­литку, спускаешься ступеней на 50 вниз, затем проходишь ряд келий, проходов, высеченных в скале, и выходишь на небольшую площадку, среди которой возвышается небольшая постройка, напоминающая ча­совню над местом Вознесения Господня. В этой часовне некогда почивали мощи св. Саввы Освященного”^[583].

Звернемо особливу увагу на те, що поруч з цією каплицею існувала по­ховальна печера: “Кругом часовни обширное подземелье, высеченное в живой скале, служит усыпальницей для древних и современных обитателей Лавры. Вход в него через отверстие, заложенное камнем с железным коль­цом и замурованное известью, отверстие это открывается только тогда, когда понадобится спустить туда усопшего. Он кладется на один из камен­ных одров, находящихся в усыпальнице и остается на этом месте до тех пор, пока потребуется одр для нового покойника; тогда, если тело преж­него уже истлело, кости омывают по чину и складывают в особый угол, а череп помещают на полке в ряду других”^[584].

Як бачимо, у ХІХ ст., коли було зроблено це описання, печерні похо­вальні приміщення з ложами використовувалися як кістниці, проте більш ранні повідомлення прочан свідчать про інше. Так, описуючи Лавру св. Сави, ігумен Даниїл повідомляє, що поряд з її Богородичною церквою зна­ходився гріб св. Сави: “Посреди церквей ткуъ есть грокъ св. Саввы, вдалѣе отъ великія церкви 4 сажени; надъ грокомъ св.Саввы теремецъ красно учиненъ. И ту лѣжатъ мнозіи въ тѣлесахъ св отцы: Иванъ Епис­копъ, Сихастъ, Иванъ Дамаскинъ; ту лежатъ и св. Феодоръ, Едесскій Епископъ, Михаилъ сыновецъ его; и ту есть св. Евфродитъ; ту лежатъ и иніи св. отцы; а тѣлеси ихъ яко живи суть, и клагоуханіе отъ нихъ ис­ходитъ несказанно ”^[585].

Отже, поблизу поховання св. Сави було влаштовано усипальницю, де так само, як у печерах Київської лаври, спочивали нетлінні мощі святих Отців. Значить, у давнину в лаврі св. Сави поховальний обряд відрізнявся від того, що описують прочани ХІХ ст. З давніх часів тут збереглися самі поховальні приміщення — “печери з одрами”, що, вочевидь, презенту­вали розповсюджений тип іудейської гробниці з ложами — “кокім”, аб­солютно подібними до києво-печерських крипт. Тож, ніщо не заважає припустити, що в давнину у Лаврі св. Сави нетлінно покоїлись тіла святих Отців. Вони лежали на одрах (кокім) у печерах, так само, як, наприклад, у печерах Сорокаденної гори. Подібний спосіб поховання, поза сумні­вами, і був сприйнятий києво-печерськими подвижниками як сакраль­ний прототип.

Такі поховання, вочевидь, були розповсюджені не лише у Лаврі св. Сави, але й в інших знаменитих обителях Палестини. Описуючи поховаль­ний комплекс Лаври св. Євфимія, ігумен Даниїл так само говорить про не­тлінність мощей її святих угодників, що почивають “як живі”: А отъ Лавры св. Саввы, на востокъ лиц, за горою, есть монастырь св. Евфимия, верстъ

10 вдалеє от Лавры. И ту лежит св. Евфимий, и иніи мнози св. отцы, яко живи телеса их лежат^[586]. Відомий духовний письменник А. Муравйов, який відвідав Лавру в 1850 р., зазначив, що під головною церквою обителі з боку вівтаря лишився спуск в усипальницю братії, де ще зберігалися кіс­тки. Трохи вище цієї усипальниці “приникла к скале сама гробница Вели­кого Евфимия под аркой, украшенной крестами...”^[587].

Особливу цікавість щодо влаштування печер та поховального обряду в них викликають обителі св. Харитона, яких відомо три — Фаранська, Єри­хонська та Суккійська Лаври. Згідно з переказами, першою була заснована Фаранська Лавра поруч з Ейн-Прат у Ваді — Кельт, потім з’явилася Єри­хонська і вже третьою — Суккійська Лаври^[588]. Фаранська Лавра розташо­вана приблизно за 10 км на північний схід від Єрусалима в дикій ущелині з обох берегів Кутілійського потоку, в берегових печерах та гротах. Саме вона стала “матір’ю” інших обителей Святої Землі. З неї походили прп. Єв- фимій Великий і Феоктист, який взяв звідси устав та надав його своїм мо­настирям. Лавра вважалася однією з найвідоміших обителей, серед яких Лаври св. Євфимія Великого, св. Сави Освяченого та кіновія прп. Феодо­сія. Час розквіту Лаври св. Євфимія — VI ст. Вона існувала ще у VIII ст., а на початку ІХ ст. була на якийсь час залишена ченцями. Подальша її доля невідома.

Цікаво, що устрій її печер дуже подібний до скельних монастирів Криму. Ось як у ХІХ ст. описав Фаранську обитель голова руської духовної місії в Єрусалимі архімандрит Леонід: “По обеим сторонам потока Фара (древний Кутилийский) в скалистых берегах повсюду виднеются пещеры, частью природные, частью искусственные; пещеры снизу вверх идут ря­дами, поднимаясь друг над другом выше и выше; многие из них недося­гаемы и совершенно недоступны. Пещеры имеют правильные отверстия, которые, очевидно, служили вместо окон и дверей; они показывают, что здесь когда-то обитали люди. На правой стороне потока в отвесно обсе­ченных скалах — большая пещера; в ней видны семь правильно изсечен- ных отверстий, которые идут в один ряд; это, как видно, бывшие окна и двери. В пещеру эту проникнуть можно только через круглое отверстие, до которого с большим трудом поднимаются по наложенным одна на дру­гую каменным глыбам; отверстие выводит на площадку., откуда по сту­пеням поднимаются к двери, изсеченной в скале. Эта дверь ввела меня в пещеру, правильно обделанную в виде комнаты в 5,5 шагов длины и 4 ши­рины, вышиною в человеческий рост. Рядом с ней с левой (восточной) стороны два отделения (комнаты), а с правой (западной) одно. Все эти че­тыре отделения пещеры сообщаются между собой посредством дверей, правильно изсеченных в разделяющих их стенках. В углу второго отделе­ния ниша в роде жертвенника. Западное отделение самое большое: 12 шагов в длину, 10 в ширину, с тремя окнами. Это отделение могло служить церковью, а средние — для стояния братий. Повсюду видны следы штука­турки; на стенах в некоторых местах уцелели фрески. У северной стены западного отделения спуск в усыпальницу, находящуюся под этим отде­лением; там видны человеческие кости. Над входом в усыпальницу растет куст благовонной травы. На правой же стороне потока в нижнем ярусе на­ходится другая большая пещера, ширины она имеет 10 шагов, длины 20; стены не обделаны. В каменьях и глыбах заметны здесь полуобрушив- шиеся всходы в верхний ярус пещер. При пещере снаружи висит природ­ный... навес. Внизу у потока остатки древних сооружений, приспособлен­ных для жизни многочисленного общества: это цистерна, на нижней площадке — арка водопровода,.и следы древней мельницы, правильно изсеченной в береговой скале. Чем дальше вглубь ущелья, тем скалы выше, и число пещер больше. На северной стороне потока отвесные скалы изрыты пещерами на разной высоте, искусственно вырытыми в ка­менных массах”^[589].

Цікаво описує поховальну печеру цього комплексу прочанин ХІХ ст. В. Хітрово, який говорить, що усипальниця: “представляет собой неболь­шую овальную пещеру, боковые ниши, ведшие в отдельные погребальные пещеры, заложены. Здесь, по всей вероятности, покоится св. Харитон Ис­поведник среди своих духовных чад, завещавший погрести себя в первом своем монастыре, в той пещере, где он был взят разбойниками.”^[590].

Як свідчить ігумен Даниїл, за середньовіччя з обителлю Харитона спів­відносили й інший печерний комплекс, а саме Суккійську лавру, розташо­вану на південний схід від Віфлеєма. Від цієї обителі — колись найбільшого з монастирів св. Харитона — майже нічого не лишилося, окрім руїн стіни сторожової вежі. Навколо — багато печер, де усамітнено жили та молилися ченці. Найпросторіша печера св. Харитона має 55 залів та 4,5 км коридорів. Цей підземний лабіринт — найбільша крейдова печера в Ізраїлі. Згідно з переказом, в ній жив та помер св. Харитон, а задовго до цього саме у цій печері переховувався від царя Саула майбутній цар Давид.

Побувавши у Суккійській лаврі, Даниїл записав: “И есть на полудне лиц от Вифлеема манастырь святаго Харитона на той же реце Афам- ьстей, и есть близъ моря Содомскаго, в горахъ каменныхъ; и пустыни

Вхід до печери св. Харитона у Суккійській лаврі. Ізраїль

около его. Грозно и Безводно есть место то, и сухо. Есть подъ нимъ дебрь камена и страшна зело; около был весь градом оделанъ посреде же града того есть 2 церкви, в ве- лицей же церкви есть гробъ свя­таго Харитония, а вне огородья есть усыпалница: то розно создано; в той же усыпалнице св. Отец те­леса яко живи лежатъ: ту бо их ле­житъ Боле семи сотъ (700 ! — Авт.). Ту лежитъ святый Кириякъ Испо- ведникъ, теломъ яко живъ и весь целъ; ту лежатъ Ксенофонтовы два сына Иванъ и Аркадий, много Благоухание исходит от них”^[591].

Отже, ще у ХІІ ст. існувала та діяла Суккійська обитель, відома як Лавра св. Харитона. У ній, так само, як і в інших знаменитих печерних монасти­рях Святої Землі, у нетлінні спочивали мощі сотень (! — Авт.) святих Отців. Вражає структура печери Суккійської Лаври, багато в чому подібна до києво-печерських підземель. Ось як її описав у ХІХ ст. П. Сладкопєвцев: “Эта пещера глубоко вдается в гору и состоит из ряда непрерывных ходов, галерей и изгибов с боковыми ходами и из множества разной величины пещер и комнат; это — целый подземный лабиринт, образованный самой природой. Из пещер одни имеют вид небольших круглых комнат; другие представляют огромные залы 100 и более футов длины со сводами и купо­лами. Ходы и галереи во многих местах столь низки, что нужно по ним ползти, а в других представляют широкое пространство. Во многих местах пол издает глухой звук, потому что различные этажи ходов поднимаются один над другим. В самых последних ходах проделаны ниши. Черепки с пеплом, обломки саркофагов, здесь находимые, указывают на то, что пе­щера служила для погребения. Есть в разных местах древние надписи; но их прочитать трудно”^[592]. Відтак, мова йде про єдину розгалужену печеру, у найвіддаленіших частинах якої влаштовані поховальні ніші (кокім? — Авт.), що важко не порівняти з печерами Київської лаври. Різниця полягає у тому, що останні були не природними, а штучними, отже, в них не було величезних залів та багатьох поверхів.

Цікаво, що і в кіновії прп. Феодосія Великого, яка знаходилася на від­далі приблизно 7-8 км від Лаври св. Сави Освяченого, також існувала ве­лика та розгалужена поховальна печера, розміщена під головним храмом обителі. З цього приводу В. Хітрово пише: “Под храмом простирается об­ширная пещера со многими ходами, некогда место уединения, а впослед­ствии место упокоения прп. Феодосия”^[593].

Сакральна топографія Києво-Печерської лаври свідчить про те, що Па­лестина, де практично всі релігійні центри були ідейно та топографічно пов’язані з печерами та “гробами”, стала джерелом духовного натхнення для засновників славетного давньоруського монастиря. На наше переко­нання, топографія лаврських печер тісно пов’язана з розміщенням Великої Успенської церкви. Якщо цей головний монастирський храм у семантич­ному плані уособлює Святу гору Сіон, де сталося Успіння Богоматері, то логічно припустити, що лаврські печери, які знаходяться на південь від Ус­пенського собору, є тими чисельними святими “гробами”, що розташо­вуються на південь від Сіону.

Йдеться про поховальний комплекс монастиря св. Онуфрія Великого. Це так звана “Акелдама” чи “поле крові” — ділянка землі, що належала гончару і була придбана за 30 срібняків, кинутих у спокуті Юдою в ноги первосвящеників. Згадана земля стала цвинтарем для прочан, а з часом пе­ретворилася на місце престижного поховання. У ІІІ ст. в одній з цих гро­бових печер оселився прп. Онуфрій Великий. Він прожив “у гробі” 3 роки, після чого повернувся в свою пустелю. Сутність подвигу святого різні дже­рела тлумачать по-різному. Одні з них коротко повідомляють, що він “від­молив Акелдаму у Бога”, інші говорять, що він “вимолив у Бога усіх похо­ваних в Акелдамі”. Так чи інакше, але молитовний подвиг знаменитого єгипетського відлюд­ника не був забутий — згодом землю при­дбала Єрусалимська Патріархія і заснувала тут грецький монас­тир присвячений прп. Онуфрію Вели­кому. У монастирі збе­реглася печера, в якій жив та молився свя­тий. Монастирський храм на честь св. Онуф­рія Великого існує з давніх часів донині та займає видовбану в

Акелдама. Ізраїль

скелі давньоєврейську печеру з поховальними нішами. Звідси бере поча­ток православна традиція освячення каплиць на кладовищі на честь прп. Онуфрія Великого.

Крім цих печер, у самому монастирі та в безпосередній близькості від нього є й багато інших, у тому числі заповнених людськими кістками. Земля Акелдами пошановувалася у християн як священна, тому у середні віки вони відвозили її звідси на кораблях для того, аби розсипати на кла­довищах Європи. Наприклад, в Париж та Пізу, на кладовище Campo Santo.

У перші століття нової ери подорожан ховали в Акелдамі у давніх єв­рейських гробницях, використовуючи їх багаторазово. Однак у ZV ст. ца­риця Єлена побудувала тут усипальницю — спеціальну велику споруду, яка призначалася для безкоштовного поховання померлих в Єрусалимі хрис­тиянських прочан. Ця усипальниця використовувалась також для похо­вання ченців сусідніх монастирів, які були родом з інших країн. Як і вся Акелдама, усипальниця слугувала почесним кладовищем, де ховали аж до початку ХІХ ст.; за свідченням джерел над нею існувала церква.

Усипальниця була наполовину вирубана у скелі, наполовину збудована з каменю. Її верх був закритий великим склепінням, що спиралося на пі­лястри з кількома отворами, крізь які проникало світло та вносили мертві тіла. Розміри усипальниці складали близько 24 м завдовжки зі сходу на захід, 18 м завширшки та 9 м заввишки у північній частині. Будівля містила декілька гротів природного походження, які колись використовувалися як могили єврейського типу^[594].

Це місце було майже обов’язковим об’єктом пошанування паломни­ками. На початку ХІІ ст. відвідав його й ігумен Даниїл, котрий написав про дивно влаштовані “гроби” у печерах цього монастиря, де ховають “при- шельци страннии”. Поховальний комплекс монастиря св. Онуфрія зберігся до наших днів. Вражає абсолютна подібність його “гробів” до приміщень печер Київської лаври — “крипт” та “локул”.

Свідчення Трифона Коробейникова, який подорожував до Єрусалима у 1583 р., може пролити світло і на самий поховальний обряд у “гробах” Акелдами. Цей обряд, вочевидь, був розповсюджений у Святій Землі, в тому числі і в згадуваних вище знаменитих чернечих обителях. Ось що пише середньовічний прочанин: “Село Скудельниче, за Сионом, на другой горе находящееся, есть то самое место, которое для погребения странных куплено Иудейскими Архиереями, когда Иуда, предавши Христа за три­дцать сребренников и познав пребеззаконнейшее свое преступление, по­вергнув пред ними сии сребренники, сокрывшись удавился, а Архиереи,

Поховальна крипта Акелдами. Ізраїль

Поховальна крипта Акелдами. Ізраїль

Поховальні локули Акелдами. Ізраїль

взяв оные, определили купить сие место, называемое село Скудельниче, которое до того времени сего названия не имело, поелику на нем никто не жительствовал, но был один только пастырь; а потом уже сделана и каменная с дверьми пещера, с двумя на­ходящимися в ней закромами. В сию пещеру, как сказывают, кладутся тела умерших Хри­стиан, не только тех которые, прибыв от Востока и Запада для поклонения гробу Господню и прочим Святым местам, умирают в Иерусалиме, но даже и сих, кои хоть бы не­сколько лет живя в оном и будучи уже постриженными, умирали, то и та­ковых в сем месте погребали, и всякое тело долженствует лежать не погре- бенно сорок дней, по прошествии которых нарочно приставленный для того человек, вошед в пещеру, разделяет на две части: того есть тело, пре­вратившееся в землю, кладет лопатою в закром, а кости, собравши, опус­кает в другой, ибо утверждают Иерусалимские жители, что всякое тело умершего человека в сороковый день отделяется от костей”^[595].

Отже, в монастирі св. Онуфрія тіло померлого впродовж 40 днів зали­шали в печері на поховальному ложі — кокім. Потім кістки переносили до спеціальних приміщень також розташованих у печерах. У давнину вважа­лося, що земля Акелдами здатна швидко розкладати тіла померлих. Проте у інших знаменитих палестинських обителях, так само, як і в Києво-Пе­черському монастирі, під час впровадження цієї поховальної практики, во­чевидь, зіткнулися з тим, що тіла багатьох подвижників не зотлівали. Тоді нетлінні мощі святих Отців залишали у поховальних печерах, які перетво­рювалися на сакральні комплекси, або переносили до спеціально влашто­ваних усипальниць.

Значення монастиря прп. Онуфрія Великого (Акелдами) для прочан зі всього християнського світу не могло не відобразитися у традиції поша­нування святого аскета в країнах християнської Ойкумени. У цьому зв’язку цікавим питанням є час поширення культу прп. Онуфрія Великого на Русі. Хоча перше письмове свідоцтво про наявність мощей святого пов’язане з Галицько-Волинським князівством та відноситься до другої половини XIV ст. (літописний “Список руських міст далеких і близьких” (1373— 1395)^[596], культ св. Онуфрія на Русі, вочевидь, є набагато давнішим. Побіжно про це свідчить “Повість врем’яних літ”, де під 1147 р. згадується чернігів­ський єпископ Онофрій, який був одним з найактивніших учасників з’їзду архієреїв у Києві з нагоди призначення нового митрополита Клима Смо- лятича.

Про пошанування прп. Онуфрія у ранньосередньовічному Києві, і зок­рема у Києво-Печерському монастирі, свідчать і мощі прп. Онуфрія Мов­чазного (XII ст.), що й досі спочивають у Ближніх печерах Київської лаври^[597].

Очевидно, образ прп. Онуфрія за середньовіччя співвідносився з пече­рами та печерножительством не тільки через Акелдаму: на горі Синай ще й досі перебуває печера, де, згідно з церковною традицією, він жив та помер^[598].

Про популярність святого на Русі з найдавніших часів свідчать розписи Софії Київської (1011—1018 рр.). Симптоматично, що прп. Онуфрій зоб­ражений у цьому храмі двічі — у південній зовнішній галереї та в самому центрі храму — напроти входу у жертовник. Як відомо, вівтарна частина храму завжди ідейно співвідносилася з печерою. До того ж, зображення прп. Онуфрія напроти жертовника, як гадаємо, мало літургійне підгрунтя. Згідно з давніми церковними переказами, прп. Онуфрій Великий прагнув причащатися Тіла та Крові Господньої щодня.

Скоріш за все, рання Руська Церква володіла мощами святого. Так, привертає увагу витертість верхнього фарбового шару на лівому коліні св. Онуфрія, зображеного на фресці у південній зовнішній відкритій гале­реї Софії Київської. Н. Нікітенко вважає, що у цьому місці знаходилася частка мощей преподобного, до яких прикладалися численні віруючі^[599].

Цікаво, що у Софії Київській знаходиться і фрескове зображення св. Сави Освяченого, яке розміщене на лицевому пілоні стовпа в одному з го­ловних компартиментів храму — у приділі Іоакима та Анни. Тут під час бо­гослужіння знаходилася духовна та світська знать. Образ преподобного, як довела Н. Нікітенко, був ідейно пов’язаний з темою заснування Церкви на Русі та народженням вітчизняного чернецтва^[600]. Св. Сава є автором пер­шого церковного уставу, відомого як Єрусалимський. Вважається, що цей устав з’явився на Русі не раніше кінця XIV ст., а до цього регулятором бо­гослужбового життя на Русі був типікон патріарха Олексія Студита. При­сутність на видноті в найбільш “елітному” місці Софії образу св. Сави є свідченням того, що насправді Руська Церква до введення Студійсько- Олексіївського уставу керувалася Єрусалимським типіконом. Річ у тім, що Студійський устав був призначений для кіновіальних, тобто спільножи- тельних монастирів, а Єрусалимський призначався для келіотських — особ- ножительних чернечих обителей. Як вважає Н. Нікітенко, на зорі христи­янської історії Русі, коли в Києві при парафіяльних храмах для їх обслуговування були засновані невеликі келіотські обителі, найбільш при­йнятним був Єрусалимський устав св. Сави Освяченого. Проте для митро­поличого храму Русі були запозичені й деякі норми уставу Софії Констан­тинопольської, яка відрізнялася особливою пишністю богослужіння^[601].

Враховуючи вищесказане, припускаємо, що в Києво-Печерському мо­настирі на початку його історії до введення Студійсько-Олексіївського ус­таву, існували більш давні традиції печерножительства та поховального об­ряду. Вони були принесені в обитель з Палестини і мали для печерян великий авторитет та значення. Скоріш за все, ці традиції обумовлювалися не лише особистим контактом засновників Києво-Печерської лаври з свя­тинями Палестини, а й нормами уставу Лаври св. Сави Освяченого. Імо­вірно, саме цей устав регулював богослужіння та життя перших подвиж­ників Києво-Печерського монастиря. Отже, на зорі своєї історії Печерський монастир був обителлю на зразок Лаври св. Сави Освяченого, в якій перебували як анахорети, так і келіоти. Практика аскези та поховань у печерах за уставом Лаври св. Сави мала місце у Києво-Печерському мо­настирі навіть після того, як прп. Феодосій увів в обителі Студійський кі- новіальний устав. Ця практика не тільки не була припинена очільником монастиря, а й активно ним впроваджувалася (здійснення поховань братії у печерах) та дотримувалася (печерний затвор прп. Феодосія на час Вели­кого посту). Це можна пояснити реаліями життя у Києво-Печерській оби­телі, яке проходило в умовах духовної співпраці келіотів та анахоретів, сто­сунки між якими ніколи не носили ознак “боротьби двох течій чернецтва”.

Знаменно, що в основі уставу Лаври св. Сави лежить Святогробський типикон, яким користувалися у найдавнішій Сіонській церкві. Початок цієї церкви пов’язували з днем Зішестя Святого Духа на апостолів, які зіб­ралися у Сіонській горниці. Сіонська церква називалася “Матір’ю усіх християнських церков”^[602]. Недарма у Києво-Печерському патерику гово­риться, що перша спільнота ченців складалася з 12 осіб^[603]. Це явно співвід­носить засновників Києво-Печерського монастиря з 12-ма апостолами Христа. Тож, устав св. Сави, який визначав життя у Києво-Печерському монастирі до введення Студійсько-Олексіївського уставу, вочевидь, сприй­мався прпп. Отцями Печерськими в контексті еклесіологічної ідеї, що була “наріжним каменем” усіх ієротопічних процесів на Русі.

3.3.