висновки

Період від середини XIV ст. і до 1572 р., тобто до кінця панування Яґел- лонської династії у Польському королівстві, створив для нас історичне Поділля. Малознана земля (під такою назвою), опинившись у володін­ні братів Коріатовичів від середини XIV ст., стала об’єктом боротьби між кількома державними утвореннями в Центрально-Східній Європі.

Така увага до Поділля, очевидно, була пов’язана з його стратегічним положенням, з огляду на контакти зі Сходом. Володіючи Поділлям, можна було контролювати, а головне мати чималий прибуток з торгівлі, яку до того ж можна було вести у різних напрямах. Генуезька присутність у XIV-XV ст. в Північному Причорномор’ї давала величезний прибуток тим, хто тримав контроль над торговими шляхами.

Родючі землі та неосяжні пасовиська зробили цей край одним з головних постачальників волів на ринки середньовічної та ранньомодерної Європи.

Специфіка правового устрою, який був тут за часів татарської зверхнос­ті та частково за панування братів Коріатовичів, зробила з Поділля своєрід­ний «кінцевий пункт призначення» для тих, хто прагнув зробити кар’єру й отримати у винагороду за свою службу, якою тут була земля. Для того­часних людей їхня Європа на Сході закінчувалася на Поділлі, на межі хрис­тиянської та степової цивілізацій. Недарма кам’янецька римо-католицька катедра св. Петра і Павла є найдалі розташованою на сході готичною куль­товою спорудою.

Запровадження на руських землях Польського королівства феодальних стосунків, характерних для середньовічної Європи, а саме служби за землю, привело тут до трансформації привілейованої верстви від зем’ян на nobilitas ruthena (руську шляхту), котрі, усвідомивши своє місце у нових реаліях, прошили складний шлях від особистих слуг короля до повноправних шлях­тичів Корони Польської, що у 1434 р.

Відмінність від сусідніх етнічно споріднених територій на півночі по­лягала у цілковитій відсутності князівської групи серед привілейованої вер­стви. Виглядає так, що її місце у XV ст. до 1434 р. посіло кілька впливових родин можновладців, які, хоч за звоїм походженням не мали князівського титулу, але за розмірами маєтку та формуванням власного оточення дорів- нювалися до них. Це, зокрема, родини панів Одровонжів зі Спрови герба Одровонж, панів з Бучача герба Адбанк та панів з Ходчі герба Огончик, які, фактично підпорядкували власним інтересам усе шляхетське середовище в середині XV ст. на руських землях.

Пани з Бучача завдяки контролю над усіма прикордонними староста­ми на руських землях Польського королівства, а переважно над Кам’янцем, мали можливість не тільки контролювати усі процеси на території Поділь­ського воєводства, а й провадити, часто на власну руку, закордонну політи­ку. З огляду на нестабільність влади у сусідньому Молдавському князівстві, їхні дії тільки сприяли зміцненню впливу родини у регіоні.

Наявність таких потужних гравців, як пани з Бучача, зумовлювала фор­мування, з одного боку, потужного кола прихильників, але, з другого боку, - супротивників, що у 1460 роки скінчилося для панів з Бучача втратою гене­рального староства у Кам’янці та поступовою втратою впливу як на Поділлі, так і загалом на руських землях Корони. За інерцією, до початку XVI ст. ро­дина ще утримувала позиції на території Подільського воєводства, але ви- гасання двох гілок роду значно послабило її вплив.

Поява у 80-ті роки у Північному Причорномор’ї нової потужної сили - Османської імперії - привела до змін у звичному для місцевої людності стані справ. Наявність постійної загрози з боку татарських загонів, які кочували у межиріччях від Дунаю до Дніпра, змусила короля Казими­ра IV вдатися до запровадження сталих військових підрозділів на Поділ­лі. Цей фактор став вирішальним у подальшій долі краю. Адже від цього часу служба у війську як перший шлях у кар’єрі шляхтича стала програмою мінімум для більшості з тих, хто прагнув здобути славу, уряди, гроші та звісно, землю.

Така мілітаризація краю не минула безслідно для місцевої людності. Життя у постійній загрозі бути вбитим або забраним у ясир призвело до появи чималої, як на реалії того часу, кількості військових на Поділлі. До­датковим фактором була й одна з останніх виправ посполитого рушення з усього Польського королівства у 1497 р. у молдавський похід, котрий закінчився невдачею для короля Яна-Ольбрахта і надовго відбив бажання вести широкомасштабні військові дії у цьому напрямку. Можливо, саме тоді й решта королівства дізналася про Поділля, а військова служба у ротах по­точної оборони зробила мету кожного малозаможнього шляхтича ближ­чою - отримати земельну власність на спокійному прикордонні, мати шанс посісти земський уряд або вдало одружитися з донькою чи вдовою місцево­го зем’янина. Стати справжнім terrigena.

Фактично кожен з урядників, котрі посідали уряди у Подільському воє­водстві від початку XVI ст., мав за плечима службу у війську або поєднував її. Така мілітаризація суспільного життя позначилася й на подальшій долі міс­цевої шляхти. Адже наприкінці XVI ст., шукаючи свого місця на великій ша­хівниці шляхетської демократії, що міцно заволоділа головами шляхетсько­го стану Речі Посполитої, подоляни здебільшого переймалися щоденними справами на неспокійному прикордонні й не були помітними на сеймах.

Уряд кам’янецького генерального старости у XVI ст., перейшовши до рук вояків, втратив той блиск, котрий мав у середині XV ст.

Відкритість і еластичність місцевої шляхетської корпорації зумовили дивну асиміляцію на Поділлі вихідців не тільки з польських, а й чеських, ні­мецьких земель, сусідньої Волощини та далеких Балкан. Ця спільнота при­ймала до своїх лав і міщан, даючи змогу ставати шляхтичами, а вже потім посідати одні з найвпливовіших земських урядів у воєводстві. Ця відкри­тість була вимушеною з огляду на те, що майже кожне покоління являло нам цілком нову номенклатуру прізвищ осіб, які ставали новими подолянами. Це була жорстока платня за омріяну землю й уряди.

Найменше це стосувалося напівпривілейованого боярського прошарку, більшість якого становили русини. Проживання великими родами в одному селі майже не виділяло їх з-поміж селянства. Лише повинності на користь свого замку та старости й несення службу з охорони шляхів вирізняли їх серед маси селянства.

Може видатися, що на середину XVI ст. Поділля стало таким собі «ди­ким Сходом» Польського королівства, де у постійній боротьбі за життя і землю співіснували місцеві русини, прийшлі поляки, німці, чехи, угорці, волохи, татари та ін. Але це була земля, де вони всі разом створили толе­рантну спільноту, головним завданням якої стало вижити й уберегти себе, край та державу від небезпеки. Можливо, саме це й спричинило появу мі­фічного образу Поділля - розлогої та багатої країни, де встромлена в землю гілка невдовзі стає деревом, де в лісах і полях є безліч звірів, а мед розтіка­ється по землі.

Турецька окупація 1672 р. назавжди змінила цю еластичну спільноту, що в пошуках кращого місця і долі розійшлася по Речі Посполитій. Але це вже інша історія. Історія про час, коли на Поділлі у XVIII ст. із джерел вирина­ють перші згадки і про моїх предків.