ІМЕНИТІ Й БЕЗІМЕННІ НА ОКОЛИЦІ ЄВРОПИ
І І юди Заходу зазвичай не надто орієнтувалися в реаліях української геогра- I І фії. Так, папський легат, повідомляючи 1429 р. про очікувану коронацію ' JLBiτoBτa, писав, що це відбудеться у Луцьку - «на пограниччі [inter confinia] між Руссю і Поділлям», а Гартман ІПедель у своїй славетній «Хроніці світу» (Нюрнберг, 1493) розмістив Поділля - безлюдні терени на околиці Європи - «позаду Русії», себто за відомою західним інтелектуалам Галицькою Руссю.
Tonoc безлюдності виступає ключовим означником подільського простору й на західнихManaxXVI ст., де гаслом «Podolia» зазвичай перекрито порожню територію Дністровсько-Дніпровського межиріччя. Задана картографічним образом символізація «Поділля» як неокреслених обширів «позаду Русі» обумовлювала сприйняття простору реального. Годі нагадати, що чеський анабаптист Ульріх Штадлер, який бл. 1539 р. заснував протестантську громаду на Західній Волині, позначав свої листи звідти як написані у «Володимирі на Поділлі» [Ladomir aus Podolien], а один з перших папських нунціїв у польсько-литовській державі, Джуліо Руджиєрі, укладаючи 1565 р. спеціальну довідку для наступників, озаглавлену Descriptio Regni Poloniae, розмістив на Поділлі волинський Остріг [«in Podolia in una terra detta Ostrogo>>]. Що ж до внутрішнього слововжитку Польського королівства, то тут, звісно, знали, де Волинь, натомість усе поза нею аж до кінця XVI ст. ототожнювали з «Поділлям». Наприклад, на Люблінському сеймі 1569 р. захист пограниччя в уяві польських послів асоціювався з обороною Волині та «Подільських земель», а доводячи потребу прилучення до Польського королівства Києва, один із них називає Киш «воротами всіх тих володінь, що до нього прилягають, - Волині й Поділля»[1285].Далеким та безмежно широким просторам належало бути незвичними, і власне таким Поділля постає уже на сторінках хроніки Яна Длуґоша.
Прикладаючи, як вважають дослідники, біблійні топоси «щасливих місць» до подільських реалій, Длуґош описує Поділля як територію, де ґрунт настільки врожайний, що збіжжя не потребує повторного засіву - засів сам себе відновлює наступного року. Невдовзі ще барвистіше це повторить Мацей Меховський: у його Трактаті про дві Сарматп (1517 р.) сіяти тут не треба впродовж трьох років, бо збіжжя родить без засіву, а буйна трава росте на луках так стрімко, що через три дні обплутує плуг. Пізніше образ дивовижного краю, який плине молоком і медом, обросте новими деталями: трава на Поділлі ростиме так високо, що за нею не побачиш рогів вола, з однієї зернини виростатиме тридцять і більше колосків, рої бджіл відкладатимуть мед просто на землю і т. д.1Реалії, як то зазвичай буває, не тотожні ідеалізованим образам. Поділля було радше кривавою, ніж «аркадійською» територією, і наповнювали її ка- таклізми та війни: від другої половини XIV до середини XV ст. - це боротьба за Поділля між Короною Польською і Великим князівством Литовським; від кінця XV до середини XVII ст. Поділля, найближчий сусід ногайських і кримських татар, рік за роком потерпало від їхніх великих і дрібних наїздів; протягом середини - другої половини XVΠ ст. подільські терени стали ареною козацьких воєн; врешті, між 1672-1699 рр. Поділля, як завойовану землю, взагалі приєднали до Османської імперії. Політичні нюанси та перипетії цих подій нині ґрунтовно вивчені, натомість до «людського фактору» подільського минулого історики щойно стали придивлятися. Такий перепад проблематики можна пояснити, з одного боку, обмеженістю джерельної бази (адже бурхлива історія Поділля не сприяла благополуччю архівів), а з другого - притаманним сучасній історіографії переакцентуванням уваги з політичних подій на людину як головного «актора історії».
Серед перших ластівок «олюднення» подільського минулого почесне місце посідають багатолітні студії львівського професора Миколи Крикуна, якому вдалося буквально по крихтах реконструювати демографічну картину заселеності Поділля у ХѴП-ХѴПІ ст.[1286] [1287] Паралельно віднедавна став дедалі виразніше окреслюватися інтерес до шляхти Подільського та решти українських воєводств, підштовхнутий переосмисленням суті Речі Посполитої - не як унітарної держави поляків, а як набутку кількох «політичних народів», що її замешкували та обстоювали власні корпоративні й регіональні пріоритети. Гострота інтересу до «переломових моментів» історії, зручно забезпечена більшою кількістю збережених джерел, сприяла появі праць Ярослава Століцького про політичні позиції шляхти-подолян у період турецької окупації1, а з українського боку - розвідок Миколи Крикуна, присвячених «персоналізованій» козацькій присутності на Поділлі другої половини XVII ст.[1288] [1289] Як бачимо, ракурс наукового пошуку в обох випадках простував до більш-менш однакової мети - «олюднення» політичної та соціальної історії. У підсумку, як на мене, Віталію Михайловському вдалося подолати ці труднощі. Книжка пропонує переконливий «соціальний портрет» магнатів та рядової шляхти Поділля, а водночас показує, за допомогою яких важелів та внутрішніх спонук строката маса оселених на пограниччі «військових слуг» поступово перетворювалася на шляхту, а далі й на регіональну корпорацію «політичного народу» з власними уявленнями про свою територію, свої партикулярні інтереси та свою відмінність від решти мешканців Корони Польської. Автор називає своїх героїв «еластичною спільнотою», і це окреслення видається мені дуже влучним, адже й справді спільнота шляхти-подолян залишалася упродовж усього досліджуваного в книжці 200-літнього періоду відкритою для адаптації нових членів та для прилаштування до нових обставин неспокійного буття на пограниччі. Не можна обійти увагою й новаторської тези Віталія Михайловського про принципову неможливість (зрештою, і неважливість!) встановлення етнічних коренів тієї чи тієї шляхетської родини в такому регіоні, як Поділля, де «кров» легко перемішувалася у шлюбах і де землею володіли нарівно як нащадки давніх місцевих бояр, так і прибульці з числа оселених тут «військових слуг» та авантюристів чи шукачів пригод на прикордонні. Книжка, отже, рішуче переозначує етноцентричну візію української історії - як, утім, і дотеперішній польський погляд на минуле Поділля. Напевне, якісь часткові спостереження, тут висловлені, чи якісь нюанси, тут описані, стануть предметом дискусії, однак немає сумніву, що майбутні дослідники середньовічного й ранньомодерного Поділля не обійдуться без праці Віталія Михайловського, який видобув із темряви, поруч з людьми іменитими й знаними, стількох досі безіменних акторів історії. Адже це власне вони освоювали-захищали свою малу батьківщину, не переймаючись тим, що про неї думають іноземці, а тим більш не задумуючись, чи справді вона плине молоком і медом, чи ні. Наталя Яковенко