§ 2. Вислання Малуші з Києва в контексті місійної діяльности єпископа Адальберта
Відправлення Малуші до Будятиного села безпосередньо пов'язане з історичним інцидентом зламу 50-60-х років Х ст., який трагічно закінчився не лише для його учасників, а й для долі християнства, яке княгиня Ольга плекала в державі після власного хрещення.
Ідеться про події, пов'язані з перебуванням у Києві висвяченого для Руси в Німеччині єпископа Адальберта. Місія прибула до Києва на прохання княгині Ольги від німецького короля й майбутнього імператора Оттона І. Про цей епізод повідомляє Хроніка т. зв. продовжувача Регінона. Під цим умовним ім'ям приховується учасник описуваних подій - єпископ Адальберт.Під 959 р. у пам'ятці занотовано: “Посли Єлени, цариці ру- гів, яка за Романа, імператора константинопольського, хрестилася в Константинополі, приходили удавано, як згодом виявилося, з проханням до імператора поставити єпископа та пресвітерів їх народу”[313]. Але вже під 962 р. мовиться: “Адальберт, посвячений в єпископи ругів, не мав успіху ні в чому, для чого його було послано, усвідомлюючи свої зусилля даремними, повернувся назад. На зворотньому шляху деякі з його супутників були убиті. І сам він ледве врятувався”[314].
У ПВЛ порічних статей за 959-962 рр. немає. Не збереглися відомості про посольство княгині Ольги до Оттона І та перебування місії Адальберта у Києві і в інших руських джерелах. Єдине глухе відлуння цих подій (з натяком на вірогідну участь Святослава) можна вбачати у відповіді князя Володимира “німцям від Риму” з літописного епізоду “вибору віри”: “речже Володими- ръ Нѣмцмъ. идете опять. яко оци наши сего не прияли суть”[315].
Трагічне завершення місії Адальберта на Русі акцентує фраза, що на зворотньому шляху деякі з його супутників були вбиті, а сам він ледве врятувався. Це все свідчить про стихійність процесів, які відбувалися в той час у державі.
Ольга не просто змушена була під тиском язичницької опозиції “взять свою просьбу обратно и выслать немецких миссионеров из Киева”[316], як припускав А. Сахаров. Жертви в оточенні Адальберта свідчать про неконтрольований розвиток ситуації. Метою рішення княгині відіслати вагітну Малушу з Києва до Будятиного села за такого перебігу подій мало б бути бажання вберегти її від антихристиян- ської сваволі. На язичницьку реакцію як причину втечі Адальберта прямо вказав Т. Мерзебурзький, який власноручно між власних рядків дописав: “і вигнаного звідти язичниками”[317].Руйнівні масштаби антихристиянського терору, які пропустив автор протографа найдавнішого літопису чи вилучили з нього пізніші компілятори, згадав В. Татіщев, покликаючись на звістки незбереженого Йоакимівського літопису. Таких свідчень кілька. Події 962 р., очевидно, започаткували низку антихристиянських акцій, які набули катастрофічних масштабів після смерти Ольги, у 969-972 рр. Військові поразки Святослава на Балканах викликали роздратування князя-язичника, гнів та прагнення перекласти на християн провину за власні військово-політичні невдачі[318]. Деякі свідчення у праці В. Татіщева дуже промовисті й доводять, що спровоковану Святославом антихристиянську вакханалію не могли спинити й родинні сентименти. За віру, начебто, постраждав і брат Святослава Гліб, а особливих переслідувань зазнавали християни-священики: “послѣди за Дунаемъ у стѣны долгіе (какая сія стѣна нигдѣ я описанія не нахожу) все войско погуби, тогда діаволъ возмяте сердца вельможъ нечестивыхъ, начата клеветати на Христіаны сущіе в воинствѣ, якобы сіе паденіе вой приключилось отъ прогнѣеванія лжебоговъ ихъ Христіанами; онъ же толико разсвирѣпѣ, яко и единаго брата своего Глѣба не пощаде, но разными муками томя убивате. Они же съ радостію на мученіе идяху, а вѣры Христовы отрещися и идоломъ поклонитися не хотяху, съ веселіемъ вѣнецъ мученія пріимаху, онъ же, видя ихъ непокоренія, наипаче на пресвитеры яряся, якобы тіи чарованіемъ нѣкимъ людямъ отврасчаютъ и въ вѣрѣ ихъ утверждаютъ, посла въ Кіевъ повелѣ храмы Христіанъ раззорити и сожещи и самъ вскорѣ пойде, хотя вся Христіаны изгубити”[319].
Повідомляючи про вбивство Гліба, В. Татіщев покликається на свідчення Йоакимівського літопису: “Улебъ, у Іоакима Глѣбъ, сынъ Игоревъ отъ брата Святослава за вѣру Христову замученъ”[320].Згаданий намір розорити та спалити киівські християнські храми було, очевидно, здійснено. Серед них В. Татіщев називає церкву святого Миколая, зведену на Аскольдовій могилі: “Блаженный же Осколдъ преданъ Кіевляны, и убіенъ бысть, и погребенъ на горѣ, идѣже стояла церковь святаго Николая; но Святославъ разрути ю яко речется”[321]. Знищено й Ольжину церкву святоі Со- фіі: “Іоакимъ же ясняе, сказуетъ, что она (Ольга. - Ю. Д.) построи- ла церковь Софійскую, а Святославъ по смерти ея разорилъ”[322]. Ранню дату спорудження храму Святої Софії підтверджує запис у святцях “Апостола” XIV ст., де під 11 травня згадується: “Въ тъ же день священіе святыя Софья Кыевѣ въ лѣто 6460 (952)”[323].
Невідомо, коли були зруйновані згадані храми. Це могло трапитися як в 962, так і в 969-972 рр., уже після смерти княгині Ольги. Все ж, зважаючи на втечу Адальберта з Києва та загибель його супутників у дорозі, християнська громада в місті, як і двір княгині-християнки, були під загрозою. Про християнське оточення Ольги свідчить той факт, що могили з найдавнішими натільними хрестами київського некрополя належали переважно знатним жінкам скандинавського походження, у яких вбачають саме представниць свити княгині[324].
Отже, справжньою причиною відправлення вагітної Малуші з Києва у 962 р., якщо прийняти цю дату, був не внутріродинний конфлікт. Ольга відіслала свою ‘милостьницю’ з неспокійного Києва, рятуючи її та свого, ще ненародженого внука від анти- християнського терору.