§ 5. Виникнення і початковий розвиток бенефіціальної і ленної системи

В історичній літературі це питання ставили в формі питання про іс­нування „початків помісної системи" в Київській Русі, при чому під цією системою, очевидно, розуміється сукупність юридичних і побутових відносин, що лежать в основі службового землеволодіння пізнішого часу, тобто XV-XVII ст.

Поставлене так це питання не було розв’язане. Востаннє його обмір­ковували Лінниченко, Грушевський і Пресняков.

Лінниченко¹ для розв’язання цього питання використав матеріал, що стосується до Галицької землі. На його думку, в Галицькій землі на се­редину XIII ст. навіть виробився спеціальний термін для боярського землеволодіння з умовою служби, саме.„держання", що відрізняється від другої форми володіння — вотчини. Грушевський^{[157] [158], хоч і визнавав при­вабливим припущення про існування початків помісної системи в Київ­ській Русі через одночасне виникнення і розвиток її на територіях Литов­ської, Польської й Московської держав, але гадає, кінець-кінцем, що в цьому питанні не можна все таки йти далі здогадів, бо наші джерела не дають скількибудь певних вказівок на роздачу князями маєтків з умо­вою служби.}

Пресняков^[159] приєднався в цьому питанні до Грушевського: на його думку, наведені Лінниченком факти говорять скорше не про роздачу землі ’з умовою служби, а про початкові форми „кормління".

В цій суперечці ми не можемо пристати ні до думки Грушевського — Преснякова, ні до думки Лінниченка. Насамперед треба вказати, що саме питання про початки помісної системи в давній Русі і Грушевський і Пресняков формулювали недосить виразно, бо поняття „початки по­місної системи" може мати різне значення. З наведених Грушевським і Пресняковим аргументів можна думати, що справа йде про /існування в Київській Русі організованої і досить регламентованої системи роздачі служилим людям землі з умовою служби з цілим рядом привхідних еко­номічних, адміністративних і побутових моментів, словом, про ту помісну систему, яка остаточно встановилась у Московській державі з XV-XVI ст.

Але коли в історичній літературі тільки з великими застереженнями і обмеженнями говорять про існування помісної системи в Московській Русі XIV і в першій половині XV ст., то тим більше не можна говорити про неї в Галицькій Русі в половині XIII ст. Московська помісна система має такі специфічні риси, так зв’язана з особливостями московського су­спільно-економічного і соціально-політичного ладу, що шукати слідів її існування в давніші часи і в інших землях давньої Русі не можна. Тому Грушевський і Пресняков мають підстави, негативно розв’язуючи пи­тання про початки помісної системи в Галицькій Русі в досліджувану епоху. Але вони не праві в тому, що, заперечуючи проти існування по­місної системи, вони разом з тим заперечують у давній Русі форму зем­леволодіння, зв’язаного з службою, і взагалі знімають питання про зв’я­зок службових відносин з службою. Якраз наведені Лінниченком факти дуже цікаві, хоч зроблені ним на підставі їх висновки йдуть далі, ніж то можна було зробити.

Ми ставимо питання інакше. Ми покищо не цікавимось установлен­ням зв’язку між утвореними поземельними відносинами в Київській Русі і помісною системою Московської держави, але ставимо питання про існування в IX — XII ст. тих форм землеволодіння, що є такі характерні для раннього феодалізму, наприклад, західноєвропейських країн, зокрема питання про існування відносин, близьких або тотожних з бенефіціями і феодами-ленами. Адже так чи інакше, треба з’ясувати питання, яка була матеріальна база в тих служилих елементів, які вийшли з дружин­ного союзу і почали осідати на землю. Думати, що всі ці елементи одер­жували доходи з служб, не можна, бо число служб було обмежене. Так- само не можна припускати, що все боярство одержувало за свою службу плату грішми чи натурою з сільських доходів князя: в умовах слабого розвитку, грошових товарових відносин князь не міг збирати з населення таку велику казну, рівно як не міг одержувати з своїх земельних воло­дінь достатньої кількості хліба та інших продуктів.

В добу раннього західноєвропейського феодалізму ми спостерігаємо різні форми винагороди за службу, а саме: передача землі в оброчне держання (fief- roture), посади (fief - office), видача грошей (fief- argent) і передача землі (fief-terre) в довічне і спадкове володіння. За довіч­ним володінням установилась назва бенефіції, а за спадковим — феоди. Павлов-Сільванський, якому належить заслуга в установленні зв’язку між бенефіціями-феодами раннього західноєвропейського середньовіччя і по­земельними відносинами давньої і Московської Русі, ототожнив бенефі­ції з маєтками, а феоди — з вотчинами („служба з маєтку", „служба з вотчини").

Виникає питання: чи існували всі ці інститути раннього феодалізму в Київській Русі? Щодо питання про існування fief - roture, передачі землі в оброчне держання, то про ці передачі до нас не дійшло ніяких відо­мостей. Щождо феодів-посад (fief - office), які в Московській державі дістали назву „кормлений", то вони в досліджуваний період існували безперечно. На даній стадії економічного і соціально-політичного роз­витку Русі, звичайно, і не могло бути іншої системи урядових від­носин.

Посада, чи вірніше доходи з неї, була справді платнею (beneficium), їх роздавали князі найближчим і заслуженим дружинникам як подяку за службу. Літописи не раз відзначають, що як тільки князеві вдається в результаті боротьби добути той чи інший стол, то першим актом його є роздача міст своїм мужам. Але безперечно, що роздавали не тільки міста, а й волості; уже до київської епохи належить виникнення самого терміна волостель.

До нас не дійшли безпосередні дані, на основі яких можна було б з’я­сувати, які доходи одержували давньоруські' „кормленщики" і яким чином було організоване одержання цих доходів.

Нам здається, що службові особи одержували доходи як грішми, так і натурою — хлібом, пшоном, м’ясом, рибою, фуражем для своїх коней. Безперечно також, що вони одержували частину князівських доходів від суду і торговельних мит.

Найяскравіше виявилась суть тотожності тодішньої системи службо­вих відносин з системою fief-office—кормління в Галицькій землі. Літопис, наприклад, повідомляє, що під час хвороби кн. Володимира Васильковича кн. Мстислав Данилович почав роздавати міста й села своїм боярам. Це доводить, що посади, як особисту милість, дар, роздає кожний но­вий князь. „

Літопис вкладає в уста князеві Данилу Романовичу гнівні слова, ска­зані бояринові Доброславу, винному в самочинних діях: „Черниговьских бояр не велех ти, Доброславе, приймати, но дати волости Галичым. А Коломыйскюю соль отлучити на мя“. Коли кн. Данило звільнив Галицьку землю від угорців, він почав, як розповідає літопис, роздавати міста " бо­ярам і воєводам. Дуже характерне оповідання літопису про надання кн. Ярославом грецькому царевичеві, вигнаному з своєї країни, „неко- лико городов на утешение". Отже всі ці приклади, які стосуються, правда, трохи пізнішого часу, дуже добре показують, що посада, вірніше доходи з посади, є платня, милість з боку князя.

Щождо роздавання сіл у довічне володіння, то в нас немає ніяких даних, які стосуються досліджуваного періоду. Про те, що князі взагалі роздавали села своїм боярам, літописи говорять, але не вказують; на яких умовах це робилось.

На нашу думку, навіть не може виникнути ніяких сумнівів, що князі роздавали села в довічне володіння своїм боярам і, в усякому разі, роз­давали їх з умовою служби бояр або як винагороду за цю службу. Справа в тому, що між роздачею міст і сіл ніякої різниці з погляду тодішніх відносин не було, бо не - було поділу на доходи публічні і доходи при­ватні. І міста, і волості, і села, і навіть взагалі всякі угіддя — все це могло давати доходи і бути об’єктами князівських дарів і боярських держань. Навіть більше: можна думати, що роздавання сіл у тимчасове чи довічне користування з умовою служби було справою звичайнішою й частішою, ніж роздавання міст і волостей. Міста і волості роздавались верхівці боярства, а села, очевидно,—основній масі князівських дружинників,

Але нам здається, що найтиповішою формою поземельних відносин при дружинних відносинах і васалітеті в пізніший час було спадкове землеволодіння, тобто феоди-вотчини. Руська Правда, як ми вже відзна­чали, вичерпно говорить, що бояри і боярські дружинники, відмінно від смердів, могли лишати спадщину своїм дочкам. Текст статті не дає при­воду тлумачити її обмежено, зокрема припускати, що стаття говорить тільки про домашнє майно померлого боярина, а не про землю. Але в Руській Правді немає жодної статті, яка регулювала б земельні дер­жання, що мали тимчасовий характер.

На чому грунтується наша думка про перевагу спадкових службово- поземельних відносин, тобто, іншими словами, переважання „служби з вотчини" над „службою з маєтку", переважання феодів над бенефіціями на Русі X — XII ст.?

Тут насамперед треба вказати, що з вотчин служила маса бояр, утворених з великих землевласників, які не входили в склад дружини. Перетворюючись у князівських васалів, вони діставали деякі додаткові блага, зокрема визнання і регламентацію імунітету, додаткове надання служби, не говорячи про їх частку в воєнній здобичі.

Крім того, князі могли надавати землі своїм найближчим дружинни­кам і васалам просто в спадкове держання, тобто в вотчину, подібно до того, як це робили Меровінги у Франції.

Нарешті, безперечно, що у феодалів дуже рано почала виявлятись тенденція закріпляти за своїм потомством володіння, одержані ними на тимчасове держання, як то ми бачимо у Франції, Німеччині та інших країнах в епоху раннього середньовіччя. Цей процес перетворення тим­часових, зокрема довічних держань у спадкові вотчини особливо інтен­сивно проходив у Галицько-Волинській землі і, зокрема, в Новгороді. '

Як би там не було, але в основному володіння землею боярами і кня­зівськими слугами так чи інакше почало зв’язуватись з службою, з васа­літетом приблизно з XI—XII ст.

Ми говоримо „почало зв’язуватись" тому, що в нас, так само як і в Західній Європі, васалітет спочатку не був зв’язаний з володінням зем­лею. Наш дружинник, перетворюючись у васала, міг спершу добути свої села різними шляхами, зокрема купуючи, заселюючи пусті землі своїми рабами, дістаючи спадщину, придане або насильницьки захоплюючи їх. Маркс особливо підкреслює відсутність зв’язку між давньоруським ва­салітетом і володінням землею в період утворення Київської держави.

Але, повторюємо, в XI і особливо в XII і XIII ст. цей зв’язок ус­тановлюється скрізь, крім Новгорода. Про це вичерпно, на наш погляд, свідчать численні повідомлення літописів про те, що боярське землево­лодіння загалом поділяє долю землеволодіння князівського при різних пе- репітіях міжусобної князівської боротьби. Як загальне правило, бояр­ство, вірне своєму князеві, втрачає свої села, коли князь втрачає своє кня­зівство. Так, під 1146 р. Іпатський літопис розповідає, що після вигнання кн. Ігоря з Києва „разграбиша Кияне с Изяславом домы дружины Игоревы и Всеволоже и села и скоты". Між іншим, літописець (Iπaτ., 1150 р.) вкладає в уста вигнаному з Києва кн. Ізяславу слова, сказані ним своїй дружині: „Вы есте по мне из Русскые земли вышли своих сел и своих жизний лишився". Можна було б навести чимало таких звісток, але нам здається, що досить і цих, щоб констатувати майже закономірну послідовність грабування боярських сіл і, очевидно, заби­рання їх після того, як князь виходив за межі князівства. Все це, зви­чайно, на перший погляд можна пояснити тим, що майно князя і його оточення природно повинні були б бути звичайною здобиччю переможця. Але ближче й пильніше аналізуючи всі відомості, що дійшли до нас, не трудно встановити, що боярські села грабували не тому, що вони були взагалі боярськими, а тому, що вони належали боярству і дружині да­ного’ князя: наприклад, літопис спеціально відзначає: „домы дружины Иго­ревы и Всеволоже и села и скоты“. Все це переконливо доводить, що втрата боярських сіл при втраті князівства є наслідок того, що воло­діння цими селами зв’язане з особою князя, що боярські села входять у князеву земельну систему.

Отже є всі дані припускати, що всі основні форми службово-позе­мельних відносин раннього західноєвропейського середньовіччя — і феоди- лени, і бенефіції, і феоди існували в нас на Русі в XI — XII ст.

Але неправильно було б думати, що всі великі земельні володіння були зв’язані з службовими відносинами. Як у Західній Європі, так і в нас у досліджувану епоху було багато земельних володінь, які перебували в повній власності володільців. Таким володінням у Західній Європі була присвоєна назва алодів.

Процес дальшої феодалізації Русі, між іншим, виявлявся в поступо­вому охопленні відносинами на основі бенефіцій і феодів алодіальних земельних володінь.

Таким чином процес виникнення класу феодалів у XII — XIII ст., мож­на сказати, закінчився. Давня дружина розпалась на дві групи — бояр- васалів і дворян-міністеріалів. Виникла справжня феодальна драбина: вели­кий князь, місцеві князі, бояри, боярські вільні слуги. Бояри остаточно стали великими землевласниками, що експлуатували різноманітні групи сільського населення на основі різних титулів. Природно, що бояри — верхівка класу феодалів почали намагатись оформити своє правове ста­новище, забезпечивши за собою цілий ряд привілеїв.

Наші джерела дають дуже мало матеріалу, який дозволив би нам док­ладно вивчити процес правового оформлення боярства. Руська Правда говорить лише про деякі моменти розвитку цього процесу, лише про деякі норми боярського права.

Постараємось, проте, звести в єдине всі дані, що є в цьому питанні. Нам здається, що основним привілеєм боярства було закріплення за ним права володіти землею на особливому, як ми вказували, „сеньйораль- ному“ праві, тобто праві користування імунітетом, що знову таки давало боярам право суду й управління над феодально-залежним населенням. Ми свого часу вже говорили про особливі риси феодального і зокрема боярського землеволодіння. Вивченню імунітету в Київській Русі ми при­свячуємо цілий розділ, а тому на цьому моменті правового становища бояр тут спинятись не будемо.

Другим досягненням бояр як класу феодалів є підсилення охорони їх життя, здоров’я і особи.

Уже за Правдою Ярославичів, життя вогнищанина, князівського тіуна і старого конюха оцінювалось у 80 гривен, вдвоє більше, ніж життя кожної вільної людини, і в 15 разів більше, ніж життя холопа і смерда. За Пространною Правдою, що більше відбила глибину й широту феодаль­ного процесу, подвійна вира була встановлена для княжого мужа, тобто вільного князівського слуги — васала.

Але привертає увагу, що в Пространній Правді нічого не говориться про виру за боярина, хоч говориться про боярського тіуна; звичайно, це можна пояснити тим, що поняття „княжь мужь“ є настільки широке, що охоплює й бояр, але все таки в XII ст., коли оформилась Пространна Правда, боярство виступає як окрема група. Нерозуміння викликає та­кож і те, що за вбивство боярського тіуна належить 40 гривен, тобто в два рази менше, ніж за боярина, доли вважати, що під княжими му­жами слід розуміти й бояр.

Нам здається, що за вбивство боярина, який належав до верхівки фе­одального суспільства, насправді накладалась вища кара, мабуть, кара смертна. Адже в Руській Правді нічого не говориться про вбивство кня­зів і членів князівської родини, про вбивство духівництва — епіскопів і ігуменів; навряд чи князі застосовували до себе і до членів своєї родини виру, встановлену для їх мужів.

Підсилено охороняється честь боярина - феодала. Про це свідчить Устав кн. Ярослава. За крадіжку чи згвалтування боярської дочки або жінки, якщо боярин належав до групи великих бояр, платили 5 гривен золота: коли ж він належав до групи бояр менших, то гривну золота; за згвалтування ж дочки інших „добрих людей"—5 гривен срібла чи навіть менше. Очевидно, що взагалі охорона особи і честі бояр забезпечувалась карами більшими, ніж кари за Пространною Правдою. Мабуть, кари ці не були зафіксовані законом, а встановлювались князем у кожному окре­мому випадку. „Правосудие Митрополичье" цілком певно говорить про це: „Князю... за бесчестье главу сняти, а меншему князю, ли сельськомоу, ли тысячником, ли околичником, ли боярину, ли слузе, ли игумену, ли попу, ли дьякону, по житию... бесчестье соудят".

Дальшим моментом, що визначав правове становище бояр і боярських васалів (дружини), були особливі привілеї в спадковому праві. В той час, як дочки смердів у спадщині батька участі не беруть, а одержують тільки частину її, а майно смердів, якщо після них не лишилося синів, пе­реходить до князя, — дочки бояр і боярських дружинників одержують майно своїх батьків так само, як і сини. Ось ті норми, які зафіксовані в наших юридичних пам’ятниках і які визначають правове становище феодалів. Ясно, що в житті й побуті склалось багато інших форм, які лишились нам невідомі. Бояри, безперечно, діставали силу привілеїв і різко виділялись з інших груп суспільства.

Наші джерела нічого не говорять також про спадковість норм бояр­ського права. Але таксамо очевидно, що багато привілеїв були спадковими, отже що клас феодалів поступово почав перетворюватись у стан.