§ 2. Використання саней у поховальному обряді
Тут необхідно спинитися на ролі саней як транспортного засобу для поховального ритуалу. У цьому ракурсі тему Ольжиних саней досі не розглядали. Ще на початку ХІХ ст. можливість поховання із застосуванням саней ставилася під сумнів.
Так, Г. Успенський вважав згадані в писемних джерелах поховальні сани чимось на зразок нош, якими переносили покійника, чи невеликим колісним візком, на якому його везли[503]. Покликаючись на твердження Г. Успенського, О. Котляревський доводив, що під цим словом навряд чи можна розуміти сани в теперішньому значенні. На його думку, йшлося, радше, про вид “особой повозки, покойной и небольшой, на ней ездили и летом, ее же с мертвецом иногда поставляли в церкви”[504].Перші спроби ширшого аналізу давнього руського поховального обряду із санями на основі описів церемонії похорону російських царів та членів їхніх родин здійснив А. Труворов[505]. Він наголосив, що звичай перевозити померлих царів з палаців до місця поховання у санях походить з руських часів. Це підтверджує кілька літописних вказівок. Хоронячи Володимира Святославовича (↑1015), тіло поклали “на сани и везоша и поставиша и вь стѣи бці цркви”[506]. Звичай поховання з використанням саней образно згадує й Володимир Мономах (↑1125), у “Повчанні дітям”: “сѣдд на санех”[507], тобто - готуючись до смерти. Під час похорону волинського князя Володимира Васильковича (↑1288) його тіло “возложиша и на сани. и [...] привезъшимъ же и во Во- лодимѣрь. оу епспью ко стоѣ Бци и тако поставиша и на санѣхъ во цркви”[508]. А. Труворов уперше привернув увагу й до зображення поховальних саней у рукописному Житії святих Бориса і Гліба, яке видав І. Срезневський[509].
Сани тривалий час зберігали свою виняткову роль у поховальній обрядовості українців.
Так, М. Біляшівський опублікував малюнок з етнографічного альбому Домініка де ла Фліза, виконаний з натури в Радомишльському повіті Київської губернії у 50-х роках ХІХ ст. На рисунку зображено поховальну процесію, у якій домовину з тілом покійного у літній час перевозять на санях, запряжених волами.Крім того, М. Біляшівський переповів зміст документа кінця XVII ст., який фіксує ритуал поховання із санями на території колишньої Деревлянщини. Житомирський хорунжий Міхал Ста- вецький оскаржив у суді дружину свого покійного брата, овруцького чашника, за неналежне, на його думку, ставлення до чоловіка. Незважаючи на благородне становище покійного, у травні 1690 р. вдова відвезла його тіло до Овруча для поховання волами на простих санях[510]. Ця документальна згадка доводить, що використання саней в поховальному обряді не пов’язувалося з високим соціальним статусом та престижністю, як це було в Московії, що відзначив М. Васильєв[511]. Навпаки, сани були традиційним елементом поховального обряду, використання якого осуджувалося як непрестижне. Попри те, обряд використовували й у ХХ ст.
У серпні 1901 р. обряд поховання на санях був зафіксований у с. Косарах Чигиринського повіту Київської губернії. Автор нотатки був свідком поховання селянина, домовину якого везли на санях, запряжених двома парами волів. За свідченням селян із с. Косарів, у їхньому та в сусідніх селах так хоронили шанованих, старших й тих людей, хто довго хворів[512]. Про застосування саней в українських поховальних обрядах, порівняно з традиціями інших народів, писав Ф. Вовк[513]. Конструктивні особливості санного транспорту докладно розглянув М. Глушко[514].
За дослідженнями Р. Гузія, доволі тривалий час сани використовувалися у Карпатському реґіоні: “Ще в 20-30-х рр. ХХ ст. в багатьох місцевостях Карпат побутувала практика виключного використання (у будь-яку пору року, в т. ч. й улітку) для цієї мети
Тіло князя Володимира кладуть на сани. “Сказание о святых Борисе и Глебе ”, списокXIVст., арк.
57саней. Подекуди в горах залишки цієї традиції зберігались ще в 70-80-х, а в окремих селах Великоберезнянського, Рахівського, Косівського р-нів і на початку 90-х рр. ХХ ст.”[515]
Про поховання жінок у санях давньоруські літописи не повідомляють. Проте проаналізовані в публікаціях А. Труворова та М. Васильєва церемонії царського поховання, у яких використовували давні, зокрема літописні прецеденти[516], передбачали, що не лише московських царів, а й цариць везли до місця останнього спочинку саме на санях. Так, на санях хоронили в 1560 р. першу дружину Івана IV Анастасію Захар'їну-Кошкіну; в 1625 р. - Марію Володимирівну, першу дружину царя Михайла Федоровича; у 1645 р. - Євдокію Лук'янівну Стрешнєву, другу дружину царя Михайла Федоровича; у 1681 р. - Агафію Симеонівну Грушецьку, дружину царя Федора Олексійовича.
Тіло князя Бориса несуть в санях на поховання. “Сказание о святых Борисе и Глебе ”, списокXIVст., арк. 79 (за І. Срезневським)
Царський поховальний обряд також передбачав, що у складі похоронної процесії на санях везли й овдовілих цариць. Навіть більше - цариць вносили до церкви на санях, як це було в згаданій в А. Труворова церемонії поховання царя Федора Олексійовича (↑1682): “А с Красного крыльца государской гроб и благоверную государыню царицу и великую княгиню Марфу Матвеевну несли в собор Архангела Михаила в санях стольники и стряпчие”[517]. Так само на санях і виносили вдову із храму, як це відзначено в описі поховання царя Олексія Михайловича (↑1686): “Государыню царицу и великую княгиню Наталию Кириловну несли из церкви в верх в санях, рундуком, на среднюю лестницу”[518]. В іншій своїй розвідці А. Труворов навів приклад поховання Бориса Годунова (↑1605 ), під час якого царівна Ксенія Борисівна, супроводжуючи покійного царя в о станню путь, їхала, незважаючи на літню пору, у закритих санях[519].
На підтвердження практики перенесення вдови померлого царя в санях Д. Анучин зацитував фрагмент опису церемонії по-
Тіло князя Гліба везуть саньми у кам’яному саркофазі. “Сказание о святых Борисе и Глебе ”, списокXIVст., арк. 128 (за І. Срезневськилі)
ховання великого московського князя Василія Івановича (↑1533): “Тогда же взяша тѣло великого князя [...] старцы Троицкие и Осифовскіе и понесоша его на головахъ [...] Великую же княгиню Елену несоша ея из еѣ хоромъ в санѣхъ на себѣ дѣти бояр- скые, а съ нею шли бояре”. До доказової бази Д. Анучин залучив також мініатюру “Царственної книги”, на якій зображено згадану процесію з княгинею в санях[520]. Вперше цей обряд зафіксовано під час поховання великого князя Василія у 1533 р. Тоді велику княгиню Олену Глинську несли на санях, хоча тіло князя несли на ношах-одрі[521].
Отож успадкована з києво-руського періоду поховальна церемонія московських володарів передбачала не лише вживання саней для перевезення тіла до місця останнього спочинку, але й
Обряд поховання селянина на санях. 50-ті роки ХІХ ст. Радомишльський пов. Київської губ.
З альбому де ла Фліза (за М. Біляшівським)
те, що на санях несли також овдовілу царицю. Констатація цього факту має безпосередній зв'язок зі зголошеною темою, оскільки аналізований літописний уривок про похід княгині Ольги до Новгорода та її сани в Плєскові вміщено безпосередньо після оповіді про загибель князя Ігоря, помсту Ольги деревлянам та ритуали, що їх княгиня-вдова здійснила на могилі чоловіка. Тому проаналізуємо згадку про сани у Плускові в контексті розповідей про поховання князя Ігоря.