X VIII. ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ІМУНІТЕТУ

Питання про виникнення імунітету є одне з найтрудніших питань істо­рії феодалізму в Західній Європі. Про походження його була сила теорій» Так, одні дослідники вважали, що імунітет є витвір державної влади, є надання державної влади.

Нарешті, багато дослідників шукали коріння імунітету в системах того чи іншого національного права—римського чи германського. Супе­речки про імунітет так стомили дослідників, що такий великий знавець раннього середньовіччя, як Фюстель де-Куланж відмовився шукати ко­ріння його в інститутах раннього середньовіччя і обмежився вказівкою на загальні побутові моменти, що зумовили виникнення цієї неодмінної ознаки феодального ладу.

Питання про виникнення імунітету в Росії було порівнюючи давно поставлене і в російській домарксистській історіографії. Справа в тому, що всяко заперечуючи існування феодалізму в Росії, значна більшість істориків змушені були визнати наявність так званих „несудимих грамот", які змістом своїм майже цілком відповідали змістові західноєвропейських імунітетних дипломів.

Тому не дивно, що питанням про походження цих несудимих грамот занявся ще Нєволін, а згодом чимало уваги віддав йому Сергеевич. Основні думки Нєволіна і Сергеевича розвинув Павлов-Сільванський. Порівнюючи недавно з повним переглядом цього питання виступив С. Б. Веселовський. Але треба сказати, що всі ці дослідники, розв’язуючи питання про виник­нення імунітету, цікавились не змістом його, а формою. Інакше кажучи, вони найбільше цікавились походженням імунітетних дипломів. Само собою зрозуміло, погляди російських істориків на походження імунітету не були оригінальні, а так чи інакше відбивали погляди західноєвропей­ських дослідників цього інституту.

Нєволін ^[215] насамперед указує, що судова і адміністративна незалеж­ність вотчин від князівських чиновників існувала сама по собі і за загаль­ним правом. „З князівською владою, що затвердилась і поширилась, та­кий порядок не міг бути сумісний. Але він не міг одразу бути знищений. Перехід до знищення його являють несудимі грамоти. Те, що раніш на­лежало вотчинникові за вотчинним правом, те тепер забезпечували най- знатнішим вотчинникам дарчими грамотами, як особливий привілей". Таким чином, за Нєволіним, імунітет існував разом з вотчинами, але імунітетні грамоти є наслідок не дальшого поширення інституту, а його обмеження.

Сергеевич трохи інакше розв’язує питання про походження руського імунітету, вірніше, імунітетних дарчих грамот. Він уважає, що виникнення зазначених привілеїв і пільг належить, звичайно, до найдавніших часів. Але за пам’ятниками існування цих привілеїв можна простежити не далі першої половини XIV ст. Отже можна думати, що джерелом імунітетних прав, за Сергеевичем, є дарчі грамоти. Але він відзначає, що й такі на­дання становили загальне правило, а не виняток. „Думаємо так тому, що в числі надань зустрічаються Івашки і Федьки. Чи можна припустити, що великі люди, імена яких писались з „вичем", мали менше прав і

привілеїв, ніж ці Івашки, дарчі грамоти яких випадково збереглись до наших днів" ¹?

Після Неволіна й Сергеевича питання про походження імунітету ви­вчав Павлов-Сільванський ^{[216] [217], який в основному прийняв настанови Нево­ліна. „Я гадаю,—каже він, — разом з Нєволіним, що дарчі грамоти тільки підтверджували той порядок речей, який у найдавніші часи існував сам по собі і за загальним правилом". Крім того, Павлов-Сільванський вихо­див з твердження формульованого одною з тодішніх груп дослідників західноєвропейського імунітету, які визнавали імунітети споконвічним звичаєвим правом великих землевласників.}

С. Б. Веселовський^[218], переглянувши питання про імунітет, дав дуже багато нового матеріалу, особливо з історії імунітету в Московській державі.

Оскільки він присвячує імунітетові епохи Руської Правди всього кілька сторінок, його дослідження майже випадає з кола нашої уваги. Та й взагалі дослідники займались історією руського імунітету на основі матеріалів Московської і почасти Новгородської Русі XIV — XVI ст., і до наших праць („Феодальные отношения и Киевская Русь", „Устав кн. Владимира", „Устав кн. Всеволода) ніхто походження імунітету в Київ­ській Русі не вивчав. Навряд чи я помилюсь, сказавши, що дослідники, як загальне правило, взагалі не визнавали існування імунітету в цю епоху.

Переходячи до питання про виникнення і початковий розвиток імуні­тету в давній Русі, треба передусім відзначити взагалі особливу склад­ність питання про виникнення імунітету, якої більшість дослідників не усвідомлюють. Справа в тому, що коли при дослідженні походження іму­нітету не обмежувати його вивченням імунітетних надань — імунітетних дипломів, то загальне питання про походження імунітету треба поділити на ряд питань: 1) коли, як і в якому обсягу виникає імунітет найбільших нолодільців-феодалів; 2) коли, як і в якому обсягу виникає імунітет щодо слуг і феодально-залежного сільського населення, 3) коли і при яких умовах виникають імунітетні надання —імунітеткі дипломи.

Перше питання, знову таки, доводиться поділити на два: 1) як і коли виникає імунітет великих землевласників, що не ввійшли в склад дружин­ної організації і 2) як і коли виникає імунітет князівських людей.

Перш ніж перейти до розв’язання цих питань, треба висловити ряд загальних міркувань про імунітет. На нашу думку, імунітет є в значній мірі юридичною стороною форми феодального панування. Імунітет оформ­лює і разом з тим забезпечує феодальну експлуатацію великими земле­власниками підвладного їм сільського населення.

Переходимо тепер до з’ясування першого питання — про виникнення імунітету самих землевласників, що не входили в склад дружинної органі­зації. Передусім з’ясуємо, чи мали вони особистий імунітет. Нам здається, що вони, безперечно, почали його мати, як тільки їх землеволодіння виросло і як тільки вони вийшли, виділились як самостійний економіч­ний комплекс з общини. Утворивши самостійну економічну одиницю=— першу форму первісної сеньйорії, великі землевласники тим самим вихо­дили з общинної організації, переставали належати до неї щодо суду й данини. Ще перед тим, як увійти в дружинну організацію, вони почали перетворюватись у представників феодальної влади на місцях, і в міру росту свого землеволодіння, свого економічного впливу, в міру росту сільського населення, яке перебувало під їх владою, вони самі захоплю­вали в свої руки суд над общиною і данину. Коли ж князівська влада почала організувати свої центри панування на місцях, вона знайшла ці вирослі феодальні групи, увійшла з ними в зв’язок і змушена була закріпити за ними набуті ними права як особистого імунітету, так і іму­нітету всієї феодальної сеньйорії. Коли великі землевласники входили в васалітет, імунітет за ними не тільки мовчазно визнавався, а його, оче­видно, почали певним способом фіксувати, мабуть, у перших грамотах, що передували, як ми побачимо, імунітетним дипломам.' Дослідники, що сумнівались у споконвічному існуванні особистого імунітету у великих землевласників, які (землевласники) потім увійдуть у феодальну групу, не ураховували того, що виникнення сеньйорії необхідно припускає ви­хід сеньйора з общини (вихід з общинного суду і взагалі з общинної ор­ганізації), що ці великі землевласники були опорою центральної феодаль­ної влади.

У кого ж судились і кому платили данину ці великі землевласники? Нам здається, що їх або притягали до суду князя, або, якщо процес феодалізації був уже досить глибокий, — до суду значніших сеньйорів (можна думати, що до числа їх належали „старці градські", „старійшини", „нарочиті люди"). Але в тому, що вони не підлягали ні общинній владі, ні загальній феодальній владі на місцях — у цьому, на наш погляд, не можна сумніватись. Яскравий приклад такого особистого імунітету фео­далів, що не ввійшли в дружинну організацію, а також у васалітет, був імунітет новгородських бояр, які не тільки користувались особистим імунітетом,, а й самі надавали його підвладним особам і церковним установам.,

Питання про особистий імунітет дружинників, тих феодальних груп, що згодом почали входити в склад васалітету й міністеріалітету, нам здається, цілком просте і ясне. Споконвічність цього особистого імуні­тету не може викликати найменшого сумніву. Вона підтверджується не тільки самою суттю дружинних інститутів, а й тими інститутами, що зв’язані з так званою князівською охороною. Князь не тільки сам судив дружинників, а й судив усіх тих, хто порушував їх права і чинив замах на їх особу. Особистий імунітет дружинників і княжих мужів, крім цих міркувань, прекрасно підтверджується і Руською Правдою. Ще в Правді Ярославичів говориться про суд князя над дорогобужцями, що вбили старого конюха; є спеціальна постанова про заборону „мучити", карати без княжого слова вогнищанина. Словом, на основі всіх даних треба прийти до висновку, що дружинник, а далі князівський васал чи міністеріал мав право безпосередньо підлягати князівському судові. Він не підлягав су­дові місцевих князівських агентів. '

Перейдемо тепер до питання про виникнення імунітету відносно всього феодального комплексу, що належав великому землевласникові.

При розв’язанні цього питання особливе значення мають якраз ті за­гальні міркування про імунітет, які ми формулювали вище, а саме те, що імунітет своєю суттю є юридичний вираз форми феодального пану­вання і що історія імунітету органічно зв’язана з історією феодальної ренти.

Другою групою, над якою великий землевласник мав право суду й данини, є група закупів. Обмірковуючи питання про правове становище закупів, ми відзначали, що закуп підлягав повній юрисдикції пана. Вияв­лене в законодавстві деяке намагання обмежити цю владу пана над заку­пом навряд чи могло мати якесь реальне значення.

В міру того, як данина перетворювалась у феодальну ренту, а смерди— в данників, у феодально-залежну групу, право суду і право збирати да­нину поступово переходило до їх володільців.

Особливо велике значення в справі розвитку імунітету мав патронат. Зав­дяки патронатові удалось забезпечити право суду над різноманітними гру­пами — закладниками, прикладниками, задушними людьми, жебраками та іншими вибитими з колії елементами, а також стягання з них данини. Нарешті, імунітет був поширений на ту групу залежного населення, що ввійшла в склад неповного холопства.,

Словом, імунітет охоплював поступово ті елементи населення, які входили в склад робочої сили сеньйорії.

Ці загальні моменти, що визначили виникнення імунітету відносно за­лежного кріпосного селянства, дозволяють установити, що право само­суду і стягання на свою користь різних фінансових зборів встановлюва­лось, само собою, для обох груп, які входили в склад феодалів — як тих, що належали до дружинної організації, так і вільних великих землевлас­ників. Адже право суду пана над холопом, закупом, смердом та ін. ви­пливало з суті його прав над цими підвладними і залежними людьми, а не визначалось становищем володільців. А з цього випливає, що напочатку імунітет не міг фіксуватись у будьяких грамотах.

Але з часом це становище імунітетного права почало змінятись. Справа в тому, що в міру поглиблення й розширення процесу феодалі­зації, в міру того, як феодальна експлуатація охоплювала масу сільського населення, князі починають передавати своїм дружинникам землю з на- селюючим її вільним селянством. Оскільки селянство є цілком вільне і належить щодо суду й данини до певного адміністративного центра на чолі з князівським агентом — волостелем чи тіуном, то просте надання те­риторії без зазначення прав нового володільця не могло забезпечити іму­нітету його володільцеві: з одного боку, волостель чи тіун, які користу­вались поборами і певною часткою данини й судових мит, будуть запе­речувати права володільця і, звичайно, в ще більшій мірі це буде ро­бити саме селянство, розуміючи, що передача їх під владу феодала озна­чає підсилення їх експлуатації. Таким чином князі змушені були, щоб уникнути всяких суперечок і претензій, фіксувати свої надання в особли­вих грамотах, де вказується передавана земля і встановлюються права нового володільця.

А що передача території без прав над населенням була пустим зву­ком— селянство, змушене відбувати всі і попередні данини й повинності, і повинності новому володільцеві, звичайно, розбіжиться, — то в цих гра­мотах почали відзначати, які сеньйоральні права передаються новому во­лодільцеві. З другого боку, через те, що населення було вільне, не при­кріплене і разом з тим не було залежне на інших підставах, то треба було закріпити це надання особливим зверненням до князівських агентів, а часто й до наступників князя. Щоб підсилити дію цього звернення, до нього додається прокляття його порушникам або санкція.

Таким чином імунітет спочатку встановлюється не шляхом видання князівською владою якогось акту, де основний зміст визначався заборо­ною агентам державної влади чинити правосуддя або збирати данину в межах даного володіння, а підтвердженням того, що володільцеві пе­редається данина, вири, продажі, тобто ті права, які пізніше охороняє імунітетна грамота. Таким чином імунітетові і імунітетній грамоті в тіс­ному значенні цього слова,-тобто заборонному актові, передував імунітет у широкому значенні, тобто передача прав, які охороняються імунітетом.. Імунітет позитивний ніби передував імунітетові негативному. Отже осо­блива грамота, що встановлює імунітет у тісному розумінні слова і звільняє володільця від загальної підсудності і фінансово-адміністра­тивного підлягання агентам князівської влади, є пізніша форма імунітет- ного надання і з’явилась як результат з наданих прав, які захищаються імунітетом.

Найяскравіше підтверджує цей факт грамота великого князя Мсти­слава Володимировича і сина його Всеволода Юр’євому манастиреві, за якою останньому передаються „Буицы с данью, вирами и продажами".

В цій грамоті зовсім не встановлюється імунітет у тісному розумінні цього слова, тобто в ній немає заборони князівським агентам чинити суд і виконувати фінансово-адміністративні функції на наданій території. Так само право на данину, вири, продажі (тобто на суд) формульоване і в уставній грамоті Ростислава Смоленського, але не відносно якогось земельного володіння, а відносно одної тільки категорії осіб, а саме про- щеників („А се даю святей богородици и єпископу прощеники, с медом, и с кунами, и с вирою и с продажами"); але тут є вже додаток: „и нм надобе их судити никакому же человеку".

Не трудно уявити, що з цієї короткої і спеціально не спрямованої на адресу князівських агентів заборони пізніше виробилась та широка й розвинута форма імунітетного надання, що дійшла до нас у зразках XIV-XVI ст.

Через те, що даних тільки церковним установам імунітетних надань і грамот світським феодалам, які стосуються до дотатарського періоду, зовсім немає, то виникає питання: чи одержували світські володільці в цей період імунітети! дипломи? Нам здається, що відсутність грамот ще не свідчить про те, що вони не існували. Загальні передумови і умови появи імунітетних надань взагалі стосуються як до церковних феодалів, так і до світських. Здається, якраз навпаки: оскільки головне вогнище процесу феодалізації становила князівська дружина, то можна навіть при­пускати, що імунітетні надання світським феодалам хронологічно пере­дували церковним.

Звернемось до питання про обсяг тих прав, які забезпечувались іму­нітетом: ширшим чи вужчим порівнюючи з імунітетом у добу найбіль­шого його розвитку був імунітет при своєму виникненні? На перший погляд може здатись, що це питання треба розв’язати в останньому ро­зумінні, тобто що спочатку імунітет був вужчий, ніж у XIV-XVI ст. До такого висновку ніби схиляють такі загальні міркування: процес фео­далізації в XIV-XVI ст. остаточно оформився, а в XI-XIII ст. він ще не був цілком і остаточно завершений. Грунтуючись на цьому, можна думати, що імунітет, як і інші інститути в XI-XII ст., матиме слабо виражений і нерозвинутий характер, отже що обсяг прав, які захищає він, повинен бути не такий широкий, як пізніше. Ці загальні мірку­вання можна підкріпити посиланням і на деякі наявні в нас дані, зокрема на не раз уже цитоване нами місце з Лаврентіївського літопису про міста і куплені слободи й села, надані Володимирській церкві кн. Андрієм Боголюбським і пізніше захоплені Ростиславичами. Саме там згадується, що Володимирська церква мала право на саму тільки данину, а не на суд („свободи купленные и с даньми и села летния"). Отже Володимирська церква мала тільки одне право, яке забезпечувалось імунітетом, а не два (право на суд), значить, що імунітет її був обмежений. Тому природно при­пускати, що такі обмеження були звичайні щодо менш значних порів­нюючи з Володимирською церквою церковних установ і особливо щодо світських володільців.

Але значність і переконливість цих доводів зійде до мінімуму, якщо мати на увазі, що публічні права, які здійснювались державною владою в XI—XIII ст., були взагалі не такі складні і виявлялись тільки в суді й данині. Нескладність цих справ відповідала простоті і нескладності адміністративної системи. Тим часом обсяг публічних прав в XIV і осо­бливо в XVI ст. все більше зростав у наслідок розвитку фінансової си­стеми, а також ускладнення і розширення судового й адміністративного апарату. Крім того, населення мусіло платити ряд нових безпосередніх і посередніх податків, ямські гроші, оброки тощо, а також відбувати різні повинності. Крім волостелів і тіунів, з’явилась ціла ієрархія урядових осіб.

Тому ті обмеження, які ми спостерігаємо в імунітетних наданнях XIV-XVI ст., почасти зумовлені не стільки намаганням князів обмежити імунітет, скільки розширенням публічних прав і встановленням нових публічно-правових обов’язків у наслідок нових економічних умов і соці­ально-економічних перебудов. Отже коли в XIV—XVI ст. імунітет обме­жували, то це ще не значить, що його повинні були обмежувати в XI— XIII ст. Тому нескладність і нечисленність сеньйоральних прав, які могли забезпечуватись імунітетом у цей період, спонукує думати, що вони за­безпечувались ним цілком, без тих обмежень, які ми бачимо звичайно в XIV-XVI ст.

Щождо того факту, що Володимирська церква здійснювала одне тільки право, яке звичайно охороняється імунітетом (право на данину), то, грун­туючись на даних історії розвитку церковного імунітету, можна припус­кати, що церква здійснювала право на суд без спеціального надання князя і що це право грунтувалось на загальних постановах про церковний суд, виражених у князівських уставах, і тому про нього не згадується.

Таким чином усі ці спостереження дозволяють нам, навіть при надзви­чайній бідності даних, установити, що імунітет у давній Русі, так само як і в інших країнах, виник і розвивався паралельно з феодальною рентою, бувши її юридичним виразом, що приблизно в XI ст., коли почало поши­рюватись коло феодально-залежного селянства і коли звичайним стало роздавання вільного селянства дружинникам і церковним установам, для забезпечення і закріплення за ним прав почали видавати грамоти, які являють собою першу форму імунітетних дипломів..

Підсумуємо наші дослідження про походження феодальної держави, феодальної монархії в епоху Київської Русі.

Примітивні територіальні відносини в дофеодальний період починають в XI ст. ускладнюватись. Насамперед у склад Київської Русі входять уже не території племен, а землі-князівства, що виникли на уламках пле­мінних князівстцг-Ці землі поступово перетворюються в феодальні сень- йорії, оскільки виростає князівський домен і оскільки цей останній втягає в свою 'Сферу земельні володіння, виниклі всередині сільських общин. Зміняються відносини між великим князем і місцевими князями; при­мітивний васалітет переходить у васалітет розвинутого феодального типу. Відносини між великим князем і місцевими князями визначаються феодальними договорами. Ростуть функції великого князя. Дедалі більше князі перетворюються в типових феодалів. Діяльність князів спрямовується феодалами, що з’являються в цей період. Але це керівництво відбувається без ніяких встановлених організаційних форм, без ніяких установ. Князі іноді скликають віче, але віче з органу первісної демократії поступово перетворюється в феодальний орган. В міру того, як князі перетворюються в найбільших місцевих феодалів, вони перестають скликати віче. Лише в Новгороді воно не тільки збереглось, але й набуло великого політич­ного значення. З кінця XI ст. набирають особливого значення феодальні з’їзди.

Розвиток феодальних відносин тягне за собою перебудову старого і організацію нового феодального апарату. Так звана десяткова система перетворюється в систему органів феодальної влади, а далі поступово зливається з новою, вже феодальною адміністративною системою, що являє собою поєднання двірсько-вотчинної системи і системи кормління на місцях.

В міру виникнення і розвитку феодальних сеньйорій і феодальної ренти розвивається імунітет.