Відродження святині
На початку XIII століття на схилі скелі над морем поряд з античним храмом була збудована Георгіївська церква. Навколо неї було ще декілька невеличких келій, що з’єднувались вузенькою, навислою над проваллям, терасою.
Після золотоординської розрухи, що в 1399 році потерпів Херсонес, тільки через десятки років стали з’являться житла, але ненадовго. Вже з другої половини XV століття Херсонес стає „мертвим містом”. Та Георгіївський монастир продовжує своє існування і був чи не єдиною діючою православною святинею на той час у Криму.
В записках Мартина Броневського монастир згадується в XVI сторіччі, як всім відомий і давно існуючий. Згадується Георгіївський монастир і в документах XVII сторіччя.
Коли в 1783 році Крим був приєднаний до Росії, не витримавши натиску імперських урядовців з вимогою підпорядкуватись грекам-монахам російському Синоду, вони в 1799 році вимушені були виїхати в Константинополь, прихопивши з собою усі монастирські речі і документи. Але в 1800 році російський Синод направляє на Феолент монахів і відроджує функції православної святині.
Митрополит Бахчисарайської церкви Успіння Божої Матері Ігнатій в 1799 р. також був примусово переведений в Азовську губернію разом із своїм штатом духовенства і всіма кримськими греками. Він узяв із собою чудотворні ікони Успіння Божої Матері і Святого Георгія. На північному березі Азовського моря поряд з древнім Маріопіллем греки заснували місто Маріуполь і збудували церкву, куди помістили обидві чудодійні ікони.
На початку XIX століття скеля з печерною церквою нахилилась до моря її було розібрано, а в 1814 році на виступі гори будується нова церква – невисока з великою і широкою банею. При будівництві цієї церкви печерний храм був зменшений для розширення виступу. Частину коштів для будівництва Георгіївської церкви пожертвував адмірал Федір Федорович Ушаков (травень 1744 – 14.09.1817).
Цю церкву, що до наших днів не збереглася, а так же останки старої печерної церкви відвідував О.С. Пушкін разом із Раєвським 6 (18) вересня 1820 року. Олександр Пушкін розшукував рештки храму богині Діви (у римлян Діани). Колись, навчаючись ще в ліцеї, він узнав легенду, про яку писав „батько історії” Геродот, що бував у Балаклаві. Прочитавши поему „Таврида чи мій день в Таврійському Херсонесі” написану капітаном Семеном Бобровим в 1798 році Пушкін, побував на місці розташування храму і відповів на це питання так:К чему холодные сомненья?
Я верю здесь был
грозный храм,
Где крови жаждущим
богам
Дымились
жертвоприношенья.
Пізніше, в одному із його листів читаємо: „Георгиевский монастырь и его крутая лестница к морю оставили во мне сильное впечатление. Тут я видел баснословные развалины храма Дианы».
Сходинки до моря існують і сьогодні. Вони нараховують 777 східців. Їх декілька разів реконструювали, але залишили в тому античному вигляді витесаними із каменю. А що до храму Діани, то руїни його і Пушкін, і інші, що ним цікавились, ще могли бачити аж до 1854 року, коли англійці вивезли колони і рештки храму.
