ВЕЛИКИЙ ЯРОСЛАВІВ ДВІР СЕРЕДНЬОВІЧНОГО КИЄВА

Володимир Ричка (Київ)

У статті наводяться аргументи на користь локалізації Великого Ярославого двору середньовічного Києва у «городі Ярослава». Висловлюється думка, що під назвою «Великий Ярославів двір» у ХІІ ст.

Формування княжого двору як центру влади київських князів та адміністративного управління відбувалося у тісній взаємодії з ієрархієзацією складу правлячої верхівки, в ди­наміці розвитку її внутрішньої структури та стрімкого плину процесів соціально- економічного і політичного розвитку новонароджуваної Київської держави. Після запрова­дження християнства на Русі на Старокиївській горі у Києві розпочалося грандіозне будів­ництво «города Володимира». Неподалік від соборного храму святої Богородиці Десятинної, збудованого у 996 р. з'явився комплекс палацових споруд княжого двору Володимира [Ши­рше див.: 13, с. 82, 85-87; 12, с. 59-67, 73-75; 2, с. 27; 20, с. 8-10; 26, с. 106-107], зведених, очевидно, також грецькими майстрами. Палацові споруди княжого двору й Десятинна церква складали єдиний архітектурний ансамбль, який виходив на центральний майдан міста, що звався Бабин торжок і знаходився в оточенні доволі щільної міської забудови.

Коли після смерті Володимира та своїх старших братів Ярослав Мудрий відчув міць своєї влади, він розпочав у Києві нове грандіозне будівництво. Як сповіщає «Повість вре- менних літ» під 1037 р., «Заложи Ярославъ городъ великий, оу негоже града суть Златая врата; заложи же и церковь святая Софья, митрополью, и посемь церковь на Золотых воротах святыя Богородица Благовѣщенье, посемь святого Георгия манастырь и свя­тая Ирины» [15, стб.

Уславлюючи Ярославове будівництво у Києві, наявні писемні джерела оминають мов­чанням питання про його заходи щодо улаштування князівської резиденції, гідної могутньо­го володаря Русі.

В ХІ ст. княж-двір згадується на сторінках літописів лише двічі. Коли у 1068 р. Ізяслав, Святослав і Всеволод Ярославичі зазнали поразки у бойовищі з половцями, кияни стали ви­магати у київського князя Ізяслава зброї і коней, аби ще битися з половцями. Але той «же сего не послуша», що і спричинило заворушення у Києві. Городяни рушили з віча, яке від­бувалося на Подолі, на Гору у пошуках воєводи Коснячка. Не знайшовши того на його дворі, розділилися навпіл: частина їх пішла визволяти із в'язниці («яорува») полоцького князя Все­слава, а інші попрямували через міст на княж-двір: «половина и иде по мосту приидоша на княжь дворъ» [Там же, стб. 171]. Настраханий рішучістю невдоволених киян, Ізяслав разом з братом Всеволодом «повегоста з двора. Тим члсом, людне же выс^коша Бсеслава ис порука въ 15 день семтякря н прославнша н средѣ двора къняжа. Дворъ жь княжь ра- згракнша кещнсленое множьство злата н срекра кунамн н кѣлью» [Там же]. Усі згадані у цьому літописному сюжеті топографічні орієнтири вказують на місцезнаходження княжого двору у «городі Володимира». Можна дискутувати з приводу того, якою дорогою рушили по­всталі кияни з Подолу у верхнє місто - через Копирів кінець й далі по дерев’яному мосту, пе­рекинутому через фортечний рів перед Софійськими воротами, чи піднялися вони спершу на Замкову гору по її північно-західному схилу, а звідти підвісним мостом, через «перевеснще вне града» на Старокиївську гору [8, с.

Ще одну літописну згадку княжого двору, що походить з ХІ ст., подибуємо під 1097 р. Літописець лаконічно сповіщає про його відвідини теребовлянським князем Васильком Рос- тиславичем: «прнѣха въ малѣ дружннѣ на княжь дворъ н вылѣзе протнву его Свято- полкъ» [15, стб. 259]. Це повідомлення позбавлене топографічних орієнтирів. Однак, можна гадати, що у ньому також йдеться про княжий двір, що містився у «городі Володимира».

Від середини ХІІ ст. у літописних джерелах виринають звістки, у яких княж-двір імену­ється «Ярославовим двором», або ж ще згадується як «Великий Ярославів двір». Вперше ця назва зустрічається в описі бурхливих політичних подій 1146 р., що розгорнулися у Києві після смерті великого київського князя Всеволода Ольговича. На Ярославому дворі розпоча­лася сумної пам’яті кар’єра його брата і спадкоємця на київському престолі - князя Ігоря. Поховавши Всеволода він «созва Княне всн на Гору, на Ярославль дворъ н цѣловавше к немоухрестъ» [9, стб. 321]. У наступному році напівживого Ігоря, який вже поступився ки­ївським престолом на користь Ізяслава Мстиславича і постригся у ченці, кияни «волокоша н съ /Истнславля двора чересъ Бакннъ торжек на княжь дворъ н тоу прнкончаша н» [Там же, стб. 352-353]. Ці трагічні події відбувалися у межах «города Володимира». Вихо­дить, що Ігор Ольгович зійшов на великокнязівський престол на новому Ярославовому дворі, а скінчив своє живоття на старому, який, змінивши свої функції, зберігав ще свою давню на­зву.

Оповідаючи про перипетії боротьби за київський стіл, що розгорнулася у середині ХІІ ст. між Юрієм Володимировичем (Довгоруким) з одного боку та Ізяславом Мстислави- чем і В’ячеславом Володимировичем - з іншого, під 1150 р. літописець повідомляє, що після втечі Юрія з Києва, В’ячеслав хутко «вшелъ в Кневъ...н въѣхавъ н съсѣде на Ярославлн дворѣ» [Там же, стб.

Щоправда, торжество Ізяслава було недовгим. Вже через кілька днів, спасувавши перед загрозою неминучої сутички з чернігівськими і галицькими полками, що прямували до Киє­ва, він приїхав до В’ячеслава у Вишгород і поступився тому Києвом: «тн мн есн отець, а се тн Кневъ, а се волость которое токѣ годно то возмн, а нное мнѣ вдан». На що В’ячеслав роздратовано відповів: «чему мн есн во ономъ днн не далъ, но с велнкомъ со­ромомъ ѣхахъ нс Кнева? Аже рать ндет нз Галнча, а друга от Черннгова, то ты мнѣ Кневъ даешь!». В кінці-кінців, В’ячеслав «въѣхалъ в Кневъ н съсѣлъ на Ярославлн дворѣ» [Там же, стб. 399, 402]. Тут він і провів останні роки свого життя. Після смерті В’ячеслава Володимировича в 1154 р., його співправитель князь Ростислав Мстиславич «ос- тавя полкы своя, а самъ гна Кневу И тако плакася по отцн своем н проводн его до грока с честью велнкою съ множьствомъ народа н положнша оу святыя Софья... И та­ко Ростнславъ спрятавъ тѣло его н ѣха на Ярославль дворъ» [Там же, стб. 473].

Свого часу, задавшись питанням: «чому князівський двір названо Ярославовим? Чи то­му, що він належав князю, чи тому, що він був його будівничим?», С.О. Висоцький слушно наголошував на тому, що «по відношенню до двору в «Городі Володимира» приналежність його Ярославу дуже сумнівна, адже це був двір його батька Володимира, діда Святослава та баби Ольги. Та і цей княжий двір у літопису ніде прямо не називається Ярославовим. То­му, здається, назву «Ярославів двір» і «Великий Ярославів двір» правильніше було б зв’язувати з іншим княжим двором, збудованим за Ярослава Мудрого» [4, с.

На думку М.М. Тихомирова, Ярославів двір у Києві, так само як і в Новгороді, від дру­гої половини ХІІ ст. поступово змінює свої функції, перетворюючись на свого роду міську ратушу [21, с.231]. Цю трансформацію вчений пов’язував з боротьбою городян за розширен­ня міських вільностей, мовляв, вони були міцно пов’язані з іменем Ярослава Мудрого як першого князя, який розпочав утверджувати міські привілеї. Схожу думку обґрунтовував та­кож М.К. Каргер, який вважав, що прищеплюване у суспільній свідомості ХІІ ст. наймену­вання княжого двору у Києві «Ярославовим» мало відігравати певну політичну роль, «спо­собствуя некоторому поднятию упавшего авторитета киевских князей как в их собствен­ных глазах, так и в глазах киевского городского населения, упорно боровшегося в эту пору за расширение своих политических прав и привилегий. Только этим, по-видимому, можно объ­яснить тот загадочный, на первый взгляд, факт, что княжеский двор в Киеве, не называв­шийся Ярославовым ни при сыновьях, ни при внуках Ярослава, приобрел это наименование в 40-х годахХІІ в.» [11, с. 272].

На думку В.К. Козюби, відсутність прижиттєвих згадок Ярославового княж-двору у пи­семних джерелах свідчить про те, що «під Ярославів двір до середини ХІ ст. була тільки від­ведена певна територія і, можливо, з ’явилися перші дерев ’яні споруди. Повністю двір (судя­чи з літопису, він займав дуже велику площу) було добудовано тільки в другій третині ХІІ ст., і на певний час він став головною резиденцією київських князів» [14, с. 111]. Ярослав, як відомо, віддавав перевагу кам’яному будівництву. До того ж йому було даровано долею чимало часу аби встигнути завершити свій грандіозний задум.

Важливим топографічним репером для локалізації Великого Ярославого двору у Києві є церква святого Василія, збудована князем Святославом Всеволодовичем. Про її освячення 1 січня 1183 р. сповіщає Київський літопис: «священна высть церкш святого Касилья, яже стоить в Кнев^ на велищки дворГ великимъ свщениемь» [9, стб. 634]. У науковій літе­ратурі місцезнаходження Василівської церкви впевнено локалізується в районі будинку № 10 на сучасній вулиці Трьохсвятительській, либонь, через те, що її історична доля не загубилася у мареві століть. 1638 р. ця церква перейшла у відання Києво-Братського монастиря і була перейменована у Трьохсвятительську. Після пожежі 1651 р. й сорокарічного запустіння була оновлена київським митрополитом Варламом Ясинським, стараннями якого при ній було влаштовано чоловічий монастир [16, с. 2]. Наприкінці ХІХ ст. вона стала парафіяльною цер­квою, знову перейменованою у Василівську, яку було розібрано лишень у 1929 р.

Попри те, що у літописному повідомленні про освячення церкви святого Василія «на велиигѣм дворЬ> ім’я Ярослава не згадується, багато хто з дослідників історичної топографії середньовічного Києва схильні були локалізувати Великий Ярославів двір у районі Василів- ської церкви. Здається, В.Б. Антоновичем вперше було побіжно окреслено цю гіпотезу у не­великій замітці, присвяченій спостереженням над розкопками на садибі Трьохсвятительської церкви [1, с. 164]. Дещо пізніше, М.І. Петров впевнено стверджував: «...великий Ярославов двор находился южнее прежних княжего двора и теремов Ольги и Владимира, около нынеш- ней Васильевской церкви и отчасти на ее месте» [19, c. 108]. Так само й В.А. Богусевич вва­жав, що Ярославів двір виник на основі теремного двору княгині Ольги та Володимира Свя­тославича. У літописних звістках про будівництво Василівської церкви Святославом Всево­лодовичем та її гадану відбудову у 1197 р. київським князем Рюриком Ростиславичем після землетрусу 1195 р. дослідник убачав перенесення князівської резиденції у східну частину Великого двору Ярослава (так званий «Новий двір»'). На думку В.А. Богусевича, Великий Ярославів двір розташовувався в північно-східній частині «города Володимира» поміж двома кам'яними палацами, що знаходилися в його західній частині, і Василівською церквою, і за­ймав площу близько 4-х гектарів [3, c. 16]. М.К. Каргер не мав сумніву у тому, що Великий двір Ярослава, «отнюдь не какой-то новый, ранее неизвестный княжеский двор. «Ярославов двор» - это то же княжеский двор... Он находится по-прежнему во Владимировом городе и не имеет никакого отношения к архитектурному ансамблю, созданному Ярославом в новом городе» [11, с. 270].

По-іншому підійшов до розв'язання цього питання С.О. Висоцький, який обґрунтовано спростував подібні уявлення. Учений звернув увагу на не зауважену іншими дослідниками згадку Великого Ярославого двору у так званій «Повісті Кузьмищі Киянина про вбивство Андрія Боголюбського», вміщеній у Київському літописі під 1174 р. Оплакуючи смерть Анд­рія Боголюбського, «поча весь народъ молвити: оу же ли Києву πohχa, господине, в ту церковь, ткми Золотыми вороты, их же делать послал вяше той церкви на велицѣм дворк на Ярославлѣ, а река: «хочю создати церковь таку же, а ака же ворота си Золо­та, да вудеть память всему отьчеству моему»? И тако плакася по пѣмь всь градъ» [9, ct6. 593]. Матеріали археологічних досліджень Золотих воріт у Києві підтверджують, що за зразок будівництва воріт у Владимирі в 1164 р. було взято знамениту київську браму. Про це, зокрема, свідчать однакові розміри брамних веж: довжина бокових фасадів, висота прорі­зу воріт, рівень підлоги надбрамної церкви, розміри планів церкви [5, c. 113; 6, c. 64-68]. Надбрамна церква на Золотих Воротах у Владимирі була присвячена, що вельми прикметно, як і київська, Богоматері. Саме цю церкву згадували владимирці у плачі-голосінні за Андрієм Боголюбським. Отже, місцезнаходження Великого Ярославого двору визначається Золотими воротами, які збереглися на його території. Взявши їх за орієнтир, С.О. Висоцький дійшов висновку про те, що Великий Ярославів двір займав південно-східну частину «города Яросла­ва» [4, c. 118-119]. Його територія розташовувалася вздовж головної вулиці княжого Києва (сучасна Золотоворітська) від Золотих Воріт і до сучасної Софійської вулиці над схилами Хрещатицької долини.

Головною будівлею комплексу споруд Великого Ярославового двору вочевидь був двоповерховий кам'яний палац, рештки якого виявлено на вулиці Іринінській у 1834 р. К.А. Лохвицьким і досліджені у 1913-1914 рр. С.П. Вельміним. То була монументальна, пря­мокутна споруда, зведення якої дослідники відносять до першої половини ХІ ст. [12, c. 225; 24, c. 105]. Зауваживши, що в плані ця будівля нагадувала князівські палаци на Старокиївсь- кій горі й містилася поблизу південної стіни Ірининської церкви, П.П. Толочко атрибутував її як палац княгині Ingigerd-Ірини - дружини Ярослава Мудрого [23, c. 75]. Натомість В.К. Козюба, вважаючи, здається, без належних на те підстав, Ірининську церкву храмом Андріївського (Янчиного) монастиря, доводить, що розташована поруч будівля була монас­тирською трапезною [14, c. 109]. Однак, з огляду на завеликі, як для невеличкого монастиря, розміри цієї споруди (її досліджена частина сягає 17 м завдовжки і 11 м завширшки), а також архітектурні особливості, це припущення не видається переконливим.

Великий Ярославів двір був укріплений кам'яною стіною та ровом. У 1988 р. археоло­гічними дослідженнями було виявлено залишки оборонного рову та кам'яного муру, що пе­рерізав теперішню Володимирську вулицю зі сходу на захід у напрямку до південної брами Софійського монастиря. Зведення муру вченими датується ХІ ст. і відноситься до укріплень Великого Ярославового двору [18, c. 157-158, 161]. Поруч з князівським палацом на захід від нього на відстані 20-25 м (на розі сучасних Володимирської та Ірининської вулиць) знаходи­вся, як засвідчують матеріали археологічних розкопок, трьохапсидний, пятинавної чи трьох- навної з галереями композиції храм ХІ ст., помилково названий її першовідкривачем К.А. Лохвицьким «Ірининською церквою»» [20, с. 15]. Атрибутувати назву цієї церкви, за бра­ком писемних джерел, на жаль, не видається можливим. С.О. Висоцький, вважаючи її князів­ським храмом Ярослава Мудрого, припускав, що він був присвячений святій Богородиці [4, с. 118-119].

На сторінках літописних текстів, що відбивають київські події кінця ХІІ ст., двічі згаду­ється ще князівський двір, названий «Новим»». На цьому дворі в 1194 р. помер київський князь Святослав Всеволодович. Повертаючись до Києва з Корачева, князь дуже розхворівся і не міг ступати ногами, через що його везли влітку на санях, а потім у човні по Десні, «при- шєд в Кюєвб»». Через деякий час, у п'ятницю, Святослав відправився до Вишгорода, аби поклонитися святим страстотерпцям Борису і Глібу. На зворотному шляху він відвідав Ки­рилівський монастир, де знаходилася могила його батька. Однак, до церкви він не потрапив, бо не дочекався попа з ключами і повернувся до Києва. Наступного дня, в суботу, Святослав «h(a ко святымъ моученикомъ церкви тоу соущоу оу святого Кюрила, яко послѣднюю свою слоужпоу принося. В нєд'клю жє празднику пывшю и нє можє ^rkχaτκ с нового дво­ра, но тоу празнова праздникъ стоую моучєникоу» [9, стб. 680]. Через тиждень він помер і був похований «во отнѣ ємоу» Кирилівському монастирі.

Княжий двір його спадкоємця на великокнязівському престолі - князя Рюрика Рости- славича - також називається у літописних джерелах «Новим». 1097 р., за свідченням Київсь­кого літопису, «созда вєликюи поголюпивыи князь Рюрикъ цєрковь святого Василя во имя своє, в Кыевѣ на Новом дворѣ» [Там же, ct6. 707]. 1 січня 1198 р. ця церква була уро­чисто освячена «вєликымъ свщєниємк»» київським митрополитом Никифором та білгород- ським і юр'ївськими єпископами.

Дослідники історичної топографії стародавнього Києва досі не дійшли єдиної думки про те, де знаходився «Новий двір» і яке значення він відігравав. У науковій літературі ви­словлювалися різноманітні судження щодо його локалізації. Висловлювались, зокрема, при­пущення про те, що цей княжий двір міг знаходитися в межах «міста Володимира»; в районі Кирилівської церкви, або що він був у Копиревому кінці Києва, де археологами були відкри­ті залишки церкви ХІІ ст., ототожнюваною з церквою св. Василія, яку збудував Рюрик Рос- тиславич.* Кирилівська церква, так само як і Копирів кінець, у другій половині ХІІ ст. були для старокиївських книжників не містом, а лише його передмістям. Тогочасні літописні звіс­тки про ці райони Києва не включають їх у поняття «город» либонь, через те, що останні не мали власних укріплень [22, с. 191]. Натомість у літописному повідомленні про будівництво Рюриком Ростиславичем церкви св. Василія говориться про те, що цей храм було зведено на Новому дворі у Києві, тобто у «городі». Отож, місцезнаходження цього двору треба шукати у верхньому місті.

Історики минулого доводили, що «Новий» двір виник поблизу давнього «Старого» Ярославого двору, традиційно локалізованого ними за церквою св. Василія 1183 р. Напри­клад, М.І. Петров вважав, що Святослав Всеволодович, зайнявши Великий двір Ярослава ра­зом із спорудженою ним церквою св. Василія, звів по сусідству з нею й Новий двір, названий так на відміну від сусіднього старого [19, с. 127; порівн.: 7, с. 265-266]. Ця думка подекуди поділяється науковцями й нині. Нещодавно її спробували розвинути на археологічному ма­теріалі Г.Ю. Івакін та В.К. Козюба. Запропонована ними локалізація Нового двору на Ми­хайлівській горі, за кам'яною брамою Дмитрівського монастиря, базується на тих же топо­графічних орієнтирах, що визначаються місцезнаходженням церкви св. Василія 1183 р. та близьким сусідством цієї місцевості із старим княжим двором у «городі Володимира». До-

Огляд літератури з цього питання див.: [17, с. 43]. слідники, зокрема, стверджують: «на рубежі 70-80-хрр. ХІ ст. поруч з княжим двором, роз­ташованим у найдавнішій частині міста, було збудовано (або перебудовано) княжий двір, який можливо інтерпретувати як літописний Новий двір. Його площа становила близько 2,2 га. Для сполучення цього двору з монастирем на місці допоміжних дерев’яних воріт останнього будується нова кам ’яна брама з церквою над нею, а також поновлюється мона­стирська сторона з певним розширенням самої території» [10, с. 86]. Ототожнити відкриту розкопками надбрамну церкву з храмом св. Василія, збудованим Рюриком Ростиславичем у 1197 р., на думку науковців, не уявляється можливим.

Ось чому більш правдоподібною є гіпотеза С.О. Висоцького, який ототожнював цю це­ркву із залишками храму ХІІ ст., виявленого на вулиці Володимирській навпроти південної брами подвір'я Софійського собору, тобто у «городі Ярослава». До того ж, назва «Новий двір» не обов'язково могла постати через його близьке сусідство зі «Старим»: під старим двором міг матися на увазі княжий двір у старій частині міста, тобто у «городі Володимира», а під новим - Великий Ярославів двір у новій частині міста [4, с. 120]. Отже, Новим двором був той самий Великий Ярославів двір, збудований у середині ХІ ст.

Дослідники неодноразово звертали увагу на великі розміри княжого двору Ярослава. І справді, на ньому могло поміститися сила народу. Це засвідчує, наприклад, літописна стаття 1150 р. Сповіщаючи про вокняжіння у Києві князя Ізяслава Мстиславича, літописець по­відомляє про те, що той, поклонившись святій Софії, «възъ^ха» на Ярославів двір «всимъ сбоимъ полкомъ и Киян с ним приде множество» [9, стб. 397]. Полк, зазвичай, налічував 800-1000 вершників. Треба мати на увазі, що й згадані тут кияни у своїй переважній більшо­сті не були рядовими городянами, отож, багато хто з них також були на конях.

Гадаю, що під назвою «Великий Ярославів двір» розумівся не лише невеликий куток «города Ярослава», зайнятий парадним кам'яним палацом з прилеглою до нього домовою церквою, а цілий квартал міста, який являв собою композиційно цілісну групу споруд, що простягалися вздовж сучасної Володимирської вулиці над схилами Хрещатицької долини від Золотих воріт до сучасної Софійської вулиці. Його незабудовані житловими і господарчими спорудами ділянки, ймовірно, були відведені під сади і парки та місця для розваг і видовищ. На цій території, як засвідчують археологічні дані, не було боярських дворів. Вона була засе­леною, мабуть, тільки двірською челяддю та княжими урядниками і слугами. Через що, ли­бонь, Великий Ярославів двір не потерпав від пожеж, які не раз вогненним смерчем охоплю­вали верхнє місто. Наприклад, спекотного літа 1124 р. згорів увесь київський Поділ, а потому «погорі; Гора и моностыреве вси, что ихъ на Гор^ въ градіі» [9, стб. 288]. Вогонь, який охопив у 1180 р. верхнє місто, добрався було навіть до Софійського собору: «погоріліа дво­рові по Горії и церкви зажьжеся великая митрополія святая Оофія» [9, стб. 613-614]. Перекинутися пожежі із монастирського подвір'я на княжий двір Ярослава, який знаходився по сусідству, не вдалося.

Ярославове будівництво у Києві було виразно орієнтоване на відтворення сакральної семантики архітектури Константинополя. У візантійській столиці імператорський палац міс­тився в південно-західній частині міста - між Босфорським мисом та іподромом. Розпочате Костянтином Великим будівництво палацу продовжували мало не всі його спадкоємці на ім­ператорському престолі. В результаті чого склався величезний комплекс палацових споруд, розміри і оздоблення яких вражали сучасників, через що збереглися їх описи у стародавніх хроніках. Увесь комплекс споруд Великого імператорського палацу й прилеглі до нього па­лати Магнавра й приморські будівлі Вуколеону займали, за обчисленням дослідників, соро- кагектарну територію. У Великому палаці містилася особиста резиденція імператора з при­міщеннями, де постійно проживали члени імператорської родини. Тут же розквартировував­ся військовий гарнізон палацу й імператорська гвардія. За свідченням сучасників, Великий палац купався у буйній зелені та різнотрав'ї садів і парків.

Не виключено, що, так само, як і в Константинополі, у «городі Ярослава» було збудо­вано й іподром, який був органічним продовженням Великого Ярослававого двору. Знамени­тий константинопольський іподром розміщувався неподалік від імператорського палацу й з’єднувався з ним критими галереями. То була велика, 370 метрів у довжину й на 180 метрів у ширину, споруда. Трибуни іподрому вміщували 40 тисяч глядачів. За дерев’яними рядами трибун, на узвишші амфітеатру, на середині шляху по біговій доріжці, знаходилася крита від пекучого сонця, прикрашена квітами й чудовими мистецькими виробами невелика галерея з ложею для імператорської сім’ї та почесних гостей. Іподром був не тільки і не стільки міс­цем для видовищ, а ще й призначений для зустрічі бога-імператора з народом. Очевидно, і в Києві мала місце якась імпровізація на тему іподромі?. Про це, нехай і побіжно, свідчить по­відомлення «Київського літопису», про влаштовану Ізяславом Мстиславичем у 1150 р. гран­діозну учту, влаштовану ним на Великому Ярославому дворі для киян та своїх угорських во­єнних союзників: «Изяслав же от святок Оофьн πo^rkχa н съ вратьею на Ярославль дво­ръ и Сутры поява со совою на овкд н Кыяне н ту овкдавъ с ннмн на велнцемъ дворк на Ярославлн н превыша оу велнцк весельи. Тотда же Сутре на фарехъ н на скокохъ нтрахуть на Ярославлн дворк мнотое множество. Княне же днвяхутся Сутромъ множе­ству н кметьства нхъ, н комонемъ нхъ» [9, стб. 416]. Очевидно, подібні турніри та зма­гання у Києві були звичним явищем. Кияни дивувалися не самим перегонам, а хвацькості угорських кіннотників.

Великий Ярославів двір був не тільки офіційною резиденцією київських князів й адмі­ністративно-політичним центром вищих органів влади та управління, але й місцем соціаль­ного спілкування князя з народом, проведення придворних урочистостей, родинних свят та видовищ, які носили публічний, відверто демонстративний характер.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Антонович В.Б. Раскопки у Трехсвятительской церкви в г. Киеве // Киевская Старина. - 1885. - № 5.

2. Асеев Ю.С. Архитектура древнего Киева. - К., 1982.

3. Богусевич В.А. Про феодальні двори Києва ХІ-ХІІІ ст. // Археологія. - 1957. - Т. ХІ.

4. Висоцький С.О. Великий Ярославів двір стародавнього Києва // УІЖ. - 1998. - № 4.

5. Высоцкий С.А. Золотые ворота в Киеве. - К., 1982.

6. Висоцький С.А. Іпатіївський літопис про Золоті ворота у Києві та Владимирі // УІЖ. - 1980. - № 2.

7. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. - К., 1992. - Т. 2.

8. Зоценко В. Скандинавские древности и топография Киева «дружинного периода» // Ruthenica. - к., 2003. - т. іі.

9. Ипатьевская летопись // ПСРЛ. - 1962. - Т. 2.

10. Івакін Г., Козюба В. Історична топографія Михайлівської гори у Києві ХІ-ХІІІ ст. / А се его сребро: Зб. праць на пошану члена-кореспондента НАН України М.Ф. Котляра з на­годи його 70-річчя. - К., 2002.

11. Каргер М.К. Древний Киев. Очерки по истории материальной культуры древнерусского города. - М.-Л., 1958. - Т. 1.

12. Каргер М.К. Древний Киев. Очерки по истории материальной культуры древнерусского города. - М.-Л., 1961. - Т. 2.: Памятники киевского зодчества Х-ХІІІ вв.

13. Каргер М.К. Княжеские дворцы древнего Киева // Ученые записки Ленинградского уни­верситета. - 1955. - № 193. Серия исторических наук. - Вып. 22.

А.С. Фамінцин пов’язував звичай кінних перегонів з язичницькими русаліями, вмотивовуючи тим, що цим терміном в одній із давньоруських пам’яток перекладено грецьке слово іподромія. Див.: [25, с. 213].

14. Козюба В. Про атрибуцію так званої Ірининської церкви в Києві // Наукові записки з української історії: Зб. наукових статей. - Переяслав-Хмельницький, 2002. - Вип.13.

15. Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. - Л., 1926. - Т. 1.

16. Лебединцев П. Церковь святого Василия // Киевская Старина. - 1888. - № 7.

17. Мовчан 1.1. Давньокиївська околиця. - К., 1982.

18. Мовчан 1.1., Боровський Я.Є., Гончар В.М. Нове у вивченні оборонних споруд Києва / Нові дослідження давніх пам'яток Києва: Матеріали наукової конференції Національного заповідника «Софія Київська» (Київ 22-23 листопада 2001 р.). - К., 2003.

19. Петров Н.И. Историко-топографические очерки древнего Киева. - К., 1897.

20. Раппопорт П.А. Русская архитектура Х-ХІІІ вв.: Каталог памятников. (Свод археологиче­ских источников. - Вып. Е1-47). - Л., 1982.

21. Тихомиров М.Н. Древнерусские города. - М., 1956.

22. Толочко П.П. Древний Киев в представлении современников // Восточная Европа в древ­ности и средневековье (Восприятие, моделирование и описание пространства в античной и средневековой литературе): XVIII Чтения памяти члена-корреспондента АН СССР В.Т. Пашуто. Материалы конференции. - М., 2006.

23. Толочко П.П. Древний Киев. - К., 1983.

24. Толочко П.П. Історична топографія стародавнього Києва. - К., 1972.

25. Фамицин А.С. Божества древних славян. - СПб., 1884. - С. 213.

26. Харламов В.А. Исследования каменной монументальной архитектуры Киева Х-ХІІІ вв. / Археологические исследования Киева 1978-1983 гг. - М., 1985.

In article arguments for the benefit of localization of the Great court yard of Jaroslav in Kiev in «Jaroslav's city» are resulted.