ВЕЛИКИЙ ПОДІЛ: ТРАГЕДІЯ 1054 РОКУ

Сьогодні протестантських церков торкатися не будемо. Мова піде про те, як єдина впродовж майже 1000 років християн­ська церква в середині XI століття (1054 рік) поділилася на дві частини — Східні церкви й Західну.

ПОЛІТИЧНА «ДОЦІЛЬНІСТЬ», КУЛЬТУРНЕ ПІДҐРУНТЯ ТА СУБ’ЄКТИВНИЙ ФАКТОР РОЗКОЛУ

У першому тисячолітті нової ери більшість християн жили єдиною спільнотою. І хоча з часом віра в Ісуса Христа поширили­ся на землях Західної та Центральної Європи, а також на терито­ріях Середземномор’я, єдність церков була реальністю. Постійно скликалися Вселенські та Помісні Собори, на яких обговорюва­лися справді важливі для всіх питання, а головне — приймалися обов’язкові для всіх рішення (наприклад, текст Символу віри). На соборах завжди — попри транспортні труднощі — були присутні сотні делегатів із найвіддаленіших куточків тогочасної ойкумени. Зв’язки між церквами підтримувалися також листами, візитами духовних осіб, мандрівними ченцями, паломниками.

Починаючи з IV століття, молода християнська церква мала дуже чітку організацію, керувалася так званою пентархією (від «п’ять») — п’ятьма патріархатами (кафедрами), які перебували в постійному зв’язку між собою, хоча й були незалежними. Це Римська, Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська та Єрусалимська кафедри. (Існувало навіть переконання, що така схема церковного управління установлена Богом, що менше чи більше окремих церков бути не може. Сьогодні їх — 14.) Наймо­лодшою серед них була Константинопольська церква — Царго- родський патріархат було засновано в IV ст., тоді як інші церкви пов’язували свій початок з апостольськими часами. У зв’язку з тим, однак, що Константинополь став новою столицею Римської імперії (Новим Римом), що його патріархат завжди спирався на потугу імперії (спочатку Римської, потім Візантійської), Констан­тинопольський патріархат невдовзі посів друге місце в системі єдиної християнської церкви.

Трапилося так, що в бурхливому першому тисячолітті (роз­пад Римської імперії, нашестя варварів, хрещення народів Євро­пи, формування національних держав) Рим під впливом багатьох, часто драматичних, обставин почав віддалятися від Візантії. Од­нією з причин було те, що Візантія, переймаючись своїми пробле­мами, не могла надавати своїй далекій західній провінції — Риму — необхідну військову допомогу. Склалося так, що Римський Папа залишався в Римі єдиною потугою й мусив захищати Ві­чне місто від нашестя варварів або пактувати з ними. Трапило­ся неминуче — на початку IX століття Римська церква вийшла зі складу Візантії й визнала франкських королів (а не візантійських імператорів) спадкоємцями римських кесарів. Першим «варвар­ським» Римським імператором став 800 року Карл Великий, яко­го коронував папа Лев III. Таким чином Римська церква пов'язала свою політичну долю із Західною Європою, зі щойно охрещени­ми нею народами та молодими державами. При цьому римські папи зберегли, певною мірою, свій авторитет у старому христи­янському світі, залишилися його частиною. Однак Рим (Захід) і Константинополь (Схід) почали дедалі більше віддалятися одне від одного, різнитися між собою.

На переломі першого й другого тисячоліть важливим чинни­ком відмінностей між церквами були географія та стан комуніка­цій у світі. Східні православні церкви та Західна католицька церк­ва століттями накопичували відмінності, тому що перебували у віддалених між собою регіонах, по-різному розвивалися полі­тично й економічно, а транспорт та інформаційні зв'язки тоді ще не могли компенсувати великих відстаней. Почали формуватися різні культури церковного життя — літургія, церковна ієрархія, чернече життя, церковне мистецтво тощо.

Софія.

Важливу роль у тому, що церкви далі розходилися в різні боки, відігравали етнографічні та культурні фактори. Східні церкви об’єднували, головним чином, греків та слов'ян, а Західна — «мо­лоді варварські» народи — германців, галлів, саксів, які переміша­лися з малою часткою нащадків громадян Римської імперії. Якщо для Сходу мовою спілкування протягом багатьох століть залиша­лася грецька (наріччя «койне»), то вчені й духовні люди (колись це були синоніми) Західної Європи користувалися латиною. Кіль­кість теологів, які знали добре як грецьку, так і латину, в середині першого тисячоліття дуже зменшилася — відбулося сумне «роз­ділення мов». Християни не завжди могли розуміти одне одного, читати теологічні твори, документи, листи на мові іншої церкви, грамотно вести переговори одне з одним. Чимало різниць у тео­логічних формулюваннях виникло «завдяки» перекладачам (тлу­мачам). Християнські Схід і Захід дедалі менше знали про справи, проблеми одне одного, не цікавилися життям іншої сторони, пе­рестали вважати себе складовими однієї християнської спільноти. Інакшість іншої сторони тепер сприймалася як гріх.

(Варто відзначити, що географічний та етнічний фактори при­зводять до розбіжностей у релігійній культурі також у межах однієї конфесії, скажімо, православної. Усі ми маємо нагоду дивитися по ТБ святкові православні богослужіння в єрусалимських храмах, де сьогодні серед віруючих багато православних арабів. І зовнішні форми літургії Єрусалимського патріархату — спів, молитовні ме­лодії, поведінка віруючих у храмі — відрізняються від слов’янських набагато більше, на мою думку, ніж католицьке богослужіння.)

Перейдемо зрештою до трагічної сцени остаточного церков­ного розколу, коли католиків і православних надовго розділила прірва ненависті. Головними дійовими особами тут були Кон­стантинопольський патріарх Михаїл Керулларій, Римський Папа Лев IX та його легати (посли) на чолі з кардиналом Гумбертом, які прибули до Константинополя.

Патріарх Михаїл був енергійною й дуже честолюбною люди­ною і, ставши патріархом, вирішив досягти того, чого не змогли зробити його попередники. А саме — повної незалежності своєї церкви від історично домінуючої Римської кафедри. Для цього він хотів добитися від Риму визнання Константинопольського патрі­арха «Вселенським патріархом» («Східним Папою»), а не одним із чотирьох східних патріархів. На ці претензії тодішній Римський Папа Лев IX відповів повною і не дуже шанобливою відмовою. Тоді в Константинополі уклали документ «Викриття латинян», де перелічили всі «гріхи» латинян, всі їхні відхилення від «істинної» віри. (Про ці відхилення поговоримо далі.) Відносини між двома кафедрами небезпечно загострилися.

Безпосередньо перед фатальним поділом церков виникла ще одна проблема, пов’язана з італійськими колоніями Візантії. Ві­зантійські греки мали в Італії свої церкви й правили там літур­гію за візантійським обрядом, який тоді вже значно відрізнявся від латинського. У XI столітті ці візантійські володіння частково перейшли до Риму, там було впроваджено західну літургію. Обу­рившись, патріарх Михаїл наніс зустрічний удар — позакривав усі латинські церкви й монастирі в Константинополі.

Попри згадані конфлікти, відносини між Римом і Новим Ри­мом (Константинополем) на поверхні залишалися нормальними. Про що свідчить, наприклад, те, що імператор Костянтин IX Мо­номах саме тоді запропонував Римському Папі союз, щоб разом вигнати з Італії норманів. Для відповідних переговорів, а також для того, щоб поставити на місце «зухвалого» патріарха Михаїла, на початку 1054 року до Царгороду прибули згадані вище легати Папи.

У Царгороді посли вели ділові переговори з імператором Костянтином, але їхні відносини з патріархом Михаїл ом відразу склалися вороже. Особливо після того, як на богословському дис­путі в Студитському монастирі, у присутності імператора та чис­ленної знаті, латиняни отримали повну й переконливу перемогу — спростували всі висунуті проти Західної церкви звинувачення.

Під час літургії в Святій Софії, переповненій православним людом, папські легати пройшли до вівтаря храму та звернулися до віруючих із жорсткою критикою їхнього патріарха. А потім урочисто й суворо положили на вівтар буллу екскомунікації, в якій піддали анафемі патріарха Михаїла та його прибічників — за схильність, нібито, до єресей (яких у буллі було наведено 10). По­тім легати вийшли з Великої Церкви, обтрясаючи прах зі своїх ніг і повторюючи: «Бачить Бог і судить». Через день посли покину­ли Константинополь. Патріарх негайно скликав Помісний собор своєї церкви, який засудив папських легатів і, в свою чергу, піддав їх анафемі. Папську буллу прилюдно спалили.

Досить таки персональне, так принаймні здається, зіткнення кардинала Гумберта з Константинопольським патріархом Михаї- лом стало — як би не важко було в це повірити — Великою Схиз­мою, кінцем майже тисячолітньої єдності християнської спільно­ти, початком тисячолітньої ворожнечі. Листи та документи того часу, написані патріархом Михаїлом Керулларієм, свідчать, що він добре розумів зміст того, що трапилося. Переважна ж частина віруючих з обох сторін вважала подію неприємним інцидентом, одним із багатьох подібних, які швидко забудуть. Історія розпо­рядилася інакше — з того часу в усіх Східних церквах перестали поминати пап під час богослужіння. Так само вчинила Західна церква. Відносини між церквами майже повністю припинилися.