«БОРОДАТІ» ВІДМІННОСТІ Й ПЕРЕДУМОВИ ДІАЛОГУ
Тепер звернемося до тих розбіжностей, у яких Східна й Західна церкви звинувачували одна одну і якими вони — й до сьогодні — виправдовують трагічний розкол. Таких відмінностей сьогодні значно більше, ніж їх було в XI столітті, — тисячолітня історія поділеного християнського життя в різних географічних, етнічних та культурних умовах не могла не привести до численних змін майже у всіх сферах релігійної практики.
Найбільш серйозними є розбіжності догматичні. 1024 року східні й західні церкви розділяло тільки одне догматичне положення — вчення про походження Святого Духу. У Нікео-Констан- тинопольськім Символі віри («Вірую»), який сповідують обидві церкви, стверджується, що Дух Святий походить від Бога Отця. Починаючи з VI століття, однак, Західна церква вводить до Символу віри слова «і Сина» (латиною це одне слово — «Filioque»). Іншими словами, Західна церква вірує в те, що Св. Дух походить від Отця і Сина. Filioque було остаточно введено до Символу віри на початку того таки XI століття. Богослови вважають, що католики зробили це задля ще більшого звеличення Ісуса Христа. Православні не тільки не приймають додаток «і Сина», а ще й звинувачують католиків у тому, що вони порушили непорушне — Символ віри, спільно вироблений на двох перших Вселенських соборах у IV ст.
У XIX столітті кількість догматичних розбіжностей зросла — Римська церква прийняла кілька нових догматів. По-перше, догмат про непогрішимість Папи в справах віри. (Мається на увазі, коли Папа говорить з своєї кафедри, ним керує Дух Святий.) Подруге, католицькі богослови підвищили, так би мовити, статус Діви Марії — Богородиця, згідно з новим догматом, є вільною від первородного гріха, бо була зачата своєю мамою Анною непорочно. Підкреслимо, хоча згадані католицькі догмати православними всіляко засуджуються, вони не були офіційно визнані єрессю.
Ватікан.
Площа й собор Святого Петра.Більшість розбіжностей стосуються, однак, зовнішніх форм церковного життя, обрядів. На першому місті тут стоїть причастя. Православні приймають причастя у двох видах — хліба й вина, тоді як католики причащають мирян тільки хлібом. Ще одна відмінність — православні випікають євхаристичний хліб із квасного, а католики — із прісного тіста.
Є ще багато менших відмінностей. Так, православні в звичайну суботу не постяться, а католики — постяться. У православних целібат обов’язковий тільки для чернецтва та єпископів, а в католиків — для всіх рівнів духовенства. Історик протоієрей Петро Смірнов пише (1916 рік): «Знаходячись 800 років поза Вселенською (тобто Православною) церквою, західна церква допустила багато нових відхилень від православ’я». Серед інших відхилень він згадує вчення про індульгенції, вчення про чистилище (православні в нього не вірують), неправильне (інше за обрядом) таїнство миропомазання, дозвіл їсти сир і яйця у дні посту, введення сану кардинала, носіння єпископами перснів тощо. Можна згадати ще питання бороди — з давніх часів велася запекла полеміка щодо того, носити духовним особам бороди, як це заведено в православ’ї, чи голитися, як це роблять католицькі духовні. Із цього приводу Антіохійський патріарх Петро, сучасник Михаїла Керулларія, сказав справді великі слова: «Залишим бороди цирульникам!»
Згадані вище відмінності між католиками й протестантами існували й обговорювалися в єдиній християнській спільноті не одне століття, але мало хто вважав, що «подібні відхилення» можуть призвести до поділу церков, як це сталося 1054 року. Більшість віруючих про них взагалі нічого не знали. Навіть зараз важко знайти віруючих, також серед освічених людей, які могли б більш-менш логічно сформулювати, чим одні християни відрізняються від інших. Якщо не зважати, звичайно, на різні «фасони» сакрального одягу чи на відмінності в упорядженні храмів.
У історії християнського поділу є, втім, також обнадійливі речі.
Той, наприклад, факт, що обидві церкви взаємно визнають апостольську спадкоємність одна одної, мають ті самі сім таїнств і — найголовніше — вважають їх «взаємно чесними», тобто благодатними. У 70-х роках XX століття Російська православна церква визнала цей факт офіційно. Більше того, 1965 року в Єрусалимі зустрілися два предстоятеля — Римський Папа Павло VI і Константинопольский патріарх Атеногор — і зняли взаємні анафеми 1054 року. Вселенське православ’я не захотіло, однак, надати цій історичній події належного значення.Бо в кожній церкві століттями формувався — завдяки старанням духовенства — образ «ворога», «єретика», «не такого», «неправильного». Простих людей, ніколи й нічого не знаючих про догматичні розходження, про Filioque чи про непогрішимість Папи, з дитинства привчали зневажати, боятися, цуратися «папістів». Духовенство завжди грало на притаманній багатьом із нас ксенофобії, культивувало інстинктивну ворожнечу до несхожого й незвичного як до ворожого. Світ залишається поділеним і сьогодні. Хоча діалог, започаткований 1965 року, незважаючи на численні перешкоди, триває.
Так, нещодавно Католицька церква висловила в Декларації «Dominus Jesus» («Господь Ісус») свою повагу до Православних церков і наголосила на особливій близькості між Католицькою та Православними церквами. Церквами, які зберегли апостольське Передання та Святі Таїни. Було підкреслено, що це — «Церкви-сестри».
Закінчимо словами польського історика Зджіслава Кіяса: «Послання Боже є універсальним і доходить до людей, незалежно від їхньої культурної приналежності, місця народження, мови чи раси».
Клара ҐУДЗИК
17 травня 2001 р.