2. Васальні стосунки князів Коріатовичів із Казимиром Пі та Людовиком Угорським

Якщо дотримуватися тези про те, що прихід князів Коріатовичів, а саме Юрія й Олександра на Поділля відбувся наприкінці 1340 років - одночасно або майже збігшись із другим походом Казимира III на руські землі (1349 р.), то традиційне уявлення про час їх появи на цих землях після битви на Синіх Водах варто відсунути на півтора десятиліття.

Хитросплетіння стосунків між Коріатовичами і сусідніми володарями впродовж середини - другої половини XIV ст. не лише заанґажувало у по­дільські справи Ґедиміновичів та польського короля Казимира III, а й при­вернуло увагу наймогутнішого на той час володаря - Людовика Угорського. А прагнення обох королів підпорядкувати своєму впливові Молдавське та Ba- лаське князівства і втручання у молдавські справи Коріатовичів зробили з ма- лознаних земель об’єкт домагань. Уся ця історія тривала до початку 1430-х, коли після смерті Вітовта (1430) і міжусобної війни у Великому князівстві Литовському цю територію було поділено. Поразка Свидриґайла у боротьбі за велике княжіння та утвердження Яґеллонів на польському королівському престолі остаточно закріпили Західне Поділля за Короною. До того ж смерть у 1437 р. угорського короля Сигізмунда Люксембурзького, який не погоджу­вався з таким перебігом подій, призвела спершу до послаблення, а згодом - і до втрати впливу Угорщини на території по цей бік Карпат.

Щодо реального адміністрування цієї території галицькими князями у XIII - першій третині XIV ст., то мовчання джерел не дає змоги висвітлити це питання.

Смерть останнього володаря Галицько-Волинського князівства (Русь­кого королівства) Юрія Болеслава у квітні 1340 р. змінила розстановку сил серед претендентів на його спадщину. Ішлося про те, хто з його непрямих родичів, польський король Казимир III чи князь Любарт, заявить і швидше реалізує свої права на неї^{[147] [148]. Можливо, розголос про цей конфлікт і привер­нув увагу до цих земель старших синів Коріата, які могли бути зааґажовані на боці Любарта. Поділля видавалося їм місцем, досить віддаленим від тих територій, де тривали запеклі суперечки за владу.}

Загалом історіографія ленних стосунків братів Коріатовичів є досить розлогою, зважаючи як на певну марґінальність теми у великих національ­них історичних наративах, так і на кількість джерел, з яких історики можуть робити певні висновки. Українська історіографія дотримується поглядів, закріплених ще у працях Н. Молчановського та М. Грушевського, про те, що на Поділля Коріатовичі прийшли після битви на Синіх Водах, тобто піс­ля 1362 р. Тут маємо дві тенденції, що й до сьогодні перебувають у певній неузгодженості насамперед через недочитання джерел. Останні праці Яна Тенґовського та Януша Куртики¹, здається, нині мають покласти край як у фактографічних, так і хронологічних аспектах цієї проблематики. Отже, спробуємо спинитися на головних етапах пошуку союзника-протектора для князів Коріатовичів на Поділлі у 50-90-ті роки XIV ст. і розставити ак­центи на розумінні подій, важливих для нашої теми дослідження.

Справа виглядає так, що від часів боротьби за спадщину останнього воло­даря Галицького-Волинського князівства (Руського королівства) брати Юрій та Олександр трималися боку клану Ґедиміновичів, що в їхній ситуації було очевидним і прогнозованим. Але їхнє укорінення на Поділлі та похід 1349 р.

відки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича. - Львів, 1998. - С. 158. Остання з робіт на цю тему краківського дослідника Станіслава Щура пропонує переглянути наявну в поль­ській історіографії думку про існування домовленостей між Казимиром III і Болеславом-Юрієм Тройденовичем з 1339 р.

¹ KurtykaJ. Podole pom⅛dzy Polsk⅞ і Litw⅞ wXIV і 1 polowie XV wieku. - S. 18-20; T⅛gowski J. Sprawa przy⅛czenia Podola do Korony Polskiej wkoncu XTV wieku. - S. 155-176.

короля Казимира III на руські землі, який на той час утвердив за королем біль­шість території Руського королівства, що відтоді склала основу руського до­мену короля, змусили князів уважніше придивитися до ймовірного союзника і протектора. Ця суперечка між Польським королівством і Великим князів­ством Литовським за руські землі тривала від 1340 до 1366 року і, як відомо, завершилася перемогою Казимира.

Сам факт переходу братів на бік Казимира є досить дивним і малозро­зумілим. З огляду на брак джерел про конкретний час, коли князі Юрій та Олександр Коріатовичі схилилися до протекції Казимира III, можемо окреслити ситуацію лише приблизно. Можливо, цей перехід відбувся після 1352, але перед 1366 рр., про що свідчать деякі факти. Улітку 1352 р. князь Юрій Коріатович був ще на литовській стороні протистояння з Польським королівством. Зокрема, у тексті мирної угоди, яку Ґедиміновичі уклали з Ка­зимиром III на Волині, його зазначено серед прихильників князів Явнути, Кейстута, Любарта і Юрія Наримунтовича¹. А вже наприкінці тривалого збройного протистояння за руські землі ми бачимо його брата Олександра Коріатовича в оточенні Казимира III.

У жовтні 1366 р. волинський князь Дмитро Любарт уклав угоду з поль­ським королем Казимиром^{[149] [150]. Причиною угоди були військові дії Казимира, унаслідок яких він заволодів містом Володимиром і навколишньою терито­рією. Щодо самого міста, то король, імовірно, виношував плани побудови тут потужного замку. А це могло свідчити про те, що Володимиру, столиці Волинської землі, зважаючи на історичну традицію, та й тому, що більшість тогочасних шляхів не оминали його, відводилася першорядна роль серед тогочасних волинських міст. І те, що Олександр Коріатович отримав від Казимира у володіння (чи, точніше, адміністрування) власне Володимир з округою, свідчить, що перехід Коріатовичів або спершу самого Олексан­дра під руку короля відбувся раніше[151].}

Свідченням цього є латиномовна печатка, яку він, коли після смерті Ка­зимира III вже не був князем і паном на Володимирі, привісив до одного зі своїх документів¹. Зображення з цієї печатки, на думку Ярослава Дашкеви­ча, перейшло після 1370 р. на герб міста Кам'янця. Це кінне зображення св. Юрія (Георгія) з мечем та деревом на тлі бачимо й сьогодні на Руській брамі міста Камянця.

Ян Длуґош про передачу міста під владу Олександра Коріатовича (1366 р.) пише, що король після вдалого походу «залишив у своїх руках два головних замки, Луцьк і Володимир, які передав польським панам у триман­ня, а решту Володимирської землі віддав у володіння (урядування. - В. М.) Олександрові, литовському князю, сину Михайла або Коріата, братанкові Ольґерда і Кейстута, мужові незламної вірності та прихильності, аби від нападів Любарта та інших литвинів була (Володимирська земля. - В. М.)

Григорієві Тимстичові чотири села у Львівському повіті. Серед свідків цього документа є Ни- нота, якого на той час означено з урядами радомського каштеляна та володимирського старо­сти (Nynota castellano Radomiensi et Capitaneo Vladymiriensi): Maleczynski K. Urz⅞dnicy grodzcy і Ziemscylwowscywlatach 1352-1783.

¹ Опис легенди печатки (+ S' ALEXANDRI DVS' VLADIMIRIES'): Дашкевич. Я. Кам’янець- Подільський XVI-XVIIi ст.: місто трьох гербів // Міста та містечка в герабах, прапорах і печатках. - Львів, 2003. - № 1. - С. 80. Тут автор робить досить вдалу і продуктивну спробу аналізу генеалогії цієї печатки як герба Кам’янця, яку він пов’язує з князюванням Олександра у Володимирі протягом 1366-1370 рр., а Володимир, у свою чергу, отримав це зображення на свій герб (символ) від Юрія П. Легенду див. також: KurtykaJ. Repertorium podolskie. Dokumenty do 1430 г. - S. 145. Див. також зображення печатки: Дашкевич Я. Вказана праця. - Рис. 2. - С. 76.

На карті Московії, яка вміщена в Антверпенському виданні 1557 р. (передрук латинсь­кого видання: Базель. 1556 р.) «Записок про Московію» Сиґізмунда Герберштайна, над ^м- Камянцем бачимо геральдичний щит із зображенням Святого Юрія (Георгія). Див.: Кордт В. Материалы по истории русской картографии. Вып. I. Карты всей России и южных ее областей до половины XVII века. - К., 1899. - С. 8; та карта № XXVI «BREVIS EXACTAQUE Moscoviae descriptio».

убезпечена»¹. Завершуючи опис відвоювання Казимиром III руських зе­мель у литовських князів, під тим самим роком хроніст укотре наголосив на вірності Олександра польському королеві: «Князь Олександр, якому була повірена Володимирська земля, чинно, як словом, так і дідом, довів, що був прихильним підданим короля Казимира»^{[152] [153]. Також про те, що Олек­сандр давно і тісно був пов’язаний з Казимиром ПІ, може свідчити і факт присутності його як свідка («вельможний князь Олександр Коріат[ович]»-, «magnifico duce Allexandro Coriati») на королівському документі від 1368 р. для тодішнього руського старости Яна Кміти з Вішніча[154].}

Правління Олександра Коріатовича у Володимирі завершилося з настан­ням смерті польського короля (осінь 1370 р.). Згідно зі свідченнями Янка з Чарнкова, які майже дослівно переказує Ян Длуґош, можемо констатувати, що після смерті Казимира ПІ Олександр, як вірний його слуга й один із його намісників, перебував у Кракові на поховальній церемонії. Скориставшись його відсутністю, литовці напали на Володимир, де на той час урядував Пет- раш Турський, що на нього Олександр полишив замок^[155]. Розповідь хроніс­та цікава тим фактом, що, тримаючи Володимир, Олександр, імовірно, по­кладався на те оточення, яке було залишене йому Казимиром (якщо вірити Длуґошеві, Олександр спершу віддав Володимир в урядування полякам, про що йшлося вище), адже Петраш Турський був вихідцем з польських етніч­них територій, а саме з Ленчицької землі, з якою й пов’язана його подальша урядницька кар’єра^[156].

Інформація про те, що володарі Поділля князі Олександр та Борис ста­ли ленниками угорського короля, міститься у листі Людовика до Франчес­ко Каррари 29 вересня 1377 р., писаному після руської кампанії, яка знана передусім з облоги Белза. На цей важливий документ звернув увагу Оскар Халецький, який подав його у розлогій примітці повністю^{[157] [158] [159] [160] [161].}

Виходячи зі згадки про володарів Подільського князівства (domini Alesander e Borris, duces Podolie), можна припустити, що саме у той час вони зробили кілька важливих для себе і свого князівства кроків. Ще у 1940 роках Генрик Лов- мянський запропонував таку інтерпретацію цього фрагмента листа. Насампе­ред Коріатовичі передали своє князівство разом зі своїми 11 замками-ґродами (obtulerunt et asirguerent in manibus nostris ducatum Podolie cum Xl castris), потім склали присягу Угорській Короні, а водночас і новому володареві (aplicuerunt coronam regni Ungarie), а вже тоді отримали від нього Поділля у вигляді ленного володіння (infeudum a corona dicti regnt)¹. Отже, на думку дослідника, тут ішлося про інкорпорацію Подільського князівства до складу Угорського королівства.

Якщо вірити цим свідченням, то виходить, що в Олександра і не було іншого вибору як прийняти зверхність Людовика Угорського, який після смерті Казимира і внаслідок династичної угоди об’єднав в одних руках вла­ду над двома королівствами. Олександр змушений був повернутися після втрати Володимира на Поділля. Перебування по інший бік протистояння з Кейстутом і Любартом у подіях 1366 та 1370 рр. залишало для нього та для його братів лише цей шлях.

Коріатовичів нових володар не полишив сам на сам з амбітною та вели­кою родиною, до якої у 60-Х-70-Х роках вони ставилися якщо й не з про­холодою, то, простіше кажучи, вважали за недоцільне для себе приймати участь у її справах та конфліктувати з нею. Певним підтвердженням цього припущення може бути той факт, що Коріатовичі залишалися осторонь у всіх відомих наїздах Кейстута, Любарта, Яґайла, Вітовта на руські та поль­ські землі аж до смерті Людовика Угорського 1382 р. Отже, були вірні при­сязі новому володареві. Така поведінка може бути пов’язана й з прийняттям християнства старшими братами Юрієм та Олександром, коли представни­ки клану Ґедиміновичів на той час іще здебільшого не були охрещеними.

Передача в управління руським доменом короля на початку 70-х років князеві Владиславу ©польському передбачала перенесення на схід нових суспільних практик і нового способу адміністрування територією на кшалт тих, що були знайомі йому на території Сілезії. До того ж із ним на нові те­рени прийшла чимала кількість сілезького та німецького рицарства, чимала кількість якого пізніше влилася переважно серед місцевої шляхти. Все це могло як насторожити, так і стати привабливим для співпраці Коріатовичів з рівним собі за статусом князем, який теж був васалом Людовика. У свою чергу, християнські князі, володарі Поділля і васали угорського короля ста­вали не чужими Владиславов!, князю ©польському.

Про ймовірну співпрацю Коріатовичами у 70-80-х роках XIV ст., що ви­глядала б логічною, на превеликий жаль, нічого не відомо¹. Документів, які демонстрували б нам їхні спільні дії на території руського домену короля та подільського князівства, не збереглося^{[162] [163]. Але те, що окремі особи є серед свід­ків документів як Коріатовичів і Владислава ©польського, так і осіб з його оточення, підштовхує до припущення, що така співпраця була. Прикладом може стати вже згаданий раніше пан Ротозка, 1375 р. він, як смотрицький воєвода, є свідком документа Юрія Коріатовича для домініканського монас­тиря у Смотричі. Цей Рогозка ще 1373 р. є свідком документа Міхала Ав- данця, яким той ерегував католицьку парафію у Бучачі, а 1391 р. пан Рогозка засвідчує акт надання Федора Коріатовича Гринькові з Сокільця[164]. А якщо прийняти висновки Єжи Сперки про те, що документ від 1379 р., з огляду на зазначених у ньому свідків, не міг бути виставлений у цьому році, а походив, найімовірніше, від 1373 р. (якщо не є фальсифікатом), то послідовність уря­дів Рогозки стає більш логічною: спершу воєвода у Язлівці, потім у Смотри- чі1. Це є більш логічним, зважаючи на статус Смотрича як більш значущого міста, ніж дідичний Язлівець Рогозки.}

Активна політика Владислава, князя Опольського у реалізації далеко- осяжних планів Людовика Угорського могла підштовхнути Коріатовичів до остаточного вибору, аби ще тісніше пов’язати себе з новим володарем. Адже після невдалої спроби князя Юрія посісти молдавський престол 1374 р. саме намісник руського домену короля посадив наприкінці того ж року якогось Жюржя (Юрія), який вже 1377 р. просив у нього прихистку на руських землях¹. А військові дії 1377 р., коли війська Людовика взяли Белз та Холм, остаточно закріпили васальну належність володарів Подільського князівства до Угорської Корони та її володаря^{[165] [166] [167].}

Після смерті Людовика Угорського 1383 р. Коріатовичі (вже Борис і Костянтин), як подає нам цей сюжетЯнко з Чарнкова, вперше після походу Казимира III на руські землі 1366 р., втрутилися у родинні справи, які стосу­валися вже чергового перерозподілу зон впливу в регіоні. Цим Коріатовичі допомогли Любартові та, імовірно, Юрію Наримунтовичу оволодіти низ­кою руських замків: Крем’янцем, Олеськом, Перемилем, Городлом, Лопати- ном і Снятином^[168]. Вони у такий спосіб спробували реалізувати свої тактичні або й стратегічні плани щодо можливого контролю над містами Снятином та Коломиєю, що певною мірою відповідало їхнім інтересам у регіоні - ко- тролю за торгівлею зі Сходом.

Наявність у цьому переліку Снятина спонукає нас припустити, що про нього йшлося не Любартові, а власне Коріатовичам, адже вони добре усві­домлювали стратегічне значення цього міста, яке знаходилося на одному з головних торговельних шляхів у регіоні, де проходив кордон із Молдавією^[169]. Ян Тенґовський припускає, що Коріатовичі, можливо, втратили його під час виправи Людовика на руські землі 1377 р., але здається, що таке твердження є наразі мало верифіковане джерелами¹. Хоча, зважаючи на родинні зв'язки з тогочасним молдавським володарем Петром, претензії Коріатовичів на Снятии видаються слушними. Постає тільки питання, для кого вони це ро­били? Якщо для себе, то вони мали б уявляти складність контролю над Сня- тином, хоча він давав їм шанс стати головними посередниками у всій східній торгівлі регіону. Якщо для свого швагра Петра, який прагнув утвердитися на престолі молдавського господаря і для якого цей регіон мав стратегічне зна­чення, зважаючи на постійні маневри і спробу заручитися сильним протек­тором, ішлося їм тоді про підтримку родича. У кожному разі треба пам’ятати і про фізичну географію. Адже річка Дністер була досить значним природ­ним рубежем, який чітко маркував етнічний кордон із Молдавією.

Рік 1385 змушує Бориса Коріатовича знову взяти участь на боці Jamilii у виборі Яґайла на польський престол. У січні брат Яґайла, Скирґайло, а та­кож князі Борис Коріатович і Ольґімунт прибули до Кракова у складі деле­гації просити руки королеви Ядвіґи. Після перемов у Кракові Борис разом із віленським старостою Ханулом (Ганулом, Гансом) вирушив до Буди, до двору королеви Єлизавети^{[170] [171].}

Один з Коріатовичів поїхав до Угорщини, імовірно, для кращого сприйнят­тя цієї місії при дворі у Буді. Цілком можливо, що для нього участь у ній була важливою з огляду на підтвердження своєї давнішої, від 1377 р. (разом з бра­том Олександром), присяги на вірність Угорському королівству. Або він, най­імовірніше, склав нову присягу вже королеві Єлизаветі. Це пояснює відсут­ність присяги Коріатовичів Яґайлові після обрання його польським королем.

Чи були Коріатовичі активними учасниками підготовки об’єднання двох державних утворень, яке відбулося 15 серпня 1385 р. у місті Крево? Очевид­но, що так, зважаючи на активну участь князя Бориса у багатьох подіях того року^[172]. Але тут постає одне запитання: навіщо вони це робили? Зважаючи на продовження васальної залежності від Угорського королівства, це наражало їх на несприйняття Владиславом II Яґайлом. Адже розвиток подій демон­струє нам як прагнення нового короля до інкорпорації руських земель до складу Польського королівства, так і відсутність присяги володарів Поділь­ського князівства йому. Отже, їхній статус угорських ленників залишався незмінним. Усе це в недалекому майбутньому призвело до кардинальних змін у регіоні.

Яґайло, ставши 1386 р. королем і залишаючись великим князем литов­ським (!), розпочав кампанію з інкорпорації руських земель до складу Ко­рони Польської. Природно, що цю акцію він почав з міста Львова та Львів­ської землі. Актом від 1 жовтня 1389 р. він приєднав Львів і Львівську землю у дуалістичний спосіб, а саме: спочатку до своїх з Ядвіґою і їхніх майбутніх нащадків володінь (власне до королівського домену), і також водночас до Корони Польської загалом. При цьому виключалася передача Львівської землі у володіння чи то адміністрування комусь із ґрона будь-яких князів чи достойників¹. Таким, уже другим за рік, актом для цієї території^{[173] [174] Яґайлові йшлося як про досвід урядування там князя Владислава ©польського, так і про відомі йому з Великого князівства Литовського приклади удільного князювання розлогого клану Ґедиміновичів. Чи була це підготовка до інкор­порації Подільського князівства у такий самий спосіб до складу руського домену короля, за браком джерел відповісти складно, але те, що через шість років це було зроблено, може свідчити про наявність у Яґайла таких планів. І це був перший дзвінок для братів Коріатовичів.}

З огляду на джерела не виглядає, що ці акти 1388 та 1389 років були зро­блені королем на прохання місцевої шляхти, як про це пише історіографія XIX ст. (Денис Зубрицький, Кароль Шайноха^[175]) - начебто шляхта боялася, що ці землі будуть віддані у володіння якомусь із князів. Найімовірніше, ні. Адже складно собі уявити наявність колективного органу серед руського зем янства, а тим паче - колективної свідомості, яка потребувала б такого вчинку. Можливо, це сталося під впливом обставин та з огляду на досвід попередніх десятиліть, коли зміни верховного володаря та його намісників відбувалися настільки часто, що місцеве зем янство змушене було зроби­ти і зробило свій вибір на користь одного володаря. А тоді для них склад­но було уявити альтернативу Яґайлові серед багатьох верховних володарів (Сиґізмунд Люксембурзький, головна увага якого в той час була зосеред­жена на тому, аби утвердитись на угорському престолі, чи хтось зі старшого покоління клану Ґедиміновичів) у цій частині Європи.

Тут варто пам’ятати про той факт, що шляхта, найбільш активна сила, най­імовірніше, була прийшлою на цих землях, тобто прийшла сюди разом з пер­шими королівськими намісниками руської землі у 50-60-ті роки XIV ст. та під час управління цією територією Владиславом, князем ©польським. Можливо, від її імені і подавалися ці петиції. Адже джерела не фіксують наявність таких практик з боку руського зем’янства у першій половині XIV ст. Також складно собі уявити, що наприкінці 80-х років іще була жива пам ять про часи пану­вання синів короля Льва або Юрія-Болеслава.

Військовий похід, який очолила королева Ядвіґа 1387 р. (у хроніста датується 1390 р.), за свідченням Яна Длуґоша, не торкнувся Поділля, але під час нього було відібрано від угорських і сілезьких старост (... Hungariae atque Slesitis... ) такі замки, як Перемишль, Ярослав, Городок, Галич, Tepe- бовля, Високий Замок у Львові та всі інші руські замки (...castrum Przemisl_j Iaroslaw_j Grodek_j Halicz_j Trebowlya_j civitatem Leopolim et castrum in monte, ас omnia alia Russiae castra...)¹. Складно встановити, наскільки цей перелік є до­стовірним, але присутність у ньому Теребовлі, яку через п’ять років буде вилучено (йдеться про надання Західного Поділля Спиткові, про що див. далі) з Подільської землі й приєднано до руського домену короля, є пока­зовою. Адже у документі для Спитка 1395 р. йтиметься про давню (!) на­лежність (чи то тяглість) Теребовлі та Стінки разом з округами (волостя­ми) до Руської землі від часів Казимира та Владислава, князя ©польського^{[176] [177]. З огляду на мовчанку джерел говорити про це доволі складно. Також варто зауважити, що старостами продовжували бути вихідці з Угорщини та Сіле­зії, це вочевидь демонструє, що процес опанування розлогої території на сході був тривалим і складним. Ці старости, найімовірніше, були пов’язані особистою присягою з Владиславом ©польським, через що він залишався активним гравцем на цій території. Єдиною особою, яку згадує тут Длуґош, є угорський рицар Бабак (milite Hungariae Babak), який, очевидно, є тотож­ним з руським старостою Бебеком у 1383-1385 рр.}

Саме на той час, тобто починаючи від коронації Яґайла і аж до першої по­ловини 90-х років XIV ст., припадає ціла низка присяг на вірність більшості удільних князів - і Ґедиміновичів, і інших (дрібних відгалужень різноманітних гілок Рюриковичів, про яких через брак джерел кінця XIII - першої половини XIV ст., на жаль, мало що знаємо) - як польському королеві Владиславов! II Яґайлові, так і Ядвізі, а водночас і Короні Польській^[178]. Серед них немає доку­ментів присяги Коріатовичів, а також їхньої присутності як свідків на котро­мусь із них. Усе це може свідчити як про небажання присягати Яґайлові чи Ядвізі, так і про дотримання старої присяги Угорській Короні.

Те, що цей присяжний процес був складним, видно хоча б з того, що деякі з князів присягали неодноразово. А стосунки Свидриґайла зі своїм старшим братом Яґайлом перейняті такою кількістю взаємних присяг, зрад і відкритої ворожнечі, що стали яскравою ілюстрацією тогочасної жадоби влади представниками династії Ґедиміновичів, не кажучи вже про взаємини Вітовта з Яґайлом, які сповнені не меншого драматизму.

Брати Коріатовичі не присягнули на вірність королю, королеві та Коро­ні Польській, і ніхто з родини за них не поручився, як це зробила дружина Вітовта Анна та деякі удільні князі¹.1 це ще раз підтверджує тезу про збере­ження ними старої присяги.

Така позиція привела до того, що 1394 р. долю Поділля та його володарів було вирішено. Військова акція, яку очолив Вітовт, завершилася підпорядку­ванням цієї території владі короля. Сподівання Вітовта на те, що він отримає у своє розпорядження все Поділля, виявилися марними. Західне Поділля було віддане Спиткові з Мельштина. Участь Вітовта 1394 р. у військовій кампанії на Поділлі наштовхує на думку про спробу отримати під свою зверхність цю розлогу територію, яка, до того ж, межувала з Молдавським князівством, де господарем у 1394-1399 рр. був Стефан І, одружений з рідною сестрою Bi- втовта, Ринґаллою Анною². Отже, вкотре родинні зв’язки Ґедиміновичів вплинули на вектор діяльності того або того володаря, який змагався за цю територію. І Молдавія у цьому грала не останню партію.

При цьому ймовірно, що акція з відібрання у Федора Коріатовича По­ділля була спрямована на підтримку нового родича в утвердженні його на господарському престолі. Адже попередній володар Роман до самого кінця залишився вірним Коріатовичам і його війська брали участь у військових діях на Поділлі³.

та Владислава Семковича, присвяченому унії між Короною Польською та Великим князівством Литовським. Див.: Akta unji Polski z Liwt¾ 1385-1791. - № 7 (Скирґайло). - S. 6; № 8 (Вітовт). - S. 6; № 9 (Сиґізмунд Кейстутович). - S. 7; № 16 (Дмитро Корибут). - S. 12-13; № 17 (Василь). - S. 13-14; № 19 (Семен Лінґвен). - S. 16; № 20 (Князі і бояри Дмитра Корибута). - S. 17-18; №21 (Олександр Віґунт). - S. 18-19; № 22 (Дмитро Корибут). - S. 19-20; № 23 (Володимир). - S. 20-21; № 24 (Дмитро Ольґердович). - S. 21-22; № 25 (Семен Лінґвен). - S. 22-23; № 33 (Федір Любартович). - S. ЗО.

¹ Ibidem. № 30-31. - S. 27-29; № 32. - S. 29-30.

² T⅛gowski J. Powi¾zania genealogiczne wojewodow moldawskich Bogdanowiczow z domem Gie- dyminowiczowwXIV-XV wieku / / Genealogia. - Poznan-Wroclaw, 1993. - T. 3. - S. 50-57.

³Czamanska I. Moldawia i Woloszczyzna wobec Polski, Wi⅞gier i Turcji w XIV i XV wieku. - S. 57.

Втрата Поділля і втеча Федора Коріатовича з братом спершу до молдав­ського господаря Стефана І (який, надавши князям і їхньому найближчому оточенню прихисток на території свого князівства, наражався у такий спо­сіб на конфлікт зЯґайлом і значно погіршував свої стосунки з угорським ко­ролем Сиґізмундом Люксембурзьким¹), а також пізніша поява Коріатовичів на далекому й чужому для них Закарпатті (де Федір отримав від угорського короля у володіння Мукачеве і комітат Берег^{[179] [180]) - яскраве свідчення прав­дивості вищенаведених фактів про васальні стосунки Коріатовичів з Угор­ською Короною після смерті Казимира IIL Адже обов’язок доброго волода­ря - прихистити свого вірного васала.}

Ще одним важливим аспектом, на який звернув увагу Ян Тенговський, є не тільки васальні стосунки Коріатовичів з Угорською Короною, а й ро­динні. Насамперед це стосується дружини Федора. Імовірно, він одружив­ся у 90-ті роки XIV ст. з Валґою (Вальхою), донькою марамароського воє­води Драґа^[181]. Другою родинною ланкою, яка поєднувала його вже з самим Сиґізмундом Люксембурзьким, було те, що прабабка угорського короля Алдона Анна (дружина Казимира III) була рідною сестрою Коріата (бать­ка Федора), і це довало змогу королеві називати Федора своїм дядьком (лат. - avunculus)^[182].

Очевидно, з братами Федором і Василем Коріатовичами пішла й пев­на частина їхнього оточення. Легендарність звістки про 20 тис. вихідців з Поділля, які князь Федір привів із собою на Закарпаття, залишимо осто­ронь. Продуктивною може виявитися верифікація осіб в оточенні мол­давських господарів у першій половині XV ст., де могли осісти подільскі вигнанці, сподіваючись на повернення. Зокрема у жовтні 1407 р. серед свідків документа господаря Олександра у Львові бачимо пана Гринька^[183], який, можливо, є тотожним з Гриньком із Сокільця, одним з найближчих співпрацівників братів Коріатовичів останньої чверті XIV ст. (Див. вище біограму Гринька.).

У контексті цих подій є зрозумілим візит Спитка з Мельштина до Суча- ви, про який ми знаємо з виставленого для нього ґлейту (листа безпеки) від З січня 1397 р.¹ Очевидно, перед Спитком стояло завдання не повернути Коріатовичів під королівську руку, а одержати від них задокументовану від­мову від Поділля (яку вони оформлять лише 1403 р.).

Про цей акт маємо два документи. Один від 1 липня, виставлений у Гру- бешові, де князь Василь Коріатович присягнув на вірність королеві Вла­диславу II Яґайлові та пообіцяв ніколи не виступати проти нього й Поль­ського королівства. А вже 9 липня у Щекажеві Федір Коріатович засвідчив, що вибачає королеві своє ув’язнення (яке, можливо, сталося одразу після захоплення Кам’янця 1394 р.) та декларує йому свою приязнь^{[184] [185]. Того ж дня князь Федір присягнув на вірність королеві і пообіцяв не чинити ніяких ви­ступів проти короля, Корони Польської, панів та бояр (contra eius dominos et bayaros terrigenasque), а головне - не домагатися Поділля[186]. Імовірно, що після цього князь Федір поїхав до Сучави, де він є серед свідків документа господаря Олександра для пана Балиці Мудрички[187].}

Отже, Яґайлові вдалося через понад вісім років домогтися документаль­ного підтвердження присяги вірності останніх Коріатовичів та їхньої від­мови від Поділля, яке вже на той час було у володінні короля.

Позицію жугорського королящодо самого Поділля, а також усіх руських земель Корони Польської (тут мається на увазі угода від 1350 р. між Людо­виком і Казимиром, засвідчена польською канцелярією 1357 р., про успад­кування польського трону на випадок смерті Казимира і відсутності нащад­ка по чоловічій лінії, внаслідок якої територія руських земель, за винятком Поділля, перейшла в особисте володіння короля^[188]) добре видно з угоди між Сиґізмундом Люксембурзьким, Владиславом II Яґайлом та Вітовтом, яку вони уклали 14 червня 1397 р. на Спіші. Результатом цих домовленостей стало те, що руські землі передавалися у пожиттєве володіння Яґайлові. За це він мусив допомогти Сиґізмундові встановити свою зверхність над Мол­давією і, що для нас найголовніше, - зректися Поділля (terramque Podolie dominio et ditioni nostre realiter resignavit)¹. Це, у свою чергу, не дуже корелю- валося з планами самого Яґайла, про що йтиметься далі. І хоча положення цієї угоди щодо Поділля ніколи не були реалізовані, але Сигізмунд принай­мні до 1403 р. (часу відмови князя Федора Коріатовича і його брата від По­ділля) мав у своєму розпорядженні вагомі аргументи щодо цієї території.

Угорський король не прийшов на допомогу своєму подільському васа­лові 1394 р., але усіма доступними йому на той час способами намагався виправити на користь Коріатовичів і себе наслідки цієї кампанії. Те, що після цього справа належності Поділля у такому самому тристоронньо­му форматі (Сигізмунд-Яґайло-Вітовт) з’явилася лише 1412 р. (йдеться про угоду після військового конфлікту між Польським та Угорським ко­ролівствами, де Сигізмунд виступив проти Яґайла як союзник Ордену), свідчить як про віддаленість Поділля від ядра Угорського королівства, так і про можливе небажання провокувати новий конфлікт з Владисла­вом II Яґайлом за територію, яка не була першою на порядку денному у Буді. Адже втримати для себе далеке Поділля, з яким угорці мали справу ще за часів Людовика, їм було на той час не до снаги. Хоча під час кампанії 1411 р. князь Федір Коріатович виставив у січні найбільшу хоругву, яка налічувала 200 вершників. За збереженим списком війська, Сигізмундо- ві вдалося зібрати 1100 вершників. З огляду на це хоругва, яку виставив князь Федір, становила 18 % ^{[189] [190]. Це може свідчити про те, що він або пору­шив угоду 1403 р. про відмову від Поділля, або змушений був виступити разом зі своїм сюзереном, угорським королем. Дотепер це остання дже­рельна згадка про князя Федора у джерелах.}

* * *

Упродовж усього часу свого князювання на Поділлі Коріатовичі пройшли шлях від самодіяльного урядування краєм (наймовірніше, на початковому етапі у співпраці з татарськими адміністраторами цієї те­риторії) до ленників польського короля Казимира III (до того, як свід­чить приклад Олександра^ співпраця з польським королем відбувалася не конче на теренах Поділля), його наступника Людовика Угорського, а разом і до Угорської Корони (це згодом дало прихисток Федору Kopi- атовичу на Закарпатті).

Родинна заанґажованість Коріатовичів у молдавські справи 1374 р. завер-. шилася фатально для князя Юрія. Невдовзі це привело до васальної залеж­ності 1387 р. Молдавського князівства від Польської Корони. І хоча ці події між собою не пов’язані, кожен з королівських намісників на Поділлі протягом XV-XVI ст. був сильно заангажований у справи по той бік Дністра.

Найбільшу політичну активність князі виявили у часи невизначеності, як це видно по смерті короля Людовика Угорського в їхній спробі підпорядкува­ти собі Покуття, а водночас одноосібно котролювати східну торгівлю в цьому регіоні та взяти дієву участь в одруженні Яґайла з королевою Ядвіґою. Вірність присязі Угорській Короні спричинила для них втрату наприкінці 1394р. Поділ­ля, від якого останні володарі краю остаточно відмовилися аж 1403 р. Потреба у протекції сильного сюзерена і вибір ними у50-60-ті роки XTV ст. польського короля привели до входження Поділля у сферу інтересів Корони Польської, а згодом, унаслідок тривалої боротьби, до якої долучилися чи не всі володарі тогочасної Центрально-Східної Європи, - до приєднання цій' частини русь­ких земель спершу до особистого домену короля, а пізніше - інкорпорації до складу Польського Королівства, яка для всього Поділля (мається на увазі Схід­не Поділля) тривала майже два століття і завершилася 1569 р.