3. Снитко з Мельштина - «новий князь» на Поділлі
Постать краківського воєводи Спитка з Мельштина неодноразово ставала предметом дослідження в історіографії. Найкращим дотепер життєписом про нього залишається розділ монографії Влодзімєжа Двожачека про малопольськихЛелівітів1.
Останні чотири роки життя цієї непересічної для свого часу особи тісно пов’язані з історією Подільського краю. Адже саме він став володарем Західного Поділля після військової акції Вітовта 1394 р. і залишався ним до своєї загибелі у битві на Ворсклі 1399 р.Ще у XIX ст. про Спитка як володаря Західного Поділля писали Никандр Молчановський, Антоній Прохаска, Михайло Грушевський та ін., тобто всі ті, що в той час займалися історією цього регіону[191] [192]. Остання з праць, у якій чимало уваги приділено Спиткові, є монографія Пйотра Венцовського1, де автор уперше уклав itinerarium краківського воєводи[193] [194]. Приголомшлива кар'єра сина Яна з Мельштина та Зофії (Офки), імовірно, з Ксьонжа (Ян з Мельштина, син Спитка з Тарнова, ловчий краківський (1339-1344), каштелян войницький (1345-1360), воєвода сандомирський (1361-1366), каштелян краківський (1366-1380)[195]) була нетиповою для того часу. З липня 1381 р. король Людовик Угорський надав уряд краківського воєводи Спиткові з Мельштина[196]. Двожачек подає коротку характеристику Длу- ґоша, вміщену під 1383 р.: на час номінації на уряд краківського воєводи молодому урядникові не було й 18 років, він тільки входив у світ політики і був недосвідченим[197]. Тримання одного з найвищих урядів королівства, а саме уряду краківського воєводи (у часи, коли посідання цього уряду не тільки давало місце в сенаті, як це сталося вже у XVI ст., а принаймні давало змогу його носієві бути членом королівської ради) протягом 18 років, поєднання його в 1390-1398 рр. Дружиною Спитка була Ельжбета, імовірна донька Емерика Бебека з роду Akoc або його сина Емерика Лачкфі[198] [199], який певний час був намісником Угорської Корони на руських землях, а саме - руським старостою у 1383-1385 рр.[200] та єдиним, кого назвав Длуґош (milite Hungariae Babalc), описуючи похід Ядвіґи на руські землі 1387 р.[201] Тут не так важливо, чи його дружиною була донька Емерика Бебека чи його сина. У справі посадження малолітньої Ядвіґи на польський трон, а також у виборі ш чоловіка Спитко з Мельштина відіграв чи не найголовнішу роль. Свідченням цього може бути участь Лелівітів (представників роду) у цих подіях. На підтвердження цього В. Двожачєк, посилаючить на Яна Длуґоша, наводить такий факт: честь бути хрещеною матір’ю Яґайла отримала саме Ядвіґа з Пільчи, вдова по Оттові з Пільчи (який був руським старостою з руки Казимира III1. - В. M.), І очевидно, що це було зроблено не за вшанування заслуг перед Короною вже померлого чоловіка, а насамперед через особисту роль брата (Спитка) у справі унії та посадження Яґайла на королівський трон[202] [203]. За свідченням Длуґоша, Яґайло під час роздачі подарунків можновладцям після своєї коронації особливо виокремив Спитка, якого обдарував з більшою, ніж інших, щедрістю, давши йому в подарунок свої сандалі (sandalia illi sua) та багато золотих коштовностей, перл та коштовне каміння, адже власне йому він найбільше завдячував своїм поставленням на королівство та коронацією[204]. Те, що хроніст відзначив цей факт через багато років, коли мало хто пам’ятав у Кракові події середини 80-х років XIV ст., може опосередковано свідчити про роль молодого краківського воєводи у цих подіях. Ще одним прикладом винятковості постаті Спитка з Мельштина навіть після його смерті може слугувати той факт, що третьою дружиною Владислава II Яґайла була Ельжбета Ґрановська, донька його хрещеної матері Яд- віґи та, відповідно, племінниця Спитка[205]. Наскільки це було збігом обставин чи то більше казусом, складно відповісти з позиції сьогодення. Третій шлюб короля, а четвертий Ельжбети, якій на 1417 р. було орієнтовно 47-48 років, очевидно, не передбачав можливості народження спадкоємця трону. Спитко з Мельштина серед тогочасної еліти відіграв помітну роль і в політичному житті королівства. Єжи Спєрка, застосувавши дещо модерну термінологію, називає його першим фаворитом Яґайла, аргументуючи це не тільки розлогими маєтками, які Спитко отримав від короля, а й тим впливом і протекцією, якими той користувався в королівському оточенні1. Показовою є його присутність як свідка у королівських документах. За підрахунками Ірени Сулковської-Курасьової, Спитко фігурує як свідок 87 разів, що за 13 років (1386-1398) становить близько 6,7 разу на рік. А зважаючи на стан збереження джерел з другої половини XlV ст., цей показник у нього є чи не найбільшим за час володарювання Владислава II[206] [207]. Чому Спиткові стало цікавим саме Поділля? Історики вже понад 150 років дискутують навколо цього «дивного» прагнення одного з найповажніших вельмож Корони Польської «покинути» рідні місця задля невідомої землі, яка була на той час малознаною у Кракові. Адже навряд чи хто із сучасників міг пригадити хоча б якісь факти за часів панування Казимира і Людовика щодо Поділля, яке при живих князях Коріатовичах не те, що не цікавило основних гравців у цій частині Європи, а навіть імовірна зацікавленість відкладалася до кращих часів. Спиткове зацікавлення Поділлям варто розглянути у двох площинах. Перша з них - це «рух на Схід» лелівітів, який розпочався наприкінці 80-х років XIV ст., адже і Спитко, і Ян з Тарнова входили до найближчого оточення нового короля. Другою були родинні зв’язки краківського воєводи, який, як уже зазначалося вище, був одружений з донькою угорського можновладця, котрий (якщо дотримуватися версії, що вона була донькою Емерика Бебека або Лачкфі) нещодавно був королівським намісником на руських землях. Отже, 13 червня 1395 р. у Кракові король Владислав II Яґайло надав Спиткові з Мельштина у дідичне володіння замки Кам’янець (Camenecz), Смотрич (Smotricz), Червоногрод (Czirwonogrod), Скала (Scala), Бакота (Bacotha) на Поділлі, при цьому залишив у власній диспозиції Меджибіж (Medzibosze), Божський (Bozske) і Вінницю (Winnicza), а також забрав два подільські округи - Теребовлю і Стінку (districtus Trebowliensis et Sczenca) і приєднав їх до свого руського домену[208]. Щодо отримання Спитком Західного Поділля слушними є два твердження Двожачека про те, що Яґайло вважав Поділля ключовою територію для проведення королівської політики на південно-східному напрямі і що особа, якій він доручав цю справу, мала не тільки дати особисту гарантію лояльності королеві, а й бути відомою Вітовтові[212] [213]. Унаслідок таких акцій Спитко з Мельштина стає в один ряд з удільними князями і дозволяє собі використання в титулатурі виставлених від свого імені документів титулу «володар і дідич Подільської землі» (dominus et heres terre Podolie), «князь Поділля» (dux Podolie)s. Причину цього, можливо, варто шукати в одній з клаузул документа на Західне Поділля для Спитка -pleno iure ducali, quo ceteri nostri duces Lifhuanie etRussiefrui soliti sunt, отже, в явному княжому праві, такому, яке зазвичай існує для князів литовських і руських[214]. Адже за вже усталеною формулою від часів отримання ним у володіння Самбірського повіту, з його канцелярії виходять документи, де він титулує себе дідичем і володарем на Самборі (heres et dominus districtus Samboriensis)1 або володарем і дідичем князівств Подільського і Самбір- ського (dominus et haeres ducatus Podoliensis et Samboriensis, pallatinus et capitaneus Cracouinsis)[215] [216] та просто паном на Мелыптині, володарем Поділля та воєводою краківським (haeres Mielstinensis, dominus Podoliae et pallatinus Cracouiensis)[217]. Зразків такої титулатури Спитка є багато. Та й королівська канцелярія 1396 р. називає його краківським воєводою й володарем Подільської землі (pallatinus Cracouiensis et dominus terre Podolie)[218] [219]. Вдова Спитка, Ельжбета, 1402 р. видала документ, де в її титулатурі було зазначено: Ельжбета, вдова померлого Спитка краківського воєводи, володаря і дідича князівства Самбірського (domini et haeredis ducatus Samboriensis)3. І не таким важливим для наших справ є те, що саме криється за цими словами, адже зрозуміло, що в той час Спитко не міг стати князем, бо він ним не народився! Та постає запитання: чому саме для нього було зроблено такий виняток та й ще з таким формулюванням? Імовірно, що тут ми маємо справу з уявленням про тогочасну територію. Адже йшлося про передачу Спиткові частини Подільського князівства. І тут, очевидно, у сприйнятті цієї території важлива не так особа Спитка, хоча його першість у тогочасній урядницькій єрархії Польського Королівства залишається незаперечною, як власне її статус, що був князівським. Саме тому він отримав Західне Поділля на княжому праві. Дивним у цьому є те, що ця обставина (князівські претензії краківського воєводи) пройшла повз дослідницьку увагу, що саме володіння Поділлям дало змогу дітям Спитка вдало укласти шлюби з Пястами, а отже, стати на одну сходинку вище в ієрархії тогочасного, насамперед малопольського, можновладства. І це все відбулося після смерті батька! Ідеться про дочку Ядвіґу, дружину Бернарда, князя на Нємодлінє[220]. Це одруження (а наймовір- ніше, що то були заручини, як припускає Двожачек) відбулося у 1396-1397 рр. після отримання Спитком не тільки Західного Поділля з його князівським статусом, а й замків на західному кордоні королівства внаслідок вій- ськових дій проти князя Владислава ©польського1, а головне - ще за життя самого Спитка з Мельштина., Його друга донька Катажина була в першому шлюбі (бл. 1408 р.) за мазо- вецьким князем Янушем Молодшим. З боку коронного можновладства був ще один акт родичання з Пястами та з іншими князями у першій половині XV ст., а саме: великопольської родини Шамотульських (Малґожата з Шамо- тул, донька Вінцентія, була одружена з князем раціборським Казимиром II; до речі, вона була родичкою Мельштинських (дружиною Спитка з Мельштина, сина володаря Поділля, була Беатрича, донька Доброґоста з Шамотул, познанського каштеляна, а отже двоюрідна сестра Малґожати))[221] [222]. Та й, насамкінець, вдова володаря Поділля, Ельжбета, вийшла вдруге за. Яна, князя зємбіцького[223]. Отже, маємо приклад якщо не піднесення статусу родини Мельштинських до рівня князів, то принаймні виокремлення їх серед тогочасного коронного можновладства. В історіографії є кілька думок щодо цього. Насамперед ідеться про боротьбу за вплив у королівській раді. Вочевидь, на десятому році свого правління Владислав II Яґайло перебував якщо не в пошуку, то принаймні прагнув міцно закріпити біля себе Лелівітів, насамперед Спитка з Мельштина, для якого шлях по східцях урядницької ієрархії був майже завершеним. А коли так, то залишається земля як винагорода, а краще велика територія. А отримання великих земельних надань, у вигляді цілих земель для Спитка не було новиною. 1385 р. він отримав від королеви Ядвіґи у заставу за 1500 гривень Вепську землю (terram nostram Beczensem)[224]. До того ж це гроші, які Спитко надав королеві для розрахунку з Вітовтом за його акцію щодо підкорення всього Поділля 1394 року. Сума становила 5000 гривень у празьких грошах[225]. Що мав на увазі Яґайло, який хотів підпорядкувати Поділля? Можливо, причиною було бажання короля позбутися останніх угорських васалів на руських землях, адже після подій 1387-1388 рр. Львівська, Перемишльська та Галицька землі остаточно увійшли до складу Польського королівства. Але фактом залишається те, що правлінню князів Коріатовичів на Поділлі було поставлено край. Можливо, Яґайло не зміг знайти відповідну кандидатуру серед князівського прошарку, аби замінити Коріатовичів. Адже серед низки присяг на вірність новому королю, Ядвізі та Польському королівству, як уже зазначалося раніше, не маємо у нашому розпорядженні такого документа з боку подільських князів (це не означає, що його не могло бути, але подальші події зводять існування такого документа, до мінімуму). Чому ж тоді Коріатовичі не склали такої присяги? Адже сміливо можна стверджувати, що якби така присяга від подільських князів була, то згадку про неї у тій чи тій формі було б зафіксовано у джерелах. Одним з аргументів на користь Спитка, на який свого часу звернув увагу Ян Тенґовський, було те, що Коріатовичі вважалися або сприймалися при дворі у Кракові як угорські ленники. Тому Яґайло і не мав наміру залишати за ними Поділля1. Загалом складність цієї політики була пов’язана не тільки з розлогою територією Центрально-Східної Європи, де основними гравцями були Угорське та Польське королівства, а решта державних утворень ставали на той чи той бік у цій грі. Щодо Великого князівства Литовського, то більшісь акцій, які були організовані з цього боку, мали на меті передусім забезпечення численному клану Ґедиміновичів уділів для князювання. А небажання Яґайла посилювати позиції Вітовта у цьому регіоні, найімовірніше, і зупинили вибір короля на краківському старості. Період Спиткового володарювання Західним Поділлям є настільки «темним», що його аж ніяк не «освітлює» згадка в люстрації Подільського воєводства 1615 р. про привілей, виданий ним для кам янецьких міщан магдебурзької юрисдикції, згідно з яким вони мали право на третю частину доходів із замкового млина, що на р. Смотрич, з тим, що ці кошти йтимуть на потреби оборони міста[226] [227]. Молдавський воєвода Стефан видав ґлейт для приїзду Спитка[228]; коли він, імовірно, намагався вплинути на господаря, який дав прихисток Коріатовичам. У цьому документі Снитка названо господарем (dominum Spythkonem, domino Spythkone). За припущенням Двожачека, Спитко у період свого подільського володарювання контролював політику щодо Молдавського та Валашського князівств, які внаслідок вакууму влади в Угорському королівстві прийняли васальну зверхність Корони Польської. Його участь у липні 1397 р. в з’їзді Яґайла і Сигіз- мунда Люксембурзького у місцевості Стара Весь на Спіші разом з королівською парою, на думку дослідника, не була випадковою, зважаючи на подільське володіння Спитка та протекцію Коріатовичам, яку надав їм угорський король1. Щодо управління новоотриманою територією, то, крім вищенаведеної згадки з люстрації 1615 р., привертає увагу інформація Яна Длуґоша, який розповідає про з’їзд коронних та литовських панів у Парчуві 1451 р. (під час якого, імовірно, було покладено кінець тривалим, як на середину XV ст., суперечкам за Поділля). Хроніст наводить розлогу промову кардинала Збіґнєва Олесниць- кого (свого протектора) про права Корони Польської на Поділля. У патетично переданій Длуґошем промові є один цікавий пасаж, на який свого часу звернув увагу Януш Куртика у вступі до видання списку подільських урядників. Ідеться про те, ким був Поваля Слуповський: чи це дві різні особи?[229] [230] У латинському виданні з XIX ст. Длуґошевої «Історії або хроніці Польського Королівства» зазначено: «Scitum enim est, milites Poloniae, Powalam, Slupowski et alios illam gubernasse, deinde Spithkoni de Melsthin palatino Cracoviensi largitione perpetua...»[231] Тут комою розділено Поваля і Слуповський, чого вже немає у тогочасному польському перекладі цієї фрази: «Wiadomo, ze rycerze Polscy, Powala Slupowski і inni tq zimiq zarzqdzali; ze potem Spydcowi z Melsziyna wojwodzie Krakowskiemu dana byla dozywociem...»[232] [233]. У сучасному коментованому латиномовному виданні Длуґоша, без коми, повторено попередній варіант цього фрагмента: «Scitum enim est milites Pobnie, Powabm Slupowski et elios, illam gubernasse, deinde Spithkoni de Melstin palatino Cracoviensi largitione perpetua...»3. Коментуючи цей фрагмент, упорядники послалися на працю Януша Куртики від 2000 р. та перелік подільських урядників, де переказали припущення дослідника про можливе адміністрування цій території у 1394-1395 рр.[234] Без сумніву, хтось мав би бути намісником (старостою) Спитка з Мельштина у Кам’янці. І Спитко на це місце мав би поставити довірену особу, яку добре знав. Постає запитання: Поваля Слуповський - це одна особа чи дві різні? У своїй праці Двожачек згадує рід Повалів-Оґонів (Powalow- Ogonow)1. Це принаймні дає підставу припустити існування двох осіб. Те, що Слуповські були теж лелівітами і походили з Малопольщі, а також те, що їхні володіння були розташовані поруч маєтків Спитка, може свідчити, як припускає Януш Куртика, про клієнтарно-патрональний зв’язок між ними[235] [236]. Проблему, яка існувала від часів введення до широкого наукового обігу тексту Длуґоша, він спробував розв’язати у своїй розвідці, присвяченій найстарішим документам для ордену францисканців у Кам’янці. У першій частині статті йдеться про ідентифікацію подільського старости Рафала, знаного з джерельних згадок 1403 та 1409 рр. Куртика доводить, що можна сміливо ідентифікувати Слуповського і Рафала, як одну особу, зважаючи ще й на той факт, що Рафал зі Слупова фіксується в оточенні Спитка з Мельштина ще у 1395 р.[237] І на цьому варто було би завершити розповідь про Спиткове володіння Поділлям, адже є достатньо прикладів у сучасній українській історіографії, де описується «величезна» робота, проведена з ініціативи Спитка з Мельштина з уфортифікування кам’янецького замку, зміцнення його обороноздатності, побудови веж тощо[238]. Можливо, з ініціативи Спитка, проводилися роботи з побудови й розбудови замку, також і міста Кам’янця як нової столиці Поділля. Але, на жаль, усі ці здогадки і припущення не мають під собою джерельної бази. Єдиним матеріальним свідченням присутності герба Леліви є його зображення на кахлях, якими була вимощена підлога у православній (!) Троїцькій церкві у Кам’янці[239]. Характерно, що вони були доповненням до інших кахлів, на яких зображено орла як символ Польського Королівства, фрагмент герба, що, найімовірніше, належав комусь із прибульців із Сілезії тощо[240]. Усе це, у свою чергу, може свідчити про ідеологічний підтекст цієї композиції: під управлінням лелівітів Поділля та Кам янець є в складі і під владою Корони Польської. Влітку 1399 р. володар Поділля пристав до військ литовського князя Bi- товта. Військо складалося з литовсько-руських сил, загонів хана Тохтами- ша, близько 100 вояків Тевтонського ордену під керівництвом раґнетського комтура Марґварта фон Зальцбаха (Marqwart von Salczbach), а також близько 400 рицарів з теренів Польського Королівства, серед яких, за свідченням Яна Длуґоша, вирізнявся краківський воєвода Спитко з Мельштина з численним рицарством Подільської землі. Разом з ним були такі особи, як Сен- дзівой із Остророґа, Доброґост із Шамотул (донька якого була дружиною сина Спитка), мазовецький воєвода Ян Ґловач з Ленженіц, Януш з Домбро- ви та ін.1 Чому Спитко взяв участь у цій кампанії, адже більшість польських рицарів змушені були, як свідчить Длуґош, через заборону королеви Ядвіґи відмовитися від неї? Вочевидь, причину участі володаря Західного Поділля слід вбачати у володінні цим краєм (адже Східне Поділля належало Вітовто- ві), а також у бажанні отримати здобич і славу2. Вибравшись на свою останню військову виправу, Спитко загинув під час битви на р. Ворскла 16 серпня 1399 р. Про його смерть у Супрасльсько- му літописі зазначено: «...а ее имена їзбиеньїх князей Литовъекыхъ... князь Выспытко Краковъекыи»3. Тут укотре джерела зафіксували або «згадали» його «князівський» статус. Нетривале Спиткове володіння Західним Поділлям у 1395-1399 рр. було дуже нетиповим на той час прикладом того, коли особу некнязівського походження підносив верховний володар і їй надавалися у володіння величезні території на княжому праві. Все це породило інспірації цієї особи на С. 242. - Рис. 144. Щиро дякую Олегові Морозу, співробітникові Національного історико- архітектурного заповідника у Кам янці-Подільському, за допомогу у фотографуванні цихкахль. 1 Johanns von Posilge, Officials von Pomesanien. Chronik des Landes Preussen (von 1360 an, for- tgesetzt bis 1419) // Scriptores Rerum Prussicarum. Die Geschichtsquellen der Preussischen Vorzeit bis zum Untergange der Ordensherrschaft / Herausgereren von T. Hirsch, M. Toppen und E. Strehlke. - T. III. - Leipzig, 1866. - P. 230; DlugoszJ. Dziejow Polskich ksi¾g dwanascie / Przeklad Karola Meche- r zynskiego. - T. III. - Ks. IX-X / / DlugoszJ. Dziela wszystkie / Wyd. A. Przezdziecki. - T. IV. - Krak6w, 1868. - S. 496. Політичний aπeκcτ і значення цієї битви у давнішій літературі див.: Барбашев А. Витовт и его политика до Грюнвальдской битвы (1410 r.). - C∏6., 1885. - С. 94-100; Греков И. Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды (на рубеже XIV-XV вв.). - M., 1975. - С. 223-236. 2 У Длуґоша є досить патетичний опис участі Спитка у цій битві: Dlugossii J. Historiae Po- Ionicae Iibri XII / Instruxit I. Zegota Pauli. - T. III. - Lib. IX-X // DlugoszJ. Opera omnia / Cura A. Przezdziecki. - T. XIL- Cracoviae, 1876. - Р. 528. 3 Супрасльский список // Полное собрание русских летописей изданное по высочайшему повелению Императорскою археографическою комиссею. - СПб., 1907. - T. XVIL Западнорусские летописи. - С. 48. особливий статус серед коронного панства, ознакою чого стали шлюби дітей та вдови Спитка з Мельштина з представниками роду Пястів, що було абсолютним винятком із тогочасного порядку. Такий особливий статус одного з ініціаторів вибору Яґайла чоловіком королеви Ядвіґи, найімовірніше, був пов’язаний не тільки з його незаперечними заслугами перед новим королем, а й проуторською політикою князів Коріатовичів, яка в нових реаліях до Корони Польської була не лише архаїчною, а й небезпечною. Не пов’язаний диснастично з молдавськими господарями і чужий у цій частині Європи, Снитко, враховуючи його заможність і вплив на короля, був чи не ідеальною фігурою для реалізації планів Яґайла щодо інкорпорації Подільського князівства до складу особистого домену короля і Корони Польської загалом. ТутЯґайло, імовірно, повторював практику Людовика Угорського, який, призначивши своїм намісником дієвого князя Владислава ©польського, тісно прив’язав руські землі до Польського королівства. * * * Друга половина XIV ст. стала тією епохою, яка відкрила тогочасному світові Поділля. Прихід на цю територію у 40-ві роки братів Коріатовичів зумовив переорієнтацію краю на Захід. Подальша їхня співпраця з польським королем Казимиром III та Людовиком Угорським закріпила західний вектор політики князівства. Очевидно, з цим було пов’язане запрошення чималої кількості вихідців з німецьких земель для осадження їх у містах краю, здебільшого в Кам’янці. Васальна присяга 1377 р. Коріатовичів Угорській Короні вплинула на подальшу історію Поділля. Зміна династії та їх небажання присягати Вла- диславові II Яґайлові, як це зробили майже всі представники клану Ґедимі- новичів, призвели до втрати ними у 1394 р. свого удільного князівства, яке відтоді стало каменем спотикання між Польським королівством і Великим князівством Литовським у регіоні. Передача західної частини краю краківському воєводі Спиткові з Мельштина стала першим поділом краю на дві частини, який повторився знову на початку 30-х років XV ст. З тогочасних джерел видно певну структурованість місцевого привілейованого стану. Поряд з князями, що володіють цією територією, бачимо князів- співпрацівників (князь Василь Винницький), на нижчому щаблі були представники панської групи, а ще нижчу верству становили зем’яни. На жаль, ми дуже мало знаємо про них. Можна лише припустити, що, зважаючи на спорідненість і контакти з сусідньою Галицькою землею, де не було князів, решта шляхтичів походила як з грона старих боярських родів Руського королівства, так і з-поміж прибульців - тих мандрівних рицарів середньовічної Європи, які у пошуках землі, грошей і слави прибули на нові східні простори.