ВАРЯГИ І СТВОРЕННЯ КИЇВСЬКО-РУСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Немає сумніву, що Київська Русь, як державний твір, ство­рений антськими слов’янами — це був початок історичних часів українського народу, бо навколо Київської Руси, як навколо 'ядра, почали консолідуватися всі інші етнічно споріднені по- антські племена.

Ще перед утворенням Імперії Київської Руси полянські князі, як згадано вище, зударилися були з хозарською держа­вою, створеною над долішнім бігом Волги тюркським плем’ям хозарів, що прибуло з Азії. Хозари стали поширювати своє во­лодіння на захід по обох сторонах долішнього Дону, зустріча­ючись над Озівським морем з візантійськими посілостями. Вони не виявляли завойовницьких тенденцій супроти тих посілостей, навпаки, мали з візантійською державою спільний інтерес — спинити поширювання Київської Руси в напрямі Озівського моря, щоб не дати їй сполучитися з Руським Каганатом на Ta- манському півострові, який постійно нападав на візантійські посілості.

Отже, стараючись відіпхнути Київську Русь від Озівського моря, хозари збудували з допомогою візантійських інженерів над долішнім Доном твердиню Саркел, названу слов’янами Бі­лою Вежею. Звідси хозари стали посуватися в північно-захід- ньому напрямі, встановлюючи свій протекторат аж над київ­ськими полянами, над етнічно з ними однорідними сіверянами та в’ятичами, що жили в доріччі Оки і згодом увійшли в етніч­ний масив російського народу.

Однак, Руського Каганату, що його столицею був Тьмуто- рокань, вони не змогли узалежнити від себе. Що більше, Тьму- тороканська Русь в році 860-му вчинила на саму Візантію страшний грабівничий напад, що його патріярх Фотій у своїх гоміліях характеризує як поважну загрозу для Візантійської імперії.

Хоч хозарський протекторат не був надто докучливий для полян та сіверян, князі Аскольд та Дир скинули його і взялися консолідувати довкола Київської Руси інші антські племена, поширюючи державу на сіверян на сході. Тьмутороканську Русь Візантія старалась приборкати, висилаючи до неї христи­янську місію по нападі Руси на Царгород 860 р., яка мала пев­ний успіх.

Хто були Аскольд і Дир: слов’яни чи варяги? „Повість временних літ” виразно твердить, що були це варяги, які 862-го року відірвались від очолюваної конунґом Рюриком головної варязької бази в Новгороді Великому і Дніпром прибули до Києва. Це Аскольд і Дир допомогли полянам скинути хозар­ський протекторат, відновити повну самостійність Київської Руси і навіть поширити її впливи. Совєтські дослідники історії ранньої Київської Руси (Рибаков) твердять, що Аскольд і Дир були слов’янами, останніми з династії Кия, засновника Києва, яка від половини VI стол. княжила над полянами. Про сло­в’янське походження Аскольда і Дира говорить також поль­ський хронікар Длуґош. Про те, що Аскольд і Дир були вже християнами, посередні докази знаходимо в самій „Повісті вре­менних літ”.

Самостійна держава Київської Руси з відносно високою культурою над водним Дніпровим шляхом, що поширювалась в напрямі Лівобережжя, на територію Тьмутороканської Руси, стала неначе маґнетом для новгородських варягів, які після 862-го року під проводом конунґа Рюрика опанували не тільки Новгород Великий та довколичну територію ільменських сло­в’ян, але також територію горішньої Волги з Ростовом та Му­ромом і білоруський Полоцьк.

Сміливий гіаїзд на Київ зорганізував по смерті Рюрика (879) Олег, який став регентом новгородсько-варязької держа­ви в імені малолітнього Ігоря. Олег, прозваний в історії Віщим, згідно з „Повістю временних літ”, 882-го року, а правдоподіб­ніше 879-го року, опанував по дорозі на Київ Смоленськ, клю­чову станицю водного шляху Балтика — Чорне Море, та тери­торію межирічних „волоків” і усунув Аскольда і Дира від вла­ди. Він відразу зорієнтувався в новій ситуації, а саме що: а) в цій новій імперії мусить домінувати Київська Русь із столи­цею Києвом, „матір’ю городів руських”; б) Київська Русь над Дніпром мусить сконсолідувати одноетнічні поантські землі не тільки Тьмутороканської Руси, але також племена південні та західні; в) до тої сконсолідованої, культурно й економічно ви­ще розвиненої Київської Руси мають бути прилучені, як анекси, землі північної смуги суцільного лісу з надільменським Новго­родом Великим включно. Таким чином між 879 і 882 роками на­родилась імперія Київської Руси. Київсько-Руська держава. Реалізація накресленого вище пляну зайняла більшу частину життя київського володаря Олега.

Нова ситуація найболючіше ударила по амбіції Новгороду Великого, дотеперішньої столиці варязької держави. І тому, хоч економічна розбудова Київсько-Руської держави з її хребетним стовпом, Дніпровим шляхом із варяг у Греки, принесла для Новгороду Великого, як північної кінцевої стацїї тієї водної ма­гістралі, велику матеріальну користь, він стає до активного культурного та політичного суперництва з Києвом.

Населення Великого Новгороду аж до завоювання його Москвою (1478) не прикладало до своєї держави назви Русь, а називало її гордою назвою „Господин Великий Новгород”, дармащо по упадку Київсько-Руської держави та по зруйну­ванню Києва в деяких осередках північних територій, зокрема в Суздальсько-Володимирському, згодом Московському князів­стві, проявилися тенденції прибрати собі назву Русь, свого ко­лишнього володаря, Київської Руси-України⁴⁰).

4θ) Since Novgorod elected her princes among the members of the house of Riuryk, she was also considered a part of Russia in the larger sence of the word.

Навіть найбільші прихильники гіпотези про слов’янське походження Київсько-Руської імперії не всилі заперечити, що без втручання варязької військової сили ця імперія не могла б постати і без тієї сили не була б спроможна об’єднати всіх пів­нічних територій. Варяги допомогли також включити в одно- цілу державу, як природну частину Київської Руси, землі за- Хідніх антських слов’ян, а також землі південних, етнічно близьких племен понад Чорним морем, уличів та тиверців, і та­ким чином на два з половиною століття забезпечити тривкість водного дніпрового шляху, головної магістралі в економічній системі імперії.

Тепер у склад Київсько-Руської держави входили племена лісової смуги, на різних ступнях цивілізації — слов’янські на заході та півночі і неслов’янські, фінські, на північному сході. Утворення імперії під проводом Київської Руси розпочало пе­ріод економічного вирівнювання та культурної асиміляції не- руської півночі русько-українським півднем, — процес, який ми називаємо русинізацією імперії. Влучення цих просторів •відбулося виразно проти волі їх населення, силою меча, і тому довго приходилося навіть податки збирати шляхом „полюдія”, 'Себто військової щорічної виправи. Зріст економічного життя Ib північних провінціях і очевидна користь з приналежности до імперії, кермованої Києвом, поволі ступлювали нехіть до Києва, а християнізація робила решту.

Одначе, зі зростом культури почали з усією силою також проявлятися в прилучених північних областях етнічні різниці та політичні тенденції унезалежнюватися від українського !півдня і творити власні політичні центри, консолідуючи навко­ло них етнічно споріднені племена, як ядра нових груп земель, згодом народів та націй.

У Київсько-Руській державі постійно змагалися два чин­ники: доосередній — економічної користи з приналежности до Києва, і відосередній — етнічно-культурних прикмет півночі, відмінних від українського півдня. Коли центральна влада Ки­єва була сильна і економічна користь з приналежности до імпе­рії для периферій була очевидна, відосередні сили зменшува­лись, коли ж слабла центральна влада, поставала непевність щодо водного шляху Чорне море - Балтика, а з тим меншала й економічна користь — відосередні сили зростали з усією си­лою. В половині XII стол. ці сили розклали Київсько-Руську имперію на природні частини, коли половці в південній Україні перетяли Дніпровий шлях і таким чином завалили економічну цілість держави.

Стверджуючи заслуги варязької сили для будови імперії, не слід, одначе, їх перебільшувати, як це роблять норманісти. Наприклад, польський історик Г. Пашкевіч бере за історичну правду не тільки все те, що про варягів сказано в „Повісті вре- менних літ”, але ще й додає від себе, що все, що в Київсько- Руській державі в дотатарські часи було створене, як політична •структура держави, економіка та культура, — треба завдячу­вати варягам^[41])- Пашкевіч іде ще далі, твердячи, що в дота­тарські часи не було навіть поняття руської-української нації, бо, мовляв, термін „руський” рівнозначний з релігійним понят­тям „східньохристиянський”.

Немає сумніву, що такі крайні погляди норманістів важко науково доказати. Варяги (нормани чи вікінґи), де б вони не з’являлись, в Англії, Франції чи південній Італії, з’являлись як збройна, добре зорганізована сила, здібна організувати нові політичні утвори. Одначе, вони доволі скоро розпливалися в мо­рі тубільців, входячи в склад їх вищої кляси. Так само було і в Київсько-Руській державі. Варяги були тільки першою ру­шійною силою, що причинилася до будови імперії. Вони три­мали її силою впродовж X стол. в суцільності. Одначе, з хре­щенням Руси, себто з початком XI століття, культурні сили Руси переймають ролю цементуючої варязької зброї, бо варяги вже розчинилися тоді серед українського народу.

Засобами прискореної асиміляції варягів були не тільки ■краса і багатство української природи, але також погідна вдача русичів-українців та спосіб їх життя. Проте, історики підкрес­люють, що найважливішим чинником в асиміляції варягів бу­ли українські жінки. Варяги приходили на Русь без жінок; ■осівши тут, вони одружувались і вже в другій Генерації вина- родовлювалися, бо й культура Руси-України була тоді вища, ніж культура варязька.

До Київської Руси Олег прилучив території двох інших східнослов'янських народів, білорусинів та росіян, над сто­лищами горішнього Дніпра, горішньої Волги та горішнього,і середущого бігів Західньої Двинй та Німану, що вливаються до Балтійського моря. В північній та західній частині тих про­сторів жили слов’янські племена, що примандрували туди, мабуть, в часі переселення народів (ІП-ѴІ стол. по Христі), як гчастина західніх слов’ян; про два племені, радимичів та в’я­тичів, навіть згадується в,,Повісті временних літ”:,,Радимичи бо и вятичи от ляхов...”

На самій півночі, над Ільменським озером, жили словіни,.засновники Новгороду Великого, звані також ільменськими (Слов’янами. Усім своїм економічним і навіть політичним жит- ітям вони були зв’язані з балтійськими краями, одначе сирівці одержували з областей над горішньою Волгою. Посуваючись в східньому напрямі на землі, заселені від неолітичних часів фінами, вони причинилися до зорганізування земель Ростова та Муроми. Були це перші окремі політичні утвори на землях нинішніх росіян.

Слов’яни з походження, зв’язані з балтійськими містами, що згодом створили торговельне і політичне об’єднання Ганзу, новгородці перейнялися республіканським свободолюбним ду­хом. По створенні Руської держави Новгород, як сказано, еко­номічно зріс, але завжди суперничав з Києвом за першенство. По заведенні християнства новгородці також збудували в себе катедру св. Софії. В новгородських пам’ятках помітні впливи русько-української писемної мови, одначе, на думку Ю. IBe- вельова, мова новгородців належала до новгородсько-суздаль­ського діялекту.

Ільменські словіни з двома торговельними містами — біль­шим Новгородом і меншим Псковом, льокальним суперником Новгороду, не зважаючи на мовне споріднення із суздальцями, 'своєю політичною духовістю були антагоністами суздальсько- московської держави, що почала творитися в половині XII сто­ліття. Перша держава була республікансько-аристократичною, друга самодержавною. Починаючи з половини XI стол., Новго­род розвинув свою власну літературу, літописання та культуру.

На південь від ільменських слов’ян, над сточищами горіш­нього Дніпра, Німану та Західньої Двини, жило велике плем’я, а радше союз племен — кривичі. В часі прилучення їх до Ки­ївської Русії Зорганізовано там уже два князівства, Полоцьке та Смоленське. Перше перебувало в залежності від новгород­ських варягів,,друге завоював допіру Олег під час походу на Київ. Полоцьк економічно тяжів до Балтійського моря, Смо­ленськ був заінтересований у торгівлі, зв’язаній з Дніпровим родним шляхом. Кривичі колонізували обшири на північ у на- 'прямі Пскова та на схід в напрямі доріччя горішньої Волги, отже простори, заселені фінськими племенами; із змішання ціостав тут російський нарід. Кривигі — це головне плем’я, з якого постав білоруський нарід. В склад білоруського народу увійшло також плем’я, що жило на південь від кривичів, дре- ’говичі, яке на Поліссі межувало з деревлянами, племенем ет- тгічно руської, або української групи. В склад білоруськог'о ^народу увійшло, крім того, плем’я радимичів, що поселилося ® доріччі ріки Сожі, лівого допливу Дніпра. Центральним міс­том, довкола якого відбувалася консолідація білоруського на­роду, був Полоцьк над Двиною. В половині IX стол. з усіх пле­мен лісової смуги культурно найвище стояли кривичі, а про ідреговичів та радимичів літописець зазначає, що¹ вони жили,,скотським образом”. На думку Третякова, в той час границі |між білоруськими слов’янами та балтійськими народами були вже виразно усталені^[42]).

Внаслідок походу варягів під проводом Олега на південь аїрилучено до Київської Руси також основну територію ниніїп- інього російського народу —■ доріччя горішньої Волги з густою сіткою допливів. На цій території, над Окою, жило тільки одно' (слов’янське плем’я, що в цілості увійшло в етнічну субстанцію росіян —- в’ятичі, які дали основу Рязанському князівству. В’я­тичі були найбільш відосереднім племенем Київсько-Руської держави впродовж наступних ста ро’ків. Остаточно приборкав ах і влучив до імперії аж Святослав Ігоревич 963 року по дйох (воєнних походах. Поза цим єдиним суцільним слов’янським (племенем, основна територія російського народу навколо ни­нішньої Москви була заселена фінськими племенами, що жили тут від часів палеоліту.

Про мешканців цієї території в часах неоліту російський археолог Третяков пише:,,Невеличкі оселі, що складалися в хатинок-землянок із стіжкуватими дахами, висока майстер­ність в обробітку каменю та кости, полювання на лося та водну •птицю — все це... зближало лісові племена Східньої Европи •із старим населенням Приуралля та тайґової Азії”⁴³).

Літописець зг*адує три фінські племені, як головний етніч­ний субстрат того обширу: весь, меря,,мурома. Ці фінські землі в доріччі горішньої Волги від дуже ранніх часів колонізували новгородські словіни з північного заходу і кривичі із заходу, надаючи слов’янського характеру новим князівствам Ростов­ському та Муромському. З півдня посувалися хвилі колонізації в’ятичів.

Культура фінських племен, пише Третяков, основно різ­нилася від культури слов’янських племен. Таким чином сло­в’янська колонізація створювала справді нову етнічну масу. „Ця колонізація, — пише М. Грушевський, — була дочатком формування наймолодшого, але найчисленнішого великорусь­кого народу. Він витворився на фінському ґрунті сією новго- родсько-кривицьїкою та кривицько-в’ятицькою колонізацією; асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом, ця колонізація, одначе, заховала в нім вповні слов’янський тип. Тут д лісистій полосі, в доріг г і широко розгалужених допливів Волги, творився 'новий [світ зовсім незалежно від укралнської Руси-України. Тут творився нарід, призвичаєний до твердого життя північної лісистої смуги, при чім Волга вказувала йому шлях розвою в напрямі сусідньої Ази”⁴⁴).

Отже, чим для України-Руси була степова смуга та Дніпро з Чорним морем, тим для російського народу стала Волга з лі­совою смугою та шляхом у безмежні простори Азії.,

Різноетнічна імперія, створена завоюваннями Олега, дале­ко не була одноцілою під політичним і культурним оглядом. Духова культура ільменських слов’ян,, білоруських племен, а також сусідніх фінських племен, чисто фінських чи слов’я- нізо'ваних, предків нинішнього російського¹ народу, постала в інших географічних умовинах і була відмінна від культури Київської Руси-України. Інша була мітологія, інша економіка, інший світогляд. На півдні, на території нинішнього україн­ського народу, батько родини.— на грецький лад — був посе­редником поміж Дажбогом і невідомими силами природи. Даж- богові і тим силам природи він сам із своєю родиною приносив жертви під священними деревами на лоні природи. У північних

13) Третяков, о. с. ст. 21.

U) М. Грушевський, Історія Украіиж-Руси, том І. Передрук Ныо- Иорк, crop. 185.

■слов’ян існував зорганізований стан жерців-волхвів, що керу­вали релігійним життям їх і слов’янізованих фінів. Волхви завзято боронили своє становище проти інвазії християнства та ліберальних, оптимістичних поглядів на життя, що напли­вали з Київської Руси.

Коли з київського центру почало ширитися на північних обширах християнство, волхви ставали організаторами опору проти нової релігії. У більших містах, як у Новгороді, Ростові та Муромі, волхви викликали протихристиянські заколоти ще навіть в другій половині XI століття.,На цю різницю в релігій­них віруваннях населення Київської Руси-України та північ­них просторів, залюднених предками сучасних білоруського та російського народів, звертає увагу історик Ю. Вернадський^44а).

Опанування варягами Києва та полянської землі ще не забезпечувало їм влади над усіми племенами, етнічно близь­кими з полянами, не кажучи вже про північні племена. Насам­перед варязької влади не хотіли признати уличі та тиверці, що жили в південній та південно-західній Україні. З ними треба було вести війну. Раз-у-раз бунтувалися сусідні деревляни, і аж княгиня Ольга остаточно¹ привела їх під керму київських князів. Все ж таки на початку X стол., себто під кінець воло­діння Олега, в залежності від Києва були вже навіть прикар­патські білі хорвати.

^44a) Kievan Russia о. с. “Kievan Realm consisted both politically and socially of heterogeneous elements, not to mention ethnografic variations” (p. 21) — “There must have been so much diversity in the religion... it would perhaps be more accurate to speak of two, or even three old Russian religions” (p. 48).

жих престолів на Русі, немов постійні додатки — апанажі на колонізованих та адміністраційно організовуваних територіях. HanpHiwrafl, до старого Переяславського князівства був прилу­чений, як колоніяльний додаток, Суздаль, ядро пізнішої Мос­ковської держави. Ще навіть у половині XII стол. такий сепа­ратист, як суздальський князь Юрій Долгорукий, засновник окремої суздальсько-московської династії та самостійницької суздальської політики, жалівся такими словами, коли київ­ський князь прогнав його сина з малого уділу на Русі-Україні, з Божська:,,,Також дні ту части ніту в Руській Землі и дитем моим?” (Іпатіївський літопис, 1149).

Провідні князі, наслідники Ярослава Мудрого, після по­ділу Київсько-Руської держави на уділи (1054), щоб підтриму­вати свій престиж, старалися мати родинні гнізда-князівства на Русі з додатками поза Руссю. Це не стосується до окремої групи князів на землях, виразно віідсепарованих від Києва, як Новгород та Полоцьк. ToMy вже в першій половині XII стол. спостерігаємо в Київсько-Руській державі немовби три типи державного устрою: один — на просторах Руси-України, дру­гий —■ на північно-західніх землях, що ґравітували до Балтики, і третій — на північно-східніх землях, в доріччі горішньої Вол­ги. Ці три державні та соціальні устрої були немов передвісни­ками окремих основ під окремими народами, згодом націями.

а) На землях антської Руси-України від передісторичних часів князі співпрацювали з провідниками племен, з так зва­ними „старійшинами родів”. Без їх опінії у важливих державних справах не могли обійтися навіть такі сильні київські князі, як Володимир Великий та Ярослав Мудрий.

До цього праслов’янського звичаю достосувалися варяги з династії Рюрика, скоро тільки асимілювалися в слов’янсько­му морі. В новому державному та соціальному устрої, в якому династія Рюрика та вищі шари їх варязьких войовн’икіѣ посло- в’янщилися, давні праслов’янські старійшини родів переходили у вищий боярський стан, що поглинув варязьких прибічників- дружинників теж уже послов’янщеної династії. Таким чином у старій Київській Русі, що поширилась уже на всю нинішню українську територію, витворились групи так званих старших дружинників і залежних від них молодших дружинників, а по­біч князя виріс другий чинник влади, боярська рада, як реч­ник вищої соціальної верстви, земельної аристократії. Цей чин­ник в одних землях був слабший, в інших сильніший. Най­більшого значення набула боярська ^аристократія в Галичині, де вона стала змагатися з князем за владу, аж надто часто на шкоду держави. Як в соціальному наверствуванні боярй прий­шли до рішального значення, так і в територіяльному укладі боярська рада головного міста землі накидала свою волю мен­шим містам та областям в ім’я засади:,„Що город постановить, на тім і пригороди стануть”. Спершу це стосувалося до поста­нов віча головного городу.

До суперництва з боярською верствою у більших містах виступає городське населення, що за старим слов’янським зви­чаєм збирається ще на міських вічах у Києві, Переяславі, Га­личі. Одначе, навіть найсильніше віче Києва не було вже всилі стати державно-устро-євим чинником влади побіч князя. Віче перетворювалося радше в революційний чинник, нездібний зорганізувати республіканські установи, і як такий мусіло зій­ти з поля боротьби за владу. Отже, аристократичний, бояр­ський лад характеризував соціяльно-державний лад земель Руси-України найсильніше в Галичині.

б) На північніх землях Київсько-Руської держави, заселе­них слов’янською людністю, а саме серед ільменських слов’ян, в Полоцьку і частинно в Смоленську, побіч князя, доволі скоро набирає значення віче головного городу, на якому першу ро­лю грає багате міщанство, заінтересо'ване в торгівлі з надбал- тійськими країнами, а згодом ганзейськими міст'ами. Причини, чому міське віче набуло тут більшого значення, ніж боярство, треба шукати, з одного боку, в тому, що міський патриціат був сильніший економічно (від територіяльного земельного бояр­ства на ненадто врожайних просторах Прибалтики, а з дру­гого — в тому, що.міська зйать була тією силою, на якій спи­рався князь у змаганні з центральною владою Києва.

По прилученні землі ільменських слов’ян київський князь, щоб запевнити собі залежність здеґрадованої столиці Новго­роду, висилав туди спершу свого намісника, довірену особу, що тримала Новгород у руках при допомозі збройної сили. На­звіть перша християнізація Новгороду відбувалася насильно. Пізніше Ярослав Мудрий, замість намісників, вйсиЛав до Нов­городу когось із членів династії. По ослабленні центральної «влади Києва, після смерти Ярослава Мудрого, новгородці не­гайно скористалц з того і почали владу князя обмежувати. (Рішальним чинником стало, віче, на якому головну ролю ві­дігравало багате купецтво під проводом архиепископа. Цей титул, єдиний в усій імперії, здобув собі владика Новгороду в половині jXΠ стол., користаючи з боротьби Києва за знаціо- налізування Київської Митрополії в часі поставлення митро­политом Клима Смолятича. Міське віче Новгороду впродовж XIII сто'л. обмежило владу князя до такої міри, що зійшов він до ролі начальника збройних сил, а всю владу перебрало в свої руки міське віче, впровадивши на ділі республіканський устрій.

в) Явно сепаратистичну політику супроти Києва почала вести передусім Полоцька земля, ядро білоруського народу. В Полоцьку від прастарих часів були свої власні „велицїї кня­зи”, що ще перед наїздом Олега на Київ залежали від варязь­кого князя Рюрика в Новгороді. Таким чином Полоцька земля зберегла свою династію РоТволодів поза київськими Рюрико­вичами. З огляду на сильну владу перших Рюрико'вичів, по­лоцькі князі зберігали льояльність суцроти Києва. Одначе, ви­користовуючи малолітність синів Святослава, молбдпий син якого, Володимир, сидів намісником у Новгороді, полоцький князь Рогволод старався зовсім усамостійнитися. Відгомоном цього є літописне оповідання про образливу відмову Рогніди, Рогволодової дочки, вийти заміж за Володимира.

По знищенні Володимиром династії Рогволода, коли зали­шилася в живих тільки Рогніда, що таки стала Володимиро- вою жінкою, Полоцьк був підкорений Києвом. Одначе, значен­ня полоцького міщанства було вже таке велике, що Володи­мир, уже як київський князь, прислав до Полоцька за наміс­ника свого сина від Рогніди, Із’яслава, який започаткував нову окрему галузь Рюриковичів, династію Рогволода в жіночій лінії, що відновила сепаратистичну політику свого діда, спи­раючись на силі полоцького міщанства. Звичайно, Полоцька земля не вийшла зі складу імперії, одначе завжди займала в ній відокремлене становище. І так вічево-республіканський лад став характеристичним для землі ільменських слов’ян та Полоцька. Про політичний сепаратизм білоруських земель бу­де ще мова далі.

г) Інший державно-суспільний лад витворився на північ- но-східніх землях, заселених у переважній більшості несло­в’янською людністю — східніми фінами. Ці землі були вже частинно сКолонізовані слов’янським елементом, і та колоні­зація йшла далі під владою Київської імперії. Місцеве населен­ня від непам’ятних часів займалося головно мисливством та рибальством, і тому тільки колективна праця під проводом енергійного провідника могла забезпечувати прожиток. В часі прилучення тих обширів до Київської Руси ростовська і му­ромська землі, так само як і слов’янські в’ятичі, мали вже сво­їй князів. До Ростова, Мурому та землі в’ятичів приходили те­пер князі з Диева із власною дружиною та адміністрацією. ‘За ними тягнули купці, а потім християнські проповідники. Сві- жокюлонізовані неслов’янські території не мали „старійшин родів”, що були на слов’янських рільничих землях, і тому кня­зі стали рядити тут, спираючись тільки на свою адміністрацію та військову дружину. Коли ж навіть місцевий елемент сло- в’янщився і вЯодив у склад державного апарату, то вже при­звичаювався він до абсолютної влади князів з браку власної традиції. Ал,е й тут не обходилося без конфліктів. Відомого автократа, князя Андрія Боголюбського, своґо роду першого ідеолога суздальсько-московського сепаратизму від Києва, вбили місцеві бояри, а з місцевим владикою, який.на візан­тійський лад став цілковито на послуги непопулярної політи­ки князя, безоглядно покінчив київський митрополит. Одначе, за його наслідника Всеволода, званого „Большое Гнездо”, все повернулось до старого, і влада князя ще більше скріпилась. Таким, чином абсолютна влада князя була характеристичною для північно-східніх земель Київсько-Руської держави, де по­літичним центром стало місто Суздаль. Це — ядро території російського народу.

На ці три групи земель Київсько-Руської держави звертає також увагу Владімірський-Буданов, відомий історик росій­ського права^[43]).

VIII.