РУСЬ ТА РУСЬКА ЗЕМЛЯ — ФОРМАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Не тільки чужі, грецькі джерела виразно відірізняли стару Київську Русь від земель поза Руссю, прилучених під владу Києва, але так само в поширеній державі-імперії у передтатар- ській добі виразно відрізнялось Русь від прилучених до неї зе­мель.

Чи була між ними яка різниця? Різниця була в тому, що слово,,Русь” мало чисто етнічне значення, а „Руська земля” — політично-державне. Видно це і з місцевих та грецьких дже­рел, з договорів із греками та із згаданого вже твору Констан­тина Порфірородного. Слово „Русь” завжди уживається як збір­не поняття народу, тому в слов’янському тексті договору Ігоря з греками (945) Русь та Рід Руський — це те саме. По-грецьки перекладали це словом „ґенос”. Цікаво, що в договорах зара­ховують до Руського Роду людей не тільки слов’янського, але також варязького походження, що оселилися в якійсь землі Київської Руси. „До народу руського, — пише совєтський ро­сійський історик А. Насонов, — зараховують себе в договорі Ігоря з греками посли воєнних дружинних родів, часто сло­в’янського, часто іншого походження, що жили в Києві, Чер­нігові та Переяславі⁴⁸).

Назва „Руська земля” відносилася також перед смертю Ярослава до Київської Руси —- не до народу, але до землі, себ­то території як першого елементу держави. Побіч назви „Русь­ка земля” виступає у ранніх джерелах рівнорядна назва „Русь­ка страна”, що в грецькому тексті договору Ігоря перекладене словом „хора” або „хоріон”; обидва ці слова в грецькій мові відносяться до території. Що поняття „Руська земля” мало зна­чення державно-політичне видно аж надто ясно з староукраїн­ських правних джерел, де слово „земля” рівнозначне з „дер-

18) А. Насонов, о. с. ст.

У 39-ій статті поширеної і в 9-ій статті скороченої „Руської Правди” слово „земля” має виразне значення держави. В цій статті говориться: „А свода из своего города в чужу землю ніт”. Тут мова про те, як далеко можна вести пошукування зниклої речі, як далеко можна „вести свод”, шукати злочинця. В однім і другім випадку ця судова акція має скінчитися на границі землі, себто князівства, бо в гужу землю або державу нема „своду”.

Також у багатьох творах старої літератури, в літописах, слово „земля” означає державу в Київсько-Руській імперії чи поза її межами. Постійно уживається означення: Київська зем­ля, Чернігівська земля, Переяславська земля і т. д. В такому самому значенні слово „земля” прикладається до чужих країн: Лядська земля, Угорська земля, Гречеська земля.

Як сказано вище, під словами „Руська земля” до смерти Ярослава Мудрого розуміли тільки стару частину імперії, Ки­ївську Русь, бо прилучені північні обшири були територіями, залежними від неї. Так це розумів і Константин Порфіро­родний.

Згідно з статутом Ярослава Мудрого, старші його сини ді­стали уділи на Русі з додатками поза Руссю. Одначе, деяким із них припали уділи тільки на прилучених землях, чи то були вже давно зорганізовані, чи нові князівства, які щойно орга­нізувалися. В цій новій ситуації етнічна назва Русь лишилася постійно при Київській Русі, натомість політично-державна назва Руська Земля мусіла вже прикладатися також до при­лучених територій з власними князями. Іншими словами, те­пер Київсько-Руська держава та Руська Земля починають мати вже одно й те саме значення. Після смерти Ярослава Мудрого назва Руська земля поширюється ступнево на всю імперію.

Ця нова назва для збірної власности династії Рюрикови- чів, спадщини Ярослава Мудрого, що розпадалася на напівса- мостійні, а то й самостійні уділи, зв’язані хоч би слабими вуз­лами федерації, потрібна була для того, щоб підкреслювати відповідальність усіх князів за зберігання Руської Землі, зокре­ма супроти чужинців, передусім степовиків, що наступали зі сходу.

В другій половині XII стол. федеративні зв’язки між окре­мими частинами Київсько-Руської держави так ослабли, що фактично мали ці зв’язки вже характер радше моральний, який крив у собі прив’язання хіба до спільної Церкви, кермованої ки­ївським митрополитом, до одної культури, що поширювалася по всій території колишньої імперії, та до права членів династії Рюриковичів^[44]).

Розуміється, найбільше заінтересованою в зберіганні єд- ности була Київська Русь, одначе всі заклики єднатися в ім’я „інтересів Руської Землі” знаходили щораз слабший відгомін, особливо в тих центрах, де вже почали виразно формуватися ядра нових народів: білоруського в Полоцьку та Смоленську, російського в Суздалі та Володимирі і, нарешті, в Новгороді Ве­ликому.

Доказів на те, що в XII стол. Русь — це виключно нинішня Україна, зустрічаємо дуже багато в джерелах, писаних на її те­риторії, і в джерелах, створених уже в нових центрах поза Рус­сю. Як сказано вище, льокальна назва полян-Руси уже в X стол. стосується також до лівобережних земель Чернігівщини, Пере­яславщини та до Тьмуторокані, що наприкінці XI стол. переста­ла існувати, залита степовиками. Такий зміст поняття Руси збе­рігався також в XI столітті. Західньоукраїнські землі довший час Руссю не називались, і це може бути доказом, що там ще не витворилося тоді свідоме почуття спільности з Руссю, не зва­жаючи на спільні етнічні прикмети, що існували від передісто­ричних часів.

Наведемо ильки для прикладу, як про значення назви Русь говорять літописці XI-XII стол.:

Київський князь Із’яслав Ярославич, прогнаний братами з Києва, опинившись на Волині, з вдячністю згадує про свою дружину, що з ним „вийшла з Руської землі”. Переходячи з Во­лині на Київщину, він зазначає, що вступив „в Руську землю”. Тоді ще навіть деревська земля з населенням антської групи, залежна від Києва, не називала себе Руссю. Князь Святослав, що сидить у Києві, кличе з деревської землі свого помічника Рюрика „в Русь”. Ще в XII столітті для галичан київське вій­сько — це „руське військо”, а київські бояри — „руські бояри”.

Та рівночасно з політичним розпадом Київсько-Руської ім­перії в XII стол. назва Русь поширюється на захід, і в половині XII стол. Волинь стає вже також частиною Руси. Після війни поміж Із’яславом II київським та Володимиром галицьким, Во­лодимир відступає Із’яславові „руські городи Шумеск, Тихомль, Вигошев, Гнойниця, Божськ” (Іпат., 1152), всі на східній Во­лині. В р. 1147 володимир-волинського єпископа називає літо­писець Новгороду Великого єпископом „Рускія области” (Новг. І, 1149). На переломі XII і XIII століть уже й Галичина вважа­ється частиною Руси, коли галицько-волинський князь Роман Мстиславич, зайнявши Київ, проголосив себе „самодержцем всея Руси”. Від того часу і Галичина називається вже частиною Ру­си, і бере активну участь в обороні всієї держави проти степо­виків у битві над Калкою (1223), а пізніше постійно проти та­тар. Тоді вже закінчилася формація українського народу.

У першій чверті XIII стол. не лише джерела, писані з укра­їнського становища (Іпатїївський список), але й основне дже­рело, писане з суздальсько-московського становища (Лавренті- ївський список), зараховують до Руси тільки землі нинішньої України, виразно включаючи і Галичину. Наведемо місце з цьо­го літопису, з якого видно, що Суздальсько-Володимирська дер­жава від самого початку ставилася байдуже до наступу татар на Східню Европу і що виключно українські, „руссгіи князи” взяли на себе увесь тягар боротьби, що скінчилась кривавим погромом над рікою Калкою в 1223 році.

Тут суздальсько-володимирський літописець виразно про­тиставить свої міста Володимир, Ростов — Русі, а своїх князів — руським князям. Суздальці вже мало заінтересовані в спра­вах Руси, і їх літописець пише, що після цього погрому „бысть плачь и туга в Руси”, а не в суздальсько-володимирській землі.

Не слід думати, що лише на переломі XII і XIII століть сформувався русько-український нарід. В тому гасі остатогно сконсолідувалась національна свідомість всього русько-україн­ського етносу навколо Київської Pycu, тепер уже навіть полі- тигно ослабленої. Русь, Рід Руський, себто народ руський-укра- їнський, існував в першій половині XI стол., і його національ­на свідомість, сполугена із щирим патріотизмом для Київської Руси-У країни, існувала вже як свідома ідея в першій половині XI стол., за гасів Ярослава Мудрого. Видно це з писань митро­полита Іларіона та його сугасників. Одначе, ця свідомість на­родної єдности не була однаково глибока над Дніпром і на пе- риферіях Руси, особливо на західніх периферіях. Тепер, на пе­реломі XII та XIII століть, ця свідомість єдиного народу охопила вже всі етнічно-українські, староантські племена та землі.

Відповідальність не тільки киян, не тільки чернігівців, во- линян, але також галичан за добро спільної батьківщини, гото­вість боронити рідний край, як над Калкою, всюди, де була по­треба, свідчить, що Рід Руський, руський-український нарід був уже не тільки народом, але й нацією, прикладаючи до тих часів модерне слово „нація”.

В другій половині XII стол. з галицького центру, як з дру­гої столиці Руси-України, перебудовується новий економічний простір на місце колишнього імперіяльного економічного про­стору з осередком у Києві, який розвалився внаслідок спаралі- зування „путі з варяг у греки”. Основним стрижнем нового еко­номічного простору Руси-України стає Дністер, яким знову на­в’язується торговельний зв’язок з Чорним морем. Кінцевою ста- цією дністрової,магістралі стає місто Новий Галич (Галац) над Дунаєм. З галицького центру наладнуються також торговельні та політичні зв’язки з Візантією, Угорщиною, Польщею, з хре­стоносцями над Балтикою. Отже, розклад Київсько-Руської ім­перії не заломив характеру самої Руси-України, як сформова­ного вже окремого народу-нації.

Русь-Україна тепер вже навіть протиставиться іншим части­нам колишньої Київсько-Руської держави, як чужим для неї. Це видно з багатьох місць Іпатіївського літопису (української редакції), як також з літописів московських редакцій, Лавренті- ївського та новгородських. В Іпатіївському літописі під роком 1141 записано: „Біжашу Святославу из Новгорода идяшу в Русь ко брату” (його брат був в Києві). Під роком 1154 в Іпатіївському літописі сказано: „В том же лети пойде Дюрги с Ростовци и Суз- дальци и с всими дітми в Русь” (до Києва); і таке: „в том же зими пошел бі Дюрги в Русь (із Суздаля), слишав смерть Изяс- лава” (в Києві).

Інші приклади: „Святослав йде к Нарижку и перешед Оку и ста... В тоже время прибегоша дітски з Руси повідаша йому Володимира в Чернигові, Изяслава в Стародубі” (Іпат. 1147). Чернігів і Стародуб — це Русь-Україна. Князь Юрій в Суздалі нарікає: „Тако мні ніту части в Руской Земли и дитем моим” (Іпат. 1149). По убивстві Андрія Боголюбського суздальськими боярами записано в Іпатіївському літописі: „Видівше смерть княжу Ростовци и Суздальци... Ріша... князь наш убіен, а дітей у него нітут, синок его да в Новігороді, а братя в Руси” (Іпат. 1175). Його брати були в Чернігові. Таким чином Новгород, Ростов, Суздаль, Нарижськ, ріка Ока — то не Русь.

Переяслав, що лежить на південний схід від Києва, постійно в Лаврентіївській хроніці, написаній із суздальського станови­ща, зветься „Переяслав Руський”, натомість новий Переяслав, заложений на Суздальщині, зветься „Переяслав Заліський”, себ­то за лісами (Лавр. 1109, 1201, 1215, 1227, 1228, 1230). Під ро­ком 1149 в Іпатіївському літописі записано, що Із’яслав князь київський, переяславський та волинський відвідує свого брата Ростислава у Смоленську і — „Изяслав дари Ростиславу, что от Руския Земли и от всих царских земель, а Ростислав дари Из- яславу, что от верхних земель и от варяг”. Тут руським землям протиставляться землі „верхні”, себто з-над горішнього Дніпра, землі білоруські та суздальсько-московські.

Порівнюючи записи Іпатіївського літопису під 1147 роком та 1-го Новгородського під 1149 роком про справи так званого Ки­ївського Собору 1147 року, на якому вибрано митрополитом українця Клима Смолятича, читаємо в 1-му Новгородському лі­тописі таке: „Иде архиепископ Нифонт в Русь (до Києва), поз­ван Изяславом и Климом митрополитом. Ставил бо его бяпіеть Изяслав со єпископи Руския области не слав Цареграду”. Що це є та „Руська область” докладно інформує нас Іпатіївський лі­топис під 1147 роком. Пишеться там, що митрополита Клима вибрали такі єпископи під проводом чернігівського Онуфрія: єпископ Білгороду (Київщина), Переяслава, Юрієва (Київщи­на) та Володимира Волинського, отже всі з Руси-України, з „Руския области”.

Ту область Новгородський літопис називає Руською об­ластю. Виборові Клима протиставилися два єпископи з-поза Руси-України, смоленський та новгородський.

Таким чином Русь, нинішня Україна, в XI-XIII століттях виразно протиставиться, як окрема національна одиниця, пів­нічним землям, себто нинішній Білорусі та Суздальщині-Мос- ковщині, які тоді не вважали себе за частину Руси. На це, зокре­ма, звертаємо увагу, бо нерідко навіть деякі українські історики назви „Північна Русь” помилково уживають на означення Мос­ковщини та Білоруси з Новогородом, а назву „Полуднева Русь” — на означення України. Як бачимо з джерел XI-XIII століть, це окреслення не наукове, а впроваджене до історіографії ро­сійськими вченими, які бажали й донині бажають бачити в се­редньовічних часах на всьому просторі Східньої Европи одну Русь — і на Україні, і на Білорусі, і на Московщині. В джерелах XII стол. Північна Русь це Чернігівщина, Полісся, Волинь, а Полуднева Русь — землі степової України.

Одночасно з тим, як за етнічними землями Київської Руси- України закріплюється назва Руси, як країни русинів у латин­ській мові, цю назву щораз частіше перекладається словом — назвою Ruthenia, а її населення словом Rutheni. Стара назва „Руська земля” лишається ще за всім простором колишньої Ки­ївсько-Руської держави, хоч вона вже давно перестала існувати, радше вже на означення просторів, де діяла русинізація, себто впливи культури Київської Руси.

Серед живої вже свідомости русько-української єдности та солідарности народжується вже й русъко-укралнсъкий патріо­тизм, про який зберіг нам вістки Іпатіївський літопис, описуючи події з половини XII століття та наступних літ. Це був час, коли наближався вже відкритий зудар поміж Суздалем та Ки­євом 1169 року. Провідником того оживленого патріотичного ру­ху на Русі-Україні стає старша віднога Мономаховичів, наслід- ників Мстислава Мономаховича.

Першим свідомим патріотом Руси-України був князь Із’яс- лав Мстиславич з пол. XII стол. Це він став ініціатором націо­налізації Руської Церкви, себто її унезалежнення від візантій­ського патріярха. Київ планував він знову зробити церковним та духовим провідником усієї Руської землі. На київського ми­трополита він підібрав українця Клима Смолятича, вченого, аскета, а водночас патріота, якого енерґійно підтримував до сво­єї смерти. Для нього взором були руські київські святі XI стол.

Змагаючись зукраїнізувати київську митрополію, Із’яслав входить у конфлікт з усіми північними анексами Руської дер­жави, отже з територіями, на яких формувалися вже народи ро­сійський, білоруський та новгородський. Там візантійські впли­ви були сильні. Син Із’яслава, Мстислав Із’яславич, це, мабуть, найкращий взір українського князя передтатарської доби. Він бачив вже розвал Руської держави-імперії через заломання її економічного хребта, Дніпрового водного шляху, який був спри­чинений половцями. Він бачив, що Суздаль уже непримиренний ворог Руси, який лише чигає на згубу Києва. Тому Мстислав збирає українських князів і звертається до їх сумління. Цей йо­го драматичний виступ так записано в Київському літописі під р. 1169:,Ji вложи Вог в серце Мстиславу мисль благу о Pyской Земли. Занеже ей хотяше добра всим серцем: и сзва братью свою и нага думати с ними река им тако: братье, пожалътеси о Руской Земли, о своей отгині и дідині, оже несеть христьяне на всяко літо у віжі свои (половець), а с нами роту взимаюче, всегда переступаюче. А уже у нас и Греческий путь изотимають, и Соляний и Залежний; а ліпо ни било братье взряче на божію помоч и на молитву святой Богородици поискати отець своих и дід своих пути и своей чести”.

3 такими словами звертався він до провідників руського на­роду напередодні зруйнування Києва суздальцями (1169). По тій страшній катастрофі він веде далі боротьбу проти Суздаля збірними українськими силами. Його син Роман Мстиславич був „самодержцем всея Руси”, творцем об’єднаної Руської держави від Дніпра по Вислоку зі столицею в Галичі.

Зруйнування Києва Андрієм Боголюбським тільки скріпило солідарність князів Мстиславичів. В р. 1178, коли новгородці, застрашені зростом сили та амбіцій суздальських князів, висла­ли послів до братанка Мстислава Із’яславича, Мстислава Рости- славича, запрошуючи його на новгородський княжий престіл, він, як записано в Іпатіївському літописі, заявив: „Яко не могу ити из отгини своєї и со братьею своею розойтися, прилежно бо тщашетъся, хотя страдати от всего серца за отцину свою, всегда бо на великія діла тсняся, размишливая с мужи своими, хотя исполнити отегествіе свое. Си розмишливая вся во сердци своем нехотя ити” (стор. 120). Але брати і бояри Мстислава принево­лили („принудиша”) його прийняти це запрошення („зовуть тя с честю”), і він пішов княжити до Новгороду, „положи на умі своем: аще Бог приведетъ мя с дарового дни сія, то не могу ни­какоже Руской земли забити”.

Для Мстислава Ростиславича Новгород та й взагалі області поза Pyссю-Україною вже не були батьківщиною, це вже була чужина. Коли ж він пішов княжити поза межі своєї батьківщи­ни, то завжди мав глибоко в серці постанову не забути Руської Землі і працювати для неї. Цю постанову він виконав і свого сина виховав в любові до Руси-України. Ного син відомий в істо­рії Мстислав Удатний, теж спершу новгородський князь, добро­вільно, без будь-яких конфліктів з новгородцями, що аж надто часто бували в Новгороді, перенісся на Русь-Україну до Києва. 'Згодом, по смерті Романа Мстиславича, самодержця всеї Руської Землі, в часі анархії, вмішався він у справи Галицько-Волин­ської держави, прогнав з Галича угрів і сам там засів, зберіга­ючи обітницю передати галицький престіл легальним спадко­ємцям, дітям Романа Мстиславича, Данилові й Василькові. Це він виконав. Київ, Галич — це для князів Мстиславичів уже до­рога батьківщина, а північні землі, Новгород, Суздаль — чу­жина.

Мстислав Удатний засвідчив свою любов до Руси-України, зокрема, тим, що разом з іншими князями зорганізував похід проти татар, які 1223 року вперше появилися на східніх межах Руси-України. Цей похід, що був проведений при повній бай­дужності суздальських князів і що покінчився катастрофою над рікою Калкою, засвідчив високий патріотизм князів України- Руси. Тоді на полі бою згинуло 10 тисяч самих тільки киян.

IX.