КИЇВСЬКО-РУСЬКА ІМПЕРІЯ ТА її РОЗКЛАД

В історії постання та занепаду многоетнічних держав-імпе- рій, якою була також Київсько-Руська держава, виявляється, що їх довше чи коротше існування залежало від внутрішньої сили центральної влади та від зовнішніх чинників.

Київсько-Руська держава була створена силою зброї варя­гів, які вибрали найбільш культурну частину нової політичної структури, Київську Русь-Україну за домінуюче ядро держави. Первісний плян будови тої імперії був правильний, бо, збудо­вана силою, вона в майбутньому мала скріплюватися культур­ними впливами Київської Руси, яка одинока могла піднятися систематичної державної та культурної асиміляції різноетніч- ної, культурно відсталої півночі. Одночасно київський держав­ний центр завжди повинен був мати на увазі зовнішню безпеку імперії, як запоруку її політичного і економічного росту.

Наступні століття показали, що Київська Русь уміла тіль­ки частинно виконати ролю сторожа імперії. Київська Русь, як держава антських слов’ян з їх духовими прикметами, про які вже була мова, тільки частинно надавалася до місії керманича різноетнічної імперії. Київська Русь своєю гуманною та атрак­ційною культурою могла асимілювати різноетнічні області пе­ред впровадженням християнства слабше, а по впровадженні християнства з великою силою, одначе вона була наслідником антів-індивідуалістів, вихованкою грецького свободолюбного духа, теж сильно індивідуалістичного, і таким чином не мала даних створити сильний державний центр, який, з одного боку, фізичною силою влади, а з другого — силою культури міг би стоплювати примітивні племена в одну цілість, з внутрішнього

переконання заінтересовану в збереженні імперії.

Впродовж півтори сотні літ по 879-882 рр. цілість держави берегли варязько-слов’янські збройні сили, що стояли на услу­гах київського державного центру. Історія Олега, Ігоря, Свя­тослава та Володимира це була історія приведення різноетніч- них племен до державної дисципліни. Одначе, варязька зброй­на сила вже в часах князя Володимира почала топитися, бо ва­ряги, швидко асимілюючись, ставали такими самими русинами, як і антські слов’яни. Зрозумівши це, Володимир став шукати духово-морального цементу для втримання імперії і відкрив, що тим цементом може бути християнство.

Варяги, як збройна сила, останній раз ще допомогли Яро­славові Мудрому здушити внутрішню анархію по смерті Воло­димира. Панування Ярослава Мудрого — це останній період існування варягів як окремої етнічної та збройної сили. Після його смерти в Київській Русі були вже тільки дружинники-ру- сини варязького роду, що зовсім засимілювалися і стали таки­ми самими „од роду руського”, якими були антські слов’яни.

М’яка вдача антських слов’ян, індивідуалізм всередині са­мої таки династії проявилися лихими наслідками зараз же по смерті Ярослава. До того ж сам останній керманич імперії, Ярослав Мудрий, виявив дивний брак реалізму в державних справах. Годі зрозуміти, як міг цей висококультурний монарх встановити такий непевний на майбутнє спадковий статут, спер­тий не на засаді права примусу, але тільки на засаді морально­го авторитету, себто доброї волі.

Державу, що все ще складалася з різноетнічних елементів із відосередніми тенденціями, до того ж уже дуже серйозно загрожену із сходу печенігами, він ділив на низку уділів в до­броті батька, щоб кожний син дістав свою частку.

Цю помиліф Ярослава Мудрого історики звичайно пояс­нюють тим, що це були часи февдального роздрібнення всієї Европи, отже й Київсько-Руська держава не могла бути виїм­ком. Але поділ держави Ярослава на уділи це не був поділ по лінії февдального права. При февдальному устрої існував — головний володар і февдальний зверхник-сюзерен, якому під­леглі мали складати присягу на вірність та послух. Порушення февдальної присяги давало право февдальному зверхникові примусити порушника до вірности, або й відібрати в нього уділ. При февдальному праві не було моральної залежности в „отця місто”, а була таки правна залежність, припечатана присягою; вона мала бути виконувана з усією льояльністю під­леглого февдала супроти зверхника. Правда, і на Заході фев- дальні васалі не завжди дотримували присяги і, зростаючи на силі, розколювали державу на февдальні уділи, одначе на За­ході могутнім гальмом, що спиняло повне роздрібнення дер­жави, була королівська корона, яку звичайно діставав фев­дальний сюзерен з рук Римського Престолу. Коронований па­пою володар здобував такий авторитет в цілій країні, що рідко коли відважувався підлеглий васаль ставити під сумнів авто­ритет коронованого монарха.

З київських володарів один лише Із’яслав Ярославич ді­став від папи Григорія VII королівську корону на вигнанні, але по повороті на київський престіл жив він тільки два роки. Зви­чай коронувати володаря — зверхника над удільними князями на Русі не міг собі здобути права громадянства тому, що Русь­ка імперія під церковним оглядом була частиною Східньої Церкви. Не зважаючи на свої близькі зв’язки із західнім ка­толицьким світом, формально вона не входила в систему за- хідньохристиянської спілки народів (Communitas Christiana) і тому ніхто з володарів на Русі не міг поряду діставати коро­лівської корони, як ознаки своєї незалежности назовні та своєї зверхности всередині держави над удільними князями.

У своїм статуті наслідства Ярослав Мудрий допустився двох основних помилок: 1) знищив центральну владу держави- імперії, 2) відкрив браму дальшим поділам держави на щораз менші та щораз слабші князівства. При такій системі втримати різноетнічні периферії було майже неможливо. Так само не­можливо було такій слабій державній владі зорганізувати ефективну оборону проти зовнішніх ворогів із сходу. Ця обо­рона стала справою існування чи повного розкладу імперії.

Державно-устроєву похибку Ярослава кілька десятків літ пізніше старалися направити самі князі під проводом енергій­ного Володимира Мономаха на з’їзді в Любечі (1097), закріп­люючи права поодиноких галузей роду Ярослава Мудрого на поодинокі родові землі. Одначе, спинити тенденції до дальших поділів і до дальшого ослаблення київської держави ніхто не був всилі. Київський державний центр по смерті князя Яропол- ка Мономаховича (1139 р.) на ділі перестав існувати. Настав кінець імперії як цілости, а слабу федерацію земель-уділів, в якій мали ще якийсь вплив княжі з’їзди, „княжі снеми”, за­ступило кілька десятків самостійних держав, кожна з власною внутрішньою політикою, навіть із закордонною орієнтацією.

У такій політичній ситуації зродився, побіч Новгороду Ве­ликого та Полоцька, новий центр опозиції на північно-східніх, фінсько-слов’янських територіях, що тяжіли до княжого горо­ду Суздаля. Опозиція цього нового центру докорінно різнилася від дотеперішнього індивідуалізму князів поодиноких уділів розбитої вже Руської Землі. Це вже була опозиція не проти ки­ївського князя Мстислава, Юрія, Ярополка чи якогось іншого князя, що засів на київському престолі, очевидно, з повним лег- коваженням моральної Ярославової засади „в отця місто”, але опозиція проти самого Києва та його провідної ролі на сході Европи.

Суздальська, пєредмосковська опозиція прямувала вже за ясно наміченим пляном не тільки до пониження, але й до ви­разного знищення значення Києва, й то засобами, нечуваними для м’якої, поетично-сантиментальної духовости антських сло­в’ян, все таки в засаді моральної.

Таку політику заініціював Юрій Мономахович Долгору­кий, вихованець Києва, беручись до неї обережно, немов з ви­кидами сумління. Ту політику вже цинічно продовжували його сини, Андрій та Всеволод.

Андрій,-званий Боголюбським, це вже вихованець Сузда­ля; відомий, як руїнник Києва (1169), став він на ділі першим історичним москвичем. Ту саму політику, як вже вдосконалену систему, вів далі його брат і наслідник Всеволод, прозваний „Большое Гнездо”. З ним на обрії Східньої Европи появилася вже виразна тінь Москви, противника Київської Руси-України.

В такій ситуації повного розкладу імперії ставала щораз пекучішою справа оборони східніх меж, зокрема південної га- стини імперії Руси-України, супроти половців. З браку цен­тральної влади цей тягар спадав на князів, що сиділи на зем­лях, суміжних із степами.

По смерті Володимира Мономаха, переможця над полов­цями, тільки на короткий час половецька змора зникла. Вона знову з’явилася з усією силою в часі повного ослаблення київ­ської центральної влади.

Лівобережний Переяслав став пограничним оборонним мі­стом проти половців; сама Переяславська земля лежала в ру­їні. Користаюги з браку сильної влади в Києві, половці завда­ли може найбільш дошкульного удару цілості Київсько-Руської держави тим, що, опанувавши в південній Україні обидва бе­реги Дніпра, перетяли водний дніпровий гилях. Тим ударом во­ни завалили єдину економігну структуру імперії,.

Як сказано вище, з прилученням під владу Києва варязь­кою військовою силою північних країн горішнього Дніпра та озерної области ільменських слов’ян утворився з Руської Імпе­рії великий економічний обшир, хребетним стовпом якого став чорноморсько-балтійський торговельний шлях головно рікою Дніпром та системою „волоків” в околиці Смоленська на пів­ночі та дніпрових порогів на півдні.

Ці матеріальні засоби давали можливість зорганізувати на сході таку оборонну систему, якої азійські кочовики невсилі були проломити. Але самі укріплення не могли бути постій­ною розв’язкою оборони проти сходу. Для держави-імперії тре­ба було повести таку оборонну політику, щоб тих кочовиків, печенігів та половців, які щороку висмоктували живу кров з Ру­си, зокрема з Лівобережної України, засимілювати, зробити постійними союзниками-приятелями, перетворити на свого ро­ду степових козаків-пограничників. Матеріяльні засоби на таку операцію були, одначе для організації постійної оборони по­трібний був єдиний сильний центр і ясний плян, намічений на століття. Розбиття держави на півсамостійні, а пізніше й само­стійні уділи було прямим запереченням такого пляну.

Відсутність оборони призвела не тільки до вилюднення Лівобережжя, але й до смертельного удару — до знищення економічної системи держави-імперії. В половині XII стол. по­ловці, як уже згадано, перетяли балтійсько-чорноморський вод­ний шлях в Південній Україні, спричинивши тим розпад од не­цілого економічного обширу на кілька самостійних економіч­них районів: новгородський, білоруський (полоцько-смолен­ський), суздальсько-ростовський і, врешті, український, одначе вже з центром не в Києві над Дніпром, а в Західній Україні. За­непад політичного значення Києва, як осередку держави, по­тягнув за собою повний упадок економічної сили Києва.

В економіці світу ніколи не буває пустки. Залишені Руссю візантійські та чорноморські ринки перейшли в руки Венеції, а в потатарській добі також частинно в руки її суперниці, теж італійської морської республіки Генуї. Візантійських ринків Галицько-Волинська, західноукраїнська держава вже ніколи не привернула в розмірах Руської імперії, хоч наладнала водну комунікацію з Чорним морем рікою Дністром.

Економічну слабість київського центру спритно викори­став новий державний твір, Суздальсько-Володимирська дер­жава з сильною автократичною владою князя. Ривалізуючи успішно з Києвом, ця держава розв’язала на свою користь проблему східніх степовиків-половців, уклавши з ними тісний союз, звернений проти Києва. Це допомогло новій, передмос- ковській державі розбудувати економіку, поширити рільниц­тво на витереблюваних просторах суцільного лісу і таким чи­ном стати головним годувальником Республіки Новгороду Великого, який тоді, враз із політичною зверхністю, поширив свої торговельні артерії на північні лісові простори аж по Урал. Монополія Московської держави у харчуванні Новгороду Вели­кого допомбгЛа автократичній Москві поволі розтягати та зміц­нювати свої політичні впливи в тій республіці. В результаті, в другій половині XV стол. (1478) Велике Московське князів­ство поглинуло республіку Новгороду Великого, суперника Києва.

У зберіганні єдности Руської Землі, природна річ, найбіль­ше заінтересована була Київська Русь, ядро імперії. Тому з Ки­єва йшли постійно настирливі кличі на відчужені вже перифе­рії „боронити Землю руську проти чужоземців”, зокрема „по­ганих половців”. Ідея єдности держави найкраще віддзеркале­на у безсмертному епосі „Слово о полку Ігоря”. Одначе, заклик його автора до солідарности Рюриковичів у другій половині XII стол. залишався вже — поза антською Київською Руссю — без відгомону. Та інакше не могло й бути, коли суздальсько-воло- димирський князь Всеволод, до якого персонально звертається автор „Слова”, хотів бути володарем Києва. Його явне накла­дання з ворогами Києва не вважалося вже навіть за зраду Руської землі, бо її єдности вже тоді на ділі не було.

Цинічного реалізму князя Всеволода не поділяли освічені кола і на північних периферіях розложеної імперії. Впливи ки­ївської культури робили й тут своє. Зокрема, „книжним людям” важко було забути, що таки колискою їх християнства та ма­тір’ю Церквою, що дала їм освіту, був Київ із святими печера­ми угодників, із святою Софією. У них вже існував свого роду патріотизм Київської імперії -— тої поширеної Руської землі. Тому вони ще й тоді співали пеани на честь Києва. Такий пеан на честь „матері городів руських” з половини XII стол. запи­саний у Никонівському літопису, пізнішій компіляції засадни­ло московської державної ідеології. Є там така апострофа: „Бо хто ж може не полюбити Київського володіння, бож це всяка честь і слава, і велич, і голова всім руським землям. У Києві з усіх віддалених царств збиралися всякі люди й купці, і вся­кого добра з усіх країн було в нім”^[46]).

Ентузіязм для Києва, свого роду навіть патріотизм для Руської землі, себто Київсько-Руської імперії, зустрічаємо також на землях білоруських, на землях ільменських слов’ян, навіть у Суздальсько-Володимирській державі, прототипі Московської держави, не зважаючи на діаметрально противну політику їх влади.

Голоси державного патріотизму з кінця XII та першої по­ловини XIII стол. були вже тільки відокремленими та слабими відгуками минулого. Вони не могли змінити факту, що Руська держава-імперія в другій половині XII стол. перестала вже існу­вати, а на її місці формувалися поза Руссю-Україною нові народи: новгородський і суздальсько-володимирський, як ядро московського народу, відколи в першій половині XIV стол. Мо­сква стала фактичним політичним та економічним осередком цих північно-східніх земель розложеної Київської імперії. При­родна річ, вони не були ще сформовані як окремі народи, одна­че їх етнічна близькість, політичне провідництво поодиноких центрів, нарешті їхні власні економічні інтереси прискорювали перетворення їх в окремі народи. Кожний із цих нових народів, зокрема новгородський та суздальсько-володимирський, прояви­ли сильну експансію. Перший — у північно-східню сторону, другий — на всі сторони, зокрема на схід у напрямі Волги.

X.