КУЛЬТУРНА РУСИНІЗАЦІЯ КИЇВСЬКО-РУСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Київська Русь, як ядро держави-імперії, утвореної між 879- 882 рр., культурно стояла куди вище від прилучених північних територій і тому природно притягнула до себе варягів, які вибра­ли Київ на столицю нової держави.

До смерти Володимира Великого північні землі трималися в залежності від київського центру здебільша силою зброї, але коли за Ярослава Мудрого зерно, засіяне Володимиром, поча­ло кільчитися, по всіх частинах імперії з’явився новий чинник суцільности держави духово-морального характеру. Впливи християнсько-київської культури поширювалися на терени ет­нічно чужородні, на слов’янські та щойно слов’янщені. Тому в одних частинах держави вони защеплювалися легше і запа­дали глибше в душі населення, в інших приймалися тільки по- верховно, бо київська культура була заслаба, щоб знівелювати чужоетнічний характер та місцеві життьові вимоги, відмінні від тих, що панували в поантській гелленізованій Русі-Україні. Там сепаратистичні сили були занадто великі, щоб сами­ми культурними впливами тримати постійно периферії у полі­тичній залежності від Києва, зокрема, коли державна влада була слаба. Одначе, навіть тоді, коли по смерті Ярослава Муд­рого (1054) державний центр заломився, а по смерті Ярополка Мономаховича (1139) на ділі перестав існувати, київське хри­стиянство та київська культура все ще діяли в розложеній уже імперії, тепер уже називаній Руською землею.

Тими чинниками, що підтримували моральну єдність Русь­кої землі, були:

а) Спільна династія Рюриковиче, як наслідників Володи­мира Великого. При тодішній февдальній ідеології Европи, де приватна та публічна власність слабо відрізнялися, теоретично вся територія Руської землі була власністю династії Рюрикови- чів навіть при удільному розбитті Київсько-Руської держави XII та XIII століть. Кожний Рюрикович мав право старатися про якийсь уділ, і ніхто з-поза їх династії не міг рядити в якійсь частині Руської землі. Це право сиділо так глибоко в переко­нанні тодішнього громадянства, що навіть землі з виразно рес­публіканським устроєм, як Новгород Великий, Псков чи По­лоцьк, таки задля форми мали князя, хоч і без влади. З права династії Рюриковичів на всі частини Руської землі виводили свої права суздальсько-московські князі XIV і наступних сто­літь, себто тоді, коли між Руссю-Україною та Московщиною не було вже дійсних зв’язків ні церковних, ні культурних.

б) Може найсильнішим реальним лучником частин полі­тично роздрібненої Руської землі була Церква, оголювана ки­ївським, або руським митрополитом. Християнство причинило­ся найбільше до наближення не-руської півночі до Києва, хоч спершу не приймалося воно там так скоро, як в Київській Русі, що вже від антських часів мала деякі зв’язки з християнським греко-римським світом.

Значення церковного чинника в домінуванні Києва розу­міли ті відосередні сили, що прямували до політичної сепара­ції, зокрема Новгород та Суздаль. Не сподіваючись мати влас­ного митрополита, Новгород принаймні постарався, щоб його єпископ мав титул архиепископа. Суздаль уже в другій поло­вині XII стол., за князя Юрія Долгорукого, старався в Царго- роді добитися власного митрополита, хоч без успіху. Патріярх противився діленню Руської Митрополії, бо це утруднювало б його контролю над київською митрополичою провінцією, в якій проявлялися тенденції для Візантії дуже небажані, як зв’язки із західніми християнами, гострі домагання, щоб Руська Церк­ва мала більше національний характер, зокрема мала русинів- українців митрополитами.

Суздальські князі Юрій Долгорукий, Андрій Боголюб- ський та Всеволод, не можучи добитися власного митрополита для своїх земель, з антагонізму супроти Києва, ревно підтри­мували провізантійську церковну політику патріярха в київ­ській митрополії, і ця церковна політика стала традиційною в Московській державі.

Антагонізм християнського півдня — України — до хри­стиянства на північних територіях мав своє джерело також в іншій християнській ідеології на Русі та поза Руссю. Христи­янська Церква на Русі пильно зберігала свою незалежність від світської влади, не претендуючи на політичні впливи серед гро­мадянства. У Суздалі вже за Андрія Боголюбського місцевий владика, встановлений з волі князя, став виразно на послуги його насильницької політики, що привело до осудження цього владики митрополичим судом у Києві та усунення його з вла- дичого престола, а згодом до убивства і самого князя Андрія суздальськими боярами.

Зберігаючи ідеологію вільної Церкви у вільній державі, київське християнство ідеологічно було наближене до хри­стиянського Заходу, і тому поділ Церкви з 1054 року не прий­мався так легко на Русі, не зважаючи на ревні заходи візантій­ських патріархів. У цій справі становище в Київській Русі завжди було неясне. Щождо Церкви на усамостійнених північ­них територіях Суздаля, Смоленська, Новгороду та Полоцька, то вона завжди вела пропатріяршу політику. Не маючи власно­го митрополита, суздальсько-володимирські князі добивалися в потатарській добі у Візантії та у татар, щоб київський митро­полит Кирило II та його наслідники перенесли свій осідок із зруйнованого Києва до Володимира над Клязьмою.

в) Із східнім християнством Київ накинув не тільки Pyci- Україні, але й також північним неруським територіям церков­но-слов’янську мову, яка прийшла на Русь з Великоморавської держави та з Болгарії з першими літературними творами хри­стиянського характеру. Нині знаходимо щораз більше доказів, що церковно-слов’янська мова з першими релігійними творами приходила також з колишньої Великоморавської держави, за­валеної мадярами в кінці IX стол., через Чехію, Словаччину та Польщу. Маємо сліди, що й на південних узбережжях Руси- України деякі християнські церкви, котрі існували там ще пе­ред хрещенням Володимира Великого, стали вживати в. асі діяльности св. Кирила зрозумілішої для південних русинів цер­ковно-слов’янської мови. Одним словом, вже від часів св. Во­лодимира ця мова стала мовою християнства Київсько-Руської держави.

Так само, як на Заході внаслідок домінування в Церкві латинська мова стала мовою літературною, мовою адміністра­ції та купецтва в усій західній латино-християнській Европі, так на сході Европи церковно-слов’янська, а не зовсім зрозумі­ла грецька мова стала урядовою мовою, мовою Церкви, літера­турною мовою, мовою державної адміністрації та широкого еко­номічного життя.

Хоч церковно-слов’янська мова була досить зрозумілою для слов’ян Київської Руси, як також для населення частини північних територій, від самих початків існувала сильна споку­са серед письменних людей на всіх просторах держави-імперії робити цю мову ще зрозумілішою, нагинати її до місцевої на­родної мови. Тому вже доволі скоро церковно-слов’янська уря­дова та літературна мова стала прибирати слова та вимову русько-українських слов’ян, новгородських, білоруських, а по­тім і суздальських слов’ян.

Природна річ, що церковно-слов’янська мова ніколи на те­риторії Київсько-Руської держави-імперії не була мовою широ­ких мас. Народні маси говорили своїми мовами, які тільки ча­стинно проявлялися місцевими льокалізмами в урядовій цер­ковно-слов’янс£кій мові. Серед народніх мас уже тоді виразно існували окрема українська мова Київської Руси із своїми діа­лектами, мова новгородсько-суздальських слов’ян, як основа пізнішої російської мови, та мова слов’ян західньої частини лі­сової смуги із своїми діалектами, нинішна білоруська мова.

Єдиної мови, акоїсь праруської мови всіх слов’янських мас півдня та півночі Східньої Европи ніколи не було, як це безпід­ставно твердять нині прихильники „прарусскої нації”. Загаль- нопоширена урядова церковно-слов’янська мова не була на- родньою мовою в жадній частині держави, ані в Київській Pyci- Україні, ані в північних анексах. Не кажучи вже про те, що в періоді, на який прихильники „прарусскої нації” кладуть її існування (IX-XII стол.), більшість етнічної субстанції ниніш­нього російського народу взагалі ще не говорила ніякою сло­в’янською мовою, а уживала фінських діялектів.

г) Знаряддям русинізації півночі були також взори киів- съко-русъкого письменства. Уже від часів Володимира Велико­го постають у Київській Русі перші твори духовної літератури, літописання, проповідництва, описи подорожей, етнічні твори та фолкльор. Ці твори розходилися доволі скоро в переписах по всій державі. Але, як було сказано, з огляду на етнічні різ­ниці та політичні амбіції поодиноких міст і членів династії, не всюди вдовольнялися самим прийняттям творів з українсько- руського півдня та їх наслідуванням.

Культурне суперництво з Києвом проявилося дещо пізніше і в інших осередках держави, зокрема в Суздалі, при виразній інтервенції влади. Тому тамошні твори є не тільки доказом са­мого існування культурного суперництва, але і його суто полі­тичного підкладу.

Літописання постало передусім у Києві з почину ченців Печерської Лаври і було цензуроване візантійськими духовни­ми особами. Його продуктом була „Повість временних літ”, яка у відписах дісталася також на північ, деколи перед, деколи по візантійській цензурі. „Повість временних літ” на Русі-Україні була продовжена так званим Київським літописом, а потім Га­лицько-Волинським. Ці три частини дають українську ре­дакцію літопису, збережену в так званому Іпатіївському списку. „Повість временних літ” дісталася також на Суздальщину, що вже від часів Юрія Долгорукого виразно сепарувалась від Ки­єва. Початкова частина „Повісти” була переписана на суздаль­ський лад і продовжена у Суздалі, а потім у столиці нової дер­жави, Володимирі над Клязьмою. Тому, що „Повість” покриває події тільки XI та перших років XII століть (до 1117), коли суздальського політичного сепаратизму ще не було, вона має лише невеликі зміни та додатки. Натомість, коли в половині ХП стол. Суздаль з його династією Юрієвичів виступає до яв­ного суперництва, а то й боротьби з Києвом, продовження „По­вісти” прикладає головну вагу до справ Суздальщини та сусід­ніх земель і виразно віддзеркалює протикиївську політику.

Суздальсько-володимирські і дальші продовження „По­вісти” збереглися в кількох списках, передусім в так званому Лаврентіївському кодексі літопису, в якому події другої поло­вини XII стол. і наступні представлені часто зовсім не так, як їх подає Іпатіївський кодекс. Ось приклад з відомим походом Ігоря Святославича на половців, що став темою безсмертного лицарського епосу України XII ст. Іпатіївський літопис, так са­мо, як „Слово о полку”, глибоко співчуває русько-українському лицарству в його катастрофі, натомість Лаврентіївський літо­пис сприймає ту подію з неприхованою іронією. Причина ясна: половці були тоді союзниками Суздаля проти Києва і руйну­вали Київсько-Руську державу так само, як і суздальці.

Культурні впливи йшли з Києва і успішно русинізували неукраїнську північ доти, поки не зародився політичний сепа­ратизм на землях поза Київською Руссю. Появився цей сепа­ратизм, і впливи київської культури почали щораз меншати.

ґ) Дальшим культурним чинником, що об’єднував і руси- нізував північні землі, була правна система „Руської Правди”. Як правні приписи для адміністрації та судів усієї Київсько- Руської держави, „Руська Правда” була списана в початковій редакції для новгородців у нагороду за їх воєнну допомогу Ярославові. На ділі не була вона оригінальним твором Яросла­ва, а була тільки збіркою прастарих правних понять антських слов’ян, зокрема Київської Руси. Цей твір досконало віддає гли­боко гуманні правні засади предків українського рільничого народу. За централізованої влади і у відсутності писаного пра­ва „Руська Правда” поширювалась дуже скоро по всій імперії, служачи для практичних потреб в судах та адміністрації. Про це свідчить'аж Д 06 списків цього правного пам’ятника, що збе­реглися в різних редакціях. Розвивався він від короткої „Прав­ди”, що мала 43 статті, до широкої „Правди” із 121 статтею. Для менших судів була створена скорочена „Правда” із 50 статтей у третій редакції.

Впливи „Руської Правди” впродовж XII стол. позначилися на законодатних пам’ятниках (судних грамотах) Новгороду Великого та Пскова, на правних пам’ятниках Полоцька та Смо­ленська на Білій Русі.

„Руська Правда” з її гуманними правними поняттями укра­їнського півдня знаходила труднощі у практичному застосу­ванні її в тих сепаратистичних частинах імперії, для яких м’я­кість права не відповідала поглядам на життя її населення, передусім на Суздальщині. „Руська Правда” пережила татар­ську навалу на Україні та Білорусі і її норми впливали там на визначення місцевих прав ще в XVI стол. і навіть увійшли до загальнодержавного Кодексу Литовсько-Руської держави, до 1-го Литовського Статуту з 1529 року. Натомість на землях Суздальсько-Московської держави в потатарській добі „Руська Правда” знаходить щораз менше застосування, і вже в ХГѴ стол. виходить зовсім з ужитку^[52]).

Все ж таки правка система „Руської Правди” виконала ве­лику ролю в культурному об’єднанні і в поширенні правного світогляду Київсько-Руської держави.

Культурна русинізація, що впродовж X-XII століть пливла з Києва на північні землі, та наростання політичного сепара­тизму на тих землях — це на ділі два взаємопротилежні стру­мені людського думання, відчування та діяння. Київська гу­манна і демократична в засаді культура полонила серця та ду­ші християнізованих кривичів, словін і навіть ростовців, наслід­ком чого були їх великі симпатії до Матері Городів Руських, де володів Володимир Великий, хреститель не тільки Київської Руси, але також областей поза Руссю.

Про особу князя Володимира не тільки на Русі, але також на землях суздальсько-московських, охрещені жителі, слов’я­нізовані київською культурою, укладали оповідання та пісні- билини (старини), в яких звеличували його, як доброго та справедливого володаря, як „ясне сонечко”, що володіє могут­ньою Руською державою в оточенні своїх помічників-багатирів. У билинах Святий Володимир княжить на добро широких мас, ласкаво, при допомозі тих своїх багатирів надлюдської сили та героїзму. Такими є легендарний Ілля Муромець, легендарний Алексій Попович, історичний Путята Никитич, душею й тілом відданий Володимирові і як поганин-варяг, і потім як христи­янин, що згідно з суздальською ментальністю сліпо виконував волю свого монарха. Билини збереглися до наших часів пере­дусім на території московського народу, одначе постали вони при активній участі очарованих київською культурою книж­ників ростовсько-суздальських територій ще в добі передтатар- ській і в часі наступу татар на землі колишньої Київської дер- жави-імперії.

Видно це з того, що в багатьох билинах виразно віддзерка­люються прокиївські симпатії і нехіть до суздальського сепа­ратизму. Наведемо билину про Алексія Поповича. Відомості про цього „багатиря” знаходимо також у Тверському літописі. Алексій Попович був сином ростовського попа Левонтія. Бать­ко Алексія мав ім’я ченця Печерського монастиря, Леонтія, ки­ївського мученика-місіонара на Ростовщині. Як „храбр богатир” прославився він на службі Всеволода „Большое Гнездо” та його сина Константина. Особливо визначився у липецькім бою 1216 року. Боротьба поміж наслідниками Всеволода відтрутила Алексія Поповича від суздальсько-володимирських князів і він скликав нараду багатирів, які винесли справді імперсько-па­тріотичну постанову. В Тверському літописі під 1224 роком за­писано, що в тій постанові вони заявили: „Аще служити на­чнуть князем по разним княженіям, то и не хотя ймуть пере­битися, понеже князем в Руси велико нестроение и части бо- еви”. Тому багатирі рішили між собою: „Служити им одиному великому князю и матери градом Киеве”. Тож як постановили, так і зробили: вибралися на південь служити великому князеві в матері всіх городів, у Києві. В билині сказано, що Алексій вибрався до Києва зі своїм слугою Торопом. Тверський літопис стверджує, що згинув він разом з іншими 70 багатирями над Калкою, боронячи своїми грудьми проти татар столицю Руси. Напівісторичний, напівмітичний багатир Алексій Попович — це живий протест ростовського уродженця проти сепаратистич- ної політики суздальських князів на погибіль Києву^[53]).

Так само‘билина про Камське побойовище перейнята про- руськими симпатіями і патріотичним духом оборони Руської імперії під проводом Києва.

У билинах, що збереглися на Московщині, згадується на­ступ татар під проводом Батиги (Буту хана) на „стольний град Киев”. Батизі заступає дорогу славний багатир Ілля Муромець, син простого селянина-смерда з Чернігівщини. Очорнений бо­ярами, скривджений князем, Ілля Муромець ховає свою обиду і виступає як головний захисник Києва. Для нього Київ репре­зентує всю Руську землю-державу. Він вибрався „у Киев-град ко князю Володимеру на поможение и сбережение”. Прикмет­но, що саме тоді, коли суздальсько-володимирські князі ослаб­ляли та понижували Київ, герої билин в його обороні вияв­ляють свій героїзм^[54]). Це тільки свідчить, що билини уклада­лися під впливом ідеології оборонців цілости Руської імперії зі столицею в Києві. Такі патріоти імперії були ще в XIII стол. на північних, згодом московських землях.

Київ своєю високою культурою в передтатарській добі при­тягав до себе багато освічених людей і з-поза Руси-України, які вбачали в ньому святе місто, другий Єрусалим. Одночасно з тим струменем симпатій для Київської Руси та Києва розгор­талася зовсім протилежного характеру політична діяльність князів північних земель, реалістична до цинізму. Ціллю тієї політики було позбавити Київ святощів, що притягали його підданих, а ролю його передати Володимирові над Клязьмою чи, згодом, Москві. Така політика створювала в душах числен­них духовних та світських осіб поза Руссю, на землях ниніш­нього російського та білоруського народів, душевне розбиття, яке знайшло свій знаменний відгомін у дуже оригінальному творі „Слово о погибелі Русской Землі”. Цей твір постав, ма­буть, таки у Володимирі над Клязьмою після страшної пораз­ки українських князів над Калкою (1223).

Автор „Слова о погибелі” — гарячий патріот Руської Зем­лі, одначе в її осередку він уже ставить таки Всеволода Юріє- вича, князя суздальсько-володимирського. Ось так представляє він ґрандіозні розміри Руської Землі, починаючи опис її від Карпат: „Звідси до Угрів, до Ляхів, до Чехів, до Ятвягів, від Ятвягів до Литви, до Німців, до Корели, до Устюга, там жили Тоймиці погані і за дишучим морем до Буртасів, од Буртасів до Черемисів, до Мордви, то все покорене було Богом християн­ському язику. Поганські краї великому князю Всеволодові і отцю єго київському князеві, дідові його Володимирові Moho- махові, котрим то половці діти свої носили в запоруку. А Литва з болот на світ не виходила, а Угри будували камінні городи із залізними воротами, щоб на них Великий Володимир не наїхав та й німці раділи, сидячи далеко за синім морем^[55]).

Тут якесь незрозуміле помішання: з одного боку, прив’я­зання до Руської Землі, держави-імперії, створеної Києвом, жаль за її упадком, а з другого — ставлення в центрі тої Русь­кої Землі Всеволода, суздальського князя та інших Юрієвичів, що спричинилися до її погибелі. З одного боку звеличування їх діда Володимира Мономаха, що побивав половців, з другого — прославляння володаря Всеволода за його союз з половцями.

Заклик рятувати Руську Землю пролунав на кілька де­сятків років раніше з українського півдня, і це був голос авто­ра безсмертного „Слова о полку Ігоря”. Зі „Слова о погибелі” чути голос роздвоєної душі приятеля цілости Руської Землі і одночасно приятеля її руїнника. Для автора „Слова о полку Ігоря”, русина-українця, немає сумніву, що серцем Руської Землі є і має навіки залишитися Київ, тому рятувати Руську Землю під проводом Києва він закликає всіх князів. Це голос щирого патріота, в душі якого сидить кількасотлітня традиція зросту та слави Київсько-Руської імперії. Він не тільки боліє над її нещастям, але й пропонує спосіб, як те нещастя відвер­нути. Цим способом є відбудова солідарности всіх князів, зо­крема сильніших і значить відповідальних за майбутнє. Кра­моли між князями, взором яких став Всеслав полоцький, треба негайно спинитіг і спільними силами знищити степове варвар­ство, половців.

Автор „Слова о полку Ігоря” апелює до ідеолога вироста­ючого московського народу і закликає його стати в обороні ці- лости імперії, яку він поборював. Його апель до Ярослава Ось- момисла галицького такий самий, як до Всеволода суздаль­ського — стати спільно проти „поганих степовиків”.

І тут ми бачимо, що автор „Слова о полку Ігоря” не орієн­тувався в тогочасному політичному укладі земель уже розкла­деної імперії. Те, що думав кн. Всеволод на тлі виправи Ігоря проти половців, записано в Лаврентіївському літописі. На таку справу він дивився з презирством, бо не йому загрожували по­ловці, а Києву, погибелі якого він бажав. З цього видно, що обидва автори, прихильники ідеї могутньої Руської Землі, не орієнтувалися в реалістичній політиці тих часів. Чому? Тому, що вони належали до іншого світу, до патріотів, вихованих на підложжі русинізації, натомість володарі земель думали кате­горіями актуального сепаратизму.

XI.