ПОЧАТКИ КИЄВА І ДЕРЖАВИ КИЇВСЬКОЇ РУСИ

Історія початків Київської Руси для дослідників у часах до першої світової війни була мрячною, повною здогадів і леґенд. Досліди над історією Київської Руси стали на твердий ґрунт лише по першій світовій війні завдяки російським та україн­ським археологам, передусім Б.

На думку совєтських археологів, розповідь про постання Києва в „Повісті временних літ” має виразно дві концепції, сло­в’янську та варязьку, помішані до такої міри, що перша вийшла леґендою, а друга — історичною правдою, хоч і з варязької концепції видно, що автор „Повісти” ставився до оповідань про Кия та заснування Києва критично і тим самим не вважав тих оповідань за леґенди.

У половині VI стол. в житті антів з-над середущого Дніпра зайшли важливі економічні зміни: внаслідок застосування важ­кого римського плуга сильно зросла рільнича продукція; в око­лицях Києва, з власного заліза стали продукувати залізні ви­роби, почало розвиватися гончарство і ювелірство із застосу­ванням римської емалі. Ювелірні вироби київської продукції, очевидно, високо цінилися в сусідніх краях, і археологи вико­пують їх у великому числі не тільки на північних територіях російського та білоруського народів, але також на землях скля- вінів та інших західніх слов’ян, де безпосередньо мали доступ також вироби з Римської імперії.

Таким чином у наддніпрянських антів постала потреба в укріпленому місті не тільки як адміністраційному осередку державної влади, але також як осередку промисловому та тор­говельному.

В середньовіччі міста будували звичайно довкола укріп- плень, споруджуваних володарями землі для оборонних цілей, і там перебували військові залоги та адміністрація. Оборонні укріплення, звичайно збудовані на малому просторі, притягали ремісників та купців, які, на випадок несподіваного наскоку ко­човиків, ховалися за їх мурами. Свої крамниці та варстати ста­вили купці та ремісники попід оборонними мурами, а площу довкруги оточували другим вінцем укріплень, які, з огляду на більший простір, були слабші і не Гарантували безпеки. Все ж таки вони давали змогу спинити перший наступ або, принаймні, виграти на часі й схоронити добро. Таке сильне укріплення, або в старослов’янській мові „град”, збудував на горі над Дніп­ром Кий десь коло 560-го року^[32]).

Кий був не тільки основоположником укріпленого міста Києва, але також першим князем у Київській землі і засновни­ком династії, що правила в тій землі довгі часи. На думку Б. Рибакова, Київ постав ще таки за цісаря Юстиніяна, в останні роки його володіння, отже перед 565-им роком. Рибаков також вважає, що Кий — це записаний у візантійських джерелах антський князь Халбудій, який як союзник перебував у Візан­тії за цісаря Юстиніяна. Але це сміливе припущення ледве чи може вийти поза сферу здогадів. На думку Рибакова, династія Кия пережила аварські клопоти без кризи, яка так болюче вда­рила по західніх антах — дулібах. Він вважає, що останніми князями з роду Кия були Аскольд і Дир з половини IX стол., згадувані вже у „Повісті временних літ”, правда, як христия­ни, але варязького походження, усунені від влади Олегом 882-го року. Б. Рибаков, як беззастережний прихильник сло­в’янської теорії про початок Київсько-Руської держави, вважає Аскольда і Дира за останніх нащадків слов’янської династії Кия, хоч не має теж ніяких доказів, щоб заперечити їх варязь­ке походження.

Доволі непевні натяки про заснування Києва трьома бра­тами, Києм, Щеком та Хоривом, знаходимо також у вірмен­ській „Історії ^rTapoHaⁿ, що її написав Зеноб Ґлак у VIII сто­літті^[33]).

Антська назва предків населення Київської Руси зникає з історичного обрію в VII стол. і аж у „Повісті временних літ” виринає вже мозаїка племен різних назв та різного ступня циві­лізації, як етнічна основа нової імперії, створеної Олегом.

Та ще перед постанням імперії поза Київською Руссю, в ча­сі переваги аварів у середущій та східній Европі, існували на території нинішньої України інші державні твори антських сло­в’ян. Тут на першому місці слід згадати Тьмутороканську Русь, племена розбитого в VII стол. аварами Дулібського Союзу, антські племена по обох узбіччях середущих Карпат та племе­на південно-західньої України з-над середущого та долішнього Дністра.

На думку проф. Вернадського, Тьмутороканська Русь по­стала з антсько-слов’янських племен, висунених найдалі на південний схід в околиці Озівського моря, як Руський або Тьму- тороканський Каганат, союзник Хозарії. Тьмутороканська Русь відома зі своїх нападів у VIII стол. на візантійські посілості в Криму. Осередок її знаходився на Таманському півострові, а столицею було місто Тьмуторокань, давня грецька колонія Фанагорія^[34]). Тьмутороканська Русь, звана деякими археоло­гами Танією, була християнізована найскорше з усіх частин української землі^[35]).

Вернадський вважає, що Руський Каганат мав під своєю владою південну частину Лівобережжя, і тому в грецьких дже­релах його вже називають Руссю, себто тією самою назвою, що й Київську Русь „Повісти временних літ”, з осередком у по- лянській землі. Обидві ці Русі, Київська та Тьмутороканська, були незалежні одна від одної. Вернадський виводить назву „Русь” від аланських слів „Pyx-Ас”, що означає „ясний ас”. Аси — це назва наслідників аланів, племени, що перебувало на Підкавказзі (яси — нинішні осетини). Він думає, що від них дістала свою назву ріка Рось.

На думку Вернадського, Тьмутороканський Каганат зор­ганізували інші варяги, що зайшли сюди може скорше рікою Доном. Слов’янсько-антська колонізація з півночі в спокійнішо­му VIII стол.

Про Таманську Русь VIII стол. маємо відомості в арабських джерелах, які говорять про існування Руського острова в під- кавказьких околицях. Арабський географ Ібн Руста називає Тцманську Русь островом, мабуть, тому, що Таманський пів­острів був відділений від континенту мало доступними багнами. „Русь, — пише Ібн Руста, — є острів, оточений озером. Руси, які на ньому живуть, мають короля, що його називають кага­ном... Вони не обробляють землі, і живляться тим, що заби­рають з країни слов’ян... їх єдине зайняття торгівля соболями та хутрами... Вони шанують своїх гостей і приязні до чужин­ців, що шукають у них охорони... Вони мають сулейманські мечі. На війну вирушають усі разом і не розсипаються, але од­ною рукою атакують ворогів, доки їх не поконають^[36]).

Коли Ібн Руста з арабського становища пише, що до Русь­кого острова три дні дороги, то, очевидно, має на думці три дні дороги від найдалі на північ висунених границь арабських по- сілостей. Вони справді стикалися в південно-східній закутині Чорного моря з візантійськими посілостями недалеко ниніш­ньої Сочі, і таким чином приблизно три дні дороги треба було, щоб дійти до границь того Руського Каганату.

Перед приходом Олега до Києва і перед заснуванням Ки­ївсько-Руської імперії автор „Повісти временних літ” згадує давні антські племена вже під новими назвами. І так, поляни або Русь жили коло Києва, велике плем’я сіверян жило на ліво­му березі Дніпра і з них утворилися два князівства: Чернігів­ське та Переяславське; на захід від Дніпра, в доріччі Богу та Дністра, жили уличі, а ближче моря тиверці. Останні, на думку проф. Пастернака, це є південно-слов’янське племя ґетів, що примандрувало сюди з Балканського півострова^[37]). Через без­перервне сусідство з грецьким світом тиверці будували свої міста з каменю на грецький взір, укріпляли їх мурами, а також знали грецьку мову.

Сусідами полян з північного заходу були деревляни, меш­канці північної Волині. Південну Волинь та північну Галичину заселяли літописні волиняни та бужани. Обидва ці племені це вже географічні назви відомих з антських часів дулібів, про­тивників аварів. Уздовж північних та південних узбіч середніх Карпат були розселені білі хорвати, також часом звані хроба- тами. Це все були племена етнічно споріднені з Київською Рус­сю, колись приналежні до антської групи слов’ян. Племена, етнічно споріднені з Руссю-полянами, не всі стояли на тому самому рівні культурного розвитку. Ступінь їх розвитку зале­жав від близькости їхніх територій до Чорного моря та чорно­морських країн, а також до границь Римської імперії.

Культурний рівень поодиноких племен літопис характери­зує також фразою:,,Имяху бо обичай свои и закон отець своих и предания кожно свой нрав”. Культурно найвище стояли ти- верці, безпосередні сусіди мешканців грецьких чорноморських колоній. Так само високо стояли поляни, себто Київська Русь.,,Поляни, — записано в літописі —... отець своих обичай ймуть кроток и тих и стидіниє к снохам своим и к сестрам... и к ма- тереми и родителем своим; и к свекровей и к диверам великое стидіниє имяху, брачний обичай имяху”^[39]).

Куди нижче стояли мешканці лісостепової та прилеглої лісової смуги, себто сіверяни й деревляни. „А деревляне, — за­писує літописець, — живяху звіринским образом живущи скот­ски... и брака у них не биваїпе”. Прикметно, що літописець не згадує нічого про життя західніх племен етнічної Руси, себ­то хробатів та волинян. Племена ці жили в доріччі Дністра і стояли під західніми впливами, що сягали до них з Угорсько­го низу та через границі Римської держави. Тому протягом дов­гих віків вони були дещо відчужені від Київської Руси, дарма- Іцо археологія стверджує, що їх культура від трипільських ча­сів була майже така сама, як наддніпрянської Руси.

Етнічно споріднені з Руссю племена антських слов’ян ма­ли єдину спільну праукраїнську мову, що, на думку проф. Ю. Шевельова, поділялась на два головні діялекти: волинсько- поліський та галицько-подільський. Ця мова походила з пра­слов’янського джерела; ніякої праруської мови, спільної росі­янам, українцям та білорусинам, ніколи не було. Цієї думки 'додержується багато інших славістів, як Ф. Міклосіч, О. Oro- новський, Степан Смаль-Стоцький, О. Курило, В. Ганцов.

Коли Русь під проводом полян, з наїздом варягів, набува­ла ролі провідника та домінантного чинника в многоетнічній імперії, вона сама вже культурно була однорідною етнічною Групою з власною матеріальною та духовою культурою. Тому під державним проводом Києва консолідація цих племен в єди­ний нарід Київської Руси, або русинів-українців, відбувалася в скорому темпі. Матеріальна культура спиралася на рільниц­тві, духова проявилася в „Руській Правді”, „Повісті временних літ”, в Київському і Галицько-Волинському літописі, в духовій 'літературі, особливо в „Патерику Печорськім” та в інших тво­рах XI-XIII століть.

VI.