АНТИ — ПЕРШІ ІСТОРИЧНІ ПРЕДКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

З назвою ант-антос зустрівся вперше А. Поґодін у грець­кому написі в Пантикапеї з III стол., за босфорського царя Тайрана, а потім у кількох латинських написах на території нинішньої Угорщини^[21]).

Иордан пише,,що антй Иа заході межують із скпявінами, своїми воєнними союзниками, а скляніли живуть на захід від антів, від міста Новієтуна і озера Мурманського, по верхів’я Дністра на сході та ∣πo Вислу на півночі. Невідомо, де знаходи­лись це місто Новієтуна та озеро Муризанське, мабуть, десь на Словаччині, ближче до римської границі. Виходило б, що склявіни це історичні білі хорвати та закарпатські словаки. Археологічні знахідки з того часу, виявлені на землі склявінів, належать до так званої Пшеворської культури, що властива те­риторії південної Польщі, і сягають на схід по верхів’я Дністра та Бугу. Культура склявінів була рільничо-скотарська, як і ан­тів, тільки дещо нижча.

Не згадується у Иордана та у Прокопія північної межі по­селення антів, одначе їх суто рільнича культура, доведена ар­хеологічними знахідками, виразно говорить, що та межа не могла переходити поза смугу лісостепу, на якій ще могла роз­виватися рільнича цивілізація. Таким чином поселення антів обмежувалися з півночі нинішньою етнографічною територією українського народу. Інакше кажучи, анти не жили в смузі су­цільного лісу Східньої Европи, себто не жили на нинішній те­риторії ані російського, ані білоруського народів.

Анти — це були перші історичні предки українського, і тіль­ки українського, народу. Анти — це далекі нащадки наддніп­рянських трипільців і недалекі предки історичних русинів, ни­нішніх українців. Такої самої думки російський совєтський ар­хеолог Третяков, який пише: „Безсумнівним є тільки те, що політичні союзи антів і склявінів, зв’язані із долею Причорно­мор’я та Балканського півострова, не могли об’єднати у своїх межах усіх слов’янських племен. Північні слов’янські племена, заселюючи верхів’я Дніпра та басейну Висли, лишалися поза межами антського та склявінського союзів”^{[23] [24]). Верхів’я горіш­нього Дніпра — це основна територія білорусинів і частинно росіян.}

У поселеннях антів ми бачимо вже не тільки територію, але також уже й доволі чітко позначені межі українського ет­нічного масиву: на півночі — з майбутніми росіянами та біло- русинами, на заході — з історичними предками поляків у вер­хів’ях Дністра та в доріччі Бугу; на сході ці межі йшли доріч- чям Дінця, на півдні — Чорним морем та обома узбіччями се­редніх Карпат. Етнічні межі антів VI стол. вже такі самі, як межі тих слов’янських племен, що увійшли в склад Київської Руси в етнічному розумінні. На думку Третякова, в той час, себто в періоді від IV до VII століть, етнічна мапа Східньої Европи була вже устабілізована²¹).

Майже такі самі думки висловлює російський совєтський археолог Б. Рибаков, один із кращих знавців давнього періоду Київської Руси. „Матеріальні пам’ятки, — пише він, — свід­чать, що культура, створена в VI стол. антськими слов’янами, стала за основу для Київської держави, для багатої та строка­тої культури Київської Руси... Багато проявів київського жит­тя X-XI століть входять своїм корінням в антську епоху: ріль­ництво, скотарство, рабство, спалювання рабинь на могилі кня- ня, збірки скарбів і т. д. Київські князі X стол. говорили тією самою мовою, що й анти VI стол., вірили в того самого Перуна, плавали на тих самих „моноксилах” і тими самими антськи­ми водними шляхами”^[25]).

Тому, що поселення антів не переходили поза лісостепову смугу Східньої Европи, себто поза північну етнічну межу укра­їнського народу, всі українські історики та археологи, як та­кож неукраїнські (Нідерле), з поважною частиною російських учених, як Спіцин, Греков та інші, ідентифікують антів з без­посередніми предками Руси, русичами-українцями. Греков ви­разно стверджує, що територією антської культури є смуга українського чорнозему і переходова смуга лісостепу, себто основна етнічна територія українського народу.

Не була тереном антської культури північна смуга суціль­ного лісу. Ось що пише про це Б. Греков: „Шосте і сьоме сто­ліття — це час виявлення власної, оригінальної східньосло- в’янської, інакше антської або руської культури. Від того часу східні слов’яни в писаних джерелах звуться антами, а один із сирійських письменників, Захарія, називає їх „рос”. Дуже правдоподібно, що один із правих допливів Дніпра, який має назву Рось, зв’язаний з назвою народу „рось”. На такі здогади наводять і археологічні факти, а саме тут, в околиці чорнозему, в смузі переходу лісу в степи, були сприятливі умовини для скорішого росту культури, як у північній лісовій смузі”^[26]).

Наукові докази повної ідентичности антів з київськими ру­синами — тільки з русинами і ні з ким більше — такі пере­конливі, що годі антів-Русь розтягнути й на інші слов’янські племена, бо на це немає ніяких писемних або археологічних даних. Все ж таки деякі російські дослідники Київської Руси конче хочуть бачити ще й інших будівничих цього середньо­вічного державного та культурного твору.

Ось приклад таких суперечливих висновків. Третяков по­годжується з Трековим, що поселення антів покривалися з те­риторією Київської Руси, очевидно з-перед 882 року, себто пе­ред створенням Київсько-Руської імперії. Він також погоджу­ється з Трековим, що назва дніпрового допливу Рось на Укра­їні у сирійського письменника Захарії поширилася на державу Київської Руси над середущим Дніпром, одначе, рівночасно пи­ше: „Правобережні племена над середущим Дніпром, в дій­сності анти, стали активною і діючою силою, що створила Ста­ру Русь, силою найважливішою, але далеко не єдиною, бо Русь, її економіка, культура, політика, творилась зусиллями всіх східньослов’янських племен, південно-західніх, південно-схід- ніх і північних”^[27]).

В іншому місці тієї самої праці Третяков пише, що „Землі верхніе” (назва з „Повісти временних літ”), себто земля Смо­ленська, Новгородська і область Ростовсько-Суздальська, Рус­сю, як відомо, не називались”^[28]).

Ледве чи можна доказати, що перед постанням Київсько- Руської імперії, себто перед 882-им роком, північні „Землі вер­хніе” суцільного лісу, культурно й економічно відсталі, на яких згодом, уже після постання імперії, стали формуватися народи російський та білоруський, мали щось спільне з ріль- никами-антами та київськими русинами, що ці народи були співтворцями економіки, культури й політики Київської Руси, себто держави над середущим Дніпром.

Так само російський совєтський історик М. Тіхоміров приз­нає, що „в працях совєтських істориків запанувало переконан­ня про Рос-Росів, Русь, як про давній елемент етнічного життя північного Причорномор’я”, одначе після такого ствердження він розтягає поняття Руси, створеної виключно на антському підложжі, як твір усіх трьох східньослов’янських народів з ро­сіянами включно, яких ще тоді на світі не було і предки яких, фінські племена, ще не були та й не могли бути слов’янізовані, бо поміж територією антів і суцільним північним лісом відсутні були будь-які зв’язки, а різниця культур була величезна^[29]).

Також старші російські історики і славісти, як Поґодін і Шахматов, признавали, що анти — це передусім предки на­селення нинішньої України, одначе їх слід чомусь уважати за предків усіх східніх слов’ян. Чому? — На це немає доказів.

Анти — це предки виключно українського народу, а їх по­селення покриваються виключно з Київською Руссю, з ниніш­ньою Україною в етнічному розумінні. Інша справа етнічний характер Київсько-Руської імперії, яка від другої половини П стол. називається „Руською землею”, себто державою Руси, про що буде мова далі.

Відносно висока культура антів та їх переємника, населен­ня Київської Руси, була найвищою в цій частині Европи внаслі-

док геополітичного положення: близько Чорного моря, злуче­ного з Середземним морем, у східній частині якого виростали культури єгипетська, месапотамська, фінікійська, жидівська та грецька.

Впродовж останнього тисячоліття перед Христом Україна була тереном не тільки наїздів, але також співжиття з племе­нами, що приходили з Іранської височини, колиски відомої ре­лігії Зороастра — релігії постійної боротьби добра і зла. Такі поняття про вагу морального чинника в житті людини всякали в життя одиниць і племен. На півдні етнічний субстрат укра­їнського народу межував безпосередно з грецькими колоніями, що приносили з клясичної Греції замилування до філософу­вання над проблемами людського життя, замилування до кра­си і погідного, радісного життя.

Всі ці перехресні впливи культур середземноморських, іранської та інших викарбували в духовому й матеріяльному житті суто рільничого населення України — трипільців, антів, русинів — певні позитивні та неґативні риси, що залишилися й донині в українському народі.

Впродовж трьох тисяч років життя основного українського етнічного субстрату проходило на тлі рільничої економіки та рільничої духовости. Українець в засаді має психіку рільника, чи він більше чи менше освічений. Ідеал українця — це госпо­дар — власник дару Божого, індивідуального господарства, стогів збіжжя та худоби, яка для нього щодо вартости перша по його стислій чи поширеній родині, челяді.

Українець, не здеморалізований новочасною цивілізацією капіталістичної чи комуністичної систем, відзначається глибо­кою моральністю та почуттям справедливости і правовости. При цьому почуття справедливости спирається у нього на ми­лосерді та доброті. Це яскраво відбилося в правній системі „Руської Правди”, першу коротку редакцію якої списав князь Ярослав Мудрий. Одначе, це є не його твір, це — скодифіко- вання прастарого звичаєвого права, що формувалося від часу трипільців до русинів.

В українській правній системі ніколи не було кари смерти, а найвищою карою за злочини були „поток і розграбленіє”, себто прогнання з краю із конфіскацією маєтку. В староукра­їнській системі існує якесь дивно гуманне протегування чужин­ців, сиріт, вдів і взагалі жінки. Життя українця у часи перед- і похристиянські повне обрядовости та урочистости, немов на взір грецьких панатенеїв.

Немає сумніву, що індивідуалізм та м’якість староукраїн­ської вдачі — це дві прикмети, що заважили на розпаді Київ­ської Руси після такого динамічного вибуху культури за часів Ярослава Мудрого. Совєтські історики пояснюють розклад імперії звичайним тоді февдальним роздробленням, хоч це сум­нівний факт, чи в Київській Русі взагалі існувала февдальна система типу Західньої Европи.

До країни наддніпрянських антів-русичів, що лежала на перехресті різних цивілізацій, вже в половині першого тисячо­ліття по Христі і навіть скорше просякало з візантійської дер­жави, а на західні землі таки прямо з римської держави, хри­стиянство. Прокопій Кесарійський у своєму творі „Про ґотську війну” (111,14) пише, що релігія антів була синтезою моноте­їзму та культу сил природи. „Вони вірують, — пише Прокопій, — що є тільки один Бог, творець блискавок, володар всього, і йому приносять в жертву биків та виконують інші священні обряди... Вони почитають ріки й німфи і всяких демонів”. Творець-Бог, вірили анти, дає людині всякі дари, тому він Даждь-Бог. Він дає передусім плоди землі. Недарма всі діти тої багатої руської землі у „Слові о полку Ігоревім” звуться Даждь- божими внуками.

Анти VI століття — це перший дебют предків русинів-укра- їнців на європейській історичній арені. На політичну арену Східньої Европи вивели їх візантійські письменники тоді, коли стали вони докучливими сусідами візантійсько-римської держа­ви. Анти саме тоді з родового устрою переходили до устрою те- риторіяльних громад, все ще з задружим ладом спільного родо­вого господарства.

Під час гунської навали анти зуміли нав’язати з гунами співжиття, і вони, оминувши територію антів, перейшли в Угор­ський низ. Серед гунів анти навіть були носіями вищої цивілі­зації. Проте, не пощастило антам з аварами, які по ослабленні гунів десь у половині VI стол. теж вступили на територію антів, прямуючи з постійною ціллю тюркських племен в Угорський низ. Тоді анти над середущим Дніпром, з околиць Києва, не охоплювали в своєму державному союзі антів із нинішніх за- хідніх українських земель, Галичини та Волині. Ці західні ан­ти, у „Повісті временних літ” називані дулібами, мали свій влас­ний Волинський Союз, столицею якого, на думку Я. Пастерна­ка, було місто Пліснеськ (пізніше Пліснесько) коло Підгорець, недалеко Золочева^[30]). Авари, звані в „Повісті временних літ” обрами, увійшовши в затяжний конфлікт з дулібами, дико зну­щалися над ними, запрягали їхніх жінок до возів та плугів. Далекий відгомін про варварство обрів дійшов до наших часів у волинському фолкльорі.

V.